Постанова

Іменем України

22 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 752/11904/17

провадження № 61-14959св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави а особі Київської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , Департамент з питань реєстрації Київської міської державної адміністрації,

треті особи: Голосіївська районна в м. Києві державна адміністрація, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва»,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_3 , на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2018 року у складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 04 липня 2019 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Андрієнко А. М., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року Перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1, діючи в інтересах держави в особі Київської міської ради, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Департаменту з питань реєстрації Київської міської державної адміністрації (далі - Департамент з питань реєстрації КМДА) та просив: витребувати у ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особи Київської міської ради групи нежитлових приміщень № 39 (з № 1 по № 24) в літ. «А», загальною площею 291,40 кв. м що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 31138394 від 29 серпня 2016 року, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про право власності на групу нежитлових приміщень №39 (з №1 по №24) в літ. «А», загальною площею 291,40 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1011955480000.

В обґрунтування позову зазначав, що зазначені нежитлові приміщення розташовані в житловому будинку АДРЕСА_1 , який належить Київській міській раді згідно із рішенням від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва».

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» будівля передана до сфери управління Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації.

Розпорядженням Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 25 червня 2011 року № 489 «Про передачу нежитлових будівель та приміщень комунальної власності підприємству Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво» приміщення закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за Комунальним підприємством «Розрахунковий центр «Голосієво».

Відповідно до рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року №270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» та розпорядження Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 лютого 2015 року № 95 «Про організаційно-правові заходи реорганізації Комунального підприємства Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво» балансоутримувачем комунального майна територіальної громади м. Києва, переданого до сфери управління Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, є Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва».

Голосіївська районна в м. Києві державна адміністрація листом від 21 березня 2017 року № 100-4936 повідомила прокуратуру про захоплення спірних нежитлових приміщень № 39 в літ. «А», за адресою: АДРЕСА_1 , а також про те, що будь-яких рішень стосовно їх відчуження не приймалось.

Встановлено, що спірні нежитлові приміщення належать на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладеного 29 серпня 2016 року з ОСОБА_4

ОСОБА_4 , в свою чергу, набув спірні приміщення у власність на підставі договору купівлі-продажу від 22 травня 2008 року, укладеного з ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єгоровою М. Є. і зареєстрованого в реєстрі за № 3705.

ОСОБА_5 був власником спірних приміщень на підставі договору купівлі- продажу нежилих приміщень, посвідченого 27 вересня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим В. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 2811, дублікат якого виданий цим нотаріусом 16 січня 2008 року за реєстровим № 41.

Водночас приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єгорова М. Є. договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 22 травня 2008 року не посвідчувала, в реєстрі за № 3705 значиться інша нотаріальна дія (довіреність). Нотаріальний бланк ВКК №272157, на якому нібито вчинено договір, використано для договору купівлі-продажу, укладеного між іншими особами та щодо іншого об'єкту.

Приватний нотаріус Біляєв В.О. договір купівлі-продажу від 27 вересня 2007 року також не посвідчував та його дублікат не видавав.

Комунальним підприємством «Київське міське БТІ» довідка від 25 серпня 2016 року № 24454 щодо реєстрації права власності спірних приміщень за ОСОБА_4 не видавалась.

Таким чином, спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника поза його волею шляхом відчуження його особою, яка не мала права відчужувати спірне майно.

Посилаючись на вищевказане та на положення статей 387, 388 ЦК України, Перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1, діючи в інтересах держави а особі Київської міської ради, просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 липня 2019 року, позов Першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено.

Витребувано у ОСОБА_2 групу нежитлових приміщень № 39 (з №1 по №24) в літ. «А», загальною площею 291,40 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 31138394 від 29 серпня 2016 року, відповідно до якого 29 серпня 2016 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про право власності на групу нежитлових приміщень № 39 (з №1 по №24) в літ. «А», загальною площею 291,40 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1011955480000.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що право власності ОСОБА_5 та наступних набувачів спірних нежитлових приміщень було зареєстровано без достатньої правової підстави, оскільки зазначені договори не укладались та уповноваженим органом рішення про приватизацію майна, що належало територіальній громаді, його відчуження, не приймалось. Враховуючи викладене, наявні правові підстави для застосування правового механізму захисту, передбаченого статями 387 388 ЦК України, шляхом витребування із володіння ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради спірних нежитлових приміщень.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У серпні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2018 року і постанову Київського апеляційного суду від 04 липня 2019 року та залишити позов першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Київської міської ради без розгляду.

В обґрунтування касаційної скарги зазначав, що прокурор не мав законного права на пред'явлення зазначеного позову. У цій справі суди не встановили обставини, які б давали підстави для висновку про невиконання чи неналежне виконання Київською міською радою, яка є самостійною юридичною особою, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади м. Києва.

У прокурора були відсутні законні підстави для представництва інтересів держави, що свідчить про пред`явлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності, що є підставою для закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду з підстав, передбачених статтями 255 та 257 ЦПК України.

Окрім того, позов є безпідставним, оскільки позивач не довів, що приміщення, якими на законних підставах володіє ОСОБА_2 , є тотожними з приміщеннями, які, як вважає прокурор, незаконно вибули з комунальної власності територіальної громади м. Києва без згоди Київської міської ради.

Позов пред`явлено прокурором на підставі статті 388 ЦК України, буквальне тлумачення якої дає підстави вважати, що для того, щоб витребувати майно з володіння іншої особи, особа-заявник має підтвердити своє право власності на спірне майно.

В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що придбане ОСОБА_2 нерухоме майно до цього незаконно вибуло з власності територіальної громади м. Києва.

Спірне майно придбане ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу, який є чинним та в судовому порядку не оскаржувався.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду м. Києва.

21 жовтня 2019 року справа № 752/11904/17 надійшла до Верховного Суду.

КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» та Перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1 направили відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що відповідно до листа Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 01 червня 2017 року, адресованого Київській місцевій прокуратурі №1, будинок АДРЕСА_1 має загальну площу 6061 кв. м, нежитлові приміщення займають площу 1136,20 кв. м.

Більшість приміщень у вищевказаному будинку були відчужені шляхом приватизації, а група приміщень № 39 в літ. "А" залишились не приватизованими, до 29 листопада 2013 року знаходились в орендному користуванні у Товариства з обмеженою відповідальністю «Зінтеко».

Відповідно до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» спірні приміщення є комунальною власністю.

Згідно із розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами у місті Києві» будівля АДРЕСА_1 передана до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації.

Розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 25 червня 2011 № 489 «Про передачу нежитлових будівель та приміщень комунальному підприємству Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво» закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за комунальним підприємством «Розрахунковий центр «Голосієво» нежитлові приміщення площею 278,60 кв. м.

Рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» та розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 лютого 2015 № 95 «Про організаційно-правові заходи реорганізації комунального підприємства Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво» визначено, що балансоутримувачем комунального майна територіальної громади міста Києва, переданого до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, є Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва».

31 травня 2015 року Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» прийняло на баланс 278,60 кв. м нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 .

Встановлено, що нежитлові приміщення № 39 в літ. «А» на АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 291,4 кв.м, з комунальної власності не вилучалися, їх приватизація не здійснювалася.

22 травня 2008 року ОСОБА_5 (як продавець) та ОСОБА_4 (як покупець) уклали договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, за умовами якого ОСОБА_4 набув право власності на нежитлові приміщення № 39 в літ. «А» на АДРЕСА_1 .

Відповідно до умов зазначеного договору право власності на спірні нежитлові приміщення належало ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу групи нежитлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим В.О. 27 вересня 2007 року та зареєстрованого в реєстрі за №2811, дублікат якого виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим В.О. 16 січня 2008 року за реєстровим №41, і зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 21 січня 2008 року.

Однак судами встановлено, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Біляєвим В. О. не посвідчувався договір купівлі-продажу від 27 вересня 2007 року за реєстровим номером 2811, в реєстрі за № 2811 значиться договір купівлі-продажу між іншими особами та іншого майна, дублікат договору не видавався.

29 серпня 2016 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень, посвідчений 29 серпня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єременко Л. О., зареєстрований в реєстрі за № 1161.

Відповідно до пункту 2 договору зазначені нежитлові приміщення належать ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладеного з ОСОБА_5 , посвідченого 22 травня 2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єгоровою М. Є. за реєстровим № 3705.

Разом з тим суди встановили, що приватний нотаріус Єгорова М. Є. 22 травня 2008 року за реєстровим номером 3705 договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень не посвідчувала, в реєстрі за №3705 значиться інша нотаріальна дія (довіреність).

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

ЦК України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Відтак особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14- 208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Встановивши, що ніяких намірів та дій щодо відчуження спірного нерухомого майна Київська міська рада не проводила, вказане майно вибуло з її володіння поза її волею шляхом відчуження його особою, яка не мала права відчужувати спірне майно, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову шляхом витребування спірних нежитлових приміщень від останнього набувача на користь Київської міської ради як власника та розпорядника майна територіальної громади м. Києва та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України (в редакції, яка діяла на момент звернення до суду з позовом) прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу.

У справі, що розглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частини другої статті 45 ЦПК України, обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Київською міською радою.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, їм надана належна оцінка судом апеляційної інстанції, вони не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 липня 2019 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук