Постанова

Іменем України

31 травня 2022 року

м. Київ

справа № 750/2611/21

провадження № 61-19574св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання у Чернігівській області Північно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Власенка Володимира Володимировича на рішення Менського районного суду Чернігівської області від 17 червня 2021 року у складі судді Савченка О. А. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2021 рокуу складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Мамонової О. Є.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання у Чернігівській області Північно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), в якому просив визнати за ним право власності на транспортний засіб Mercedes-Benz Vito 110 CDI, д.н.з. НОМЕР_1 , та зняти накладені на нього 10 липня 2019 року та 19 жовтня

2020 року арешти у межах виконавчого провадження № 53325508.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 01 березня 2019 року він набув право власності на указаний автомобіль. У листопаді 2020 року йому стало відомо, що у межах виконавчого провадження № 53325508 на цей транспортний засіб 10 липня 2019 року та 19 жовтня 2020 року накладені арешти, які безпідставно обмежують його права, як власника транспортного засобу, оскільки він у встановленому законом порядку правомірно набув право власності на автомобіль.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 17 червня

2021 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що за змістом статті 354 ЦК України конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно, тобто в даному випадку на підставі постанови апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2016 року. Обсяг та порядок конфіскації майна вирішувався в межах адміністративно-деліктної відповідальності за адміністративний проступок, і в даному конкретному випадку відсутні підстави для перетворення адміністративно-деліктних правовідносин у цивільні.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У грудні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Власенка В. В. на рішення Менського районного суду Чернігівської області від 17 червня 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

від 16 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Власенко В. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 826/12775/15, провадження № 11-680апп19, від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15, провадження № 11-38апп19, від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19, провадження № 11-669апп19, від 17 листопада 2021 року у справі № 640/5182/20, провадження № К/9901/23085/20, від 05 травня

2020 року у справі № 554/8004/16-ц, провадження № 14?431цс19, від 10 квітня 2019 року у справі № 823/811/17, провадження № 11-1250апп18,

від 13 березня 2019 року у справі № 815/615/16, провадження

№ 11-1037апп18, від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17, провадження № 14-479цс19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що оскільки зняття арешту з майна здійснюється постановою виконавця, прийнятою на підставі ухваленого судового рішення з цього питання, ефективним способом захисту є звернення до суду з позовом про визнання права та зняття арешту зі спірного майна. Таким чином, той факт, що право власності позивача на транспортний засіб зареєстроване у встановленому порядку, не є визначальним при вирішенні спору, оскільки таке право порушене відповідачем і для його відновлення законом встановлено окремий механізм.

Вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно визначився з юрисдикцією спору, оскільки вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, тому спір за його позовом є цивільно-правовим та мав розглядатися судом без будь-яких застережень.

Також зазначає, що у цій справі безпосередній об`єкт порушення митних правил не був ані арештований, ані вилучений, внаслідок чого стало можливим його відчуження ще до прийняття рішення про конфіскацію. У подальшому, протягом більше ніж 4-х років транспортний засіб перебував у вільному обігу, після чого був придбаний позивачем. І лише через три місяці після набуття позивачем права власності на нього - до державного реєстру обтяжень рухомого майна був внесений запис про арешт транспортного засобу.

Наголошував, що він не має жодного відношення до порушення, він не був ані безпосереднім порушником, ані власником транспортного засобу на момент вчинення правопорушення. Оскаржувані рішення не відповідають критеріям допустимості втручання у мирне володіння майном. Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Конфіскація транспортного засобу у справі № 127/15616/16-п є мірою відповідальності правопорушника ОСОБА_2 , і така міра відповідальності на законних підставах може бути замінена на стягнення вартості транспортного засобу з правопорушника ОСОБА_2 .

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01 березня 2019 року між товариством з обмеженою відповідальністю «ЛОТ» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу № 1316, предметом якого був автомобіль Mercedes-Benz модель VITO 110 CDI, 2002 року випуску.

Реєстрація за позивачем транспортного засобу Mercedes-Benz модель VITO 110 CDI, 2002 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , проведена 27 квітня 2019 року, що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.

Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 26 липня

2016 року закрито провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, передбачених частиною першою статті 483 МК України, у зв`язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення.

Постановою апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2016 року скасовано наведену постанову суду першої інстанції, визнано ОСОБА_2 винним у вчиненні порушення митних правил, передбачених частиною першою статті 483 МК України, та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 100 % вартості товару - безпосереднього предмета порушення митних правил, а саме, транспортного засобу марки Mersedes-Benz Vito 110 CDI, вартістю 22 198,28 грн з конфіскацією безпосереднього предмету правопорушення митних правил - зазначеного транспортного засобу.

03 лютого 2017 року головний державний виконавець Могилів-Подільського МРВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області винесла постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання постанови № 127/15616/16-п

від 13 вересня 2016 року в частині конфіскації в дохід держави безпосереднього предмету порушення митних правил - транспортного засобу Mersedes-Benz Vito 110 CDI.

Постановами державного виконавця від 07 лютого 2017 року накладено арешт на транспортний засіб, марки Mersedes-Benz Vito 110 CDI, 2002 року випуску та оголошено його в розшук.

У подальшому, 29 травня 2019 року та 10 липня 2019 року державним виконавцем повторно винесені постанови про накладення арешту на транспортний засіб Mersedes-Вenz Vito 110 CDI та оголошення даного транспортного засобу в розшук.

З витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 26 листопада 2020 року вбачається, що постановою відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) від 19 жовтня 2020 року накладено арешт, в тому числі, на автомобіль фургон малотоннажний - В Mersedes-Benz Vito 110 CDI, д.н.з. НОМЕР_2 .

Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року задоволено подання головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень у Чернігівській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) та замінено сторону у виконавчому провадженні № 53325508 з боржника ОСОБА_2 на ОСОБА_1 .

Постановою Вінницького апеляційного суду від 21 грудня 2020 року зазначена постанова Вінницького міського суду Вінницької області

від 19 листопада 2020 року скасована, у задоволенні подання державного виконавця відмовлено.

Звернувшись до суду з цим позовом про визнання права власності на майно, ОСОБА_1 зазначав, що у встановленому законом порядку правомірно набув право власності на транспортний засіб Mersedes-Benz Vito 110 CDI, але накладені у межах виконавчого провадження арешти на вказаний автомобіль безпідставно обмежують його права, як власника майна.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Положенням статті 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Одним із видів адміністративних стягнень за порушення митних правил, що визначені у пункті 3 статті 461 МК України, є конфіскація товарів, транспортних засобів комерційного призначення - безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю (крім транспортних засобів комерційного призначення, які використовуються виключно для перевезення пасажирів і товарів через митний кордон України за визначеними маршрутами та рейсами, що здійснюються відповідно до розкладу руху на підставі міжнародних договорів, укладених відповідно до закону), а також транспортних засобів, що використовувалися для переміщення товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України поза місцем розташування митного органу.

Відповідно до статті 465 МК України конфіскація як адміністративне стягнення за порушення митних правил полягає у примусовому вилученні товарів, транспортних засобів, зазначених у пункті 3 статті 461 цього Кодексу, і безоплатній передачі їх у власність держави. Конфіскація може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, що визначаються цим Кодексом та іншими законами України. Конфіскація товарів, транспортних засобів, зазначених у пункті 3 статті 461 цього Кодексу, застосовується незалежно від того, чи є ці товари, транспортні засоби власністю особи, яка вчинила правопорушення.

Відповідно до статті 29 КУпАП конфіскація предмета, який став безпосереднім об`єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Порядок застосування конфіскації встановлюється цим Кодексом та іншими законами України.

Постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил у частині конфіскації виконується державним виконавцем в установленому законом порядку (стаття 541 МК України).

За приписами статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що конфіскація транспортного засобу Mersedes-Benz Vito 110 CDI, 2002 року випуску, як вид адміністративного стягнення, визначена за результатами розгляду справи про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, передбачених частиною першою статті 483 МК України. Отже, указаний автомобіль є безпосереднім предметом порушення митних правил, оскільки останній переміщений через митний кордон України з приховуванням від митного контролю шляхом подання ОСОБА_2 документів, які містили неправдиві відомості щодо відправника, отримувача товару та відомості, необхідні для визначення його митної вартості.

Постанову апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2016 року, якою конфісковано спірний транспортний засіб, звернено до органів ДВС для примусового виконання, в ході якого державним виконавцем були винесені постанови про арешт транспортного засобу.

При цьому, судами правильно враховано, що за положеннями митного законодавства конфісковано може бути не лише те майно, яке належить правопорушнику на праві власності, а і те, що визначено судом, як безпосередній предмет порушення митних правил. Отже, для державного виконавця в ході виконання постанови про накладення адміністративного стягнення не має правового значення те, хто є володільцем транспортного засобу, а визначальним є наявність указаного у судовому рішенні майна, що має безоплатно перейти у власність держави.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що конфіскація транспортного засобу призначалася в порядку та за правилами, передбаченими МК України та КУпАП, а обсяг та порядок конфіскації рухомого майна вирішувався в межах адміністративно-деліктної відповідальності за адміністративне правопорушення, і в даному конкретному випадку відсутні підстави для перетворення адміністративно-деліктних правовідносин у цивільні.

Апеляційним судом вмотивовано відхилено доводи заявника про незаконність накладених на належний йому транспортний засіб арештів, оскільки вони ґрунтуються на невірному та довільному тлумаченні ним положень правових норм.

Посилання ОСОБА_1 щодо порушення статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод внаслідок втручання в його право власності, є необґрунтованими. Так, відповідно до вищезазначеної норми кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для сплати податків чи інших зборів або штрафів.

При цьому, постанови державного виконавця про арешт транспортного засобу ОСОБА_1 були накладені на підставі постанови апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2016 року.

Оскільки конфіскація транспортного засобу була здійснена під час виконання функції контролю за дотриманням законодавства, що гарантує законність переміщення товару через митний кордон України, остання може розглядатися з позиції Європейського суду з прав людини як така, що здійснена відповідно до загального інтересу, який полягає в забезпеченні дотримання публічного порядку та захисті економічних інтересів України (mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сілдедіс проти Польщі» (Sildedzis v. Poland, № 45214/99, § 50), ухвала у справі «Хонекер та інші проти Німеччини» (Honecker and Others v. Germany (partly) (dec.), № 54999/00, 53991/00).

Враховуючи викладене, необхідно зазначити, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], № 28342/95, § 61, ECHR 1999-VII).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. справу «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), № 52854/39, § 52, ECHR 2003-IX).

Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 133/1532/15-ц (провадження № 61-8793св18), тому посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим позиціям, викладеним у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі

№ 826/12775/15, провадження № 11-680апп19, від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15, провадження № 11-38апп19, від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19, провадження № 11-669апп19, від 17 листопада 2021 року у справі № 640/5182/20, провадження № К/9901/23085/20, від 05 травня

2020 року у справі № 554/8004/16-ц, провадження № 14?431цс19, від 10 квітня 2019 року у справі №823/811/17, провадження №11-1250апп18, від 13 березня 2019 року у справі № 815/615/16, провадження № 11-1037апп18, від

08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17, провадження № 14-479цс19, на які посилається заявник.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Однакове застосування законузабезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед закономта правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Власенка Володимира Володимировича залишити без задоволення.

Рішення Менського районного суду Чернігівської області від 17 червня

2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович