№ 707/40/21 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

01 червня 2022 року

м. Київ

справа № 707/40/21

провадження № 61-8892св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 25 лютого 2021 року у складі судді Тептюка Є. П. та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Бородійчука В. Г., Єльцова В. О., Нерушак Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

На обґрунтування позову посилався на таке. 08 червня 1985 року він уклав шлюб з ОСОБА_3 , який розірвано 22 листопада 2018 року на підставі заочного рішення Черкаського районного суду Черкаської області у справі № 707/1717/18.

У період перебування сторін у шлюбі на підставі рішення Яснозірської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 29 травня 2012 року № 17-3/VI «Про передачу земельної ділянки у приватну власність» подружжя отримало у власність земельну ділянку площею 0,4004 га, кадастровий номер 7124989500:04:001:0195, для ведення особистого селянського господарства.

У листопаді 2020 року позивач отримав позовну заяву з додатками у справі № 707/2189/20 і з`ясував, що його дружина ОСОБА_3 12 липня 2018 року подарувала ОСОБА_2 вказану земельну ділянку з кадастровим номером 7124989500:04:001:0195.

Зазначений правочин не відповідає вимогам закону, оскільки при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Крім того, при посвідченні договору дарування земельної ділянки від 12 липня 2018 року нотаріус не врахувала, що така земельна ділянка підпадає під дію мораторію, визначеного підпунктом «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Отже, відмовитися від права власності на земельну ділянку можна щодо земель будь-якого цільового призначення, крім тих, які підпадають під дію заборони відчуження (мораторію), встановленого пунктом 15 Перехідних положень ЗК України.

Угода про перехід права власності на земельну ділянку по своїй суті є її відчуженням, а тому відмовитися від права власності на землі товарного сільськогосподарського виробництва та земельні ділянки, що виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, не можливо.

Крім того, право власності на земельну ділянку у 2018 році повинно підтверджується документами, оформленими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, правочини щодо відчуження земельної ділянки посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності (довірчої власності) на майно, що відчужується, та у передбачених законодавством випадках, документів, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно.

Проте у відомостях з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1597329571249 не має даних про те, що дарувальник підтвердив своє право власності в реєстрі речових прав на нерухоме майно на земельну ділянку з кадастровим номером 7124989500:04:001:0195.

Отже, при оформленні договору дарування нотаріусом не долучено інформаційний витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за дарувальником ОСОБА_3 .

Таких даних в реєстрі немає, оскільки ОСОБА_3 не зверталася до реєстратора для підтвердження права власності на земельну ділянку. Нотаріус при посвідченні договору дарування повинен був перевіряти місце реєстрації осіб, як дарувальника, так і обдарованого на підставі паспортних даних.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Проте ОСОБА_1 не надавав письмову нотаріально посвідчену згоду щодо дарування земельної ділянки з кадастровим номером 7124989500:04:001:0195.

Враховуючи інформаційну довідку від 10 листопада 2020 року № 231874355 державному нотаріусу Першої черкаської державної нотаріальної контори Починок Ю. В. було відомо, що дарувальник ОСОБА_3 під час проведення правочину перебувала у шлюбі.

Законом України «Про особисте селянське господарство» не передбачено передачу земельної ділянки у власність договорами (дарування, купівлі-продажу), окрім як у спадкування.

При оформленні відповідачу договору дарування на право власності на спірну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства нотаріусом не були дотримані всі вимоги закону, тобто були допущені порушення, а отже, договір дарування є нікчемним.

Отже, договір дарування земельної ділянки з кадастровим номером 7124989500:04:001:0195, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, є таким, що не відповідає вимогам закону, оскільки ОСОБА_3 не мала необхідного обсягу цивільної правоздатності аби розпоряджатися спільною сумісною власністю.

ОСОБА_3 без згоди позивача уклала з відповідачкою у 2018 році договір, який порушує право позивача на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства.

Такі дії відповідачки суперечать вимогам Конституції України, а саме порушують його права, гарантовані: Конвенцією про захист прав людини і основних свобод та статтею 41 Конституції України. Отже, необхідним та доцільним способом захисту права позивача є витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства як останнього набувача.

Право позивача витребувати земельну ділянку, що належить до земель сільськогосподарського призначення, з огляду на доведену нікчемність договору і безпідставність її відчуження на користь ОСОБА_4 , передбачене чинним законодавством України. Таким чином, зазначена земельна ділянка має бути витребувана із чужого незаконного володіння у ОСОБА_2 .

З урахуванням наведеного позивач просив витребувати земельну ділянку з кадастровим номером 7124989500:04:001:0195, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 0,4004 га, у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 25 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 , площею 0,4004 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7124989500:04:001:0195, є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Також ця обставина вже була предметом розгляду у справі № 707/1822/18, у якій суд ухвалив відповідне рішення.

Проте, зважаючи на нові підстави звернення ОСОБА_1 з позовом до суду, суди дійшли висновку про те, що спірна земельна ділянка до відчуження її ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 була особистою приватною власністю колишньої дружини позивача - ОСОБА_3 , яка зареєструвала своє право власності на неї 07 вересня 2012 року, отримавши державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 369939.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги посилався на те, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ця справа не могла бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження та не надав оцінки відповідним доводам апеляційної скарги і не врахував, що зазначена підстава відповідно до вимоги статті 274 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), є обов`язковою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували докази щодо нікчемності правочину від 12 липня 2018 року, а тому необґрунтовано відмовили у задоволенні позову.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація не є способом набуття права власності, а є лише засобом підтвердження набуття чи припинення права власності. Оскільки спірна земельна ділянка набута у власність під час перебування сторін у шлюбі, то згідно з редакцією статті 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України), чинною у період з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року, таке майно вважається спільною сумісною власністю подружжя.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12, від 12 листопада 2018 року у справі № 753/6139/14-ц, від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17, від 12 червня 2019 року у справі № 406/1959/15-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження

№ 61-31705св18), від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 20 травня 2020 року у справі № 200/17947/16-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 569/3757/20, від 24 лютого 2021 року у справі № 367/4613/18-ц, від 21 квітня 2021 року у справі № 461/9136/19, Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, недослідження зібраних у справі доказів, розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що згідно з довідкою Виконавчого комітету Яснозірської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 14 серпня 2018 року № 1757, ОСОБА_1 з 01 вересня 1987 року зареєстрований та проживає на АДРЕСА_1 , до складу його сім`ї: належали: ОСОБА_3 - дружина; ОСОБА_5 - дочка, ОСОБА_6 - син (а. с. 21).

Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 22 листопада 2018 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , зареєстрований 08 червня 1985 року, - розірвано (а. с. 18-20).

Рішенням Яснозірської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 29 травня 2012 року № 17-3/VI «Про передачу земельних ділянок у приватну власність» затверджено технічну документацію із землеустрою зі складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 , розроблену Черкаським міськрайонним відділом регіональної філії Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру». Надано ОСОБА_3 у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства загальною площею 0,4004 га. Земельну ділянку віднесено до категорії земель - землі сільськогосподарського призначення (а. с. 9).

07 вересня 2012 року на ім`я ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 369939, кадастровий номер 7124989500:04:001:0195.

Відповідно до договору дарування земельної ділянки від 12 липня 2018 року ОСОБА_3 , від імені якої діяв ОСОБА_7 , безоплатно передала у власність, а ОСОБА_2 прийняла в дар земельну ділянку площею 0,4004 га, що розташована на АДРЕСА_1 . Зазначений договір посвідчено державним нотаріусом Першої черкаської державної нотаріальної контори Починок Ю.В. (а. с. 15-17).

У договорі зазначено, що передана в дар земельна ділянка належала дарувальнику ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 07 вересня 2012 року серії ЯК № 369939, в якому зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером 7124989500:04:001:0195, площею 0,4004 га, розташована на АДРЕСА_1 , має цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства. Підставою видання державного акта про право власності на земельну ділянку стало рішення Яснозірської сільської ради від 29 травня 2012 року № 17-3/VI (а. с. 14).

За інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 листопада 2020 року земельна ділянка з кадастровим номером 7124989500:04:001:0195, площею 0,4004 га, що розташована на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, на підставі договору дарування земельної ділянки від 12 липня 2018 року, серія та номер: 1-2188, належить на праві приватної власності ОСОБА_2 . Дата реєстрації зазначеної земельної ділянки - 07 вересня 2012 року, орган, що здійснив державну реєстрацію - Управління Держгеокадастру у Черкаському районі Черкаської області (а. с. 10-13).

Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 26 червня 2019 року у справі № 707/1822/18, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Перша черкаська державна нотаріальна контора, про визнання житлового будинку з надвірними спорудами об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання договорів дарування недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, визнання права власності відмовлено.

Судом встановлено, що передана ОСОБА_3 в дар ОСОБА_2 земельна ділянка належала дарувальнику на праві приватної власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 369939, площею 0,4004 га, розташована на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Відповідно до Закону України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Зазначена норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України від 17 травня 2012 року № 4766 «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності 13 червня 2012 року.

Натомість статтю 57 СК України доповнено пунктом 5 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації. Із урахуванням вказаних змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався.

Водночас лише у період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно зі статтею 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину згідно з частиною першою статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі), п`ятою (правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним) та шостою (правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей) статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Статтею 41 Конституції України та статті 319 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 321 ЦК України встановлює принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з вимогами статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Отже, у цій справі судами встановлено, що земельна ділянка площею 0,4004 га, розташована на АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7124989500:04:001:0195, не є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , оскільки ОСОБА_3 отримала спірну земельну ділянку у власність безоплатно, внаслідок приватизації 07 вересня 2012 року.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 26 червня 2019 року у справі № 707/1822/18, сторонами у якій були ОСОБА_3 та ОСОБА_4 встановлено, що спірна земельна ділянка до відчуження її ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 була особистою приватною власністю ОСОБА_3 .

З урахуванням наведеного, встановивши, що спірна земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки ОСОБА_3 як одноосібний власник спірної земельної ділянки мала право без згоди колишнього подружжя ОСОБА_1 розпорядитися земельною ділянкою, що також унеможливлює витребування земельної ділянки від теперішнього її власника ОСОБА_4 .

У зв`язку з наведеним Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12, від 12 листопада 2018 року у справі № 753/6139/14-ц, від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17, від 12 червня 2019 року у справі № 406/1959/15-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження

У постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12 зазначено, що відповідно до Закону України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації». Вказана норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України від 17 травня 2012 року № 4766 «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» який набрав чинності 13 червня 2012 року. Натомість статтю 57 СК України доповнено пунктом 5 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації. Із урахуванням вказаних змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому тільки в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 листопада 2018 року у справі № 753/6139/14-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 406/1959/15-ц.

Отже, наведені висновки, які зводяться до тлумаченням змісту статей 57 61 СК України у відповідних редакціях не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про те, що враховуючи момент набуття права власності на земельну ділянку (07 вересня 2012 року), власником спірної земельної ділянки була лише ОСОБА_3 .

У постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17 (провадження № 61-592св19) предметом спору є визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів та усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, а у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі

№ 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18) предметом спору є визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, вселення в житлове приміщення, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням. Отже, відповідні висновки у цих справах є нерелевантними в силу неподібності правовідносин з правовідносинами у цій справі.

У постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 зазначено, що «укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя».

Проте, оскільки у цій справі встановлено, що спірна земельна ділянка належала не подружжю, а ОСОБА_3 одноособово, то зазначена правова позиція є нерелевантною.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація не є способом набуття права власності, а є лише засобом підтвердження набуття чи припинення права власності та про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 24 лютого 2021 року у справі № 367/4613/18-ц, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, предметом спору у якій були вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, зазначено, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 367/4613/18-ц, предметом спору у якій були вимоги про визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння, зазначено, що «за змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає».

Отже, у вказаних прикладах правовідносини з виникнення права власності на майно є відмінними від правовідносин у цій справі, оскільки не стосувалися виникнення права власності на земельну ділянку, яке має особливе законодавче регулювання.

Натомість у цій справі право власності на земельну ділянку виникло саме з моменту державної реєстрації, як це передбачено статтею 125 ЗК України.

У постанові від 01 серпня 2019 року у справі № 703/333/17 (провадження

№ 61-27724св18) Верховний Суд дійшов висновку, що набуття права власності на земельну ділянку має місце за наявності відповідних юридичних фактів у їх сукупності, зокрема, ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки, укладення правочинів щодо набуття права власності на земельну ділянку, виготовлення технічної документації на земельну ділянку, визначення меж земельної ділянки в натурі, погодження із суміжними землевласниками та землекористувачами, одержання у встановленому порядку державного акта на землю та реєстрація права власності на земельну ділянку.

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що суди помилково розглянули цю справа за правилами спрощеного позовного провадження, на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 200/17947/16-ц (провадження № 61-11275св19), від 10 березня 2021 року в справі № 569/3757/20 (провадження № 61-14023св20).

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи з огляду на таке.

Відповідно до статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи:

1) малозначні справи;

2) що виникають з трудових відносин;

3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах:

1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя;

2) щодо спадкування;

3) щодо приватизації державного житлового фонду;

4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу;

5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Предметом позову у цій справі є витребування майна з чужого незаконного володіння, а сторони у справи не є подружжям.

Отже, враховуючи предмет спору та склад сторін, справа не віднесена до категорії, що не може бути розглянута в порядку спрощеного позовного провадження.

Постанови Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 200/17947/16-ц (провадження № 61-11275св19), від 10 березня 2021 року у справі № 569/3757/20 (провадження № 61-14023св20), на які посилається заявник, є нерелевантними, оскільки предмети та сторони у них були відмінними від предмета та сторін у цій справі: у першому випадку - про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ майна та визнання права власності, у другому випадку - поділ спільного майна подружжя з ціною позову, що перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

До касаційної скарги додано клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке мотивоване тим, що справа містить виключну правову проблему а саме стосується тлумачення норм матеріального права у питанні набуття земельної ділянки у спільну сумісну власність у період дії Закону України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» за умови, що реєстрація державного акта на спірну земельну ділянку проведена після того, як ця норма закону втратила чинність та з урахуванням того, що за змістом статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Заявник вважає, що є необхідність у конкретизації висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваних судових рішеннях, а саме, щодо спірної земельної ділянки, відповідно до статті 6 Закону України від 15 травня 2003 року № 742-ІV «Про особисте селянське господарство».

На думку заявника, передача касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верхового Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині п`ятій статті 403 ЦПК України.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Водночас у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 750/3359/20 (провадження № 61-1080св21) Верховний Суд, аналізуючи правила застосування статей 57 61 СК України в порушеному заявником аспекті, зазначив таке. Відповідно до частини п`ятої статті 61 СК України у редакції Закону України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя була земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VI «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, було змінено. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 57 СК України земельна ділянка, набута на час шлюбу внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Частину п`яту статті 61 СК України виключено. Отже, з урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. Виключно протягом періоду з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року приватизована одним із подружжя земельна ділянка вважалася об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 158/1016/16-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 352/1974/15-ц.

Отже, Верховний Суд уже робив висновки щодо застосування норм права у вказаних заявником правовідносинах, зокрема й про те, що виключно протягом періоду з 08 лютого 2011 року до 13 червня 2012 року приватизована одним із подружжя земельна ділянка вважалася об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зважаючи на наведене, суд касаційної інстанції не встановив достатніх та обґрунтованих підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 25 лютого 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко