Постанова

Іменем України

29 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 751/8693/18

провадження № 61-6980св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Чернігівська міська рада,

відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Комунальне підприємство «Новозаводське» Чернігівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 22 листопада 2019 року у складі судді Яременко І. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 березня 2020 року у складі колегії суддів: Мамонової О. Є., Бобрової І. О., Висоцької Н. В.

у справі за позовом Чернігівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Комунальне підприємство «Новозаводське» Чернігівської міської ради, про виселення осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Чернігівської міської ради, третя особа - Комунальне підприємство «Новозаводське» Чернігівської міської ради, про визнання права користування житловим приміщенням, зобов`язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

Чернігівська міська рада у грудні 2018 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила виселити відповідачів із самоправно зайнятого житлового приміщення, а саме з квартири АДРЕСА_1 .

Зазначений позов Чернігівська міська рада мотивувала тим, що вона є органом місцевого самоврядування, у віданні якого перебуває державний житловий фонд (житловий фонд місцевої ради) і яка здійснює управління ним.

Квартира АДРЕСА_1 відноситься до державного житлового фонду.

У даній квартирі був зареєстрований ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За результатами проведеного 30 жовтня 2018 року обстеження вказаної квартири було встановлено, що в ній знаходяться громадяни ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без жодного документу на правомірність свого знаходження у цій квартирі.

Від звільнення державної квартири відповідачі відмовились.

Рішення про надання спірної квартири відповідачам Виконавчим комітетом Чернігівської міської ради не приймалось, ордер їм не видавався, договір найму житлового приміщення не укладався, тобто відповідачі самоправно зайняли спірну квартиру. Зважаючи, що позивачем вживались заходи щодо досудового врегулювання спору, проте відповідачі відмовились добровільно звільнити самоправно зайняте житлове приміщення, позивач змушений звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у січні 2019 року звернулися до суду із вищевказаним зустрічним позовом, який уточнили у процесі розгляду справи, і остаточно просили: зобов`язати Чернігівську міську раду не чинити перешкоди у користуванні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язати Чернігівську міську раду прийняти рішення про надання ордеру на вказане жиле приміщення та визнати за ними право користування житловим спірним приміщенням.

Зазначений зустрічний позов обґрунтовували тим, що ОСОБА_1 , яка є особою з інвалідністю 3 групи загального захворювання, та члени її сім`ї - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5, особа з інвалідністю 1 групи з дитинства, дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5, є студенткою, та онук ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4, який має вади серця та переніс оперативне кардіологічне втручання, зареєстровані та проживають в однокімнатній квартирі площею 18,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 .

З 1964 року до 1996 року ОСОБА_1 проживала за місцем реєстрації, а у квартирі АДРЕСА_1 з 1963 року проживав ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2, який після смерті його матері у ІНФОРМАЦІЯ_6 залишився один.

У 1996 році ОСОБА_4 тяжко захворів, втратив зір та слух, у зв`язку з чим ОСОБА_1 взяла його на своє утримання, доглядала як рідну людину, проживала з ним з 1996 року та вела спільне господарство.

Посилаючись на приписи частини другої статті 64 ЖК УРСР вважають, що самоправно спірну квартиру не займали, а проживала в ній постійно 23 роки за згодою і з дозволу ОСОБА_4 , вела з ним спільне господарство, виконувала обов`язки по утриманню квартири (здійснювала поточні ремонтні роботи), а також щомісячно сплачувала комунальні послуги.

Мати ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю 3 групи, лежача самостійно не обслуговується та не пересувається, та син ОСОБА_3 , який є особою з інвалідністю 1 групи з дитинства, ДЦП, пересувається на інвалідному візку, потребують постійного стороннього догляду, тому проживають разом з нею в спірній квартирі, оскільки остання здійснює постійний догляд за ними.

Чернігівською міською радою порушується їх конституційне право на житло, остання не надає житло та не поліпшує житлові умови, незважаючи на те, що квартира, в якій вони зареєстровані, не відповідає санітарним нормам, сім`ї не вистачає 35,6 кв. м житла.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Новозаводський районний суд міста Чернігова рішенням від 22 листопада 2019 року позов Чернігівської міської ради задовольнив.

Виселив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із самовільно зайнятого житлового приміщення, а саме: з квартири АДРЕСА_1 .

Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Чернігівської міської ради в рахунок сплаченого судового збору по 1 762 грн з кожної.

Судовий збір у розмірі 1 762 грн компенсував Чернігівській міській раді за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У задоволенні зустрічної позовної заяви відмовив.

Задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, місцевий суд виходив з того, що відповідачі проживають у спірному жилому приміщенні без відповідних правових підстав, а тому підлягають виселенню з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення, як встановлено частиною третьою статті 116 ЖК УРСР.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_3 , яка відноситься до державного житлового фонду і відповідно зберігають за собою право користування житлом у вказаній квартирі.

Чернігівський апеляційний суд постановою від 11 березня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 22 листопада 2019 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки районного суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

ОСОБА_3 16 квітня 2020 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 22 листопада 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову.

ОСОБА_1 16 квітня 2020 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 22 листопада 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення зустрічного позову.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме статті 64 65 ЖК УРСР, статтю 3 СК України.

Він за згодою наймача вселився в 2000 році у спірне приміщення, і з того часу на правах члена сім`ї постійно проживав у ньому і мешкає по теперішній час, іншого житла крім спірного не має, будь-якої угоди між ними та ОСОБА_4 не укладалося.

Вони мешкали однією сім`єю, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, робили спільні покупки, сплачував частково комунальні послуги, спільно з родиною утримував в належному стані квартиру, проводив у ній ремонт.

Видана ОСОБА_4 довіреність на ім`я його матері свідчить про наявність довіри до ОСОБА_1 , що притаманно саме для родини.

Факт користування спірним житловим приміщенням також підтверджується нарядом на відключення побутових газових приладів, чеками по придбанню сантехніки для квартири, договором електропостачання за 2011 рік, договором про надання послуг з утримання будинків за 2014 рік, актом виконаних робіт ПАТ «Чернігівгаз» від 10 жовтня 2014 року, чеками на придбання продуктів харчування та ліків, квитанціями про поховання ОСОБА_4 .

Суди на порушення норм процесуального права відхилили належні та допустимі докази, а також не врахували правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц та у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, згідно з якими виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що вона з 1964 року до 1996 року проживала за місцем своєї реєстрації. Після смерті матері наймача у ІНФОРМАЦІЯ_6 він залишився один, у 1996 році тяжко захворів, втратив зір і слух, тому вона взяла його на своє утримання, доглядала його як рідну людину та з його дозволу вела спільне господарство, підтвердженням цього є видана ОСОБА_4 на її ім`я довіреність.

Вона самоправно не займала спірне житлове приміщення, проживала в ньому постійно 23 роки за згодою та дозволом ОСОБА_4 , користувалася не тільки правами на проживання, а й виконувала обов`язки по утриманню квартири, що також було підтверджено показаннями свідків.

Судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та порушено норми процесуального права, а саме положення статей 64 65 ЖК УРСР, статей 12 69 81 ЦПК України.

На її переконання довіреність підтверджує факт існування родинних відносин між нею та ОСОБА_4 , свідчить про наявність довіри, що притаманно саме для родини.

Суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц та у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, згідно з якими виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Чернігівська міська рада у червні 2020 року подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що рішення про надання спірної квартири відповідачам не приймалося, ордер на їх вселення не видавався, договір найму жилого приміщення з ними укладався, тому у них відсутні правові підстави на вселення та користування зазначеним житловим приміщенням.

Відповідачі не були членами сім`ї наймача, а у квитанціях на сплату житлово-комунальних послуг споживачем комунальних послуг зазначено лише ОСОБА_4 .

Крім того, вони є мешканцями квартири АДРЕСА_3 .

Судами правильно встановлено, що видача ОСОБА_4 довіреності свідчить про волевиявлення останнього оформити своє право власності на одержане в процесі приватизації житло, в тому числі на спірну квартиру, а не свідчить про наявність родинних відносин між ними.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 29 квітня 2020 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 та витребував її матеріали із Новозаводського районного суду міста Чернігова.

Справа № 751/8693/18 надійшла до Верховного Суду 22 травня 2020 року.

Верховний Суд ухвалою від 29 липня 2020 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1

Верховний Суд ухвалою від 25 лютого 2021 року справу призначив до судового розгляду у складі колегії п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Спірна квартира АДРЕСА_1 відноситься до державного житлового фонду, знаходиться у комунальній власності територіальної громади міста Чернігова та перебуває на балансі Комунального підприємства «Новозаводське» Чернігівської міської ради.

З 30 жовтня 1986 року у квартирі зареєстрована одна особа - наймач ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, про що Чернігівським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Чернігівській області складено актовий запис № 2151 від 30 липня 2018 року та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .

30 жовтня 2018 року за результатами обстеження проживання у спірній квартирі посадовими особами відділу квартирного обліку та приватизації Чернігівської міської ради, за присутності поліцейського ГУПП в Чернігівській області складено акт, згідно з яким при відвідуванні вказаного помешкання за даною адресою знаходяться ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які зайняли вказане приміщення самовільно, документів на право користування житлом не мають, звільнити квартиру відмовляються; знаходяться у квартирі АДРЕСА_1 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4

23 листопада 2018 року у відповідь на звернення ОСОБА_1 до міського голови щодо виділення їй квартири АДРЕСА_1 , останній надіслано Виконавчим комітетом Чернігівської міської ради лист за № Т-1387/12830-2, яким повідомлено, що виділити їй звільнену квартиру немає жодних законних підстав, зважаючи на те, що вона перебуває на квартирному обліку у виконавчому комітеті міської ради з 20 лютого 1989 року у загальноміській черзі за № 1006 та у першочерговому списку як одинока мати за № 79. Попереду ОСОБА_1 у загальноміській черзі перша сім`я перебуває з 1976 року, а у пільговій категорії сім`я, яка має пільгу по захворюваності як і її син, з 1984 року.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка є особою з інвалідністю 3 групи загального захворювання та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5, який є особою з інвалідністю 1 групи з дитинства, зареєстровані в однокімнатній квартирі житловою площею 18,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 .

Крім них у вказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - всього 4 особи.

Згідно з інформацією із особового рахунку по квартирі № НОМЕР_2 вони зареєстровані: ОСОБА_1 (наймач) з 14 серпня 1980 року, ОСОБА_3 (син) з 18 вересня 1986 року, ОСОБА_5 (дочка) з 18 січня 1996 року, ОСОБА_6 (онук) з 30 липня 2015 року. Вказана квартира належить до державного житлового фонду, перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Чернігова.

Згідно з довідкою Новозаводської районної у місті Чернігові ради від 19 жовтня 2018 року № Т-708 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_6 , та з 01 жовтня 2018 року по теперішній час проживає без реєстрації разом зі своєю дочкою ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 , веде спільне господарство. Підставою видачі вказаної довідки зазначено акт ОСББ «Толстого, 136» від 04 жовтня 2018 року № 1/19/57.

ОСОБА_2 за станом здоров`я потребує постійного догляду та нездатна до самообслуговування терміном на 1 рік, що підтверджується довідкою Ріпкинської амбулаторії ЗПСМ від 23 листопада 2018 року.

За інформацією УПСЗН Новозаводської районної у місті Чернігові ради від 21 лютого 2019 року № 03/3012: субсидія за адресою: АДРЕСА_3 була призначена по 30 квітня 2019 року на 4 особи; субсидія за адресою: АДРЕСА_1 була призначена по 31 липня 2018 року на 1 особу.

За інформацією КП «Чернігівводоканал» Чернігівської міської ради від 14 лютого 2019 року № 04-104/411 нарахування за отримані послуги з централізованого водопостачання та водовідведення по квартирі АДРЕСА_3 проводяться згідно з нормативами споживання на чотирьох зареєстрованих осіб, а по квартирі АДРЕСА_1 - на одну особу.

За інформаційною довідкою Відділу квартирного обліку та приватизації Чернігівської міської ради від 13 листопада 2018 року № 325 на квартирному обліку у Виконавчому комітеті Чернігівської міської ради перебуває ОСОБА_1 , складом сім`ї дві особи (вона, син), у загальноміській черзі з 20 лютого 1989 року станом на 01 листопада 2018 року за № 1003 та у першочерговому списку як одинока мати за № 78 з цього ж часу.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в частині задоволених первісних позовних вимог у повній мірі не відповідають, з огляду на таке.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 61 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.

У відповідності до статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

У частині третій статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Заперечуючи проти позову Чернігівської міської ради про виселення, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися із зустрічним позовом, в якому просили зобов`язати Чернігівську міську раду не чинити ним перешкоди у користуванні спірним житловим приміщенням, зобов`язати прийняти рішення про надання ордеру на вказане жиле приміщення та визнати за ними право користування вказаним приміщенням, посилаючись на те, що самоправно спірну квартиру не займали, а проживають у ній постійно 23 роки за згодою і з дозволу наймача ОСОБА_4 , який був зареєстрований у ній та помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Враховуючи викладене, а також виходячи із принципу верховенства права, суди повинні у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Вирішуючи цей спір в частині виселення як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не надали оцінки тим обставинам, що відповідачі тривалий час проживають у спірній квартирі (23 роки), тобто мали тривалий зв`язок із спірною квартирою як із житлом.

Також поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку у Виконавчому комітеті Чернігівської міської ради, квартира АДРЕСА_3 має житлову площу 18,6 кв. м, в якій зареєстровано 4 особи, з яких ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 3 групи, а ОСОБА_3 - 1 групи з дитинства, також у вказаній квартирі проживає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7, що підтверджується довідкою Новозаводської районної у місті Чернігові ради від 19 жовтня 2018 року.

Крім того, дійшовши висновку про виселення відповідачів із спірної квартири, у зв`язку із проживанням у ній без відповідних правових підстав, суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення частини третьої статті 116 ЖК УРСР, оскільки не встановили самоправного їх вселення у зазначене приміщення.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про те, що відсутність письмової згоди наймача на вселення не свідчить про самоправне вселення у житлове приміщення, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що наймач висловлював таку згоду.

Розглядаючи цей спір як суд першої інстанції, так і апеляційний суд на зазначене уваги не звернули, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову.

Враховуючи викладене, первісний позов Чернігівської міської ради не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в частині задоволених первісних позовних вимог Чернігівської міської ради підлягають скасуванню з прийняттям в цій частині нової постанови про відмову в їх задоволенні з наведених вище підстав, а також в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Чернігівської міської ради судового збору в розмірі 1 762 грн.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Чернігівської міської ради, третя особа - Комунальне підприємство «Новозаводське» Чернігівської міської ради, про визнання права користування житловим приміщенням, зобов`язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням

Порядок надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевих Рад народних депутатів передбачений статтею 51 ЖК УРСР, відповідно до якої жилі приміщення в будинках житлового фонду місцевих Рад народних депутатів надаються громадянам виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської, комітету Ради народних депутатів за участю громадської комісії з житлових питань, створюваної при виконавчому комітеті з депутатів Рад, представників громадських організацій, трудових колективів.

Згідно з положеннями статті 58 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не зареєстровані у спірному житловому приміщенні, рішення щодо передачі зазначеного приміщення у постійне користування відповідачам не приймалося, а ордер на вселення не видавався, як це передбачено статтями 51 58 ЖК УРСР, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний, суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав в частині зобов`язання Чернігівської міської ради не чинити перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням.

Встановивши, що відповідачі дійсно могли проживати у спірній квартирі, оскільки ОСОБА_1 здійснювала догляд за ОСОБА_4 , суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у визнанні за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування зазначеним жилим приміщенням, оскільки ними не доведено факт проживання однією сім`єю з ОСОБА_4 .

Також є правильним висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог про зобов`язання Чернігівської міської ради прийняти рішення про надання ордеру на спірне житлове приміщення, оскільки прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення є його дискреційними повноваженнями, а тому суд не вправі зобов`язувати такий орган прийняти відповідне рішення, оскільки в такому випадку він виходить за межі завдань цивільного судочинства.

Доводи касаційних скарг про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц та у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, колегія суддів не приймає до уваги з огляду на те, що фактичні обставини в цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. При цьому, питання щодо зобов`язання не чинити перешкод у користуванні житловим приміщенням та визнання за особами права користування цими приміщеннями вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи. Судами попередніх інстанцій встановлено всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін, надано належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосовано вищезазначені норми ЖК УРСР.

Інші доводи касаційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів в означеній частині.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій в означеній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційних скарг не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог і не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення в означеній частині - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Частиною третьою статті 6 Закону України «Про судовий збір» визначено, що у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

З матеріалів справи вбачається, що Чернігівська міська рада звернулася до суду у грудні 2018 року з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення із самоправно зайнятого житлового приміщення.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про судовий збір», у редакції, яка діяла на момент подання позовної заяви, у разі якщо позов подається одночасно кількома позивачами до одного або кількох відповідачів, судовий збір обчислюється з урахуванням загальної суми позову і сплачується кожним позивачем пропорційно долі поданих кожним з них вимог окремим платіжним документом.

Згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, за подання до суду позовної заяви немайнового характеру юридичною особою або фізичною особою-підприємцем ставка судового збору складає 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 01 січня 2018 року становить 1 762 грн.

Отже, при зверненні до суду підлягав сплаті судовий збір в загальному розмірі 1 762 грн.

Як встановлено із матеріалів справи, Чернігівською міською радою сплачено судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 5 286 грн, тому надміру сплачений судовий збір може бути повернутий у порядку, встановленому Порядком повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевого бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року № 787.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у січні 2019 року звернулися до суду із зустрічним позовом, в якому просили: зобов`язати Чернігівську міську раду не чинити перешкоди у користуванні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язати Чернігівську міську раду прийняти рішення про надання ордеру на вказане жиле приміщення та визнати за ними право користування житловим спірним приміщенням.

Тобто, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заявлені три позовні вимоги немайнового характеру.

Згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, за подання до суду позовної заяви немайнового характеру фізичною особою ставка судового збору складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 01 січня 2019 року становить 1 921 грн.

Отже, при зверненні до суду підлягав сплаті судовий збір в загальному розмірі 2 305 грн (768,40 грн * 3).

Згідно з підпунктом 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на час подання апеляційної скарги, за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку оскаржувалося ОСОБА_1 та ОСОБА_3

ОСОБА_3 звільнений від сплати судового збору, оскільки є особою з інвалідністю І групи, а ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги повинна була сплатити 11 386,80 грн, однак ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 31 січня 2020 року їй зменшено суму судового збору за подання апеляційної скарги до 1 205 грн.

Із матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги сплатила судовий збір в розмірі 1 205 грн.

Згідно з підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, за подання до суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

Постанова суду апеляційної інстанції в касаційному порядку оскаржувалася ОСОБА_1 та ОСОБА_3

ОСОБА_3 звільнений від сплати судового збору, а ОСОБА_1 за подання касаційної скарги повинна була сплатити 15 182,40 грн, однак ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 червня 2020 року їй зменшено суму судового збору за подання касаційної скарги до 1 205 грн.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи те, що касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, то понесені ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 602,50 грн підлягають стягненню з Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 141 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 22 листопада 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 березня 2020 року скасувати в частині вирішення первісних позовних вимог Чернігівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Комунальне підприємство «Новозаводське» Чернігівської міської ради, про виселення осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, а також в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Чернігівської міської ради судового збору в розмірі 1 762 гривні та прийняти в цих частинах нову постанову.

У задоволенні позовних вимог Чернігівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Комунальне підприємство «Новозаводське» Чернігівської міської ради, про виселення осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення відмовити.

Рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 22 листопада 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 березня 2020 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Чернігівської міської ради, третя особа - Комунальне підприємство «Новозаводське» Чернігівської міської ради, про визнання права користування житловим приміщенням, зобов`язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням, залишити без змін.

Стягнути з Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 602 (шістсот дві) гривні 50 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук