Постанова

Іменем України

22 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 727/12118/19

провадження № 61-16855св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці, у складі судді Слободян Г. М., від 10 серпня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Литвинюк І. М., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б., від 22 жовтня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири і витребування її з чужого володіння.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що їй на праві приватної власності належала двокімнатна квартира АДРЕСА_1 .

Зазначала, що є одинокою особою похилого віку, отримує незначну пенсію, чоловіка та дітей не має.

02 грудня 2018 року отримала травму у вигляді закритого скалкового вертлюгового перелому лівої стегнової кістки зі зміщенням відломків та у період із 05 по 11 грудня 2018 року знаходилася на стаціонарному лікуванні. Протягом тривалого часу часто хворіє і після виписки на амбулаторне лікування, в силу віку, за станом здоров`я, потребувала сторонньої допомоги та догляду, не могла за собою доглядати, забезпечувати себе продуктами харчування.

Відповідач ОСОБА_2 (сестра позивача), на її прохання, погодилася допомагати, доглядати за нею за умови, що їй залишиться квартира ОСОБА_1 .

Погодившись укласти з сестрою договір довічного утримання на запропонованих умовах, вона передала їй правовстановлюючі документи на квартиру.

21 грудня 2018 року до неї додому прийшли відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , дружина останнього ОСОБА_4 і незнайомий їй чоловік, якого представили як нотаріуса. ОСОБА_2 повідомила про готовність документів до оформлення договору довічного утримання, необхідність їх підписати, та позивач вчинила декілька підписів. У зв`язку з вадами слуху та зору із того, що роз`яснював нотаріус вона не все розуміла, а підписані документи не читала.

Протягом грудня 2018 року - жовтня 2019 року ОСОБА_2 навідувалася до неї, готувала їжу, прала, приносила ліки та продукти. Наприкінці жовтня 2019 року сестра їй розповіла, що нотаріус оформив не договір довічного утримання, а договір дарування, а також те, що після оформлення договору дарування на неї, через три дні, вона передарувала квартиру своєму синові ОСОБА_3 , який тепер відмовляється від обіцянки надавати кошти на утримання ОСОБА_1

ОСОБА_1 посилалася на те, що 21 грудня 2018 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір дарування вказаної квартири, однак вона мала на меті укласти саме договір довічного утримання та внаслідок безпорадного стану, похилого віку та стану здоров`я, помилилась щодо правової природи укладеного правочину. Її внутрішня воля не була спрямована на безоплатне відчуження квартири, а вона бажала від набувача квартири отримати догляд та допомогу по господарству. Іншого житла вона не має, зареєстрована у спірній квартирі і проживає в ній з лютого 1987 року по теперішній час, усі платежі по утриманню квартири, з урахуванням призначеної їй субсидії, сплачує самостійно, відповідачі в квартирі не проживають.

З урахуванням викладеного та положень статей 203 215 216 229 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 21 грудня 2018 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі за № 9566, а також витребувати з володіння ОСОБА_3 у її власність зазначену квартиру.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 серпня

2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , що був укладений 21 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі за № 9566.

Витребувано з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , що складається з двох житлових кімнат загальною площею 48, 90 кв. м, у тому числі житловою площею 26, 80 кв. м. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір дарування позивач вчинила під впливом помилки, оскільки неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення і замість договору довічного утримання чи спадкового договору фактично уклала договір дарування. На момент укладення договору дарування від 21 грудня

2018 року позивач не мала бажання і внутрішньої волі на безоплатну передачу квартири у власність ОСОБА_2 , а мала намір передати спірну квартиру у власність лише за умови здійснення ОСОБА_2 довічного утримання та догляду за нею.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якого діє

Явіц В. Й., задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду

м. Чернівці від 10 серпня 2020 року змінено в частині розподілу судових витрат, а саме стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі по 3 192 грн з кожного. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що під час укладення оспорюваного договору дарування волевиявлення ОСОБА_1 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. ОСОБА_1 бажала, щоб ОСОБА_2 довічно надавала їй матеріальне забезпечення, доглядала за нею і поховала за власний рахунок.

Встановивши факт вибуття спірного об`єкту нерухомості з володіння

ОСОБА_1 не з її волі, на підставі недійсного договору дарування,

суд першої інстанцій правильно застосував до спірних правовідносин положення статті 388 ЦК України і витребував спірну квартиру з володіння останнього набувача ОСОБА_3 на користь законного власника.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходила з того, що положення статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не передбачають солідарного обов`язку відповідачів по відшкодуванню судового збору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

В поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду касаційній скарзі на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 серпня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 727/12118/19 та витребувано її матеріали з місцевого суду.

У грудні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанції, які, ухвалюючи оскаржувані судові рішення у справі, застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року у справі № 466/1107/18, від 23 липня 2020 року у справі № 134/1020/17, від 09 жовтня 2019 року у справі № 661/1925/16-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 490/8021/17, від 12 лютого 2020 року у справі № 457/906/17, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц,

від 16 червня 2020 року у справі № 165/1368/17.

ОСОБА_3 вважає, що помилку щодо правової природи оспорюваного правочину позивач допустила внаслідок власного недбальства та небажання прочитати договір за відсутності об`єктивних причин, що унеможливили його прочитання та розуміння його змісту.

Заявник наголошує на тому, що оспорюваний договір дарування відповідав внутрішній волі позивача, а її похилий вік, стан здоров`я та подальше проживання у відчуженій квартирі не може вважатися помилкою в розумінні статей 203 229 717 ЦК України.

Покладаючи в основну оскаржених судових рішень такі обставини, як похилий вік позивача, наявність у неї захворювань, обумовлених віком та необхідність стороннього догляду, що спричинило неправильне сприйняття правової природи правочину, ані суд першої інстанції, ані апеляційний суд

не зазначили, якими доказами підтверджені ці обставини.

Звертає увагу касаційного суду, що вступив у права власника спірної квартири (замінив вхідні двері, вікна та газову плиту на кухні).

Судами попередніх інстанцій не наведено причини відхилення, як доказу пояснення свідка - приватного нотаріуса ОСОБА_8 та помилково не було залученого його до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Також заявник вважає, що в момент укладення оспорюваного правочину мала місце не помилка позивача щодо його правової природи, а введення її в оману з боку відповідача ОСОБА_2 .

Суд першої та апеляційної інстанції безпідставно відмовили в задоволенні поданого ним клопотання про допит свідка ОСОБА_5 .

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У грудні 2020 засобами поштового зв`язку ОСОБА_6 та

ОСОБА_2 подали відзиви на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 серпня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін.

При цьому ОСОБА_2 у своєму відзиві вказала, що між нею та позивачем дійсно існувала домовленість про те, що взамін квартири вона буде доглядати за сестрою.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 , 03 листопада 1936 року, зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 в період із 05 по 11 грудня 2018 року знаходилася на стаціонарному лікуванні та 05 грудня 2018 року їй було проведено оперативне лікування: закритий інтрамедулярний остеосинтез лівої стегнової кістки фіксатором PFNA. Із 11 по 12 грудня 2018 року ОСОБА_1 перебувала в травматологічному відділенні лікарні швидкої медичної допомоги

м. Чернівці.

21 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_8 і зареєстрований в реєстрі за № 9566, відповідно до якого ОСОБА_1 безоплатно передала належну їй квартиру АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2 .

25 грудня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_8 і зареєстрований в реєстрі за № 9605, за умовами якого ОСОБА_2 безоплатно передала у власність ОСОБА_3 вказану квартиру.

Витрати по утриманню квартири АДРЕСА_1 несе ОСОБА_1 самостійно.

ОСОБА_3 у спірну квартиру придбав вхідні двері та вікна.

Свідок ОСОБА_7 суду пояснив суду, що знайомий з відповідачем ОСОБА_3 близько 20 років. Був присутній в квартирі позивача декілька разів коли її забирали з лікарні в 2018 році, а також у лютому - березні 2019 року коли ОСОБА_3 було придбано газову плиту. Йому було відомо, що квартиру подарували ОСОБА_3 . В квартирі проживали позивач та відповідач ОСОБА_2 . Коли він приходив в квартиру, ОСОБА_1 чула, що він говорив та розуміла його.

Допитаний судом в якості свідка нотаріус ОСОБА_8 пояснив, що у зв`язку із вадами опорно-рухового апарату позивача виходив на консультацію за адресою спірної квартири. Посвідчуючи оспорюваний договір дарування діяв згідно вимог закону.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

За змістом пунктів 1 та 4 частини другої статті 389, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, а також якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами

1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Звертаючись до суду із розглядуваним позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є особою похилого віку та за станом здоров`я потребує сторонньої допомоги та догляду, спірна квартира є її єдиним житлом, договір дарування вчинено нею під впливом помилки, оскільки укладаючи його вона вважала, що укладає з сестрою договір довічного утримання.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Згідно з договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Правочин, вчинений під впливом помилки є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Вирішуючи спір по суті, судами попередніх інстанцій було встановлено, що ОСОБА_1 є людиною похилого віку (на момент вчинення спірного правочину їй виповнився 82 роки), за віком та станом здоров`я потребувала стороннього догляду. Спірна квартира є єдиним житлом ОСОБА_1 , іншого житла вона не має, постійно проживає й зареєстрована у спірній квартирі із 1987 року та продовжувала проживати в ній після укладення оспорюваного договору. Витрати на утримання квартири та сплату комунальних послуг несе позивач. Укладення оспорюваного договору мало місце на фоні тяжкої травми (перелом стегнової кістки), отриманої позивачем та проведеного оперативного втручання, які очевидно потребували подальшого лікування та реабілітації.

Верховний Суд також враховує, що відповідачем ОСОБА_2 визнається факт досягнення між нею та позивачем домовленості саме щодо надання допомоги ОСОБА_1 та здійснення за нею догляду за умови переходу права власності на спірну квартину до ОСОБА_2 .

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що, укладаючи оспорюваний договір дарування квартири, позивач помилилася щодо обставин, які мають істотне значення для його укладення, вважаючи, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач ОСОБА_2 буде доглядати за нею. Під час укладення оспорюваного договору дарування волевиявлення ОСОБА_1 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування.

Отже, оспорюваний правочин не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину(частина третя статті 203 ЦК України), а тому відповідно до частин першої, третьої статті 215, частини першої статті 229 ЦК України правильно визнаний судом недійсним.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).

Встановивши, що ОСОБА_3 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування (безоплатно) в особи ( ОСОБА_2 ), яка набула право власності на цю квартиру за недійсним правочином, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність підстав для витребування квартири на користь позивача на підставі частини третьої статті 388 ЦК України.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди не надали належну оцінку показанням свідків, які були викликані та допитані судом першої інстанції, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані та такі, що переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є достатньо вмотивованими та містять відповідні висновки щодо оцінки доказів, в межах підстав та предмету позову.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Доводи заявника про те, що суди при ухваленні рішень не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року у справі № 466/1107/18 (провадження № 61-18662св19), від 23 липня 2020 року у справі № 134/1020/17 (провадження № 61-42135св18), від 09 жовтня

2019 року у справі № 661/1925/16-ц (провадження № 61-24995св18),

від 27 листопада 2019 року у справі № 490/8021/17 (провадження № 61-14129св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 457/906/17 (провадження № 61-14458св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц (провадження № 61-13359св19), від 16 червня 2020 року у справі

№ 165/1368/17 (провадження № 61-47466св18), є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій у розглядуваній справі, з урахуванням конкретних її обставин не суперечать висновкам, викладеним в зазначених постановах суду касаційної інстанції.

При цьому, на відміну від розглядуваної справи у справах № 466/1107/18, № 134/1020/17, № 490/8021/17, та № 756/6516/16-ц підставою для відмови у задоволені вимог про визнання договорів дарування недійсними стало недоведеність позивачем того, що між сторонами оспорюваного правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені його умовами та позивач, укладаючи ці договори помилявся щодо їх правової природи.

Предметом позову у справі № 457/906/17 було визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна з підстав укладення його під впливом обману.

У справі № 661/1925/16-ц судами попередніх інстанцій було достовірно встановлено обізнаність дарувальника з правовою природою договору дарування та договору довічного утримання та те, що він наполягав на укладенні саме договору дарування.

У справі № 165/1368/17 касаційний суд виходив з того, що дарувальник фактично змінив наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування.

Висновки судів попередніх інстанцій у розглядуваній справі відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Колегія суддів відхиляє твердження заявника про необхідність обов`язкового залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору нотаріуса, який здійснював посвідчення оспорюваного договору.

Так, особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса (пункт 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Зі змісту позову вбачається, що позивач обґрунтовувала недійсність правочину виключно відсутністю її волевиявлення на дарування квартири та не посилалась на неправомірність дій нотаріуса, який посвідчив оспорюваний договір.

За таких обставин, постановляючи 23 січня 2020 року ухвалу про відмову у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_8, Шевченківський районний суд м. Чернівців обґрунтовано виходив з того, що рішення суду у цій справі не вплине на права та обов`язки останнього. Крім того, ОСОБА_3 не є представником нотаріуса ОСОБА_8, який не оскаржує судові рішення з підстав незалучення його до участі у справі № 727/12118/19.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 23 січня 2020 року частково задоволено клопотання представника відповідача про допит свідків з урахуванням мотивів, викладених у відповідному клопотанні.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року обґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_3 про виклик та допит свідка ОСОБА_5 .

При цьому, апеляційним судом було враховано характер спірних правовідносин, предмет доказування у справі, вказані заявником обставини, на обґрунтування яких він просив викликати та допитати свідка, та вимоги закону щодо апеляційного розгляду справи.

Доводи касаційної скарги, які зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, необхідності переоцінки доказів, в силу вимог статті 400 ЦПК України виходять за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини другої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції, в незміненій апеляційним судом частині, та постанову апеляційного суду - залишити без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 серпня 2020 року, в незміненій апеляційним судом частині, та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. В. Шипович Є. В. Синельников С. Ф. Хопта