Постанова

Іменем України

23 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 727/3047/21

провадження № 61-4775св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач)

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - Чернівецька міська рада,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу Чернівецької міської ради на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 січня 2022 року у складі судді Галичанського О. І. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Кулянди М. І., Литвинюк І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Чернівецької міської ради про визнання частково недійсним договору оренди землі та додаткового договору.

Позовна заява мотивована тим, що 06 травня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 набула у власність 32/1000 частин нежитлових будівель та споруд колишньої фабрики « ІНФОРМАЦІЯ_1 », яка складається з: гаража літ. «Ц» площею 174,3 кв. м; трансформаторної підстанції літ. «Р»; складу літ. «Т» площею 461,2 кв. м; підпірної стіни літ. «X», які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

17 травня 2016 року на підставі договору про поділ майна в натурі, що є у спільній частковій власності, позивачу виділено в натурі вищевказане нерухоме майно.

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Чернівецької міської ради із заявою для отримання дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки в оренду.

06 грудня 2018 року Чернівецькою міською радою прийнято рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки площею 0,1300 га в оренду терміном на 5 років для обслуговування гаража, складу та трансформаторної підстанції, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

У подальшому, рішенням Чернівецької міської ради від 05 березня 2019 року внесено зміни у рішення від 06 грудня 2018 року, а саме слова та цифри «площею 0,1300 га» замінено на слова та цифри «площею 0,1892 га».

Рішенням Чернівецької міської ради від 20 грудня 2019 року затверджено проект благоустрою та надано ОСОБА_1 в оренду терміном на 5 років земельну ділянку площею 0,1818 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

05 березня 2020 року між ОСОБА_1 та Чернівецькою міською радою укладено договір оренди землі, пунктом 11.1. якого на орендаря покладався обов`язок сплатити відповідачу кошти в еквіваленті орендної плати в сумі 394 735,96 грн за фактичне користування земельною ділянкою за трирічний період, який передував укладенню договору оренди.

10 квітня 2020 року сторони уклали додатковий договір до договору оренди землі від 05 березня 2020 року, відповідно до умов якого викладено у новій редакції пункт 11.1. договору оренди, а саме зазначено, що орендар сплачує кошти за фактичне користування земельною ділянкою в еквіваленті орендної плати в сумі 393 299,20 грн до 31 березня 2021 року.

Позивач також вказувала, що пункт 11.1. договору оренди землі, а також положення додаткового договору, порушують її права та охоронювані законом інтереси, не відповідають вимогам закону. Крім того, оспорювані умови договору порушують публічний порядок, оскільки спрямовані на неправомірне отримання від позивача плати за користування неіснуючим об`єктом цивільних прав, оскільки відповідач розробив пункт 11.1. договору оренди землі та положення додаткового договору на основі нечинного Положення про оренду та порядок розрахунку орендної плати за земельні ділянки у м. Чернівцях, затвердженого рішенням 33 сесії Чернівецької міської ради V скликання від 23 жовтня 2008 року, чим ввів в оману позивача, яка, в свою чергу, помилялася щодо наявності у неї обов`язку щодо сплати одноразового внеску.

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним пункт 11.1 договору оренди землі від 05 березня 2020 року, укладений між нею та Чернівецькою міською радою;

- визнати недійсним додатковий договір від 10 квітня 2020 року до договору оренди землі від 05 березня 2020 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, і мотиви їх ухвалення

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 січня 2022 року (у складі судді Галичанського О. І.) позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним пункт 11.1. договору оренди землі від 05 березня 2020 року, укладений між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_1 .

Визнано недійсним додатковий договір від 10 квітня 2020 року до договору оренди землі від 05 березня 2020 року, укладений між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки положення договору оренди землі та додаткової угоди до вказаного договору, які встановлюють обов`язок позивача сплатити відповідачу кошти за фактичне користування земельною ділянкою, порушують її права та охоронювані законом інтереси, тому наявні підстави для задоволення позову.

Разом з тим, обов`язок позивача сплатити відповідачу кошти за фактичне користування земельною ділянкою за трирічний період, який передував укладенню договору, тобто з 05 березня 2017 року, не відповідає вимогам чинного законодавства. Крім того, посилання на Положення про оренду та порядок розрахунку орендної плати за земельні ділянки у м. Чернівцях, затвердженого рішенням 33 сесії Чернівецької міської ради V скликання від 23 жовтня 2008 року № 715, положення якого на момент укладення договорів оренди з ОСОБА_1 , були нечинними, вказують на порушення процедури нарахування орендної плати та відповідно визначення її розміру.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 21 квітня 2022 року мотивувальну частину рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 січня 2022 року змінено, викладено її в редакції цієї постанови.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що предметом спору у цій справі є положення, включене сторонами у текст договору оренди, відповідно до якого особа визнає, що має сплатити міській раді кошти у відповідному розмірі за період фактичного користування земельною ділянкою до укладення договору оренди. Відповідно до усталеної судової практики відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Разом з тим, обставин, що при укладенні договору мав місце умисел в діях відповідача, не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки умова договору щодо сплати коштів за фактичне користування земельною ділянкою не може бути предметом договору оренди землі.

Крім того, оспорюваний договір оренди землі не можна віднести до правочинів, які порушують публічний порядок, оскільки такий не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а відтак не є таким, що порушує публічний порядок.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала

У травні 2022 року Чернівецька міська рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 квітня 2022 року, в якій заявник просить змінити постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою звернення до суду касаційної інстанції Чернівецької міської ради зазначає пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 16 травня 2021 року у справі № 375/2878/20 (провадження № 61-3449св21) щодо застосування статті 651 ЦК України в частині настання події, яку сторони, на власний розсуд мають право погоджувати та є вільними у виборі своєї позиції.

Касаційна скарга мотивована тим, що, суди першої та апеляційної інстанції не врахували, що відповідно до положень статей 6 626 628 ЦК України проекти оспорюваного договору оренди були запропоновані міською радою та прийняті ОСОБА_1 . Наміри позивача щодо визнання частково недійсним договору оренди, на думку відповідача, є нічим іншим, як його приховане бажання односторонньої відмови від зобов`язання. За загальним правилом договір повинен бути незмінним на весь строк його дії, а договірне зобов`язання - виконуватись відповідно до тих його умов, які сторони визначили при укладенні договору. Проте допускається зміна договору, якщо цього вимагають інтереси його сторін, а іноді - і публічні інтереси.

Також, на думку заявника, визнання частково недійсним договору оренди землі від 05 березня 2020 року № 11292 суперечить інтересам Чернівецької міської територіальної громади, оскільки вагомим джерелом доходів бюджету громади та другим за обсягом після податку на доходи фізичних осіб, є плата за землю (у формі земельного податку та орендної плати, а також плати за фактичне користування земельних ділянок).

Посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 61-36861св18), заявник звертає увагу на те, що фактичний користувач земельних ділянок, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельних ділянок на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Таким чином право на отримання коштів за користування землею не суперечить земельному законодавству, тим не менш, вимога щодо їх стягнення підлягає задоволенню в судовому порядку (у разі відмови сплати коштів землекористувачем у добровільному порядку).

Заявник у касаційній скарзі зазначає, що як вбачається з позовної заяви, її обґрунтування фактично зводиться до незрозумілості позивачем обставин та законодавчого врегулювання умов договору, якими сторони передбачили сплату коштів за фактичне користування землею. Жодних порушень, невідповідності чи суперечності умов договору законодавству позивач не зазначила.

Разом з тим, оспорюваний договір оренди укладався на підставі рішення Чернівецької міської ради VII скликання від 20 грудня 2019 року № 2017, яким передбачений обов`язок сплати коштів за фактичне користування земельними ділянками в еквіваленті орендної плати за землю.

Інші учасники справи не скористались своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Чернівецької міської ради та витребувано цивільну справу.

У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 06 травня 2016 року укладений договір купівлі-продажу, на підставі якого позивач набула право власності на 32/1000 частин нежитлових будівель та споруд колишньої фабрики « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що складається з гаражу літ. «Ц», площею 174,3 кв. м, трансформаторної підстанції літ. «Р», складу літ. «Т», площею 461,2 кв. м, підпірної стіни літ. «X», які знаходяться на АДРЕСА_1 .

17 травня 2016 року відповідно до договору про поділ майна в натурі, що є у спільній частковій власності, позивачеві виділено в натурі гараж літ. «Ц», площею 174,3 кв. м, трансформаторну підстанцію літ. «Р», склад літ. «Т», площею 461,2 кв. м, підпірну стіну літ. «X», які знаходяться на АДРЕСА_1 .

Згідно з рішеннями Чернівецької міської ради від 06 грудня 2018 року № 1546 та від 05 березня 2019 року № 1650 позивачеві надано дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_1 , площею 0,1892 га в оренду терміном на 5 років для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

05 березня 2020 року сторони уклали договір оренди землі № 11292, відповідно до умов якого, на підставі рішення Чернівецької міської ради VI скликання від 20 грудня 2019 року № 2017 орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, які знаходяться на АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 11.1. цього договору орендар сплачує кошти за фактичне користування земельною ділянкою в еквіваленті орендної плати, розрахованої згідно з додатком до цього договору, в сумі 394 735,96 грн до 31 травня 2021 року.

Згідно з додатком № 2 до договору оренди землі від 05 березня 2020 року № 11292 періодом нарахування коштів за фактичне користування земельною ділянкою в еквіваленті орендної плати зазначено з 05 березня 2017 року по 04 березня 2020 року.

10 квітня 2020 року укладено договір №1/11292, відповідно до умов вказаного договору пункт 11.1 договору оренди землі №11292 від 05 березня 2020 року викладено у новій редакції, а саме: «Орендар сплачує кошти за фактичне користування земельною ділянкою в еквіваленті орендної плати в сумі 393 299,02 грн до 31 березня 2021 року».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга Чернівецької міської ради підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 січня 2022 року та постанова Чернівецького апеляційного суду від 21 квітня 2022 року не відповідають зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду з позовом, позивач вказувала на те, що у зв`язку з визнанням протиправним та нечинним пунктів 4.9, 4.10, 4.11 рішення 33 сесії Чернівецької міської ради V скликання № 715 від 23 жовтня 2008 року «Про затвердження положення про оренду на порядок розрахунку орендної плати за земельні ділянки у м. Чернівцях» у позивача не існувало обов`язку щодо сплати одноразового внеску за фактичне користування земельною ділянкою на момент підписання оспорюваного договору оренди та додаткового договору до нього, а тому є підстави для визнання умови договору оренди, за якою вона повинна сплатити кошти за фактичне користування земельною ділянкою в еквівалентні орендної плати в сумі 394 735,96 грн до 31 травня 2021 року недійсною на підставі статті 229 ЦК України, так як вона помилялась відносно наявності у неї обов`язку щодо сплати одноразового внеску.

Також як на підставу позову щодо визнання недійсним пункту договору оренди та додаткового договору позивач посилалась на положення статті 228 ЦК України, оскільки оспорювані пункт договору та додатковий договір порушують публічний порядок, так як спрямовані на неправомірне отримання від позивача плати за користування неіснуючим об`єктом цивільних прав, а тому підлягають визнанню недійсним у судовому порядку.

Суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги підлягають задоволенню, з підстав наведених у самому рішенні. Апеляційний суд загалом із висновками суду першої інстанції погодився, проте вважав, що правовідносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати не є договірними, а відповідно не можуть бути предметом договору оренди земельної ділянки. Тому, хоча оспорювані позивачем умови щодо сплати коштів за фактичне користування земельною ділянкою і включені до тексту договору оренди, проте у правовому сенсі вони не можуть бути предметом та умовами договору оренди землі. Спір між сторонами щодо сплати коштів за фактичне користування земельною ділянкою повинен вирішуватись за правилами статті 1212 ЦК України.

Разом з тим, щодо наявності підстав для визнання недійсними оспорюваних правочинів (окремого пункту) у зв`язку з введенням її в оману (стаття 229 ЦК України), апеляційний суд зазначив, що вказана обставина не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки сама умова договору щодо сплати коштів за фактичне користування земельною ділянкою не може бути предметом договору оренди землі.

Частиною другою статті 16 ЦК України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

За приписами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Згідно із частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність правочину зумовлена наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У зазначеній статті визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, а також встановлено їх перелік.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії, її антисоціального характеру, а також значимості порушених прав і свобод людини та громадянина внаслідок вчинення такого правочину (аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 листопада 2020 року у справі № 910/4932/19, від 10 березня 2020 року у справі № 910/24075/16, від 31 жовтня 2019 року у справі № 461/5273/16).

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо тих, які стосуються суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Об`єктивна сторона такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються конституційні права та свободи людини і громадянина; право державної, комунальної та приватної власності тощо.

Суб`єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії стороні (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину.

Отже, для нікчемного за статтею 228 ЦК України правочину очевидним є те, що особа має намір вчинити такі дії, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права; зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді не є правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням.

Відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Наявність умислу у сторін означає, що вони, виходячи з обставин справи, усвідомлюють або повинні були усвідомлювати протиправність вчинення зобов`язання і суперечність його мети публічному порядку інтересам держави та суспільства, та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже Цивільний кодекс України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов (такий висновок міститься у пункті 5.20 постанови Верховного Суду від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19).

Правочин, який порушує публічний порядок є нікчемним, а визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачено, адже він таким є в силу закону. Тому такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом (подібний висновок міститься у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц).

Крім того, необхідною умовою для визнання договору недійсним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства, є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

При вирішенні справ у спорах про визнання недійсними договорів відповідно до статті 228 ЦК України, зокрема частини третьої цієї норми, ознаками недійсного договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Отже, для правильного вирішення спору необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення такого договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.

Наявність такого наміру (умислу) у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність договору, що укладається, і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою (постанови Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 922/1391/18, від 20 жовтня 2021 року у справі № 910/4089/20, від 15 грудня 2021 року у справі № 910/6271/17).

Схожий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 911/2961/19.

Позивач зазначала, що відповідач під час спонукання її до підписання договору та додаткового договору обґрунтовував необхідність включення до договору обов`язку орендаря щодо сплати одноразового внеску за фактичне користування землею вимогами Положення про оренду та порядок розрахунку орендної плати за земельні ділянки у м. Чернівцях, затвердженого рішенням 33 сесії Чернівецької міської ради V скликання від 23 жовтня 2008 року № 715 (зі змінами, внесеними рішеннями Чернівецької міської ради VI скликання від 28 липня 2011 року № 221 від 29 березня 2012 року № 467), яке на дату підписання оспорюваного договору оренди було визнано протиправним та нечинним рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року у справі № 824/607/18-а, яке набрало законної сили, а отже цей договір укладений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Тобто, позивач самостійно визначила єдину мету укладення оспорюваного договору, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, як незаконне заволодіння майном (коштами) позивача, що підпадає під ознаки правочину, який порушує публічний порядок, у розумінні частини першої статті 228 ЦК України. Іншої мети укладення оспорюваного договору, яка завідомо суперечна інтересам держави і суспільства, позивач не вказує.

Тобто, фактично позивач у позові ототожнила підстави для визнання недійсного оспорюваного правочину, передбаченого частиною третьою статті 228 ЦК України (недодержання вимог щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам) та ознак нікчемності правочину, передбачених частинами першою, другою статті 228 ЦК України (порушення публічного порядку).

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що у пункті 11.1 договору оренди, з урахуванням додаткового договору від 10 квітня 2020 року, зазначено, що орендар сплачує кошти за фактичне користування земельною ділянкою в еквіваленті орендної плати, розрахованої за період з 05 березня 2017 року до 04 березня 2020 року в сумі 394 735,96 грн до 31 березня 2021 року.

У цій справі право комунальної власності підтверджено розташуванням спірної земельної ділянки у межах міста Чернівці та перебуває у комунальній власності, чого не заперечували та не спростовували сторони справи.

Отже апеляційний суд, змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов, дійшов правильного висновку про те, що оспорюваний договір оренди землі не можна віднести до правочинів, які порушують публічний порядок, оскільки такий не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а відтак не є таким, що порушує публічний порядок.

Разом з тим, незважаючи на відсутність підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними з підстав, передбачених статтями 228-230 ЦК України, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо недійсності оспорюваного пункту договору та додаткового договору.

З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна з огляду на таке.

У постанові від 05 серпня 2022 року у справі № 922/2060/20 Верховний Суд зробив висновок, що розглядаючи спори у подібних правовідносинах, неодноразово зверталась увага на те, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин першої другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 ЗК України реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частиною першою статті 93 і статтею 125 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт «в» частини першої статті 96 ЗК України).

Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 ЗК України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 4 Податкового кодексу України (далі - ПК України), тут і далі - у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

Отже, законодавець розмежовує поняття «земельний податок» та «орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності» залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.

Водночас згідно зі статтями 122 - 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною першою статті 21 Закону України «Про оренду землі».

Водночас ЗК України регламентує перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду. Відповідно до частин першої, другої статті 120 цього Кодексу (у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на нежитлову будівлю, розташовану на спірній земельній ділянці) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 15 грудня 2021 року у справі № 924/856/20.

Таким чином, положення глави 15, статей 120 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14 січня 2019 року у справі № 912/1188/17, від 21 січня 2019 року у справі № 902/794/17, від 04 лютого 2019 у справі № 922/3409/17, від 12 березня 2019 року у справі № 916/2948/17, від 09 квітня 2019 року у справі № 922/652/18, від 21 травня 2019 року у справі № 924/552/18.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 ЦК України.

Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі № 925/230/17 .

Таким чином, із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Судами встановлено, що з моменту набуття права власності на нерухоме майно позивач фактично користувалась спірною земельною ділянкою, що не спростовано нею під час розгляду справи.

Відповідно до частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно із частинами першою - четвертою, дев`ятою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6, 7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 922/1646/20 та від 04 березня 2021 року у справі № 922/3463/19.

У справі, яка розглядається, суди установили, що земельна ділянка, кадастровий номер 7310136600:08:003:0132, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , сформована з 21 жовтня 2019 року (визначено її площу і межі), їй присвоєно кадастровий номер, відомості про неї внесено до Державного земельного кадастру.

Отже спір у цій справі стосується сформованої земельної ділянки, а тому сумнівів щодо її розміру не має.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України у редакції, чинній на час укладення договору).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зауважила, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

Як вбачається зі змісту оспорюваного договору оренди умову про сплату коштів за фактичне користування земельною ділянкою (пункт 11.1) віднесено до окремого розділу договору «Особливі умові», що може свідчити про те, що ці умови не передбачаються таким видом договору і встановлюються тільки за погодженням сторін.

Жодного заперечення позивача щодо умов договору під час його укладення в матеріалах справи немає. Тобто позивач погодилась на умови, які їй були запропоновані орендодавцем, зокрема, і з тим, що вона фактично використовувала (мала у розпорядженні) земельну ділянку у власних потребах впродовж періоду, який обумовлений сторонами у договорі оренди.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій на вказане уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про задоволення позову.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ.

Колегія суддів наголошує, що виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема, факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1994 року у справі Van de Hurk v. the Netherlands («Ван де Гурк проти Нідерландів»), № 288).

Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір по суті позовних вимог, не звернули належної уваги на те, що підставою позову для визнання недійсним пункту 11.1 договору оренди та додаткового договору є визнання рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року у справі № 824/607/18-а протиправними та нечинними окремі пункти Положення про оренду та порядок розрахунку орендної плати за земельні ділянки у м. Чернівцях, затвердженого рішенням 33 сесії Чернівецької міської ради V скликання від 23 жовтня 2008 року № 715 (зі змінами, внесеними рішеннями Чернівецької міської ради VI скликання від 28 липня 2011 року № 221 від 29 березня 2012 року № 467), яке набрало законної сили на час укладення оспорюваного договору.

Варто зауважити, що рішенням 33 сесії Чернівецької міської ради V скликання № 715 від 23 жовтня 2008 року «Про затвердження Положення про оренду та порядок розрахунку орендної плати за земельні ділянки у м. Чернівцях», зокрема, пунктами 4.9 - 4.11 цього Положення затверджено порядок сплати одноразового внеску на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста за фактичне користування земельною ділянкою з дати прийняття рішення сесії про надання йому дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки в оренду за рахунок земель запасу міста до дати укладення договору оренди. Також визначено, що при переході права власності на будівлю або споруду одноразовий внесок справляється з дня виникнення права власності на будівлю або споруду до дати укладення договору оренди. Нарахування суми одноразового внеску здійснюється відповідно до порядку розрахунку річної орендної плати за земельні ділянки.

В той же час, відповідно до оспорюваного пункту договору позивач повинна сплатити кошти за фактичне користування земельною ділянкою, що не є одноразовим внеском на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, передбаченим вказаним Положенням. Крім того інші пункти цього Положення нечинними та протиправними не визнані, а отже посилання на нього у договорі є обґрунтованим.

Також не містять матеріали справи доказів скасування рішення Чернівецької міської ради 75 сесії VII скликання від 20 грудня 2019 року № 2017, яке стало підставою для укладення договору оренди, де також було зазначено про те, що фізичним особам, яким надаються в оренду земельні ділянки, впродовж 90 календарних днів з дня прийняття цього рішення укласти з Чернівецькою міською радою договори оренди землі та сплатити кошти за фактичне користування земельними ділянками в еквіваленті орендної плати за землю (пункт 40).

Позивач не оскаржувала зазначене рішення, отже погодилась з його положеннями, які були включені до змісту оспорюваних договору оренди та додаткового договору про внесення змін до нього.

Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

З огляду на положення частини третьої статті 400 ЦПК України, якими передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Враховуючи викладене, позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що оспорюваний пункт договору оренди та додатковий договір оренди підлягають визнанню недійсними з підстав, визначених позивачем.

Отже, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню із ухваленням у справі нового судового рішення - про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя стаття 412 ЦПК України).

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 січня 2022 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 квітня 2022 року з ухваленням нового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Чернівецької міської ради задовольнити.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 січня 2022 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 квітня 2022 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення.

У позові ОСОБА_1 до Чернівецької міської ради про визнання частково недійсним договору оренди землі та додаткового договору відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук