Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 750/4631/17

провадження № 61-47807св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.

суддів: Дундар І. О., Карпенко С. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,

третя особа - Чернігівська міська рада,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , подану його представником ОСОБА_3 , на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 червня 2018 року в складі судді Логвіної Т. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2018 року в складі колегії суддів: Бобрової І. О., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) про виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Позов мотивований тим, що у 2008-2012 роках за усним договором ОСОБА_1 з відповідачем на умовах створення спільної часткової власності інвестувала кошти в облаштування 9-ти зупинкових комплексів із кіосками у місті Чернігові, які не відносяться до нерухомого майна, а є малими архітектурними формами.

Позивач вказувала, що в ході облаштування та вводу спірних об`єктів в експлуатацію сторони розрахували співвідношення своїх вкладів та за взаємною домовленістю встановили наступне співвідношення часток у створеному майні: частка позивача - 60%, частка відповідача - 40%, що підтверджується власноручно складеною відповідачем розпискою про належність позивачу шістдесятивідсоткової частки у спірному майні та про зобов`язання передати відповідну частку майна у власність позивача на її першу вимогу, у зв`язку з чим на підставі статті 356 ЦК України у сторін виникло право спільної часткової власності на спірне майно, і позивачу належить ідеальна частка в майні в 60%, відповідачу - 40%. В подальшому спільне використання майна виявилось неможливим і вона направила відповідачу вимогу про передачу її частки їй у власність згідно з умовами розписки, але відповідач відповіді на цю вимогу не надав, що змусило її подати позов.

ОСОБА_1 просила:

виділити їй із спільної з відповідачем часткової власності торгівельні павільйони, розташовані по АДРЕСА_1 та три зупинкових комплекси із вбудованими торгівельними кіосками, розташованими по АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , визнавши за нею право власності на них.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 червня 2018 року позов задоволено частково.

Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 на торгівельні павільйони по АДРЕСА_1 , зупинковий комплекс з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_2 , зупинковий комплекс з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_3 , зупинковий комплекс з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_4, зупинковий комплекс з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_9 та зупинковий комплекс з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_10.

Виділено ОСОБА_1 в натурі торгівельні павільйони по АДРЕСА_1 вартістю 581 146,00 грн, зупинковий комплекс з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_2 вартістю 201 675,00 грн, зупинковий комплекс із вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_4 вартістю 201 675,00 грн, а всього вартістю 984 496 грн, визнано за нею право власності на зазначене майно.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 компенсацію за отримання надлишку при розподілі спільного майна в розмірі 24 808,00 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування витрат за проведення судової експертизи 14 508,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в ході облаштування та вводу спірних об`єктів в експлуатацію сторони розрахували співвідношення своїх вкладів та за взаємною домовленістю встановили наступне співвідношення часток у створеному майні: частка позивача - 60%, частка відповідача - 40%, що підтверджується власноручно складеною відповідачем розпискою про належність позивачу шістдесятивідсоткової частки у спірному майні та про зобов`язання передати відповідну частку майна у власність позивача на її першу вимогу, копія даної розписки міститься в матеріалах справи. Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Таким чином, на підставі статті 356 ЦК України у сторін виникло право спільної часткової власності на спірне майно, позивачу належить ідеальна частка в майні в 60%, відповідачу - 40%. Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Висновком експертів № С-183 за результатами проведення судової комісійної оціночно-будівельної експертизи від 11 травня 2018 року визначено ринкову вартість установлених відповідачем ФОП ОСОБА_2 торгівельних павільйонів в АДРЕСА_1 та зупинкових комплексів зі вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_2 , по АДРЕСА_3 , по АДРЕСА_4 (непарна сторона), по АДРЕСА_5 »).

Суд першої інстанції вказав, що з урахуванням співвідношення часток сторін у праві спільної часткової власності на спірні об`єкти, позивачу можливо виділити в натурі наступне майно: торгівельні павільйони по АДРЕСА_1 вартістю 581 146,00 грн, зупинковий комплекс з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_2 вартістю 201 675,00 грн, зупинковий комплекс з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_4 вартістю 201 675,00 грн, а всього вартістю 984 496,00 грн та визнати за нею право власності на вказане майно, задовольнивши позовні вимоги в цій частині. За отримання надлишку при поділі спільного майна з позивача слід стягнути на користь відповідача компенсацію в розмірі 24 808,00 грн. У відшкодування витрат за проведення судової експертизи з відповідача на користь позивача належить стягнути 14 508,00 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2018 року частково задоволено апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 . Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 червня 2018 року в частині визнання права власності на торгівельні павільйони по АДРЕСА_1 та на зупинкові комплекси з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 (непарна сторона) у місті Чернігові скасовано, у задоволенні позовних вимог в цій частині відмовлено.

Виключено з резолютивної частини рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 червня 2018 року абзац другий.

Зменшено розмір стягнутих з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат, що понесені у суді першої інстанції з 14 508,00 грн до 7 254,00 грн.

В іншій частині рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 червня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що всі спірні об`єкти, розміщені відповідачем, мали паспорти прив`язки, копії яких містяться в матеріалах справи, тому законні підстави вважати, що торгівельні павільйони та зупинкові комплекси з полегшених конструкцій з вбудованими торгівельними кіосками, є об`єктами нерухомості - відсутні. Зі змісту копії розписки, що надана 06 січня 2013 року відповідачем ОСОБА_2 позивачу ОСОБА_1 , вбачається, що останній належить 60 % зупинкових комплексів та ряду торгівельних павільйонів по АДРЕСА_1 , які для зручності розрахунків оформлені на ОСОБА_2 . Відповідач зобов`язувався безперешкодно передати їх у власність на першу вимогу. Така вимога була направлена ОСОБА_2 18 квітня 2017 року. Відповідач в порядку статті 213 ЦК України до суду з позовом про тлумачення змісту правочину не звертався, про що було повідомлено стороною відповідача в судовому засіданні. Факт написання вказаної розписки власноруч ОСОБА_2 в ході судового засідання не заперечував. Оригінал розписки, який позивач додала до матеріалів справи, ОСОБА_2 незаконно вилучив з матеріалів цивільної справи під час ознайомлення зі справою 26 лютого 2018 (т. 1, а. с. 234). За вказані дії він був притягнутий до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 185-3 КУпАП постановою Деснянського районного суду міста Чернігова від 07 травня 2018 року, яка залишена без змін постановою Апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2018 року. Відповідач не заперечував факту її написання. Із заперечення ОСОБА_2 проти позову від 21 лютого 2018 року слідує, що його незгода зі змістом розписки зводиться лише до відсутності в тексті розписки назви населеного пункту - місто Чернігів, при цьому саме представник відповідача в ході судового засідання 02 серпня 2017 року приєднав до матеріалів справи документи щодо місцерозташування зупинкових комплексів (т. 1, а. с. 119), не заперечуючи, що спір виник саме щодо зупинкових комплексів за адресами, вказаними в позовній заяві. Про це свідчить і зміст апеляційної скарги ОСОБА_2 від 17 липня 2017 року на ухвалу Деснянського районного суду міста Чернігова від 31 травня 2017 року про відкриття провадження у справі.Наявна у справі копія розписки ОСОБА_2 від 06 січня 2013 року є належним та допустимим доказом, з якої вбачається, що в ході облаштування та вводу в експлуатацію малих архітектурних форм, що є предметом спору, сторони розрахували співвідношення своїх вкладів та за взаємною домовленістю встановили наступне співвідношення часток у створеному майні: частка позивача - 60%, частка відповідача - 40%, про що вірно вказав суд першої інстанції в своєму рішенні.

Апеляційний суд вказав, що на підставі статей 328 та 356 ЦК України у сторін виникло право спільної часткової власності на спірне майно: торгівельні павільйони в АДРЕСА_1 , вартістю 581 146,00 грн та зупинкові комплекси з вбудованими торгівельними кіосками по АДРЕСА_2 , вартістю 201 675,00 грн, по АДРЕСА_3 , вартістю 209 742,00 грн, по АДРЕСА_4, вартістю 201 675,00 грн, по АДРЕСА_11, вартістю 209 742,00 грн, по АДРЕСА_12, вартістю 195 500,00 грн, з яких позивачу належить ідеальна частка в майні - 60%, відповідачу - 40 %.

Апеляційний суд відхилив посилання апеляційної скарги про не встановлення судом наявності первинних або похідних підстав, за яких могло б виникнути право спільної часткової власності. Позивач в позові ставить питання про виділ її частки із спільної часткової власності, надаючи при цьому письмову розписку відповідача, в якій останнім визнається право позивача на частку у цій власності. Майно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає з закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Наявна в матеріалах справи копія розписки від 06 січня 2013 року, що видана ОСОБА_2 , свідчить про те, що між ним та ОСОБА_1 існували домовленості щодо створення конкретного майна та визначення співвідношення часток у цьому майні, які ОСОБА_2 зобов`язався передати у власність ОСОБА_1 на першу її вимогу. Те, що між сторонами виникла спільна часткова власність в результаті правочину підтверджується як змістом розписки, так і фактом звернення ОСОБА_2 до суду з позовом про визнання правочину недійсним. В судовому засіданні була оглянута ухвала Деснянського районного суду міста Чернігова від 28 серпня 2018 року про залишення без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК України позову ФОП ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним. Викладені вище обставини свідчать, що право спільної часткової власності у сторін виникло на підставі правочину, існування та правомірність якого відповідачем не спростовано. Згідно з частиною другою статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Правочин між сторонами щодо створення спільної часткової власності є правомірним. В установленому порядку недійсним цей правочин не визнавався. З огляду на це ОСОБА_1 довела своє право на отримання частини у спірному майні.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо виділу ОСОБА_1 частини спірних приміщень в натурі із спільної часткової власності, проте вважав неправильним визнання за позивачем права власності на ці приміщення, які є тимчасовими спорудами, оскільки право власності на таке майно відповідно до вимог частини третьої статті 364 ЦК України виникає у позивача внаслідок виділення його у натурі. Виключивши з резолютивної частини рішення суду першої інстанції абзац другий про припинення права спільної часткової власності на спірні приміщення, апеляційний суд вказав, що таких вимог позивачем не було заявлено.

Аргументи учасників справи

У грудні 2018 року ФОП ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що матеріалами справи не встановлено способу набуття позивачкою права спільної часткової власності та не визначено чіткої для цього правової підстави (первісної або похідної); судами не з`ясовано конкретних обставин, які б дозволяли зробити висновки про форму та вид участі позивачки в створенні майна спільної часткової власності; матеріали справи не містять доказів інвестування позивачкою коштів в створення майна спільної часткової власності з відповідачем або інших доказів з передачі останньому коштів; суди дійшли помилкових висновків про виникнення між сторонами спільної часткової власності, оскільки вимоги позивачки не підтверджуються документально, що суперечить вимогам тягаря доказування, які покладаються на позивачку; доводи позивачки ґрунтувалися на спільній діяльності, проте договір спільної діяльності повинен мати письмову форму а його положення повинні відповідати тим істотним умовам, що зазвичай ставляться до такого виду договору; позивачка посилається на виникнення договірних відносин з відповідачем, то закономірним, що в цьому випадку вона повинна надати докази настання реальних правових наслідків за такими домовленостями, зокрема щодо вчинення нею дій. які покликані на створення майна в режимі спільної власності. Таких відомостей матеріали справи не містять; зазначене в рівній мірі стосується свідків чи інших осіб, які б могли підтвердити слова позивачки щодо виникнення договірних та фактичних відносин між сторонами. Відомостей про таких осіб матеріали справи не містять.

Вказує, що єдиним письмовим підтвердженням спільної діяльності між сторонами позивачка зазначає розписку від 06 січня 2013 року, якою, на її думку, встановлюється право спільної часткової власності: відповідь позивачки під час судового засідання 02 листопада 2018 на питання судді Мамонової О. Є. щодо доказів внесення інвестицій - доказів внесення інвестицій (передачі коштів) у позивачки немає. Суди не врахували, що частина спірних зупинкових комплексів на час розгляду справи була демонтована.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2018 року: відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_2 та витребувано справу із суду першої інстанції; відмовлено в задоволенні заяви фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Фактичні обставини

Суди встановили, що рішенням Чернігівської міської ради від 21 листопада 2007 року ФОП ОСОБА_2 погоджено місце розташування та надано згоду на розроблення проекту відведення для розташування 9 зупинкових комплексів по: АДРЕСА_13, АДРЕСА_14, АДРЕСА_15, АДРЕСА_16, АДРЕСА_17, АДРЕСА_18, АДРЕСА_4, АДРЕСА_19, АДРЕСА_20 .

Згідно із Актом державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту, що затверджений рішенням міськвиконкому від 18 серпня 2008 року № 233, прийнято в експлуатацію тимчасові торгівельні павільйони з полегшених конструкцій на орендованій земельній ділянці по АДРЕСА_1 .

25 червня 2012 року ОСОБА_2 видані паспорти прив`язки на зупинковий комплекс з вмонтованим кіоском по АДРЕСА_2 (парна сторона), на зупинковий комплекс з вмонтованим кіоском по АДРЕСА_3 , на зупинковий комплекс з вмонтованим кіоском по АДРЕСА_11, на зупинковий комплекс з вмонтованим кіоском по АДРЕСА_21, а 13 грудня 2012 року на зупинковий комплекс з вмонтованим кіоском по АДРЕСА_4.

29 квітня 2013 року ФОП ОСОБА_2 листом № 45.04-13 повідомив начальника управління архітектури та містобудування Чернігівської міської ради про те, що тимчасові споруди, зупинкові комплекси з полегшених конструкцій з вбудованими торгівельними кіосками, вже розміщені на орендованих земельних ділянках згідно з виданими паспортами за адресами: АДРЕСА_3 (паспорт прив`язка від 25 червня 2012 року № 21), АДРЕСА_22 (паспорт прив`язка від 25 червня 2012 року № 20), АДРЕСА_2 (парна сторона) (паспорт прив`язка від 25 червня 2012 року № 22), АДРЕСА_23 (паспорт прив`язка від 25 червня 2012 року № 19), АДРЕСА_7 (непарна сторона) (паспорт прив`язка від 13 грудня 2012 року № 52).

Земельні ділянки під зупинковими комплексами були передані відповідачу в оренду.

06 січня 2013 року ОСОБА_2 видав ОСОБА_1 розписку, в якій зазначено, що: «розписка дана мною, ОСОБА_2 (серія паспорту НОМЕР_1 , що мешкаю за адресою АДРЕСА_8 ) ОСОБА_1 в тому, що їй належать шістдесят відсотків зупинкових комплексів та ряду торгівельних павільйонів по АДРЕСА_1 , які для зручності розрахунків оформлені на мене. Зобов`язуюсь безперешкодно передати їх у власність на першу вимогу».

18 квітня 2017 року вимога була направлена ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

При частковому задоволенні позовних вимог суди, з урахуванням змісту розписки ОСОБА_2 від 06 січня 2013 року, вважали, що у сторін виникло право спільної часткової власності на спірне майно і позивач має право на виділ своєї частки в спільному майні.

Колегія суддів не погоджується зне погоджується з висновками судів щодо правової кваліфікації відносин та висновком судів про часткове задоволення позову з таких підстав.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Аналогічний по суті висновок міститься у пункті 7.43. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що «саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».

Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом (частина третя статті 355 ЦК України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) вказано, що «юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків. Тлумачення частини третьої статті 11 ЦК України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту».

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (абзац перший частини першої статті 207 ЦК України).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зроблено висновок, що у «відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року в справі № 126/3476/16-ц (провадження № 61-24371св18) зроблено висновок по застосуванню статті 213 ЦК України та вказано, що «тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів змісту».

Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності (стаття 1131 ЦК України).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

в запереченні на позов (т. 2, а. с. 61 - 67) відповідач, зокрема, вказував, що:позивач являється фізичною особою та державним службовцем і при цьому взагалі не зареєстрована на законних підставах як фізична особа - підприємець, тому не має права взагалі займатись підприємницькою діяльністю, але звернулась до суду з незаконною позовною заявою про витребування у ФОП ОСОБА_2 майна, що на законних підставах, повністю належить йому на праві приватної власності; звертав увагу на існування письмової вимоги відповідачу ФОП ОСОБА_2 від 18 квітня 2017 року про те, що він не виплачує їй частку орендної плати від здачі в оренду оформлених на ФОП ОСОБА_2 торгівельних павільйонів по АДРЕСА_1 та зупинкових комплексів, тому вимагає відповідно до його розписки від 06 січня 2013 року повернути їй заборгованість до 28 квітня 2017 року в сумі 152 860,00 грн; між позивачем та ФОП ОСОБА_2 взагалі не було підписано договору про спільну діяльність; письмову розписку, начебто написану власноручно ФОП ОСОБА_2 06 січня 2013 року,- своїй дружині, позивачу по даній цивільній справі ОСОБА_1 , передав особисто її чоловік ОСОБА_4 , який являється державним службовцем, а раніше працював секретарем Чернігівської міської ради, в теперішній час не являється фізичною особою - підприємцем та не є суб`єктом підприємницької діяльності; а також заявив клопотання про допит як свідка ОСОБА_4 ,

у задоволенні клопотання про допит як свідка ОСОБА_4 суд першої інстанції відмовив без вказівки будь-яких мотивів, про що свідчить протокол судового засідання від 19 червня 2018 року (т. 2, а. с. 75),

в апеляційній скарзі (т. 2, а. с. 93 - 99) відповідач вказував, що наявності ані первісних, ані похідних підстав, за яких могло б виникнути право спільної часткової власності судом не встановлено; матеріали сирами не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про виникнення у позивачки права власності у формі спільної часткової власності; позивачкою не надано документів, які б підтверджували її участь в створенні спільного майна чи існування будь-яких інших підстав, за яких вона б могла вважатися співвласницею відповідного комплексу майна.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з частиною четвертою статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема: фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У справі, що переглядається; суди не з`ясували, які відносини мали місце між сторонами, зокрема, з урахуванням заперечень відповідача (зокрема, щодо перебування зупинникові комплексів в оренді, відсутності будь-яких доказів у створенні спільного майна), при цьому помилково вважали, що тлумачення правочину здійснюється тільки при заявлені вимоги про тлумачення змісту правочину; судові рішення не містять мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову; суди не встановили наявність чи відсутність правової підстави для виникнення спільної власності. За таких обставин суди зробили передчасний висновок про часткове задоволення позову.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм процесуального права. У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 та 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 червня 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2018 року скасувати.

Передати справу № 750/4631/17 на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 червня 2018 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 02 листопада 2018 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

С. О. Карпенко

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук