№ 734/535/15-ц - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 734/535/15-ц

провадження № 61-3407св19

Верховний суд у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Чернігівської області в інтересах Чернігівської обласної державної адміністрації, Козелецького районного дочірнього спеціалізованого агролісогосподарського підприємства «Козелецьрайагролісгосп»,

відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи:Козелецька районна державна адміністрація Чернігівської області, Департамент культури і туризму, національностей та релігії Чернігівської обласної державної адміністрації, відділ Держгеокадастру у Козелецькому районі Чернігівської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 вересня 2018 року у складі судді Іванюка Т. І., та постанову Чернігівського апеляційного суду від 08 січня 2019 року у складі колегії суддів: Бобрової І. О., Вінгаль В. М., Мамонової О. Є.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2015 року заступник прокурора Чернігівської області в інтересах Чернігівської обласної державної адміністрації, Козелецького районного дочірнього спеціалізованого агролісогосподарського підприємства «Козелецьрайагролісгосп» (далі - ДП «Козелецьрайагролісгосп») звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати недійсним наказ Головного управління Держземагенства у Чернігівській області від 26 липня 2013 року

№ ЧН/7422083000:30:208/00000326, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка розташована на території Карпилівської сільської ради Козелецького району Чернігівської області орієнтованою площею 0,12 га для ведення садівництва;

- визнати недійсним наказ Головного управління Держземагенства у Чернігівській області від 05 серпня 2013 року № ЧН/7422083000:30:208/00000326, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, загальною площею 0,12 га (кадастровий номер 7422083000:30:208:0012) для ведення садівництва із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що розташована на території Карпилівської сільської ради Козелецького району Чернігівської області;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 14 серпня 2013 року реєстраційною службою Козелецького районного управління юстиції на ім`я ОСОБА_1 на спірну земельну;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності

ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, прийняте 14 серпня 2013 року реєстраційною службою Козелецького районного управління юстиції;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, прийняте 04 вересня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мединською Н. В.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 04 вересня 2013 року

(зареєстрований в реєстрі № 862) земельної ділянки з кадастровим номером 7422083000:30:208:0012, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мединською Н. В..

Позов мотивовано тим, що земельна ділянка передана Головним управлінням Держземагенства у Чернігівській області у приватну власність ОСОБА_1 із порушенням вимог законодавства, оскільки відведення земельної ділянки відбулось за рахунок земель державної власності лісогосподарського та історико-культурного призначення, що порушує інтереси держави.

Заступник прокурора Чернігівської області зазначав, що на підставі рішення Чернігівської обласної ради від 27 січня 2001 року

ДП «Козелецьрайагролісгосп» користується земельною ділянкою лісового фонду (заліснена земельна ділянка на околиці с. Виповзів Козелецького району) на території Карпилівської сільської ради, у томі числі і спірною земельною ділянкою площею 0,12 га, на якій розташовано вольєр ТОВ «Спеціалізоване мисливське господарство «Рись». Рішення органів влади про вилучення земельної ділянки площею 0,12 га із постійного користування ДП «Козелецьрайагролісгосп» не приймалося, згода користувача на вилучення землі відсутня.

Вказував, що з 10 квітня 2008 року вилучення та зміна цільового призначення земельних ділянок лісового фонду прямо заборонено, проте ОСОБА_1 земельна ділянка із земель лісового фонду була передана для індивідуального садівництва із порушенням зміни цільового призначення.

Крім того, земельна ділянка площею 0,12 га, яка надана у власність ОСОБА_1 , розташована на території пам`ятки археології місцевого значення - «Поселення-посад городища м. Лутава, VI-I тис. до н.е., IX-X ст. ст.», що знаходиться на північно-східній околиці с. Виповзів Карпилівської сільської ради Козелецького району, яка паспортизована та взята під державну охорону і облік рішенням виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 17 листопада 1980 року № 551, що підтверджується паспортом пам`ятки з обліковою карткою та схематичним планом розміщення.

Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка знаходиться у межах археологічної пам`ятки місцевого значення, вона повинна перебувати в державній власності і не могла бути приватизована, а тому просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 вересня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду вмотивовано тим, що позивачем не надано належних і допустимих доказів щодо віднесення спірних земельних ділянок до земель лісового фонду та/або земель історико-культурного призначення з огляду на таке.

Встановивши, що спірні земельні ділянки, відносились до земель лісового фонду та були надані у користування колективних сільськогосподарських підприємств, які у наступному припинили свою діяльність у процедурі реформування та приватизації, суд дійшов висновку про відсутність доказів про передачу цих земельних ділянок особам, в інтересах яких було пред`явлено позовні вимоги, зокрема ДП «Козелецьрайагролісгосп».

Крім того, суд також вважав непідтвердженим той факт, що спірна земельна ділянка знаходиться на землях культурної спадщини, а саме на землях древніх поселень трипільської культури, оскільки межі вказаних пам`яток в натурі не виносились, проекти землеустрою не виготовлялись, правоустановчі документи не видавались та інформація у Державному реєстрі пам`яток України по вказаним пам`яткам відсутня.

Відмовляючи у скасуванні наказів Головного управління Держземагентства у Чернігівській області, суд дійшов висновку, що накази вичерпали свою дію їх виконанням, тому у судовому порядку не можуть бути скасовані.

Позовні вимоги щодо визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2013 року № 862 недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності не можуть бути задоволені, оскільки вони є похідними від вищевказаних позовних вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 08 січня 2019 року рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 вересня 2018 року в частині позовних вимог першого заступника прокурора Чернігівської області в інтересах Козелецького районного дочірнього спеціалізованого агролісогосподарського підприємства «Козелецьрайагролісгосп» скасовано.

Позов першого заступника прокурора Чернігівської області в інтересах Козелецького районного дочірнього спеціалізованого агролісогосподарського підприємства «Козелецьрайагролісгосп» залишено без розгляду.

В іншій частині рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 вересня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи без розгляду позов в інтересах Козелецького районного дочірнього спеціалізованого агролісогосподарського підприємства «Козелецьрайагролісгосп», суд апеляційної інстанції на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України вважав відсутніми у прокуратури повноваження на пред`явлення позову в інтересах комунального підприємства.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що подаючи позов в інтересах комунального підприємства, прокурор фактично не здійснював захист інтересів держави, а тому відсутні підстави для представництва, передбачені статтею 25 Закону України «Про прокуратуру».

Короткий зміст вимог касаційної скарги

13 лютого 2019 року заступник прокурора Чернігівської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального прав, просив скасувати рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 вересня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 08 січня 2019 року і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

У квітні 2019 року справа № 734/535/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили обставини, що мають значення для справи, не надали належної правової оцінки факту незаконного виділення спірної земельної ділянки за рахунок земель лісогосподарського та історико-культурного значення та її накладення на пам`ятку архітектури.

У порушення частини третьої статті 89 ЦПК України, судами проігноровано доводи прокурора про те, що спірна земельна ділянка знаходиться у межах мисливських угідь, які перебувають у користуванні ТОВ «СМП «Рись» відповідно до рішення Чернігівської обласної ради від 30 грудня 2010 року та договору про умови ведення мисливського господарства від 25 січня 2011 року, що свідчить про належність вказаної земельної ділянки до лісів.

Залишаючи без розгляду позов першого заступника прокурора Чернігівської області в інтересах Козелецького районного дочірнього спеціалізованого агролісогосподарського підприємства «Козелецьрайагролісгосп», суд апеляційної інстанції проігнорував потребу захисту інтересів держави по збереженню земель лісового фонду, які перебували у користуванні ДП «Козелецьрайагролісгосп».

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, зробив помилковий висновок про те, що спірна земельна ділянка не належить до земель історико-культурного призначення та не звернув належної уваги на те, що незаконне вибуття землі з володіння держави у зв`язку з порушенням органом державної влади вимог закону ставить під сумнів добросовісність відповідачів та є підставою для позбавлення незаконно набутої власності.

Короткий зміст відзиву Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області на касаційну скаргу

09 квітня 2019 року Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області подало відзив на касаційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області, який підписаний представником Будлянським В. М. , у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що, звертаючись до суду із позовом в інтересах держави, прокурор перевищив свої повноваження, передбачені статтею

23 ЗУ «Про прокуратуру» та статтею 19 Конституції України, оскільки право розпоряджатися землями сільськогосподарського призначення державної власності належать виключно управлінню Держгеокадастру, а не Чернігівській обласній державній адміністрації.

Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області не делегувало своїх повноважень щодо представництв у суді прокуратурі, відповідно, прокурор не мав повноважень на звернення до суду із зазначеним позовом.

Розглядаючи спір по суті, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та зробили обґрунтований висновок про те, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель історико-культурного значення.

Короткий зміст відзиву ОСОБА_1 на касаційну скаргу

12 квітня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_4 , у якому просить касаційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Відзив мотивовано відсутністю у прокуратури повноваження на пред`явлення позову як в інтересах комунального підприємства, так і в інтересах обласної державної адміністрації, оскільки вказаний орган не є повноважним органом із земельних питань.

Судами першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно досліджено обставини справи, в результаті чого ухвалено законні та справедливі судові рішення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що наказом Головного управління Держземагенства у Чернігівській області від 26 липня 2013 року

№ ЧН/7422083000:30:208/00000326 надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Карпилівської сільської ради Козелецького району Чернігівської області орієнтовною площею 0,12 га для ведення садівництва (а.с.11 том 1).

Наказом Головного управління Держземагенства у Чернігівській області

від 05 серпня 2013 року № ЧН/74220830006306208/00000380 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,1200 га (кадастровий номер 7422083000:30:208:0012) для ведення садівництва із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Карпилівської сільської ради Козелецького району Чернігівської області.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно

від 11 серпня 2013 року, індексний номер 7980933, що видане реєстраційною службою Козелецького районного управління юстиції Чернігівської області, власником земельної ділянки площею 0,12 га з цільовим призначенням - для ведення садівництва за адресою: Чернігівська область, Козелецький район, с/рада Карпилівська, кадастровий номер 7422083000:30:208:0012, є ОСОБА_1 ..

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2013 року ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 зазначену земельну ділянку.

На підставі вищенаведеного договору купівлі-продажу за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку

Також встановлено, що на спірній земельній ділянці побудовані об`єкти нерухомості. За ОСОБА_2 зареєстровано право власності на садовий будинок загальною площею 129,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім того, судами також встановлено, що рішенням Чернігівської обласної ради від 27 березня 2001 року «Про надання у постійне користування земель лісового фонду» земельні ділянки лісового фонду з числа земель, що були у користуванні реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, видано земельні ділянки у тому числі ДП «Козелецьрайагролісгосп». Межі земельної ділянки наданої у користування не встановлювались та проект землевідведення не розроблявся.

Суд також встановив, що рішенням виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів № 551 від 17 листопада 1980 року у с. Виповзів Чернігівської області взято під охорону пам`ятку археології місцевого значення «Поселення епохи неоліту. Поселення пізньо-трипільської культури. Городище і поселення Древньої Русі». Межі вказаних пам`яток не встановлювались, проекти землеустрою не виготовлялись, правоустановчі документи на пам`ятки не видавались, інформація у Державному реєстрі пам`яток України про вказану пам`ятку відсутня.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, наведені у відзивах, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

У випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування (стаття 173 ЦК України)

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).

Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина четверта статті 42 ЦПК України).

У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).

Сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону).

Системне тлумачення абзацу другого частини другої статті 56 ЦПК України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Як зазначено в позовній заяві, прокурор звернувся до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Чернігівської обласної державної адміністрації, оскільки відповідно до статті 122 Земельного кодексу України повноваження щодо розпорядження землями лісового фонду покладено на обласні адміністрації та Козелецького районного дочірнього спеціалізованого агролісогосподарського підприємства «Козелецьрайагролісгосп», яке є користувачем земель лісового фонду до складу яких входить спірна земельна ділянка.

Регулювання правовідносин з права власності та права користування земельними ділянками лісового фонду визначається зокрема главою 1, 2 розділу другого Лісового кодексу України.

Лісові відносини - суспільні відносини, які стосуються володіння, користування та розпоряджання лісами і спрямовуються на забезпечення охорони, відтворення та стале використання лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (стаття 1 ЛК України)

Об`єктом лісових відносин є лісовий фонд України та окремі лісові ділянки.

Суб`єктами лісових відносин є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи та громадяни, які діють відповідно до Конституції та законів України (стаття 2 ЛК України).

Положення статті 5 ЗК України визначають що до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, на яких розташовані полезахисні лісові смуги. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України(стаття 7 ЗК України).

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності.

Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Одночасно з правом власності на ліси та землі лісового фонду визначається й право користування лісами та землями лісового фонду.

Право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами. Ліси на землях державної та комунальної власності, спеціалізовані лісогосподарські підприємства не є об`єктами державно-приватного партнерства згідно із Законом України "Про державно-приватне партнерство", зокрема об`єктами концесії згідно із Законом України "Про концесію" (стаття 16 ЗК України).

Право користування лісами та землями лісового фонду може бути постійним або тимчасовим.

У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

У постійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Відповідно до статті 19 ЛК України постійні лісокористувачі мають: право самостійно господарювати в лісах; виключне право на заготівлю деревини; право власності на заготовлену ними продукцію та доходи від її реалізації; право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законодавством; право здійснювати відповідно до законодавства будівництво доріг, спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд, необхідних для ведення лісового господарства.

Разом з тим постійні лісокористувачі зобов`язані: забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей, підвищення родючості ґрунтів, вживати інших заходів відповідно до законодавства на основі принципів сталого розвитку; дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування, здійснювати використання лісових ресурсів способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення; вести первинний облік лісів; дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель; забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об`єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства.

Отже, з огляду на належність лісів до об`єктів права власності Українського народу, держава, здійснюючи управління таким об`єктом через свої органи може делегувати повноваження та обов`язки, зокрема щодо використання та збереження цього об`єкту уповноваженим у відповідності до законодавства особам, а такі особи зобов`язані використовувати об`єкт такої власності на користь усього народу України.

Залишаючи позов першого заступника прокурора Чернігівської області в інтересах Козелецького районного дочірнього спеціалізованого агролісогосподарського підприємства «Козелецьрайагролісгосп» без розгляду, суд апеляційної інстанції на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України вважав відсутніми у прокуратури повноважень на пред`явлення позову в інтересах комунального підприємства.

Разом з тим, дійшовши такого висновку, суд не встановив наступного: чи не виконує це підприємство функції делеговані йому державою в інтересах усього народу України, та чи виконує воно ці функції належним чином; до якого типу земельних ділянок за обліком земель відносяться землі, які прокурор вважає вилученими незаконно: лісового господарства чи земель лісів, які підлягають збереженню; чи порушує передача у власність земельної ділянки іншому власнику права землекористувача та які права; чи було порушено право держави, як представника народу України у суспільних відносинах, на власність земель лісового фонду.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що без встановлення цих обставин, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність права прокурора на пред'явлення позову в інтересах цього комунального підприємства.

Щодо визначення правового режиму земель як земель лісового фонду.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються приписами ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Відповідно до пункту5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.

Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №488/402/16-ц.

Суди у відповідності до положень статті 89 ЦПК України повинні оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зазначені положення закону означають, що суд повинен надати оцінку кожному з усіх наявних у справі доказам, дослідивши кожній з них у судовому засідання безпосередньо, за необхідності з вислуховуванням думки експертів та спеціалістів з питань землевпорядкування щодо кожного доказу окремо та у їх сукупності, та зробити власні висновки щодо їх належності і достатності для розгляду справи і підтвердження факті на які посилається кожна зі сторін спору.

Разом з тим, саме на сторони, у тому числі на прокурора, покладено первинний обов`язок надати суду свої докази у повному обсязі та представити їх аналіз як окремо кожного доказу так і у сукупності усіх доказів, не перекладаючи повністю на суд зобов`язання щодо оцінки цих доказів замість сторін у справі. При цьому саме по собі посилання на наявність доказів для такого аналізу вочевидь є недостатнім.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суди виходили з відсутності доказів щодо віднесення спірних земельних ділянок до земель лісового фонду.

Оскаржуючи рішення судів, прокурор посилається на положення Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року щодо складу документів, які підтверджують віднесення земель до складу земель лісового фонду, та зазначає що судами не надано оцінку планшетам лісовпорядкування 2005 та 2015 років, не надано оцінку лісовпорядній документації, не надано оцінку листу «Укрдержпроект» від 25 липня 2017 року № 447 та проекту роздержавлення земель КСП «Родина» за рахунок яких передано землі у користування лісгоспу, матеріалів лісовпорядкування, планшетів тощо.

З текстів судових рішень вбачається що суди лише послались на висновки експерта про неможливість співпадіння меж земельних ділянок, однак такі докази не були оцінені судом самостійно та безпосередньо, а тому судові рішення у цій частині, у відповідності до положень частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню.

Висновки експерта про неможливість встановлення співпадіння меж земельних ділянок у зв`язку з неоднаковістю застосованих координат без оцінки усіх наявних у справі доказів, не можуть бути підставою для відмови у позові, а лише є за необхідності, підставою для призначення повторної експертизи іншому експерту або експертній установі.

Разом з тим, судам слід звернути увагу на доводи прокурора про знаходження спірної земельної ділянки у користуванні ТОВ СМП «Рись» на підставі рішення Чернігівської обласної ради від 30 січня 2010 року, в інтересах якого або до якого позов заявлено не було, та встановити фактичного землекористувача земельної ділянки.

Щодо віднесення до земель історико-культурного призначення

Відмовляючи в задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі Чернігівської обласної державної адміністрації, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав також що позивачем не надано належних і допустимих доказів щодо віднесення спірних земельних ділянок до земель історико-культурного призначення, посилаючись, зокрема, на відсутність інформації щодо внесення будь-якої історичної пам`ятки на околиці с. Виповзів у Державному реєстрі пам`яток України.

Колегія суддів частково не погоджується із цим висновком судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на наступне.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь регулюються Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до історичних об`єктів культурної спадщини відносяться окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих, визначні місця, пов`язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів.

За статтею 3 вказаного Закону державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Управління в порядку, установленому законом, історико-культурними заповідниками державного значення належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (пункт 7 частини першої статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Згідно із статтею 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» території пам`яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

Відповідно до частини першої статті 150 Земельного кодексу України землі історико-культурного призначення відносяться до особливо цінних земель.

Виходячи з принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (стаття 96 ЗК України) на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню.

Законодавством встановлений дозвільний порядок використання земель історико-культурного призначення.

За приписами статей 53, 54 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам`ятні місця, пов`язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам`ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам`яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (частина друга статті 54 ЗК України).

Крім того, Закон України «Про охорону культурної спадщини» визначає певний статус, правовий режим використання та захист для кожного виду об`єктів культурної спадщини.

Відмовляючи в задоволенні позову прокурора в інтересах Чернігівської обласної державної адміністрації, суди виходили із того, що оскільки інформація щодо внесення будь-якої історичної пам`ятки на околиці с. Виповзів до Державного реєстру відсутня, немає підстав для віднесення спірних земельних ділянок до земель історико-культурного призначення.

Разом із тим, відповідно до частини другої статті 14 та статті 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини, в тому числі і щойно виявлений, до вирішення питання про його занесення до державного реєстру нерухомих пам`яток України підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону.

Європейською конвенцією про охорону археологічної спадщини від 16 січня 1992 року, ратифікованою Україною 27 серпня 2004 року наголошено, що археологічна спадщина є головним елементом пізнання історії людства та справжнім свідком стародавньої історії. Археологічна спадщина включає споруди, архітектурні ансамблі, розбудовані та облаштовані ділянки території, рухомі об`єкти, інші пам`ятки, а також їхній контекст, незалежно від місця розташування на суходолі або під водою.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року в справі №734/537/15-ц.

Вважаючи відсутніми підстави для віднесення спірних земельних ділянок до земель історико-культурного призначення, суд не звернув належної уваги на рішення виконкому Чернігівської обласної ради народних депутатів від 17 листопада 1980 року № 551, паспорт пам`ятника археології, а саме: «Поселення-посад городища м. Лутава, VI-I тис. до н.е., IX-X ст.ст.», що знаходиться на північно-східній околиці с. Виповзів Козелецького району Чернігівської області», виданий 12 листопада 1989 року Міністерством культури СРСР.

Крім того, положення цивільного процесуального законодавства , зокрема статті 86 ЦПК України, надає право суду на огляд речових доказів за їх місцем знаходження з залученням свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснення фотографування, звуко- і відеозапису.

Дійшовши до висновку про неможливість встановлення факту знаходження земельної ділянки на території пам`ятки археології, суд не роз`яснив сторонам якими джерелами доказування вони мають право користуватись у тому числі з огляду на те, що участь прокурора у судовому процесі ставить іншу сторону у нерівне становище у цивільному процесі.

Крім того, суд не звернув уваги що позов прокурора заявлено одночасно з декількох підстав: порушення прав лісового законодавства та законодавства про історико-культурну спадщину, що з огляду на посилання прокурора на порушення прав комунального підприємства, яке здійснює господарську діяльність виявляється суперечливим, а тому при новому розгляді справи суди, з метою дотримання прав усіх учасників земельних правовідносин, на підставі виконання сторонами зобов`язань про надання доказів та з урахуванням усіх наданих доказів, повинні встановити дійсний статус земель, за рахунок яких було виділено земельні ділянки відповідачам.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог без використання усіх можливих способів доказування та оцінки усіх наявних у справі доказів.

Зазначені помилки унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому судові рішення підлягають скасуванню на підставі частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно об`єктивно дослідити вказані в даній постанові докази в сукупності з іншими доказами у справі, надати оцінку як доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу, з`ясувати, чи порушено право на земельну ділянку та якого саме уповноваженого органу, за захистом якого прокурор звернувся до суду.

Вищезазначене свідчить, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи заявлений позов по суті, припустилися порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення всіх істотних обставин справи.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі обставин, встановлення яких є необхідним для вирішення питання про можливість розгляду заявлених прокурором позовних вимог по суті.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи судом не встановлені, судові рішення не можуть вважатися у повній мірі законними і обґрунтованими та в силу статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області задовольнити частково.

Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 26 вересня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 08 січня

2019 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. М. Сімоненко

Судді І. В. Литвиненко

А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров