№ 727/11817/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

31 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 727/11817/19

провадження № 61-698св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

за позовом про стягнення заборгованості:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ,

за зустрічним позовом про визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору:

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», яка підписана представником Ярохович Тетяною Анатоліївною, на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Литвинюк І. М., та касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Литвинюк І. М.,

Історія справи

Короткий зміст позовів

У листопаді 2019 року акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Первісний позов мотивований тим, що 14 травня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № CVX0GK00000049, за умовами якого відповідач отримав кредит в розмірі 35 940 дол. США терміном до 13 травня 2027 року.

Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 14 травня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого у випадку невиконання боржником обов`язків за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

ОСОБА_3 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконує, не сплачує отриманий кредит та відсотки за користування ним, у зв`язку з чим станом на 25 липня 2019 року утворилася заборгованість у розмірі 77 403,92 дол. США, яка складається із заборгованості: по тілу кредиту в розмірі 30 696,28 дол. США, по відсоткам за користуванням кредитом в розмірі 9 510,04 дол. США, по комісії за користування кредитом в розмірі 1 983,32 дол. США, пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором в розмірі 35 214 дол. США.

Відповідно до пункту 5 договору поруки позивачем направлено на адресу відповідачів письмову вимогу із зазначенням невиконаних зобов`язань за кредитним договором № CVX0GK00000049.

Згідно пункту 6 договору поруки поручитель зобов`язаний виконати зобов`язання, зазначені в письмовій вимозі, протягом п`яти календарних днів з моменту її отримання.

Банк вказував, що вимога, яка була пред`явлена до поручителя щодо виконання забезпеченого зобов`язання залишена без задоволення.

Банк просив:

стягнути солідарно з відповідачів 30 696,28 дол.США заборгованість за тілом кредиту, що за курсом 25,51 грн відповідно до службового розпорядження НБ України від 25 липня 2019 року станом на цей день становить суму 783 062,10 грн.

У січні 2020 року ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що 14 травня 2007 року банк уклав з ОСОБА_3 кредитний договір № CVX0GK00000049, згідно пункту 7.1 якого на строк з 14 травня 2007 року по 13 травня 2027 року йому оформлено кредит у розмірі 35 940 дол. США: на споживчі цілі 29 950 дол. США, на сплату страхових платежів в період дії договору 5 990 дол. США зі сплатою 0,84 % на місяць (10,08 % річних) на залишок заборгованості, щомісяця комісії у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту та щомісячний платіж 353,30 дол. США.

18 березня 2014 року сторони уклали додаткову угоду до кредитного договору такого змісту:

пункт 1: суму заборгованості, що виникла в період з дати надання кредиту до підписання додаткової угоди, зменшити на 24 979,55 дол. США, а саме: відсотки у розмірі 5 701,35 дол. США, комісію - 2 755,39 дол. США, пеню - 16 522,81 дол. США;

пункт 3: вказати та викласти пункт 7.1 у відповідності діючого договору позичальника: 7.1. банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк по 13 травня 2027 року включно у вигляді: непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 44 031,42 дол. США на наступні цілі: 29 950 дол. США на споживчі цілі, 14 081,42 дол. США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків з 25 жовтня 2008 року по 18 березня 2014 року у розмірі 13,2 %; з 18 березня 2014 року у розмірі 10,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту та щомісячної комісії в розмірі 0,20% від суми виданого кредиту.

Вважав, що банк при укладенні 18 березня 2014 року додаткової угоди свідомо та навмисно ввів його в оману, застосував по відношенню до нього нечесну підприємницьку діяльність. У розрахунку банку станом на 18 березня 2014 року в колонці 3 значиться поточна заборгованість за кредитом 26 570,24 дол. США, в колонці 4 прострочена заборгованість за кредитом - 0.

Таким чином, після підписання додаткової угоди банком розмір поточної заборгованості за кредитом безпідставно збільшений на 7 892,39 дол. США, про що не зазначено в додатковій угоді від 18 березня 2014 року. Фактично під виглядом зменшення заборгованості та покращення фінансового положення позичальника банк збільшив заборгованість по тілу кредиту, чим створив нове додаткове процентне навантаження. Як до підписання, так і після підписання додаткової угоди ОСОБА_3 тривалий час здійснював оплату, погашав проценти, комісію та частково тіло кредиту. Кредит ОСОБА_3 отримав в сумі 29 950 дол. США, до підписання додаткової угоди на страхові платежі банк додатково надав 989,49 дол. США, що разом складало 30 939,49 дол. США.

Згідно розрахунку банку станом на день підписання 18 березня 2014 року додаткової угоди - часткове погашення заборгованості складає 18 615,23 дол. США, які зараховані банком наступним чином: 2 096,51 дол. США - комісія; 10 192,44 дол. США - проценти; 2 37,61 дол. США - пеня; 4 088,67 дол. США - тіло кредиту, в цю суму також входить 989,49 дол. США, виданих банком додатково на страховку. Отже, згідно розрахунку банку на момент укладення оспорюваної угоди тіло кредиту було частково погашене (з урахуванням страхових платежів).

Зазначав, що ніколи б не уклав такий договір, якщо б банк його попередив про те, що в односторонньому порядку створить нову збільшену заборгованість по кредиту, в той час, як така інформація в самій додатковій угоді відсутня. Пунктом 7.1 кредитного договору, що відображено і в додатковій угоді від 18 березня 2014 року, передбачена щомісячна комісія у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, що не є послугою у визначенні пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки такі дії є діями банку на власну користь, і не є послугою для споживча. Умова споживчого кредиту щодо сплати щомісячної комісії є нікчемною. Те ж саме стосується і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту в момент видачі кредиту, умова щодо якої встановлена в оспорюваній додатковій угоді від 18 березня 2014 року.

Наголошував, що пункт 7 додаткової угоди від 18 березня 2014 року щодо встановлення неустойки у розмірі: 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом; 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, є несправедливим та суперечить принципам розумності, добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав і обов`язків на шкоду позичальника, як споживача послуг банку, оскільки дана умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання зобов`язань за спірним договором.

ОСОБА_3 просив:

визнати недійсною додаткову угоду від 18 березня 2014 року до кредитного договору № CVX0GK00000049, укладену між ним та банком.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 вересня 2020 року первісну позовну заяву АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 27 580,53 дол. США, що за курсом 25,51 відповідно до службового розпорядження НБ України від 25 липня 2019 року станом на 25 липня 2019 року становить 703 579,32 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні іншої частини первісних позовних вимог стосовно ОСОБА_2 відмовлено.

В задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсною додаткової угоди від 18 березня 2014 року до кредитного договору №CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року, укладену між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 , відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

з урахуванням даних, які зазначені у висновку судово-економічної експертизи та у розрахунку, наданому банком, тіло кредиту збільшилось з 27 580,53 дол. США до 30 696,28 дол. США. Однак, банк не надав суду доказів, які б свідчили про те, що позичальник додатково отримував кредитні кошти, внаслідок чого тіло кредиту збільшилось з 27 580,53 дол. США до 30 696,28 дол. США;

оскільки банком не доведено підстави збільшення тіла кредиту, тому стягненню підлягає сума в розмірі 27 580,53 дол. США, що за курсом 25,51 відповідно до службового розпорядження НБ України від 25 липня 2019 року станом на 25 липня 2019 року становить 703 579,32 грн;

згідно наданої суду виписки по рахунку позичальника ОСОБА_3 , останній не здійснював регулярне погашення заборгованості та відсотків згідно умов додаткової угоди від 18 березня 2014 року до кредитного договору № CVX0GK00000049, яке визначене сторонами в розмірі 474,68 дол. США щомісячно. ОСОБА_3 після укладення 18 березня 2014 року додаткової угоди до кредитного договору № CVX0GK00000049 періодично раз у кілька місяців сплачував на користь АТ КБ «ПриватБанк» кошти в сумі до 300 дол. США, які позивачем за первісним позовом спрямовувались на погашення відсотків, пені та комісії за кредитом, однак тіло кредиту за цей час ОСОБА_3 не погашалося, а тому в цій частині твердження ОСОБА_3 судом до уваги не приймаються. Тому заявлені первісні позовні вимоги частково обґрунтовані та підлягають задоволенню частково, а саме в сумі 27 580,53 дол. США;

18 березня 2014 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено додаткову угоду, якою збільшено непоновлювальну кредитну лінію з 35 940 дол. США до 44 031,42 дол. США та передбачено додаткову відповідальність позичальника у вигляді штрафу в розмірі 24 979,55 дол. США, за порушення будь-якого зобов`язання, передбаченого в графіку погашення кредиту. Тобто, з укладенням даної додаткової угоди змінено зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності, що згідно частини першої статті 559 ЦК України є підставою для припинення поруки. Тому у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 слід відмовити;

під час укладення додаткової угоди сторонами було додержано всіх необхідних вимог для чинності правочину, а саме позивач за зустрічним позовом мав весь необхідний обсяг цивільної дієздатності, його волевиявлення було вільним і відповідало його внутрішній волі, про що свідчить його підпис на додатковій угоді, сторони досягли згоди щодо всіх його істотних умов, сторонами додержана письмова форма правочину та укладення правочину було спрямоване на реальне настання правових наслідків. Підписанням додаткової угоди від 18 березня 2014 року до кредитного договору ОСОБА_3 підтвердив, що він обізнаний та погодився з усіма умовами такого договору. Та обставина, що ОСОБА_4 не лише особисто уклав оспорювану угоду, вчинивши на її тексті відповідний підпис, але й тривалий час виконував її умови, сплачуючи плату за користування кредитними коштами згідно умов оспорюваної ним угоди, вказує на вільне волевиявлення позичальника в момент укладення правочину, повну обізнаність та погодження з умовами кредитування. ОСОБА_3 не надав до суду жодного доказу, що під час укладання додаткової угоди він не мав реальної можливості прочитати дану угоду та детально ознайомитися зі всіма умовами;

ОСОБА_3 не доведено, що оспорюваною угодою встановлено умови, з якими позивач не мав реальної можливості ознайомитись перед її укладенням і не отримав необхідну інформацію для його свідомого вибору, як не надано й доказів неправомірного впливу банку на його волевиявлення, а також того, що його як споживача було введено в оману та умови оспорюваної додаткової угоди пов`язані з використанням нечесної підприємницької діяльності, тобто, доказів на підтвердження обставин порушення відповідачем за зустрічним позовом Закону України «Про захист прав споживачів». Банк надав позивачу документи, які передували укладенню додаткової угоди, у додатку до цієї угоди та графіку погашення кредиту, які підписані позивачем, міститься повна інформація стосовно умов кредитування.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року апеляційні скарги АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 вересня 2020 року в частині часткового задоволення первісного позову щодо стягнення заборгованості відносно ОСОБА_3 змінено, визначивши до стягнення з ОСОБА_3 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року у розмірі 25 005, 77 дол. США, що за курсом 25,51 грн відповідно до службового розпорядження НБУ станом на 25 липня 2019 року складає 637 897,19 грн.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 вересня 2020 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову скасовано та ухвалено нове.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Визнано недійсною додаткову угоду від 18 березня 2014 року до кредитного договору №CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року, укладену між ОСОБА_3 та АТ КБ «ПриватБанк».

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

аналіз статей 11, 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України № 3795-VI від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» доповнено нормою наступного змісту: «кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною»;

виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами. Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. До наведеного висновку дійшла Об`єднана палата Касаційного цивільного суду в постанові від 09 грудня 2019 року у справі №524/5152/15-ц вказавши про те, що положення спірного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок;

у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15 зроблено висновок, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункту 4 частини третьої статті 18 Закону);

встановивши, що позивачем за зустрічним позовом доведено наявність підстав для визнання недійсною оспорюваної додаткової угоди, апеляційний суд приходить до висновку про визнання недійсною оспорюваної додаткової угоди. Апеляційний суд вказав, що зустрічний позов не містить вимог щодо визнання недійсними умов основного договору кредиту, тобто ОСОБА_3 не оспорюється нарахування комісійних платежів з часу укладення основного договору до моменту укладення додаткової угоди, що за принципом диспозитивності цивільного процесу та меж апеляційного перегляду справи позбавляє апеляційний суд можливості корегувати в цій частині розмір пред`явленої до стягнення заборгованості;

оскільки апеляційний суд зробив висновок про недійсність додаткової угоди від 18 березня 2014 року, то ця обставина впливає на встановлення розміру невиконаних зобов`язань. При зверненні із позовом банк просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за тілом кредиту у розмірі 30 696,28 дол. США, що утворилася станом на 25 липня 2019 року, а рішенням суду першої інстанції стягнуто на користь банку 27 580,53 дол. США виходячи з висновку судово-економічної експертизи від 06 серпня 2013 року, яка була проведена в іншій справі у спорі між тими самими сторонами та того, що банк не довів підстав збільшення тіла кредиту;

згідно пункту 7.1. кредитного договору від 14 травня 2007 року щомісячний платіж складав 353,30 дол. США. З розрахунку заборгованості АТ КБ «ПриватБанк» від 25 липня 2019 року на дату 14 березня 2014 року тіло кредиту складало 26 570,24 дол. США, однак, прострочене тіло кредиту складало 400,34 дол. США, відсотки 15 113,93 дол. США, комісія 2 755,39 дол. США та пеня 16 522,81 дол. США, що в загальній сумі простроченого боргу склало 34 832,87 дол. США;

колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо врахування суми заборгованості, визначеної у висновку № 19/7-13 судово-економічної експертизи від 06 серпня 2013 року, яка була проведена у справі № 2-1515/12, що склала 27 580,53 дол. США - заборгованість по оплаті тіла кредиту, оскільки між розрахунками сторін наявна розбіжність, колегія вважає за необхідне навести власний. Так, з розрахунку заборгованості за договором № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року станом на 25 липня 2019 року з графи «сплачено комісії» вбачається, що на 14 березня 2014 року у ОСОБА_3 існувала заборгованість по комісії у розмірі 2 755,39 дол. США, а 18 березня 2014 року вже складала 2 815,29 дол. США, яку останній погасив 21 березня 2014 року, та в подальшому ним було сплачено комісію у за період з 09 квітня 2014 року по 24 грудня 2016 року - 2 265,66 дол. США. Оскільки, стягнення такої комісії є незаконним, то загальний розмір платежів по ній слід зарахувати до основного тіла кредиту;

також колегія суддів вважає правильним зменшити суму комісії, яка була сплачена 18 березня 2014 року у розмірі 2 815,29 дол. США, на суму 59,90 дол. США, так як станом на 14 березня 2014 року комісія складала 2 755,39 дол. США, а вже збільшилася після підписання додаткової угоди (2815,29 - 2 755,39 = 59,90), отже загалом погашена комісія складає 2 265,66 дол. США + 59,90 дол. США = 2325,56 дол. США, і зарахувати в погашення тіла кредиту;

крім того, за вказаний період ОСОБА_3 мав сплатити 163,65 дол. США суму страхових платежів, які зараховуються до тіла (сальдо) кредиту і є обов`язковими до сплати. На погашення тіла кредиту ОСОБА_3 у період з 09 квітня 2014 року по 25 липня 2019 року сплатив 3 528,60 дол. США, що підтверджується розрахунком заборгованості;

таким чином, виходячи з суми заборгованості у розмірі 30 696,28 дол. США, яку банк просив стягнути, та за умови визнання додаткової угоди недійсною, колегія доходить висновку, що стягненню з ОСОБА_3 підлягає заборгованість за тілом кредиту у розмірі 25 005,77 дол. США, що утворюється з наступного: 30 696,28 (заборгованість за тілом кредиту) + 163,65 (страхові платежі) - 2 325,56 (погашена комісія) - 3 528,60 (погашена заборгованість за тілом кредиту).

Аргументи учасників справи

У січні 2021 року АТ КБ «Приватбанк» подало касаційну скаргу, яка підписана представником Ярохович Т. А., в якій просило постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції та судові витрати покласти на позивача за зустрічним позовом. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

сторони відповідно до укладеної додаткової угоди від 18 березня 2014 року з метою створення сприятливих умов для виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором від 14 травня 2007 року CVXOGK00000049 погодили реструктуризувати заборгованість;

підписання додаткової угоди від 18 березня 2014 року відбувалось не за ініціативою банку, а у зв`язку зі зверненням до банку ОСОБА_3 ;

станом на 14 березня 2014 року лише прострочений борг за кредитним договором становив 34 832,87 дол. США (прострочене тіло кредиту - 400,34 дол. США, відсотки - 15 154,33 дол. США, комісія - 2 755,39 дол. США, пеня - 16 522,81 дол. США), які позивачу необхідно було погасити з метою подальшого виконання умов договору, тобто, погашення кредиту за графіком платежів, що підтверджується розрахунком заборгованості (розрахунок міститься в матеріалах справи). В іншому випадку позивачу необхідно було сплатити всю суму заборгованості за договором, щоб сплачувати кредит відповідно до графіку платежів. Водночас, запропоновані банком умови укладеної додаткової угоди надали позивачу можливість негайного повернення до графіку платежів (зміненого відповідно до додаткової угоди), без сплати будь-яких штрафних санкцій. Отже, підписання додаткової угоди від 18 березня 2014 року було вигідно у першу чергу позивачу, оскільки частина простроченого боргу списувалась банком взагалі і залишок простроченого боргу, який вже існував на момент укладення такої угоди, був розподілений таким чином, що надавало позивачу можливості його поступового погашення. Додаткова угода до кредитного договору добровільно підписана позивачем, що ним не спростовується та певний час виконувалася. Під час укладення додаткової угоди сторонами було додержано всіх необхідних вимог для чинності правочину, а саме позивач мав весь необхідний обсяг цивільної дієздатності, його волевиявлення було вільним і відповідало її внутрішній волі, про що свідчить його підпис на додатковій угоді, сторони досягли згоди щодо всіх його істотних умов, сторонами додержала письмова форма правочину та укладення правочину було спрямоване на реальне настання правових наслідків. Підписанням додаткової угоди від 18 березня 2014 року до кредитного договору без будь яких застережень, ОСОБА_3 підтвердив, що він обізнаний та погодився з усіма умовами такого договору;

умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України Про споживче кредитування № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року. Отже, відсутні правові підстави для визнання додаткової угоди недійсною в цілому, оскільки вона підписана сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15, в постанові у справі № 6-40цс13 від 11 вересня 2013 року;

банк просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за кредитом (тілом) у розмірі 30 696,28 дол. США, однак апеляційний суд на підставі власного розрахунку стягнув лише частину зазначеної заборгованості у розмірі 25 005,77 дол. США, зарахувавши в рахунок сплати боргу за тілом кредиту страхові платежі в сумі 163,65 дол. США, розмір сплаченої комісії в сумі 2 325,56 дол. США, та погашену заборгованість за тілом кредиту в розмірі 3 528,60 дол. США за умови визнання додаткової угоди недійсною. Такий висновок є передчасним, оскільки, навіть за такої умови, зазначені платежі передбачені кредитним договором № CVXOGK00000049 від 14 травня 2007 року;

з умов укладеної додаткової угоди вбачається, що заборгованість за тілом кредиту збільшилась за рахунок суми страхових платежів, що чітко вбачається із викладеного в новій редакції пункту 7.1 кредитного договору та викладеного в новій редакції додатку №1 (графіку погашення кредиту). Зокрема, за умовами пункту 7.1 кредитного договору до укладення додаткової угоди сума кредитних коштів, що надавалась відповідачу, становила 35 940,00 дол. США, на наступні цілі: 29 950 дол. США - на споживчі цілі, а також у розмірі 5 990 дол. США - на сплату страхових платежів. Після укладення додаткової угоди від 18 березня 2014 року та зміни редакції пункту 7.1 кредитного договору сума кредитних коштів, що надавалась відповідачу, становила 44 031,42 дол. США на наступні цілі: 29 950 дол. США - на споживчі цілі, а також у розмірі 14 081,42 дол. США - на сплату страхових платежів. Тобто, заборгованість за кредитом (тілом) збільшилась у зв`язку з укладенням сторонами 18 березня 2014 року додаткової угоди на суму коштів, що надаються для сплати страхових платежів. Про такі умови був обізнаний відповідач, який при укладенні додаткової угоди ознайомився з вказаними умовами, а також з новим графіком погашення кредиту, який він особисто підписав, і в якому зазначено залишок по кредиту станом на 13 квітня 2014 року - 35 062 дол. США. Зазначені обставини підтверджуються також наявними в матеріалах справи розрахунком заборгованості та виписками по рахункам відповідача;

відповідач не спростував належними та допустимими доказами факт укладення 18 березня 2014 року додаткової угоди до кредитного договору, належного ознайомлення з умовами кредитування, в тому числі щодо суми отриманих кредитних коштів, а також розмір наявної заборгованості: клопотань про проведення судової експертизи не заявляв. Доказів на спростування заборгованості по кредиту чи її розміру відповідач не надав, тому суд апеляційної інстанції безпідставно зменшив заборгованість за тілом кредиту.

У січні 2021 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просив: постанову в частині первісного позову скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

згідно розрахунку заборгованості, який надав банк, ОСОБА_3 сплатив 34 652,82 дол. США, із них банком спрямовано на сплату комісії - 4 362,17 дол. США. Оскільки стягнення комісії є незаконним, апеляційний суд правильно вказав, що загальний розмір платежів по ній слід зарахувати до основного тіла кредиту;

однак до основного тіла кредиту суд зарахував тільки 2 325,56 дол. США - розмір коштів, що зарахований банком на комісію після укладення додаткової угоди від 18 березня 2014 року, яка визнана судом недійсною, і зробив помилковий висновок, що зустрічний позов не містить вимог щодо витання умов основного договору недійсним і ОСОБА_3 не оспорює нарахування комісійний платежів з часу укладення основного договору до моменту укладення додаткової угоди. ОСОБА_3 заперечував проти стягнення банком комісійних платежів саме з часу укладення основної договору в загальній сумі 4 362,17 дол. США, які мають бути зараховані в погашення кредиту, про це зазначено в апеляційній скарзі, уточненому відзиві на позовну заяву, в письмових поясненнях;

суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 05 вересня 2018 року у справі провадження № 314/3845/15-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 640/2755/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 363/940/16-ц;

суд не дослідив зібрані у справі докази, не надав їм належної оцінки, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильною вирішення справи в частині визначення розміру заборгованості;

банком неправомірно спрямовано на страхові платежі більше, ніж передбачено умовами договору. Банк за перші роки кредитування неправомірно збільшував заборгованість по тілу кредиту на загальну суму 353,36 дол. США (чим створював штучну заборгованість), на які також протиправно нараховував та стягував процент на загальну суму 374,57 дол. США. Зазначені суми мають бути зараховані в погашення кредиту;

всі кошти, які внесені ОСОБА_3 після 20 квітня 2012 року повинні бути зараховані в погашення тіла кредиту, оскільки банк реалізував своє право на дострокове стягнення заборгованості, що підтверджується листом від 16 березня 2012 року. Строк погашення кредиту наслав 20 квітня 2012 року. Право банку нараховувати проценти та пеню після зміни строку виконання зобов`язання за кредитним договором припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України;

згідно розрахунку за весь період кредитування ОСОБА_3 сплачено 34 652,82 дол. США, а станом на 20 квітня 2012 року сплачено 17 253,88 дол. США. Отже, сума коштів, яка сплачена після 20 квітня 2012 року складає 17 398,94 дол. США та повинна бути зарахована в погашення тіла кредиту.

Аналіз касаційних скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині позовних вимог банку до ОСОБА_3 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до банку. У частині позовних вимог банку до ОСОБА_2 судові рішення не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються.

У березні 2021 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу АТ КБ «Приватбанк», в якому просив оскаржену постанову в частині задоволення зустрічного позову залишити без змін, а касаційну скаргу в цій частині залишити без задоволення. В частині оскарження розміру заборгованості задовольнити, постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року в частині встановлення розміру заборгованості, який підлягає стягненню з боржника скасувати та направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У відзиві ОСОБА_3 зазначає, що:

під виглядом зменшення заборгованості банк безпідставно збільшив заборгованість по тілу кредиту на 7 892,39 дол. США;

умова щодо сплати щомісячної комісії у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту є нікчемною;

строк погашення кредиту настав 20 квітня 2012 року після відправлення банком вимоги від 16 березня 2012 року.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ «Приватбанк».

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 . У задоволенні заяви ОСОБА_3 про зупинення дії постанови Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 727/11817/19 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року: поновлено касаційне провадження у справі № 727/11817/19; справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 04 березня 2021 рокузазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 11 вересня 2013 року у справі провадження № 6-40цс13, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15 та постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 753/10779/16-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

В ухвалі Верховного Суду від 25 березня 2021 рокузазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 05 вересня 2018 року у справі провадження № 314/3845/15-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 640/2755/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 363/940/16-ц, від 02 вересня 2020 року у справі № 645/4384/17, від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 07 лютого 2020 року у справі № 591/3714/17; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 14 травня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № CVX0GK00000049, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у вигляді непоновлювальної кредитної лінії в розмірі 35 940 дол. США на наступні цілі: 29 950 дол. США на споживчі цілі, а також у розмірі 5 990 дол. США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та щомісячної комісії у розмірі 0,20 % дол. США від суми виданого кредиту, з кінцевим терміном погашення кредиту до 13 травня 2027 року.

18 березня 2014 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено додаткову угоду до кредитного договору № CVX0GK00000049, відповідно до умов якої внесено зміни до Кредитного договору № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року, а саме:

1. Суму заборгованості, що виникла в період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання цієї додаткової угоди зменшити на 24 979,55 долари США, а саме: відсотки у розмірі 5 701,35 долари США, комісія у розмірі 2 755,39 долари США, пеня у розмірі 16 522,81 долари США;

2. Згідно зі статтями 212 651 ЦК України у разі порушення позичальником будь-якого з зобов`язань, передбачених в графіку погашення кредиту (додаток 1 до цієї Додаткової угоди), понад 31 день позичальник сплачує банку штраф у розмірі 24 979,55 долари США;

3. Вказати та викласти пункт 7.1. у відповідності діючого договору позичальника: 7.1. банк зобов`язується надати «позичальникові» грошові кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк по 13 травня 2027 року включно (надалі за текстом договору «строк кредитування»), у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 44 031,42 дол. США (далі - «кредит») на наступні цілі: 29 950 дол. США на споживчі цілі, а також у розмірі 14 081,42 дол. США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків з 25 жовтня 2008 року по 18 березня 2014 року у розмірі 13,2 %, з 18 березня 2014 року у розмірі 10,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісячної комісії в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, комісії за дострокове погашення кредиту, відповідно до пункту 3.11 даного договору.

Строк користування кредитними коштами згідно умов додаткової угоди узгоджений сторонами до 13 травня 2027 року.

Відповідно до графіку погашення кредиту щомісячний платіж визначено з 13 березня 2014 року по 13 квітня 2027 року в розмірі з 474,68 дол. США, з 13 квітня 2027 року по 13 травня 2027 року в розмірі 647,21 дол. США.

У пункті 7 додаткової угоди від 18 березня 2014 року сторони вказали: «Позичальник за весь період неналежного виконання зобов`язань по сплаті плати за кредитом сплачує банку неустойку: в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом; в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених договором».

У абзаці п`ятому пункту 7 додаткової угоди від 18 березня 2014 року сторони вказали: «термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за даним договором встановлюється сторонами тривалістю 50 років».

26 липня 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслав на адресу відповідачів повідомлення із зазначенням невиконаних зобов`язань, заборгованість складає 51 118,01 дол. США та попереджено останніх, що у разі несплати простроченої заборгованості банк буде вимагати повернути суму кредиту в повному обсязі, а також нараховані проценти та штрафні санкції.

Станом на 25 липня 2019 року утворилася заборгованість у розмірі 77 403,92 дол. США, яка складається із заборгованості: по тілу кредиту в розмірі 30 696,28 дол. США, по відсоткам за користуванням кредитом в розмірі 9 510,04 дол. США, по комісії за користування кредитом в розмірі 1 983,32 дол. США, пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором в розмірі 35 214 дол. США.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ОСОБА_3 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваної додаткової угоди) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Згідно частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваної додаткової угоди) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 530/1249/20 (провадження № 61-8332св21) зроблено висновок, що: «тлумачення статей 638 651 653 654 ЦК України свідчить, що зміна договору за згодою сторін є правочином, спрямованим на зміну цивільних прав та обов`язків. Під формою зміни договору розуміється форма правочину, на підставі якого відбувається зміна договору. Зміна договору призводить до зміни зобов`язання в частині, зокрема, предмета, місця, строків виконання. У разі зміни договору за взаємною згодою сторін зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору і втіленні такої зміни в належну форму».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 333/4292/15-ц (провадження № 61-8298св21) зроблено висновок, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року у справі № 333/7121/18 (провадження № 61-9581св21) зазначено, що: «для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: 1) умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); 2) умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; 3) умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2, 3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року у справі № 697/2142/20 (провадження № 61-17715св21) вказано, що: «положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено, що:

«36.4. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI. Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» було доповнено новим абзацом третім такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року, коли набрав чинності Закон № 1734-VIII. Згідно з останнім текст статті 11 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» виклали у новій редакції, що не передбачала нікчемності зазначених умов договору, а звужувала дію Закону № 1023-XII до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII».

42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 620/564/19 (провадження № 61-6254св21) зазначено, що: «за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при визнанні недійсною додаткової угоди від 18 березня 2014 року до кредитного договору №CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року, укладену між ОСОБА_3 та АТ КБ «ПриватБанк», апеляційний суд вважав, що її умови є несправедливими;

оспорювана додаткова угода стосувалася зміни умов кредитного договору (зокрема, щодо предмету, встановлення неустойки);

у пункті 2 додаткової угоди від 18 березня 2014 рокусторони вказали: «згідно зі статтями 212 651 ЦК України у разі порушення позичальником будь-якого з зобов`язань, передбачених в графіку погашення кредиту (додаток 1 до цієї додаткової угоди), понад 31 день позичальник сплачує банку штраф у розмірі 24 979,55 долари США». У пункті 7 додаткової угоди від 18 березня 2014 рокусторони вказали: «Позичальник за весь період неналежного виконання зобов`язань по сплаті плати за кредитом сплачує банку неустойку: в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом; в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених договором». Таким чином, оскільки штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, то апеляційний суд зробив правильний висновок про визнання недійсними пунктів 2, 7 (речення 2) додаткової угоди;

у абзаці п`ятому пункту 7 додаткової угоди від 18 березня 2014 рокусторони вказали: «термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за даним договором встановлюється сторонами тривалістю 50 років». Зазначена умова додаткової угоди збільшує позовну давність за вимогами банку, тому є несправедливою, оскільки призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін. У зв`язку із цим апеляційний суд зробив правильний висновок про визнання її недійсною;

апеляційний суд не врахував, що 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI. Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» було доповнено новим абзацом третім такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною»;

умови пункту 3 додаткової угоди від 18 березня 2014 року, які стосуються «винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісячної комісії в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, комісії за дострокове погашення кредиту, відповідно до пункту 3.11 даного договору» є нікчемними з огляду на положення частини четвертої статті 11 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції Закону України № 3795-VI, який набрав чинності 16 жовтня 2011 року. Тому визнання їх недійсними не є ефективним способом захисту прав;

пункти 1, 3 (в частині, що не стосується встановлення винагороди та комісії), 4, 5, 6, 7 (в частині, що не стосується встановлення неустойки та збільшення позовної давності), 8, 9, 10 оспорюваної додаткової угоди від 18 березня 2014 рокуне суперечать положенням статті 1054 ЦК України, не порушують права позивача, як споживача фінансових послуг, не мають несправедливого чи дискримінаційного характеру. Тому апеляційний суд зробив помилковий висновок про визнання недійсними цих пунктів додаткової угоди від 18 березня 2014 року;

з урахуванням наявності підстав для недійсності пунктів 2, 3 (в частині встановлення винагороди та комісії), 7 (в частині встановлення неустойки та збільшення позовної давності) та правил, закріплених в статті 217 ЦК, це не має наслідком недійсності інших частин додаткової угоди та додатку до неї.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання недійсними пунктів 1, 3 (в частині, що не стосується встановлення винагороди та комісії), 4, 5, 6, 7 (в частині, що не стосується встановлення неустойки та збільшення позовної давності), 8, 9, 10 оспорюваної додаткової угоди від 18 березня 2014 року, проте помилився щодо мотивів відмови у задоволенні зустрічного позову в цій частині. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині належить змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про визнання недійсними пунктів 2, 3 (в частині встановлення винагороди та комісії), 7 (в частині встановлення неустойки та збільшення позовної давності) додаткової угоди від 18 березня 2014 року, тому оскаржену постанову в цій частині належить залишити без змін.

Щодо позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів змісту.

Згідно частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України.

У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2022 року у справі № 947/25785/19 (провадження № 61-3732св22) зроблено висновок, що: «за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу».

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом банк вказував, що станом на 25 липня 2019 року утворилася заборгованість у розмірі 77 403,92 дол. США, яка складається із заборгованості: по тілу кредиту в розмірі 30 696,28 дол. США, по відсоткам за користуванням кредитом в розмірі 9 510,04 дол. США, по комісії за користування кредитом в розмірі 1 983,32 дол. США, пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором в розмірі 35 214 дол. США. У цій справі банк просив стягнути заборгованість по тілу кредиту в розмірі 30 696,28 дол. США;

апеляційний суд встановив, що згідно розрахунку заборгованості за договором № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року станом на 25 липня 2019 року з графи «сплачено комісії» вбачається, що на 14 березня 2014 року у ОСОБА_3 існувала заборгованість по комісії у розмірі 2 755,39 дол. США, а 18 березня 2014 року вже складала 2 815,29 дол. США, яку останній погасив 21 березня 2014 року, та в подальшому ним було сплачено комісію у за період з 09 квітня 2014 року по 24 грудня 2016 року - 2 265,66 дол. США. Апеляційний суд зробив правильний висновок про зменшення суми комісії, яка була сплачена 18 березня 2014 року у розмірі 2 815,29 дол. США, на суму 59,90 дол. США, оскільки станом на 14 березня 2014 року комісія складала 2 755,39 дол. США, а вже збільшилася після підписання додаткової угоди (2815,29 - 2 755,39 = 59,90), отже загалом погашена комісія складає 2 265,66 дол. США + 59,90 дол. США = 2 325,56 дол. США. Оскільки, умова про сплату комісії, передбачена пунктом 3 додаткової угоди від 18 березня 2014 року, є нікчемною, то апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що загальний розмір платежів по ній слід зарахувати до основного тіла кредиту;

апеляційний суд встановив, що на погашення тіла кредиту ОСОБА_3 у період з 09 квітня 2014 року по 25 липня 2019 року сплатив 3 528,60 дол. США, що підтверджується розрахунком заборгованості. У період з 09 квітня 2014 року по 25 липня 2019 року ОСОБА_3 мав сплатити 163,65 дол. США суму страхових платежів, які зараховуються до тіла (сальдо) кредиту і є обов`язковими до сплати;

апеляційний суд, виходячи з суми заборгованості у розмірі 30 696,28 дол. США, яку банк просив стягнути, зробив висновок, що стягненню з ОСОБА_3 підлягає заборгованість за тілом кредиту у розмірі 25 005,77 дол. США, що утворюється з наступного: 30 696,28 (заборгованість за тілом кредиту) + 163,65 (страхові платежі) - 2 325,56 (погашена комісія) - 3 528,60 (погашена заборгованість за тілом кредиту);

апеляційний суд не врахував, що банк у позовній заяві не просив стягнути з ОСОБА_3 страхові платежі у розмірі 163,65 дол. США. Тому, з урахуванням принципу диспозитивності, відсутні підстави для їх стягнення;

за таких обставин з ОСОБА_3 на користь банку підлягає стягненню сума заборгованості за тілом кредиту у розмірі 24 842,12 дол. США, що утворюється з наступного: 30 696,28 (заборгованість за тілом кредиту, яку банк просив стягнути) - 2 325,56 (погашена комісія після підписання додаткової угоди від 18 березня 2014 року) - 3 528,60 (погашена заборгованість за тілом кредиту);

відсутні підстави для застування позовної давності за заявою ОСОБА_3 , оскільки він погашав заборгованість з 18 березня 2014 року до травня 2019 року, що підтверджується розрахунком заборгованості (Т. 1, а. с. 6-11).

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про незаконність нарахування комісійних платежів з моменту укладення основного договору до моменту укладення додаткової угоди.

У пункті 36.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено:

«З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції:

статті 18 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів», яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);

статті 19 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статті підприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV).

ОСОБА_3 не заявляв позовних вимог про визнання недійсними умов основного договору кредиту, якими передбачена сплата комісії. Підстави для кваліфікації комісії як прояв нечесної підприємницької практики відсутні.

Тому правильним є висновок апеляційного суду про відсутність підстав для зарахування платежів по комісії, зроблених з моменту укладення основного договору до моменту укладення додаткової угоди, в рахунок сплати тіла кредиту.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 530/1249/20 (провадження № 61-8332св21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 333/4292/15-ц (провадження № 61-8298св21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року у справі № 333/7121/18 (провадження № 61-9581св21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року у справі № 697/2142/20 (провадження № 61-17715св21), постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 620/564/19 (провадження № 61-6254св21), колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду ухвалена із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що:

касаційні скарги належить задовольнити частково;

рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині позовних вимог банку до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором змінити, стягнувши з ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року у розмірі 24 842,12 дол. США;

постанову апеляційного суду у частині задоволених зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до банку про визнання недійсною додаткової угоди від 18 березня 2014 року у частині пунктів 1, 3 (в частині, що не стосується встановлення винагороди та комісії), 4, 5, 6, 7 (в частині, що не стосується встановлення неустойки та збільшення позовної давності), 8, 9, 10, скасувати;

рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до банку про визнання недійсною додаткової угоди від 18 березня 2014 року у частині пунктів 1, 3 (в частині, що не стосується встановлення винагороди та комісії), 4, 5, 6, 7 (в частині, що не стосується встановлення неустойки та збільшення позовної давності), 8, 9, 10, змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови;

постанову апеляційного суду у частині задоволених зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до банку про визнання недійсною додаткової угоди від 18 березня 2014 року у частині пунктів 2, 3 (в частині встановлення винагороди та комісії), 7 (в частині встановлення неустойки та збільшення позовної давності), залишити без змін.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Ярохович Тетяною Анатоліївною, задовольнити частково.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 вересня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року у частині задоволених позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості змінити, стягнувши з ОСОБА_3 на користь акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року у розмірі 24 842,12 дол. США.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року у частині задоволених зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсною додаткової угоди від 18 березня 2014 року до кредитного договору № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року, укладену між ОСОБА_3 та акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», у частині пунктів 1, 3 (в частині, що не стосується встановлення винагороди та комісії), 4, 5, 6, 7 (в частині, що не стосується встановлення неустойки та збільшення позовної давності), 8, 9, 10, скасувати.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 вересня 2020 року у частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсною додаткової угоди від 18 березня 2014 року до кредитного договору № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року, укладену між ОСОБА_3 та акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», у частині пунктів 1, 3 (в частині, що не стосується встановлення винагороди та комісії), 4, 5, 6, 7 (в частині, що не стосується встановлення неустойки та збільшення позовної давності), 8, 9, 10, змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року у частині задоволених зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсною додаткової угоди від 18 березня 2014 року до кредитного договору № CVX0GK00000049 від 14 травня 2007 року, укладену між ОСОБА_3 та акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», у частині пунктів 2, 3 (в частині встановлення винагороди та комісії), 7 (в частині встановлення неустойки та збільшення позовної давності), залишити без змін.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Чернівецького апеляційного суду від 14 грудня 2020 року в зміненій та скасованій частині втрачає законну силу .

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук