Постанова

Іменем України

10 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 752/12240/19

провадження № 61-11213 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тетерська Оксана Юріївна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сержанюка А. С., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тетерська О. Ю., про визнання недійсним договору дарування.

Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року визначено частку майна боржника ОСОБА_4 у спільному з ОСОБА_2 майні - квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частку.

Разом з тим, 01 березня 2019 року ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 зі своєю матір`ю ОСОБА_3 .

Стверджувала, що оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були належним чином повідомлені Солом`янським районним судом м. Києва про розгляд подання приватного виконавця про визначення частки майна боржника у спільному майні, що убачається з ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року, відтак, на думку позивача, укладення оспорюваного договору дарування було вчинено з метою ухилення боржника ОСОБА_4 від виконання рішення суду про стягнення з останнього грошових коштів та звернення стягнення на належне йому майно.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 01 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О. Ю. за реєстровим номером 434; скасувати право власності ОСОБА_3 на вказану квартиру та відновити становище, яке існувало до порушення.

У лютому 2020 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про уточнення позовних вимог, у якій зазначила, що постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасована з процесуальних підстав ухвала Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року, якою було визначено частку майна боржника ОСОБА_4 у спільному з ОСОБА_2 майні - квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частку. Посилаючись на необхідність захисту свого порушеного права на реальне стягнення боргу за рішенням суду шляхом звернення стягнення на частку боржника ОСОБА_4 , ОСОБА_1 просила суд визначити частку майна ОСОБА_4 у спільному майні подружжя - квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частку.

У серпні 29 серпня 2019 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тетерська О. Ю., про визнання права власності на квартиру.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що у зв`язку із погіршенням відносин між подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , з метою забезпечення своєї дочки ОСОБА_2 з онукою окремим від ОСОБА_4 житлом, вона надала у позику ОСОБА_2 грошові кошти на придбання квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідною розпискою, однак у подальшому внаслідок неможливості повернути позику, ОСОБА_2 подарувала їй спірну квартиру.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила суд визнати за собою право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не була стороною спору про стягнення заборгованості за договором позики у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та не є боржником у виконавчому провадженні ВП № 55495094, відкритому 09 січня 2018 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Ляпіним Д. В. з виконання виконавчого документа № 760/7570/16-ц, виданого 11 грудня 2017 року Солом`янським районним судом м. Києва про стягненя з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суми боргу. Позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на обґрунтування тих обставин, що при укладенні оспорюваного договору дарування відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 діяли недобросовісно та нерозумно, свідомо безоплатно відчуживши вартісне майно, за рахунок якого могло бути виконане боргове зобов`язання відповідача ОСОБА_4 перед кредитором ОСОБА_1 , а тому відсутні передбачені статтями 203 215 ЦК України підстави для визнання договору дарування квартири недійсним.

Відмовляючи у задоволені зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що оскільки 01 березня 2019 року на підставі укладеного з ОСОБА_2 договору дарування проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на вказану квартиру, яка на час розгляду судом справи не скасована та є чинною, відсутні будь-які правові підстави для визнання за ОСОБА_3 права власності на це майно.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що ОСОБА_1 не доведено обставин, на які вона посилається як на підставу для задоволення позову, а саме факту обізнаності ОСОБА_2 на момент укладення оспорюваного договору дарування від 01 березня 2019 року про розгляд судом питання щодо визначення частки боржника ОСОБА_4 у спільному майні подружжя, яким є квартира АДРЕСА_1 , що виключає можливість для визнання судом недійсним договору дарування цього майна з підстав, передбачених частиною першою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року й передати справу на новий розгляд.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, постанові Верховного Суду від 21 вересня 2020 року у справі № 761/40427/16 тощо, що відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Судові рішення першої та апеляційної інстанцій оскаржуються у частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним правочину, у іншій частині не оскаржуються, отже не є предметом перегляду у касаційному порядку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 752/12240/19 із Голосіївського районного суду м. Києва.

У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скарги

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тим обставинам, що відповідачам ОСОБА_4 , ОСОБА_2 було відомо про наявність відкритого виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 суми боргу, в рамках якого було накладено арешт на все майно ОСОБА_4 ; суди не врахували, що станом на час укладення оспорюваного правочину від 01 березня 2019 року частка майна боржника ОСОБА_4 у спільному з ОСОБА_2 майні - квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частка, була визначена ухвалою Солом`янського районного суду від 19 лютого 2019 року і це майно є єдиним майном боржника, на яке можливо звернути стягнення; оспорюваний правочин не передбачав і не мав на меті настання реальних наслідків, обумовлених його укладенням, укладення оспорюваного договору дарування порушує права позивача та стягувача у виконавчому провадженні ОСОБА_1 з виконання виконавчого документу про стягнення з ОСОБА_4 боргу за договором позики; суди не надали належної оцінки заяві відповідача ОСОБА_4 про визнання первісного позову, а також порушенням приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О. Ю. вимог частини другої статті 55 Закону України «Про нотаріат» при посвідченні оспорюваного правочину, які полягають у нездійсненні нотаріусом перевірки щодо наявності/відсутності в Єдиному реєстрі боржників запису про реєстрацію обтяження щодо нерухомого майна ОСОБА_4 , у зв`язку з чим просила Верховний Суд постановити окрему ухвалу про порушення законодавства нотаріусом при посвідченні оспорюваного договору дарування від 01 березня 2019 року.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тетерської О. Ю., у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Вказувала, що Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами та Закону України «Про нотаріат» не передбачено проведення перевірки особи, яка не є стороною правочину, тому надання ОСОБА_4 заяви-згоди іншому подружжю - ОСОБА_2 , яка є титульним власником і відчужувачем майна, на вчинення оспорюваного правочину, є достатньою підставою для посвідчення нотаріусом такого правочину. Крім того, при посвідченні оспорюваного договору дарування від 01 березня 2019 року нотаріусом було встановлено особи дарувальника ( ОСОБА_2 ) та обдарованої ( ОСОБА_3 ) щодо яких у відповідних реєстрах не було виявлено обтяжень щодо права розпорядження належним їм майном (набуття у власність), а також здійснено перевірку об`єкту дарування - квартири АДРЕСА_1 , якою встановлено відсутність будь-яких обтяжень й заборон щодо об`єкта дарування.

Просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що заочним рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 20 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2017 року, у цивільній справі № 760/7570/16-ц, задоволено частково позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 1 141 458,17 грн та 6 890 грн судового збору.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Ляпіна Д. В. від 09 січня 2018 року відкрито виконавче провадження ВП № 55495094 на підставі виконавчого документу № 760/7570/16-ц, виданого 11 грудня 2017 року Солом`янським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суми боргу в розмірі 1 141 458,17 грн.

Встановлено, що у вересні 2018 року приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Ляпін Д. В. звернувся до Солом`янського районного суду м. Києва з поданням про визначення частки майна ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 , у розмірі 1/2 частки.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року подання приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Ляпіна Д. В. задоволено. Визначено частку майна боржника ОСОБА_4 у спільному майні, а саме - в квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частини.

У подальшому постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року скасовано, а подання приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Ляпіна Д. В. про визначення частки майна боржника залишено без задоволення.

Квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 придбала на підставі договору купівлі-продажу від 26 серпня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Байдик Т. М. та зареєстрованого за реєстровим номером 725, за письмовою згодою ОСОБА_4 , відповідно до його заяви від 27 липня 2016 року, у якій зазначено про те, що він не має будь-яких матеріальних претензій щодо купівлі квартири за гроші, що є об`єктом права спільної сумісної власності (а. с. 89-91, т.1).

01 березня 2019 року ОСОБА_2 відчужила квартиру АДРЕСА_1 на користь своєю матері - ОСОБА_3 шляхом укладення договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О. Ю. за реєстровим номером 434, за письмовою згодою ОСОБА_4 , відповідно до його заяви від 26 лютого 2019 року (а. с.92, 109, т. 1).

Того ж дня проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , індексний номер 45764941, що підтверджується інформацією із витягу від 05 квітня 2019 року № 162492353.

26 червня 2020 року від відповідача ОСОБА_4 надійшла заява про визнання первісного позову ОСОБА_1 (а. с. 206, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивач не довела наявності підстав для визнання правочину фіктивним, оскільки позивачем не доведено, що оспорюваний правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, та з метою уникнення в подальшому виконання судового рішення про стягнення боргу на її користь.

Верховний Суд не може погодитися із такими доводами судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Під час розгляду справи Верховний Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Дарувальник, який діяв за письмовою згоди боржника, проти якого ухвалено судове рішення про стягнення коштів або відкрито судове провадження у справі за позовом до нього про стягнення коштів, відкрито виконавче провадження, та його найближчі родичі (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 не була стороною спору про стягнення заборгованості за договором позики у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та не є боржником у виконавчому провадженні з виконання виконавчого документа про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суми боргу; позивачем не доведено факту обізнаності ОСОБА_2 на момент укладення оспорюваного правочину про розгляд судом питання щодо визначення частки боржника ОСОБА_4 у спільному майні подружжя, яким є квартира АДРЕСА_1 , що виключає можливість для визнання судом недійсним договору дарування цього майна з підстав, передбачених частиною першою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України.

Верховний Суд враховує те, що квартира АДРЕСА_1 , яка є предметом оспорюваного договору дарування від 01 березня 2019 року, придбана ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у період зареєстрованого шлюбу, за гроші, що є об`єктом права спільної сумісної власності, що підтверджується нотаріально оформленими заявами (а. с. 89, 100, т. 1), а отже вказане майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4 відповідно до статті 60 СК України.

Презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно, яке набуте ними в період шлюбу, ОСОБА_2 не спростовувала.

Верховний Суд враховує, що у заяві про визнання позову ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_4 зазначив, що укладенням оспорюваного правочину від 01 березня 2019 року дійсно порушуються права позивача, як стягувача у виконавчому провадженні; квартира АДРЕСА_1 , яка є предметом оспорюваного правочину, є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ; сторонам оспорюваного правочину на час його укладення було відомо про наявність ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року про визначення частки майна ОСОБА_4 у спільному майні подружжя і це майно є єдиним майном, на яке можливо звернути стягнення для задоволення вимог ОСОБА_1 , як стягувача у виконавчому провадженні; оспорюваний правочин не передбачав і не мав на меті настання реальних наслідків, передбачених законом при укладенні договорів відчуження майна (а. с. 206-209, т. 1).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: відповідач ОСОБА_2 , яка діяла за письмовою згоди свого чоловіка ОСОБА_4 , відчужила спірне майно після відкриття виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суми боргу в розмірі 1 141 458,17 грн; спірне майно відчужено на підставі безвідплатного договору на користь близького родича (матері ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ); після відчуження спірного майна у відповідача ОСОБА_4 відсутнє інше майно, за рахунок якого він може в повному обсязі відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Відчужуючи безоплатно належне нерухоме майно своїй матері - ОСОБА_3 , після відкриття виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики, ОСОБА_2 , яка діяла за письмовою згоди боржника, передбачала негативні для нього наслідки при виконанні судового рішення, а тому очевидним є те, що оспорюваний договір дарування не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а з метою приховання належного на праві власності ОСОБА_4 нерухомого майна від звернення стягнення на зазначене майно в рахунок погашення боргу, а отже такий договір суперечить вимогам закону.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Водночас, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19).

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що сторони діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження майна відбулося після відкриття виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суми боргу, а тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що в діях відповідачів відсутня мета уникнення звернення стягнення кредитором на майно відповідача є помилковими.

Зазначені обставини у сукупності, ураховуючи невиконане судове рішення про стягнення боргу з ОСОБА_4 у розмірі 1 141 458,17 грн свідчать про те, що оспорюваний договір дарування укладено з порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, та не був спрямований на настання реальних правових наслідків, ним обумовлених, а направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно від ОСОБА_2 , яка діяла за письмовою згоди свого чоловіка ОСОБА_4 , до її матері - ОСОБА_3 , з метою збереження цього майна та унеможливлення звернення стягнення на зазначене майно в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення боргу з ОСОБА_4 , а тому обґрунтованими є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 234 ЦК України.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, ОСОБА_1 посилалася на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 234 ЦК України, та неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах знайшли своє підтвердження, а тому касаційна скарга є обґрунтованою.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, з ухваленням у цій частині нового судового рішення про задоволення позову.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення у справі нового судового рішення про задоволення позову в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним, то відповідно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений позивачем судовий збір у загальному розмірі 9 750 грн (1 500 грн - за подання позовної заяви + 2 250 грн - за подання апеляційної скарги + 6 000 грн - за подання касаційної скарги), по 3 250 грн з кожного.

Щодо клопотання про постановлення окремої ухвали

Статтею 420 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції у випадку і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

Відповідно до частини восьмої статті 262 ЦПК України окрему ухвалу може бути постановлено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

Згідно з частиною першою статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

За відсутності виявлених порушень і недоліків у діяльності приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тетерської О. Ю. Верховний Суд не вбачає підстав, передбачених статтею 262 ЦПК України, для постановлення окремої ухвали.

Керуючись статтями 262 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тетерська Оксана Юріївна, про визнання договору дарування недійсним та ухвалити в цій частині нове рішення.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 01 березня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О. Ю., зареєстрований в реєстрі за номером 434.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 250 (три тисячі двісті п`ятдесят) грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 250 (три тисячі двісті п`ятдесят) грн.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 250 (три тисячі двісті п`ятдесят) грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович