Постанова
Іменем України
23 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 710/2222/15-ц
провадження № 61-12541св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року у складі судді Кирилюк Н. А. та постанову Черкаського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Карпенко О. В., Нерушак Л. В.,
ВСТАНОВИВ:
Зміст вимог позовної заяви
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 20 листопада 1993 року до 24 вересня 2012 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_4 , під час якого подружжя набуло у власність приміщення прохідної «літера Б» площею 25,1 кв. м, гараж «літера Ж» площею 126,3 кв. м, мийку «літера Л» площею 117,4 кв. м, приміщення майстерні «літера Е» площею 154,4 кв. м та приміщення контори «літера А» площею 86,4 кв. м, які розташовані у АДРЕСА_1 .
Право власності на ці приміщення зареєстроване за ОСОБА_4 .
Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року зазначені нежитлові приміщення були передані у власність ОСОБА_2 . Підставою ухвалення вказаного рішення була наявність боргу ОСОБА_4 , який підлягав поверненню.
Вважала, що відчуження ОСОБА_4 майна у такий спосіб відбулось з метою виведення майна із сумісної власності подружжя та неможливості його поділу.
15 квітня 2015 року вона дізналась про наявність свого порушеного права та наявність вказаного рішення суду, яке порушувало її право на спільну сумісну власність подружжя, внаслідок чого оскаржила в апеляційному порядку вказане рішення суду від 05 вересня 2011 року.
Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 06 серпня 2015 року рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 у позові до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на заставлене майно.
Достовірно знаючи про наявність спору щодо нерухомого майна, під час перебування справи в суді апеляційної інстанції 05 травня 2015 року ОСОБА_2 відчужив це майно за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 .
Посилаючись на те, що підстава набуття ОСОБА_2 права власності на спірне майно була визнана незаконною і спірні нежитлові приміщення, які є спільним майном подружжя, незаконно перейшли в особисту власність ОСОБА_3 , позивачка просила:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,
- витребувати з незаконного володіння набувача ОСОБА_3 це майно.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 11 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 19 січня 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачка не була власником майна, її вимоги не підлягають до задоволення в порядку статті 388 ЦК України. Крім того, позивачка не довела, що є власником всього майна, яке є предметом договору купівлі-продажу, оскільки спільна сумісна власність подружжя передбачає частку кожного з подружжя в майні (стаття 70 СК України).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 11 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 19 січня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що, пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилалась на те, що наведене вище майно перебувало у спільній сумісній власності подружжя: її та ОСОБА_4 , відтак відповідно до статті 60 СК України вона має право власності на 1/2 частину, а тому є всі підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05 травня 2015 року та витребування майна з чужого незаконного володіння. Як убачається зі змісту рішення апеляційного суду від 06 серпня 2015 року підставою для скасування рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня
2011 року про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірні приміщення стало те, що ОСОБА_5 не мав права відчужувати спірне майно, яке належить на праві спільної сумісної власності подружжю. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду про визнання права власності, на підставі якого спірне майна було вилучено з володіння позивача, у подальшому було судом скасовано, то слід вважати, що майно вибуло з володіння власника поза його волею й він має право витребовувати його від добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України. Вирішуючи спір, суди на вказане уваги не звернули, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи судами повністю не встановлено, ухвалені рішення не відповідають вимогам статті 213 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом касаційної інстанції) щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 338 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом касаційної інстанції) є підставою для їх скасування, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Витребувано з володіння набувача ОСОБА_3 нежитлові приміщення - приміщення прохідної «літера Б» площею 25,1 кв. м, гараж «літера Ж» площею 126,3 кв. м, мийку «літера Л» площею 117,4 кв. м, приміщення майстерні «літера Е» площею 154,4 кв. м та приміщення контори «літера А» площею 86,4 кв. м, які розташовані в АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
- спірне майно придбане в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 і є спільною сумісною власністю подружжя;
- відсутність судового рішення про поділ спірного майна чи про визначення розміру часток кожному зі співвласників не позбавляє позивача права на захист від порушень з боку інших осіб, оскільки відповідачами не спростовано презумпцію спільності права власності позивачки на вказане майно;
- оскільки добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна із незаконного володіння (віндикація). Водночас вимоги про визнання договору недійсним не підлягають до задоволення, оскільки недійсність договору призведе до повернення майна особі, якою воно було відчужене, що за своєю суттю є реституцією.
Постановою Черкаського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року - без змін.
Апеляційний суд зазначив, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо спірного майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і він має право витребувати його від добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України. Враховуючи обставини справи, наявні в матеріалах справи докази, надані як на підтвердження позовних вимог, так і на їх заперечення, колегія суддів апеляційного суду погоджується з судом першої інстанції, який дійшов обґрунтованого та вмотивованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а саме задоволення вимог про витребування майна, оскільки добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати. Отже, право особи, яка вважає себе власником майна, підлягає захисту шляхом задоволення позову добросовісного набувача із використанням правового механізму, встановленого статтею 388 ЦК України, що і було зазначено судом першої інстанції.
Колегія суддів зауважила, що судом першої інстанції було правильно зазначено у рішенні про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки вимоги про визнання договору недійсним не підлягають до задоволення, так як недійсність договору призведе до повернення майна особі, якою воно було відчужене, що за своєю суттю є реституцією.
Спростовуючи доводи апеляційної скарги про те, що позивачкою не доведено право на спірне майно, суд апеляційної інстанції зазначив, що спірне майно набуте під час перебування позивачки у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , а тому є спільною сумісною власністю подружжя.
Аргументи учасників
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги ОСОБА_4 .
У серпні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_4 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, справу передати на новий судовий розгляд.
У касаційній скарзі та її уточненій редакції ОСОБА_4 зазначає, що:
- позивачка не має правовстановлюючих документів на спірне майно і не може бути заявником для реєстрації права власності, оскільки вказаний об`єкт нерухомого майна був зареєстрований за ним на підставі рішення суду. Частка позивачки у праві спільної сумісної власності подружжя не визначена як в ідеальній частці, так і в натурі. Питання про визнання спірного майна спільною власністю подружжя, його поділ в судовому порядку до цього часу не вирішені, тому звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про витребування вказаного майна з чужого незаконного володіння є передчасним;
- у резолютивній частині рішення суд першої інстанції не зазначив, на користь кого витребувано спірне майно, що унеможливлює його виконання і не тягне юридичних наслідків.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги ОСОБА_3 .
У вересні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій.
У касаційній скарзі та її уточненій редакції ОСОБА_3 вказує, що:
- задовольнивши вимогу про витребування майна, суди не врахували, що позивачка не довела наявності в неї права власності на спірне майно; факту вибуття майна з володіння позивачки і знаходження його у відповідача; фактів, які доводять незаконність володіння відповідачем майном позивачки; фактів, які доводять відсутність між позивачкою і відповідачем зобов`язально-правових відносин щодо спірного майна;
- навіть якщо припустити, що позивачка може бути власником 1/2 частини спірної нежитлової будівлі, то не підлягають задоволенню позовні вимоги щодо витребування у відповідача об`єкта нерухомості в цілому, оскільки власник має право витребувати лише своє майно, а задоволення позовних вимог щодо витребування об`єкту нерухомості в цілому призведе до порушення права власності іншого співвласника;
- наявність у діях одного із співвласників волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача;
- в момент вчинення правочину (укладення договору купівлі-продажу) судове рішення, яким було визнано право власності ОСОБА_2 на нежитлові будівлі, набрало законної сили та не було скасовано, а тому ОСОБА_2 мав право відчужувати даний об`єкт нерухомості за договором купівлі-продажу;
- внаслідок задоволення вимоги про витребування майна були порушені норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме було здійснено передчасне, незаконне втручання у мирне володіння майном.
Доводи касаційних скарг ОСОБА_4 та ОСОБА_3 зводяться до незгоди із задоволенням позовної вимоги про витребування майна, тому з урахуванням вимог частини першої статті 400 ЦПК України в іншій частині (щодо відмови у задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна) рішення та постанова судів попередніх інстанцій касаційному перегляду не підлягають.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема в ній зазначено про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та вказано, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 161/9138/16-ц і відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 387 388 ЦК України в розумінні зазначення в резолютивній частині рішення суду особи на користь якої повинно бути витребувано майно.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема в ній зазначено про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та вказано, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 404/3924/13-ц, від 23 грудня 2015 року у справі № 6-327цс15, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 925/180/18, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що з 20 листопада 1993 року до 13 вересня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_6 перебували в зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики за ОСОБА_2 визнано право на приміщення прохідної площею 25,1 кв. м, гаража площею 126,3 кв. м, яке належить ОСОБА_8 згідно з договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 24 червня 2006 року, мийки площею 117,4 кв. м, яке належить ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03 вересня 2007 року, приміщення майстерні площею 154,4 кв. м та контори площею 86,4 кв. м, будівель та споруд, яке належить ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 15 лютого 2008 року, розташовані на АДРЕСА_1 в рахунок погашення боргу за договором позики в сумі 350 000,00 грн.
Право власності на це майно ОСОБА_2 зареєстрував 05 травня 2015 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 05 травня 2015 року.
Відповідно до договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 05 травня 2015 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_9 приміщення прохідної, гаража, мийки, майстерні та контори, розташовані на АДРЕСА_1 .
Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 06 серпня 2015 року рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором позики шляхом визнання права власності на нерухоме майно відмовлено.
Підставою даного позову ОСОБА_1 зазначала те, що наведене майно перебувало у спільній сумісній власності подружжя: її та ОСОБА_4 , тому вона має право власності на Ѕ частину цього майна.
Позиція Верховного Суду
У статті 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках
.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі
№ 53/1216/16-ц (провадження № 61-5421св19) зазначено, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що: «за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи». У пункті 46.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19) вказано, що: «відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц)». У пункті 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що: «однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що «за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею».
У пунктах 6.43-6.51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) зазначено, що «Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження
№ 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі
№ 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. У цій справі суд першої інстанції не встановлював обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача, а натомість його добросовісність не поставив під сумнів. Щодо висновків суду апеляційної інстанції, то Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідач, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що на момент набуття ним права власності на спірне майно (25 липня 2018 року) було скасовано судове рішення, на підставі якого майно було зареєстроване за ОСОБА_2 (постановою Апеляційного суду Черкаської області від 2 грудня 2016 року скасовано рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 березня 2018 року у справі № 2-705/2008), що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність ОСОБА_1 під час набуття спірного нерухомого майна у власність. Так, ОСОБА_1 не був учасником справи № 2-705/2008, і суди не встановили, що йому було відомо про наявність спору, який розглядався у зазначеній справі, та про результати розгляду справи. Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу від 25 липня 2018 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача».
У справі, що переглядається:
- первісно право власності на нерухоме майно, яке є предметом даного спору, було зареєстровано за ОСОБА_4 , який на момент набуття нерухомості у власність перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 . Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року за ОСОБА_2 визнано право на спірні нежилі приміщення, які належали ОСОБА_8 . Суди встановили, що право власності на це майно ОСОБА_2 зареєстрував 05 травня 2015 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 05 травня 2015 року. На підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 05 травня 2015 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_9 спірні приміщення;
- рішенням апеляційного суду Черкаської області від 06 серпня 2015 року рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором позики шляхом визнання права власності на нерухоме майно відмовлено. У рішенні апеляційного суду Черкаської області від 06 серпня 2015 року підставою для скасування рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року та відмови у визнанні за ОСОБА_2 права власності на спірні приміщення вказано те, що
ОСОБА_4 не мав права відчужувати спірне майно, яке належить на праві спільної сумісної власності подружжю;
- при задоволенні позовних вимог про витребування майна суди послалися на те, що ОСОБА_3 придбав спірні приміщення у ОСОБА_2 , який набув їх у власність на підставі рішення суду, яке було скасоване, і презумпція спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_10 не спростована;
- суди не встановили обставин, які могли би свідчити про недобросовісність набувача - ОСОБА_3 , а його добросовісність не поставлена під сумнів. Так, ОСОБА_3 не був учасником справи № 2-981/11 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики, і суди не встановили, що йому було відомо про наявність спору, який розглядався у зазначеній справі, та про результати розгляду справи;
- на час укладення договору купівлі-продажу від 05 травня 2015 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 травня 2015 року право власності на спірне майно ОСОБА_2 зареєстрував 05 травня 2015 року.
Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача.
Наведене є підставою для скасування рішення та постанови судів попередніх інстанцій в оскарженій частині та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 53/1216/16-ц (провадження № 61-5421св19), постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), касаційні скарги належить задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про витребування майна.
ОСОБА_3 сплачено 840,80 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 7 000,00 грн за подання касаційної скарги. ОСОБА_4 сплатив судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 7 000,00 грн. Тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню 840,80 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, та 7 000,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Крім того, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 підлягають стягненню 7 000,00 грн судового збору сплаченого за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про витребування майна скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про витребування майна відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 840,80 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, та 7 000,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 7 000,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 27 лютого 2020 року та постанова Черкаського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук