Постанова

Іменем України

27 червня 2022 року

м. Київ

справа № 724/914/21

провадження № 61-20161св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 ,

третя особа - Комунальна установа «Центр надання соціальних послуг» Хотинської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 10 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Владичан А. І., Кулянди М. І., Височанської Н. К. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , третя особа - Комунальна установа «Центр надання соціальних послуг» Хотинської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - житловим будинком на АДРЕСА_1 .

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 30 липня 2018 року, в порядку спадкування за заповітом, він набув право власності на житловий будинок, з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Факт реєстрації відповідачів порушує його право на вільне розпоряджання і користування майном, оскільки останні не є членами його родини, в тому числі і колишніми. Відповідачі не сплачують комунальні платежі, в утриманні житла участі не беруть і взагалі квартирою вони не цікавляться.

Відповідач ОСОБА_2 не виявляє бажання самостійно вирішити питання зняття з реєстрації, і у встановлений чинним законодавством термін цього не зробила, що може в майбутньому вплинути на його права як власника житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначав, що відповідачі втратили право користування житловим приміщенням у зв`язку із зміною власника житлового будинку. Реєстрація відповідачів у житловому будинку, який належить йому на праві власності порушує та обмежує його право власності, а тому він, як власник житла, вимушений звернутися до суду з даною позовною заявою, з метою захисту своїх порушених прав. Відповідачі створюють перешкоди у здійсненні йому права користування і розпоряджання майном.

Домовленості з ним, як власником щодо подальшої реєстрації та проживання не досягнуто. Про добровільне зняття відповідачів з реєстрації також не вдалося домовитися.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Хотинський районний суд Чернівецької області рішенням від 11 серпня 2021 року під головуванням судді Єфтеньєва О. Г. позовні вимоги задовольнив. Визнав ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Задовольняючи вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, суд першої інстанції виходив з того факту, що ОСОБА_1 є новим власником житлового будинку, а відповідачі не є членами його сім`ї й мали похідне право на проживання від прав колишнього власника.

Чернівецький апеляційний суд постановою від 10 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 11 серпня 2021 року скасував. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовив.

Приймаючи постанову про скасування рішення місцевого суду та про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що місцевий суд не врахував таких обставин.

Позивач, який є власником спірного житлового будинку, отримуючи його у спадщину від ОСОБА_4 , був обізнаний щодо проживання у ньому ОСОБА_2 та її малолітнього сина ОСОБА_3 , 2015 року народження, і що відповідач тривалий час - з 1995 року проживає у спірному будинку, у тому числі із дозволу попереднього власника, крім того у будинку зареєстрована та проживає малолітня дитина, права якого на житло не можуть бути порушені, іншого житла вони не мають, що дає підстави вважати, що відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є їх єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Факт того, що відповідач забезпечена іншим житлом судами не встановлений.

Відповідач та її син не є такими, що самоправно вселились до спірного жилого приміщення.

Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 водночас не дослідив питання на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача на користування житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 10 листопада 2021 року у якій просив оскаржену постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що апеляційним судом не було враховано правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, де зазначено, що припинення права користування житлом у колишнього власника тягне за собою втрату його членами сім`ї права користування житлом, а отже в такому разі наявні підстави для виселення відповідачів.

У постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 465/8613/13-ц (провадження № 61-16222св18), від 17 липня 2019 року у справі № 320/13248/14-ц (провадження № 61-23388св18), від 23 вересня 2019 року у справі № 329/398/18 (провадження № 61-6362св19) також викладено правову позицію де зазначено, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цими житловими приміщеннями може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок у особи, членами сім`ї якої вони є.

Аргументом касаційної скарги також є те, що апеляційний суд безпідставно долучив до матеріалів справи довідку Хотинської міської ради від 01 жовтня 2021 року № 445, оскільки вважає, що докази можуть бути подані лише до суду першої інстанції.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Хотинського районного суду Чернівецької області.

09 лютого 2022 року цивільна справа № 724/914/21 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 в порядку спадкування набув у власність житловий будинок з належними до нього господарськими спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 липня 2018 року № 132511706.

Згідно довідки виданої виконавчим комітетом Хотинської міської ради Чернівецької області від 07 травня 2021 року № 112 ОСОБА_1 , 1992 року народження зареєстрований та проживає в с. Крутеньки Дністровського району Чернівецької області і до складу його сім`ї входить цивільна дружина - ОСОБА_5 , 2002 року народження (а. с. 7).

Відповідно до витягу про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірний будинок вселились зі згоди колишнього власника будинку - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , а право власності на будинок на підставі заповіту від 11 листопада 2014 року отримав ОСОБА_1

ОСОБА_2 була членом сім`ї колишнього власника будинку ОСОБА_4 , яка була її свекрухою, та з 13 грудня 1995 року по теперішній час зареєстрована у вказаному будинку, проживає там та іншого житла не має.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною третьою статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частинами першою та другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб у спосіб, який власник вважає прийнятним та ефективним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що втручання у право заявника на повагу для його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини»; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії»; рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії»).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (стаття 11 ЦПК України), забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Статтею 242 ЦК України встановлено, що батьки є законними представниками своїх малолітніх та/чи неповнолітніх дітей.

Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У справі, яка переглядається, установлено, що відповідачі ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , у спірний будинок вселились зі згоди колишнього власника будинку - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , а право власності на будинок, на підставі заповіту від 11 листопада 2014 року отримав ОСОБА_1 .

Таким чином, з огляду на вищенаведене, встановивши, що ОСОБА_2 була членом сім`ї колишнього власника будинку ОСОБА_4 , яка була її свекрухою, та з 13 грудня 1995 року по теперішній час зареєстрована у вказаному будинку, проживає там та іншого житла не має, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, які вселились у спірний будинок зі згоди колишнього власника будинку та тривалий час проживають у ньому, буде надмірним тягарем та порушуватиме їх право на повагу до житла, яке вони вважають своїм постійним місцем проживання.

Апеляційний суд обґрунтовано зазначав, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Колегія суддів також зауважує, що суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги не врахував, що визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням призведе до порушення житлових прав її малолітньої дитини, що є неприпустимим.

Позбавлення права на житло є втручанням в право особи і без дослідження пропорційності і з`ясування балансу інтересів неможливо вирішити спір.

Колегія суддів зазначає, що апеляційний суд правильно зауважував, що право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачів, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову.

Враховуючи викладене, апеляційний суд, дотримавшись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, дійшов правильного висновку, що у задоволенні позовних вимог про визнанням відповідачів такими, що втратили право користування спірним жилим приміщенням слід відмовити.

Аргументи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та у постановах Верховного Суду: від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц (провадження № 61-20713св18), від 27 березня 2019 року у справі № 465/8613/13-ц (провадження № 61-16222св18), від 17 липня 2019 року у справі № 320/13248/14-ц (провадження № 61-23388св18), від 23 вересня 2019 року у справі № 329/398/18 (провадження № 61-6362св19) не заслуговують на увагу, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Колегія суддів також відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно долучив до матеріалів справи довідку Хотинської міської ради від 01 жовтня 2021 року № 445 з огляду на таке.

Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції в ухвалі від 26 жовтня 2021 року вказував, що представником ОСОБА_2 - адвокатом Мельник Р. І. разом із апеляційною скаргою було заявлено клопотання про долучення до матеріалів справи довідки Хотинської міської ради № 445 від 01 жовтня 2021 року, як доказу. Врахувавши характер спору, який виник між сторонами, з метою повного і всебічного розгляду справи апеляційний суд вказане клопотання задовольнив, оскільки останній переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, а тому Верховний Суд порушень апеляційним судом норм процесуального права не вбачає.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими апеляційними судом фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 10 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров