Постанова

Іменем України

02 червня 2022 року

м. Київ

справа № 752/17832/14-ц

провадження № 61-540св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Служба безпеки України, Державна казначейська служба України,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної казначейської служби України на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Білич І. М., Коцюрби О. П., Лапчевської О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Служби безпеки України (далі - СБУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), треті особи: Приватне акціонерне товариство «Українська національна розрахункова картка» (далі - АТ «УКРКАРТ»), Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк»), про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, посилаючись на те, що 05 жовтня 2011 року стосовно нього порушили кримінальну справу, матеріали якої були направленні до Головного слідчого управління (далі - ГСУ) СБУ для організації подальших слідчих дій. 06 жовтня 2011 року він був затриманий працівниками СБУ. Цього ж дня старшим слідчим органів внутрішніх справ 4-го відділу Першого управління ГСУ СБУ була винесена постанова про накладення арешту на все належне йому рухоме та нерухоме майно, а також обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. 05 квітня 2012 року вищезгаданий запобіжний захід було змінено на заставу із внесенням грошових коштів у розмірі 5 000 000 грн. 22 травня 2014 року прокурор відмовився від обвинувачення через відсутність в його діях складу злочину. Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року провадження у кримінальній справі стосовно нього було закрите у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення. Внаслідок незаконних дій органів досудового слідства він втратив впливову посаду та щомісячний заробіток у розмірі 25 000 грн, що за період з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року (32 місяці) загалом складає 800 000 грн, а з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних - 1 349 916,53 грн. Крім того, після закриття кримінального провадження йому не повернули заставу в сумі 5 000 000 грн. Враховуючи викладене, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_1 просив стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України:

-на відшкодування майнової шкоди - грошові кошти в розмірі 17 810 455,52 грн, з яких: 1 349 916,53 грн - втрачений заробіток з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних; 11 883 750,08 грн - неповернута застава з урахуванням валютних втрат; 4 576 788,91 грн - індекс інфляції та 3 % річних, нараховані на суму боргу неповернутої застави;

- на відшкодування моральної шкоди - 14 991 537,60 грн, а всього - 32 801 993,12 грн.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у складі судді Новак А. В. позов задоволено частково. Стягнуто за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з ДКСУ на користь ОСОБА_1 250 000 грн на відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що у зв`язку з тривалим перебуванням під слідством та в умовах ізоляції у позивача виникло право на відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та положень Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР). Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних, суд першої інстанції виходив з того, що питання про повернення застави регулюється нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Отже, оскарження дій та/або бездіяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема щодо недотримання процедури повернення відповідних коштів має відбуватися у визначеному законом порядку. Водночас позовні вимоги про стягнення неотриманої заробітної плати з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних не підлягають задоволенню через їх недоведеність.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року апеляційні скарги СБУ та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року скасовано. Позов у частині вимог про відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 150 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в сумі 17 810 455,52 грн закрито.

Судове рішення апеляційного суду в частині закриття провадження у справі мотивоване тим, що відповідні вимоги позивача не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки їх розгляд належить до компетенції органів досудового розслідування та має здійснюватися в порядку, встановленому КПК України. Висновки місцевого суду про наявність у позивача права на відшкодування моральної шкоди, завданої йому за час незаконного перебування під слідством, є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Однак, враховуючи конкретні обставини справи, характер моральних страждань позивача, їх наслідки та інші негативні фактори, виходячи з вимог розумності і справедливості, колегія суддів вважала, що розмір відшкодування моральної шкоди слід визначити в сумі 150 000 грн.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року касаційні скарги СБУ та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 про відшкодування іншої майнової шкоди скасовано, справу в цій частині направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасовано, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у вказаній частині залишено в силі. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 грудня 2016 року в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних залишено без змін.

Скасовуючи рішення апеляційного суду в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами ОСОБА_1 про відшкодування іншої майнової шкоди та направляючи справу в цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, в тому числі заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій. Обов`язок роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди в разі закриття провадження у справі покладається на орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з постановою про закриття кримінального провадження. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз`яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі закриття кримінального провадження здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу в першій інстанції. Таким судом у справі, що розглядається, є Голосіївський районний суд міста Києва. Матеріали справи не містять відомостей про виконання щодо ОСОБА_1 передбаченого статтею 11 Закону № 266/94-ВР обов`язку роз`яснення порядку поновлення його порушених прав та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови судом у захисті його порушеного права. Оскільки Закон № 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15 16 ЦК України може бути, зокрема звернення до суду з відповідною позовною заявою. З аналізу положень статті 12 Закону № 266/94-ВР вбачається, що саме суд, який закрив кримінальне провадження, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Таким чином, апеляційний суд помилково закрив провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не звернувши достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність у позивача права на відшкодування відповідної шкоди.

Оскаржуваною постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року апеляційну скаргу СБУ залишено без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 -задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення втраченого заробітку за період з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року з урахуванням інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 втрачений заробіток за період з 05 жовтня 2011 року по 05 квітня 2012 року в розмірі 72 341,24 грн, інфляційні втрати в сумі 118 390,18 грн та 3 % річних в розмірі 16 012 грн за період з 23 травня 2014 року по 06 жовтня 2021 року.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що за час перебування під вартою ОСОБА_1 не виплачувалася заробітна плата, а тому відшкодуванню підлягає лише втрачений ним заробіток за період з 05 жовтня 2011 року по 05 квітня 2012 року. Оскільки після винесення 22 травня 2014 року прокурором постанови про відмову від державного обвинувачення, позивачу не було відшкодовано втрачений дохід, то в нього виникло право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У січні 2022 року ДКСУ подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 липня 2018 року у справі № 910/13314/17, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 липня 2018 року у справі № 2а-11853/10/1570. Позивач перебував у трудових відносинах з ПАТ АБ «Укргазбанк», яке і зобов`язане компенсувати своєму працівнику втрачений заробіток. Крім того, до спірних правовідносин не може бути застосована частина друга статті 625 ЦК України, оскільки положення цієї норми передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового, а не деліктного зобов`язання.

У січні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи.

У травні 2022 року СБУ також подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її задовольнити, посилаючись на те, що апеляційний суд безпідставно стягнув на користь позивача втрачений заробіток з урахуванням сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.

11 травня 2022 року справа № 752/17832/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині задоволення позовних вимог про стягнення втраченого заробітку за період з 05 жовтня 2011 року по 23 травня 2014 року з урахуванням інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми, а тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом переглядається лише в означеній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Апеляційним судом встановлено, що з 25 жовтня 2002 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ПАТ АБ «Укргазбанк», з 01 жовтня 2009 року по 29 травня 2013 року він обіймав посаду заступника директора Київської обласної дирекції банку з посадовим окладом у розмірі 10 000 грн. Середньомісячна заробітна плата позивача становила 11 502,02 грн.

Крім того, з 08 квітня 2011 року по 27 липня 2012 року ОСОБА_1 працював за сумісництвом на посаді заступника голови Наглядової ради АТ «УКРКАРТ» з посадовим окладом у розмірі 12 300 грн.

05 жовтня 2011 року щодо ОСОБА_1 було порушено кримінальну справу за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) Кримінального кодексу України.

06 жовтня 2011 року ОСОБА_1 було затримано в порядку статті 106 Кримінального процесуального кодексу України 1960 року і цього ж дня йому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2012 року ОСОБА_1 було змінено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на заставу, розмір якої визначено в сумі 5 000 000 грн.

За період перебування під вартою, а саме з 05 жовтня 2011 року по 05 квітня 2012 року ПАТ АБ «Укргазбанк» не нараховувало та не виплачувало ОСОБА_1 заробітну плату.

22 травня 2014 року прокурором прокуратури Голосіївського району міста Києва було винесено постанову про відмову від пред`явленого ОСОБА_1 обвинувачення за відсутністю в його діях інкримінованого складу злочину.

Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 23 травня 2014 року провадження у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 було закрите у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив, зокрема стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України втрачений заробіток з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних в загальному розмірі 1 349 916,53 грн.

За змістом статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Згідно з частинами першою та другою статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 1 Закону № 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відповідно до статті 3 Закону № 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 266/94-ВР відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 цього Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення.

Пунктом 8 Положення про застосування Закону № 266/94-ВР, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, передбачено, що згідно з частиною першою статті 4 Закону № 266/94-ВР розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначаються з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення. Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.

Середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди обчислюється у порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100) та від 05 травня 1995 року № 348 «Про внесення змін і доповнень до Порядку № 100» (підпункт 1 пункту 9 вищезгаданого Положення).

Відповідно до положень пункту 2 частини ІІ «Період, за яким обчислюється середня заробітна плата» Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Наведене узгоджується з правовими висновком, викладеним в постанові Великої палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 161/15362/16-ц (провадження № 14-592цс18).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Частиною п`ятою статті 11 ЦК України передбачається виникнення цивільних прав та обов`язків з рішення суду. Таким чином, на підставі рішення суду можуть виникати зобов`язання, які залежно від змісту можуть бути грошовими або не грошовими.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

За змістом статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначене відповідає правовому висновку, наведеному в постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-1946цс15 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 липня 2018 року у справі № 910/13314/17 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 липня 2018 року у справі № 2а-11853/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11867/18), на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, суди касаційної інстанції дійшли таких висновків:

- у справі № 910/13314/17: обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає, зокрема у випадку відшкодування збитків та шкоди, оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов`язань, а з інших підстав. Отже, дія частини другої статті 625 ЦК України не поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку із відшкодуванням шкоди як деліктного зобов`язання. Відтак, суди першої та апеляційної інстанцій при визначенні характеру спірних відносин як деліктних зобов`язань і правової норми, що регулює зазначені зобов`язання, помилково поклали на учасника провадження відповідальність за порушення грошових зобов`язань на підставі статті 625 ЦК України;

- у справі 2а-11853/10/1570: за результатами розгляду справи встановлено відсутність цивільно-правових відносин між позивачем та виконавчим органом як суб`єктом владних повноважень, відсутність цивільно-правового порушення з боку відповідача, який мав би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними. Отже, орган державної влади не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання, у розумінні статті 625 ЦК України.

В постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 522/23618/17 (провадження № 61-22190св19) зазначено, що звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути з Державного бюджету України втрачений заробіток на підставі статті 3 Закону № 266/94-ВР з урахуванням індексу інфляції. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Таким чином, право на застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України (стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції), виникає у особи в разі порушення боржником грошового зобов`язання. Оскільки на момент звернення позивача до суду з цим позовом не існувало невиконаного грошового зобов`язання держави перед ним в частині відшкодування майнової шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР, то відсутні правові підстави для застосування положень статті 625 ЦК України та стягнення на його користь майнової шкоди з урахуванням індексу інфляції.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що в період перебування під вартою ОСОБА_1 не отримував заробітну плату за основним місцем роботи, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відшкодування позивачу майнової шкоди у вигляді втраченого середнього заробітку за рахунок коштів державного бюджету.

Такий висновок суду апеляційної інстанції в цій справі узгоджується з вищенаведеним правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 161/15362/16-ц (провадження № 14-592цс18). Тому посилання заявника в касаційній скарзі на те, що втрачений позивачем заробіток за період перебування під вартою зобов`язаний компенсувати роботодавець - ПАТ АБ «Укргазбанк», є неспроможними.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про стягнення втраченого заробітку відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Разом з тим, стягуючи за рахунок коштів державного бюджету на користь позивача суму втраченого заробітку з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що на момент звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом не існувало невиконаного грошового зобов`язання держави перед ним в частині відшкодування майнової шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР, а тому положення частини другої статті 625 ЦК України не підлягали застосуванню до спірних правовідносин. Тобто передбачена пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстава касаційного оскарження судового рішення, заявлена в касаційній скарзі, є обґрунтованою.

З огляду на викладене визначені судом першої інстанції правові підстави для відмови в задоволенні позову в частині стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних через його недоведеність, а апеляційного суду - для задоволення цих позовних вимог, є помилковими, у зв`язку з чим рішення місцевого суду та оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в означеній частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, з наведених вище правових підстав.

Водночас доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, згідно з якими правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України), не заслуговують на увагу, оскільки від цих висновків відступила Велика Палата Верховного Суду у вищезгаданій постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині вирішення позовних вимог про стягнення індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення в означеній частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав, наведених в цій постанові.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, у зв`язку з чим був звільнений від сплати судового збору за подання позовної заяви на підставі пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір».

В постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 490/2254/20 (провадження № 61-14597св20) зазначено, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях судового процесу, а саме при апеляційному перегляді справи. Ці стадії судового захисту є єдиним судовим процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення справ з метою захисту порушеного права. Системне телеологічне тлумачення приписів статей 3 та 4 Закону України «Про судовий збір» дозволяє зробити висновок про те, що законодавець обрав спосіб справляння судового збору із застосуванням процентного співвідношення ставки судового збору в апеляційному та касаційному суді від ставки в суді першої інстанції. Отже, якщо позивач звільнений від сплати судового збору за подання позовної заяви на підставі пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», відповідно, він звільняється від сплати судового збору також і в разі подання ним апеляційної (касаційної) скарги на судові рішення у справі. Такий підхід при тлумаченні положень пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» відповідає висновкам, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (звільнення споживачів від сплати судового збору).

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року задоволено позовні вимоги на загальну суму 206 743,42 грн (72 341,24 + 118 390,18 + 16 012), а Верховним Судом в задоволенні позову в цій частині відмовлено на суму 134 402,18 грн (118 390,18 + 16 012 грн), що становить 65 %. За подання касаційної скарги ДКСУ сплатила 4 134,87 грн. 65 % від цієї суми становить 2 687,67 грн.

Таким чином, оскільки на підставі Закону України «Про судовий збір» ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору, то понесенні ДКСУ судові витрати у вигляді судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 2 687,67 грн необхідно компенсувати за рахунок держави.

Керуючись статтями 141, 400, 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Державної казначейської служби України про стягнення інфляційних втрат в сумі 118 390,18 грн та 3 % річних в розмірі 16 012 грн скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову з підстав, наведених в цій постанові.

В решті постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року (в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування майнової шкоди у вигляді втраченого середнього заробітку) залишити без змін.

Компенсувати Державній казначейській службі України за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 2 687 (дві тисячі шістсот вісімдесят сім) грн 67 коп.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук