Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 752/14051/17

провадження № 61-468св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук Сергій Павлович,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 травня 2019 року в складі судді Шевченко Т. М. та на постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року в складі колегії суддів Поліщук Н. В., Андрієнко А. М., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ «Укрсоцбанк» із позовом про визнання договорів поруки та іпотеки припиненими й зняття заборони відчуження нерухомого майна.

Позов мотивувала тим, що 23 травня 2007 року АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 уклали договір про надання відновлювальної кредитної лінії №030.29-50/270-С, відповідно до умов якого позичальник отримав грошові кошти в межах максимального ліміту кредитування 400 000 дол. США на строк до 22 травня 2014 року, за користування якими зобов`язався сплачувати проценти в розмірі 13,5% річних.

Виконання ОСОБА_2 кредитних зобов`язань забезпечено порукою ОСОБА_1 згідно з договором поруки №030.29-50/270-С від 23 травня 2007 року, а також іпотекою квартири АДРЕСА_1 відповідно до договору іпотеки №030.29-50/270-С від 23 травня 2007 року, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

Вказує, що банк не виконав умови договору поруки щодо повідомлення поручителя про невиконання позичальником основного зобов`язання. Зазначає, що останній платіж за тілом кредиту здійснено позичальником 09 грудня 2009 року, а за відсотками - 12 вересня 2011 року. За таких обставин позивачка вважає, що банк пропустив визначені в частині четвертій статті 559 ЦК України строки пред`явлення вимоги до поручителя.

ОСОБА_1 також зазначала, що в жовтні 2016 року банк звернувся з позовом до позичальника та поручителя про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 738 274,15 дол. США, однак рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 31 січня 2017 року в задоволенні позовних вимог відмовлено за пропуском позовної давності. За таких обставин позивачка вважає основне зобов`язання припиненим, що відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» та статті 593 ЦК України є підставою для припинення договору іпотеки.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просила суд:

- визнати договір поруки №030.29-50/270-С від 23 травня 2007 року, укладений між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , припиненим;

- визнати іпотечний договір №030.29-50/270-С від 23 травня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., реєстровий №2731з, укладений між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , припиненим;

- зняти заборону відчуження нерухомого майна ОСОБА_1 , накладену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., реєстровий №2732з, у зв`язку з укладенням договору іпотеки та вилучити вказаний запис з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 16 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року, позов задоволено частково: визнано договір поруки № 030.29-50/270-С від 23 травня 2007 року, укладений між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , припиненим; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Суди виходили з того, що банк мав пред`явити вимогу до поручителя протягом шести місяців з моменту порушення позичальником виконання зобов`язання (12 жовтня 2011 року). Оскільки вимогу до поручителя ПАТ «Укрсоцбанк» не пред`явив, а з позовом до суду про стягнення кредитної заборгованості звернувся лише в жовтні 2015 року, суди дійшли висновку про сплив передбаченого в частині четвертій статті 559 ЦК України строку пред`явлення вимоги до поручителя, що є підставою для припинення договору поруки.

Відмову у визнанні договору іпотеки припиненим суди мотивували тим, що наявність судового рішення про відмову в стягненні кредитної заборгованості за пропуском позовної давності не свідчить про припинення основного зобов`язання. З урахуванням відсутності підстав для визнання договору іпотеки припиненим суди також відмовили в задоволенні позовної вимог про зняття заборони відчуження іпотечного майна.

Аргументи учасників справи

02 січня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просила їх скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання договору іпотеки припиненим та зняття заборони відчуження нерухомого майна як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

У касаційні скарзі позивачка наполягає на тому, що зі спливом позовної давності припиняється право кредитора на пред`явлення вимоги до боржника, що свідчить про припинення як основного зобов`язання в розумінні положень статті 509 ЦК України, так і забезпечувального зобов`язання в розумінні положень статті 593 ЦК України.

Аналіз вимог та змісту касаційної скарги дає підстави для висновку, що судові рішення в частині задоволення позовної вимоги про визнання договору поруки припиненим в касаційному порядку не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядаються.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 23 травня 2007 року АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 уклали договір про надання відновлювальної кредитної лінії №030.29-50/270-С, відповідно до умов якого позичальник отримав грошові кошти в межах максимального ліміту кредитування 400 000 доларів США на строк до 22 травня 2014 року, за користування якими зобов`язався сплачувати проценти в розмірі 13,5% річних.

В забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором 23 травня 2007 року банк, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір поруки.

23 травня 2007 року банк та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір №030.29-50/270-С, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., відповідно до умов якого позивачка передала в іпотеку банку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

10 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду №1 до договору про надання відновлювальної кредитної лінії №030.29-50/270-С від 23 травня 2007 року, згідно із якою процентна ставка становить 14% річних.

29 вересня 2010 року між банком та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору про надання невідновлювальної кредитної лінії №030.29-50/270-С, відповідно до якої сторони, окрім іншого, підтвердили, що залишок заборгованості за кредитом станом на дату укладення цієї додаткової угоди складає 296 769 дол. США, залишок заборгованості за нарахованими процентами - 25 623,52 дол. США. Крім того, сторони погодили встановлення нової процентної ставки за користування кредитними коштами в розмірі 14,63% річних та новий кінцевий термін повернення кредиту до 22 травня 2019 року (включно). ОСОБА_1 надала згоду на укладення даної угоди, що засвідчила особистим підписом.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 31 січня 2017 року у справі №755/15385/16-ц відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв`язку зі спливом позовної давності.

Згідно розрахунку заборгованості, наданого банком, останній платіж ОСОБА_2 за тілом кредиту здійснено 09 грудня 2009 року, а за відсотками - 12 вересня 2011 року.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року в справі № 750/3917/17 (провадження № 14-24цс20) вказано, що «особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) вказано, що «Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України ). Тобто договірні правовідносини виникають саме на підставі договорів. Водночас поняття правочину (зокрема поняття договору) і поняття правовідносин не є тотожними. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Правовідносинами є відносини, змістом яких є права та обов`язки сторін. Зокрема, змістом зобов`язальних правовідносин є обов`язок однієї сторони (боржника) вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії та кореспондуюче право кредитора вимагати від боржника виконання цього обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про наявність тісного зв`язку між договорами та договірними правовідносинами, оскільки такі правовідносини виникають саме з договорів, а подальший розвиток правовідносин може бути зумовлений, у тому числі (але не виключно), умовами договору. Водночас подальші зміни правовідносин, зокрема припинення прав та обов`язків з договору, не обов`язково пов`язані зі зміною чи припиненням договору...»; «Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком про те, що припинення обов`язку за договором тісно пов`язане з припиненням самого договору. Щодо посилань на статті 997 1008 1044 ЦК України, якими передбачено право припинення відповідних договорів, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. За змістом частин другої - шостої статті 997 ЦК України цією статтею передбачені випадки односторонньої відмови від договору страхування страхувальником або страховиком. Така відмова здійснюється шляхом вчинення одностороннього правочину управленою стороною, а не за рішенням суду. Отже, зазначена стаття не встановлює способів захисту. Статтею 1008 ЦК України передбачені випадки припинення договору доручення внаслідок таких юридичних фактів: відмови довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерті довірителя або повіреного. Зазначена стаття не встановлює випадків припинення договору за рішенням суду, а тому і не встановлює способів захисту. Статтею 1044 ЦК України також не встановлено випадків припинення договору управління майном за рішенням суду, отже, не встановлено способів захисту. Передбачений законом спосіб захисту у вигляді припинення судом існуючого правовідношення на майбутнє (пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України) за своєю правовою суттю відрізняється від способу захисту у вигляді визнання судом припиненим договору в минулому, який законом не передбачений».

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

За таких обставин у задоволенні позовної вимоги про визнання іпотечного договору припиненим слід було відмовити саме з тих підстав, що законом не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим. Позовна вимога про зняття заборони відчуження задоволенню не підлягає як похідна від вимоги про визнання договору іпотеки припиненим.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої, другої і четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний по суті висновок про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки припиненим та зняття заборони відчуження нерухомого майна, однак помилилися щодо мотивів такої відмови, оскаржені судові рішення підлягають зміні з викладенням їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині - залишенню без змін.

З урахуванням того, що Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно в частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання договору іпотеки припиненим та зняття заборони відчуження нерухомого майна змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

М. М. Русинчук

М. Ю. Тітов