Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 752/19847/16-ц

провадження № 61-15054св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний університет біоресурсів і природокористування України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Національного університету біоресурсів і природокористування України на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року, додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанови Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Волошиної В. М, Панченка М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного університету біоресурсів і природокористування України (далі - НУБіП України) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що з 03 січня 2013 року на підставі наказу від 25 січня 2013 року № 65-к згідно з умовами трудового контракту він працював на посаді доцента кафедри сільськогосподарських машин та системотехніки НУБіП України. Наказом від 16 червня 2016 року № 853-к позивачу оголошено догану за порушення трудової дисципліни, невиконання розпоряджень декана механіко-технологічного факультету від 15 лютого 2016 року № 6, від 01 квітня 2016 року № 27. Наказом від 31 жовтня 2016 року № 1564-к позивача звільнено з займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Позивач вказував, що зазначений наказ виданий без законної підстави, оскільки 13 вересня 2016 року він приймав участь у міжнародній науковій конференції на тему «Науково-технічні засади розробки, випробування та прогнозування сільськогосподарської техніки і технологій» в Українському науково-дослідному інституті прогнозування та випробування техніки і технологій для сільськогосподарського виробництва імені Леоніда Погорілого, де виступав з доповіддю «Технічні системи оперативного моніторингу стану сільськогосподарських угідь».

Позивач також зазначав, що незаконне звільнення з роботи за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку, принижує його цінність як фізичної особи, породжує формування негативної соціальної оцінки щодо нього в очах оточуючих, інших потенційних роботодавців. У зв`язку з таким незаконним звільненням він зазнав моральної шкоди, оскільки відчув тяжкі душевні та психічні страждання, що стали причиною погіршення стану здоров`я. Так з 19 по 28 жовтня 2016 року він перебував на стаціонарному лікуванні в Київській клінічній лікарні № 12 з гіпертонічним кризом та гіпертонічною хворобою II ст. 3 ст. ризик 2.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив суд поновити його на роботі на посаді доцента кафедри сільськогосподарських машин та системотехніки НУБіП України; стягнути з НУБіП України на свою користь: середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 01 листопада 2016 року по дату ухвалення рішення за цим позовом; відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн; всі понесені та доказані у ході розгляду справи судові витрати, зокрема, але не виключно, вартість наданої правової допомоги адвоката тощо.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді доцента кафедри сільськогосподарських машин та системотехніки НУБіП України з 31 жовтня 2016 року. Стягнуто з НУБіП України на користь ОСОБА_1 83 669,10 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 31 жовтня 2016 року по 06 листопада 2018 року та 3 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді доцента кафедри сільськогосподарських машин та системотехніки НУБіП України з 31 жовтня 2016 року допущено до негайного виконання. Стягнуто з НУБіП України на користь держави 1 762,00 грн судового збору.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки наказ ректора НУБіП України від 16 червня 2015 (2016) року № 853 (к) про оголошення ОСОБА_1 догани скасовано, то підстав вважати законним й наступне звільнення позивача за систематичне невиконання без поважних причин трудових обов`язків немає, а позивач підлягає поновленню на роботі з 31 жовтня 2016 року.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у зв`язку з поновленням ОСОБА_1 на роботі на підставі частини першої статті 235 КЗпП України на його користь підлягає стягненню з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 31 жовтня 2016 року по 06 листопада 2018 року.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що протиправними діями відповідача позивачу завдано моральної шкоди, тому з урахуванням принципів розумності та справедливості останній має право на її відшкодування у розмірі 3 000,00 грн.

Додатковим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року з НУБіП України стягнуто на користь ОСОБА_1 21 380,00 грн за надану правову допомогу.

Ухвалюючи додаткове рішення у справі, суд першої інстанції виходив із того, що заявником доведено понесення ним витрат за надання правничої допомоги у цій справі в розмірі 21 380,00 грн, а тому такі витрати відповідно до положень статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підлягають компенсації за рахунок відповідача.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року апеляційні скарги НУБіП України та представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року змінено в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з НУБіП України на користь ОСОБА_1 шляхом збільшення з 83 669,10 грн до 273 941,85 грн. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з НУБіП України на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані з оплатою витрат на професійну правничу допомогу адвоката, у сумі 15 000,00 грн.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з відповідача, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховувати заробіток, отриманий позивачем за новим місцем роботи.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що наявна у справі довідка відповідача від 02 травня 2018 року про середньомісячну заробітну плату позивача на день звільнення, яка використана в розрахунках суду першої інстанції, не узгоджується з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, оскільки не містить інформації про період, за який було визначено такий розмір та з урахуванням якої кількості робочих днів, тому є неналежним доказом.

Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції не врахував наявну у справі інформацію про те, що за два останні місяці що передували звільненню, позивач знаходився у щорічній оплачуваній відпустці та на лікарняному.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року апеляційну скаргу НУБіП України відхилено. Додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року залишено без змін.

Залишаючи без змін додаткове рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції ухвалив це додаткове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції щодо розподілу судових витрат не спростовують.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиція інших учасників справи

У серпні 2019 року на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшли касаційні скарги НУБіП України на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року та окремо на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року, в якій просить скасувати зазначені вище судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права. Разом із касаційними скаргами НУБіП України подав заяви про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

Касаційній скарги мотивовані тим, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивачем дійсно допущено прогул; в наказі про його звільнення від 31 жовтня 2016 року № 1564 «К» відповідачем зазначено правильну підставу для звільнення, а саме - акт про відсутність на роботі від 13 вересня 2016 року, однак неправильно зазначено правову норму, згідно з якою позивач звільнений, тому необхідно змінити формулювання причин звільнення позивача на пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України і привести вищевказаний наказ відповідача від 31 жовтня 2016 року у відповідність з чинним законодавством про працю;

- суди першої та апеляційної інстанцій прийняли до уваги індивідуальний план роботи позивача на 2014-2019 роки, хоча він є неналежним та недостовірним доказом, і при цьому, не надали належної оцінки протоколу кафедри сільськогосподарських машин та системотехніки ім. акад. П.М. Василенка від 15 вересня 2015 року № 2, не вказали чому Інструкція про службові відрядження в межах України та за кордоном, затверджена Наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59, не підлягає застосуванню;

- суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували пункт 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, та не врахували, що оскільки звільнення позивача відбулось 31 жовтня 2016 року, то середньомісячна заробітна плата повинна обчислюватись виходячи з виплат, отриманих позивачем за два попередні місяці, а саме: серпень, вересень 2016 року;

- суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що у матеріалах справи відсутній жодний доказ, який підтверджує виконання позивачем протягом 13 вересня 2016 року десятигодинного обсягу наукової роботи;

- змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з відповідача, апеляційний суд безпідставно прийняв до уваги розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 листопада 2016 року по 06 листопада 2018 року, який наданий представником позивача, оскільки такий розрахунок проведений неправильно;

- суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що уточнений детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних представником позивача (адвокатом) під час розгляду справи у суді першої інстанції, містить такий вид робіт, як робота адвоката в судових засіданнях, зокрема по 06 годин протягом засідань, які відбулись 25 січня 2018 року, 19 березня 2018 року, 24 вересня 2018 року, 22 жовтня 2018 року, 05 листопада 2018 року, з розрахунку 3 000,00 грн за судове засідання, що в сумі становить 15 000,00 грн. Однак, як свідчить технічний запис таких судових засідань та протоколи, жодне з вказаних судових засідань не відбувалось 06 годин. Включення до часу роботи адвоката в судовому засіданні часу, необхідного для поїздки з м. Ніжина до приміщення Голосіївського районного суду м. Києва, не відповідає змісту статті 137 ЦПК України. Поїздка за своєю природою не є професійною правовою (правничою) допомогою адвоката і повинна компенсуватись за правилами статті 138 ЦПК України;

- апеляційний суд у порушення частин першої та другої статті 367, підпункту «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України не перевірив законність і обґрунтованість рішень судів першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг відповідача, а також не дослідив докази, на які відповідач посилався в апеляційних скаргах.

У вересні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу НУБіП України на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року, в якому просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на її безпідставність.

У листопаді 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу НУБіП України на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року, в якому зазначає про відсутність підстав для скасування зазначених судових рішень.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за вищезазначеними касаційними скаргами НУБіП України, витребувано матеріали справи № 752/19847/16-ц з суду першої інстанції та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

Цією ж ухвалою частково задоволено клопотання НУБіП України про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень. Зупинено виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року, додаткового рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанов Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року до закінчення касаційного провадження, за виключенням поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один місяць.

У січні 2020 року матеріали справи № 752/19847/16-ц надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2020 року справу № 752/19847/16-ц призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційних скарг) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційних скарг) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга НУБіП України рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року підлягає задоволенню частково, а касаційна скарга НУБіП України на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року підлягає залишенню без змін із таких підстав.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із НУБіП України на підставі контракту від 30 квітня 2013 року.

Укладаючи з позивачем контракт, НУБіП України гарантував йому право на індивідуальну наукову та педагогічну діяльність (пункт 2.2 контракту).

При цьому, позивач взяв на себе зобов`язання, крім іншого, брати участь у проведенні науково-дослідної роботи з важливих проблем (за фахом) з держбюджетної тематики, а також на госпрозрахунковій посаді тощо; здійснювати доповіді на конференціях, семінарах, симпозіумах, написати дисертаційну роботу на тему «Методики та технічні засобу моніторингу при механізованому обробітку сільськогосподарських угідь» на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук (пункт 3.4 контракту).

Відповідно до наказу ректора НУБіП України від 16 червня 2015 (2016) року № 853 «к» за порушення трудової дисципліни, невиконання розпоряджень декана механіко-технологічного факультету від 15 лютого 2016 року № 6, від 01 квітня 2016 року № 27 ОСОБА_1 оголошено догану.

Наказом ректора НУБіП України від 31 жовтня 2016 року № 1564-к позивач звільнений з займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України (за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором та правилами внутрішнього удового розпорядку).

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 06 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 вересня 2017 року, у справі № 752/13503/16-ц позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано наказ ректора НУБіП України № 853 «к» від 16 червня 2015 (2016) року про оголошення ОСОБА_1 догани.

Також судом встановлено, що ОСОБА_1 з 03 січня 2017 року працевлаштований в Київському кооперативному інституті бізнесу і права на посаді завідувача кафедри природничих та технічних дисциплін.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування

- щодо касаційної скарги НУБіП України на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

До юридичних фактів, які підлягають встановленню при вирішенні спору про законність звільнення з вказаних підстав, відноситься зокрема, чи мав місце дисциплінарний проступок під час раніше застосованих заходів дисциплінарного чи громадського стягнення.

Таким чином, за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

У таких випадках ураховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або не зняті достроково (стаття 151 КЗпП України), і ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за порушення трудової дисципліни у відповідності до положення або статуту, що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких до видання наказу про звільнення минулого не більше одного року.

Відповідно до статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Статтею 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з положеннями частини першої статті 23 ЦК України та статті 237-1 КЗпП України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

За таких обставин, при вирішенні спору щодо відшкодування моральної шкоди суд обов`язково повинен з`ясувати наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації.

При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки наказ ректора НУБіП України від 16 червня 2015 (2016) року № 853 (к) про оголошення ОСОБА_1 догани скасовано, то підстав вважати законним й наступне звільнення позивача за систематичне невиконання без поважних причин трудових обов`язків немає, а позивач підлягає поновленню на роботі з 31 жовтня 2016 року.

Також з огляду на незаконне звільнення позивача, суд, керуючись частиною другою статті 235 КЗпП України, дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що протиправними діями відповідача позивачу завдано моральної шкоди, тому з урахуванням принципів розумності та справедливості на його користь із відповідача підлягає стягненню відшкодування у розмірі 3 000,00 грн.

У свою чергу апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з відповідача, правильно виходив із того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховувати заробіток, отриманий позивачем за новим місцем роботи.

Крім того, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що наявна у справі довідка відповідача від 02 травня 2018 року про середньомісячну заробітну плату позивача на день звільнення, яка використана в розрахунках суду першої інстанції, не узгоджується з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, оскільки не містить інформації про період, за який було визначено такий розмір та з урахуванням якої кількості робочих днів, тому є неналежним доказом.

Доводи касаційної скарги НУБіП України про те, що позивачем дійсно допущено прогул, в наказі про його звільнення від 31 жовтня 2016 року № 1564 «К» відповідачем зазначено правильну підставу для звільнення, а саме - акт про відсутність на роботі від 13 вересня 2016 року, однак неправильно зазначено правову норму, згідно з якою позивач звільнений, тому суду необхідно змінити формулювання причин звільнення позивача на пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України і привести вищевказаний наказ відповідача від 31 жовтня 2016 року у відповідність з чинним законодавством про працю, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони були предметом розгляду апеляційного суду та їм надана належна правова оцінка.

Зокрема апеляційний зазначив, що на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин.

Отже, звільнення на цій підставі допускається тільки в тому випадку, якщо працівник здійснив прогул або був відсутній на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважної причини.

Звільнення за вчинення прогулу (у тому числі і за відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) є дисциплінарним стягненням і повинне здійснюватися з додержанням правил, встановлених для застосування дисциплінарних стягнень, тому колегія суддів не вбачає підстав до зміни правових підстав звільнення позивача з роботи.

Разом з тим при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.

Окрім цього, відповідно до частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених, зокрема, пунктом 4 частини першої статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Однак первинною профспілковою організацією НУБіП України, членом якої є позивач, питання щодо можливості звільнення позивача саме на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України не розглядалося і не вирішувалося, згода на звільнення саме на такій підставі не надавалася.

Тому вимоги відповідача щодо зміни судом підстави звільнення позивача є безпідставними та такими, що не підлягають до задоволення.

Інші доводи касаційної скарги НУБіП України не спростовують правильність вищевказаних висновків судів та зводяться до незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями.

Разом з тим Верховний Суд не може погодитись із висновками викладеними в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції щодо розміру стягнутої із відповідача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з таких підстав.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 3 розділу 2 Порядку середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 8 розділу 4 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Крім того, положеннями статті 241-1 КЗпП України передбачено, що строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.

Відповідно до пункту 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58 (у редакції, чинній на час звільнення позивача з роботи) днем звільнення вважається останній день роботи.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач звільнений з займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України наказом ректора НУБіП України від 31 жовтня 2016 року № 1564-к.

Тобто, жовтень 2016 року відповідно до положень пункту 4 Порядку включається у розрахунковий період, за який обчислюється середня заробітна плата, оскільки останнім днем роботи позивача було 31 жовтня 2016 року, місяць жовтень має 31 день, і позивач відпрацював повністю цей місяць до першого числа наступного місяця - листопада 2016 року.

Отже, останні два календарні місяці роботи позивача, що передують звільненню позивачає вересень та жовтень 2016 року.

Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 липня 2019 року у справі № 188/731/15-ц (провадження № 61-13155св18).

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з НУБІП України на користь ОСОБА_1 , апеляційний суд на вказане уваги не звернув, та взяв за основу для вирахування середньоденної заробітної плати позивача місяці травень-червень 2016 року, як повно відпрацьовані позивачем місяці під час роботи у відповідача.

Отже, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку із чим неправильно вирішив спір у цій частині.

Верховний Суд з метою захисту права позивача на своєчасний розгляд справи вважає за можливе самостійно обрахувати розмір середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу на підставі наявних у матеріалах справи документів, які були оцінені судами на предмет належності та допустимості.

Під час розрахунку середньої заробітної плати позивача за час вимушеного прогулу Верховний Суд виходить з того, що на день винесення рішення судом першої інстанції вимушений прогул позивача складав 607 робочих днів (з 01 листопада 2016 року до 06 листопада 2018 року).

Із наявної у справі довідки НУБіП України про доходи ОСОБА_1 від 25 червня 2019 року № БХ17/643 (а.с. 91 т. 4), вбачається, заробітна плата позивача фактично відпрацьовані робочі дні у вересні та жовтні 2016 року становила - 9 863,63 грн (6 640,68 + 3 222,95).

Кількість фактично відпрацьованих днів позивачем у вересні та жовтні 2016 року становить - 22 дні (15+7).

Розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 448,35 грн (9 863,63 / 22).

Отже, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу за 607 робочих днів становить (607 х 448,35) = 272 148,45 грн, а не 273 941,85 грн, як помилково вважав апеляційний суд.

Тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні в частині розміру середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Також Верховний Суд не може погодитись із оскаржуваними судовими рішеннями в частині розподілу судових витрат, а саме судового збору з таких підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, у цьому позові позивач заявив вимоги про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01 листопада 2016 року по дату ухвалення рішення та відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (в редакції на момент звернення позивача із позовом) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі, зокрема у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Пільг щодо сплати судового збору за позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди Закон України «Про судовий збір» не визначав.

Схожі правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

Таким чином при зверненні з указаним позовом позивач був звільнений від сплати судового збору лише в частині вимог про поновлення на роботі, а в іншій частині вимог судовий збір підлягав оплаті.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно з підпунктом першим пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до суду фізичною особою позовної заяви майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» мінімальна заробітна плата станом на перше січня 2016 року встановлена на рівні 1 378,00 грн.

Таким чином, судовий збір, що підлягав сплаті позивачем при зверненні з цим позовом, становив 1 551,20 грн ((100 000,00 грн х 1 %) + (1 378,00 грн х 0,4)).

Відповідно до частин першої, шостої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, всупереч вимог указаних норм матеріального права, стягнув із відповідача 1762,00 грн без жодного правового обґрунтування.

Також суд не вирішив питання щодо судових витрат у вигляді судового збору за позовні вимоги, які задоволені судом, але не були предметом оплати позивачем у силу закону.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, на вказане уваги не звернув, помилок суду першої інстанції не усунув.

Отже, оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат щодо судового збору підлягає зміні.

Змінюючи розподіл судових витрат у цій справі, Верховний Суд виходить із такого.

Оскільки позивач на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору за позовну вимогу про поновлення на роботі, то з огляду на висновок суду про задоволення цієї позовної вимоги у повному обсязі, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 551,20 грн (1 378,00 грн ? 0,4).

Позовна вимога про відшкодування моральної шкоди в розмірі 100 000,00 грн, що не оплачена судовим збором, задоволена судом першої інстанції лише на 3 % ((3 000,00 грн / 100 000,00 грн) ? 100), тому з відповідача на користь держави пропорційно задоволеній цій позовній вимозі підлягає стягненню судовий збір у розмірі 30,00 грн. Інша частина судового збору за вказану позовну вимогу (970,00 грн) підлягає стягненню з позивача на користь держави.

Позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що також не оплачена судовим збором, задоволена судом частково, однак з огляду на розмір відшкодування за цією вимогою, з відповідача на користь держави підлягає стягненню вся сума судового збору, яка підлягала сплаті за цю вимогу, а саме 551,20 грн.

- щодо касаційної скарги НУБіП України на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року

Статтею 59 Конституції України визначено, кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з частиною 2 статті 15 ЦПК України представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини першої - шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до статті 28 Правил адвокатської етики, затверджених звітно-виборним з`їздом адвокатів України 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Як убачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 та адвокатом Луєнко Ю. В. укладений договір від 19 липня 2016 року № 07/16/7 про надання правової допомоги, зі змінами, внесеними договором від 10 січня 2018 року № 1 про внесення змін до цього договору.

Згідно з пунктом 3.1 та пунктом 3.4 цього договору при встановленні розміру гонорару враховується складність справи та обсяг роботи (послуг), які мають бути виконані (надані) адвокатом, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта, час, який необхідно витратити адвокату на виконання відповідних робіт (надання послуг) за цим договором, ціна позову та (або) значення справи для клієнта, в тому числі вплив вирішення справи на репутацію клієнта або публічний інтерес до справи та інші істотні обставини.

Розмір гонорару за цим договором становить: 40 % розміру мінімальної заробітної плати за одну годину роботи під час вивчення та правового аналізу наданих клієнтом матеріалів, підготовки матеріалів для складання позову, складання позовної заяви та подачі позову до суду (п.3.1.1 договору); 15 000,00 грн за роботу адвоката в судових засіданнях під час розгляду справи в суді першої інстанцій (підпункт 3.1.2 договору).

Розмір гонорару за інші види правової допомоги визначається за домовленістю між сторонами в актах про надану правову допомогу (актах виконаних робіт). Остаточний розмір гонорару визначається на підставі відповідних розрахунків та актів про надану допомогу (актів виконаних робіт).

Вартість послуг, що передбачена в підпункті 3.1.1 цього договору, сплачується клієнтом адвокату не пізніше, ніж через п`ять днів від дати підписання сторонами відповідного акту про надану правову допомогу.

Вартість послуг, що передбачена в підпункті 3.1.2 цього договору, сплачується клієнтом адвокату не пізніше , ніж за п`ять днів до дати початку судового розгляду по справі у суді першої інстанції.

Клієнт, окрім гонорару, сплачує адвокатові фактичні видатки (витрати), пов`язані з виконанням доручення за цим договором, розмір яких визначається за взаємною згодою між сторонами на підставі відповідних квитанцій про понесені витрати та на підставі загальновідомих відомостей про затрати на пальне та амортизацію транспорту тощо. Сторони дійшли згоди, що клієнт відшкодовує адвокату витрати за кожну поїздку автомобілем до м. Києва, де розташований Голосіївський районний суд м. Києва, Апеляційний суд м. Києва та Верховний Суд, з м. Ніжина при виконанні умов цього договору в розмірі 700,00 грн. Видатки сплачуються у триденний строк після фактичного їх понесення або наперед, якщо їх розмір завідомо відомий та узгоджений сторонами.

Відповідно до акта № 1 про надану правову (правничу) допомогу загальна сума розміру гонорару за надану правову (правничу) допомогу адвоката становить 21 380,00 грн. У додатку № 1 до цього акту, який є невід`ємною частиною, міститься детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги на зазначену суму.

Також з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 здійснює адвокатську діяльність на підставі свідоцтва № 444 про право на зайняття адвокатською діяльністю від 15 травня 1999 року.

Гонорар та здійснені адвокатом витрати на загальну суму 26 280,00 грн позивачем сплачені відповідно до квитанції до прибуткового касового ордеру від 22 жовтня 2018 року № 07-16/7/1.

22 жовтня 2018 року адвокат позивача ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції з заявою про відшкодування судових витрат, зокрема витрат на професійну правничу допомогу.

Ухвалюючи додаткове судове рішення у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позивачем доведено понесення ним витрат за надання правничої допомоги у розмірі 21 380,00 грн у суді першої інстанції, а тому з огляду на часткове задоволення позову вони підлягають стягненню із відповідача.

Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків, викладених у додатковому рішенні Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанові Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року, та зводяться до незгоди заявника з цими судовими рішеннями та переоцінки доказів.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційних скарг).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду справи

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційних скарг) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 412 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційних скарг) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Таким чином, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено всі обставини справи, проте неправильно застосовано норми матеріального права, які підлягали застосуванню, то оскаржувані рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року підлягають змінів частині розподілу судових витрат; постанова Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року підлягаєзміні в частині розміру стягнутого із НУБіП України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, адодаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року підлягають залишенню без змін

Щодо розподілу судових витрат за розгляд справи у суді касаційної інстанції

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги, судовий збір, сплачений відповідачем за подачу касаційної скарги, залишається за ним.

Щодо поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року, додаткового рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанов Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року зупинено ухвалоюВерховного Суду від 20 серпня 2019 року за виключенням поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один місяць, то у зв`язку із частковим залишенням оскаржуваних судових рішень без змін їх виконання необхідно поновити в незміненій частині.

Керуючись статтями 141 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Національного університету біоресурсів і природокористування України задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року в частині розміру стягнутого із Національного університету біоресурсів і природокористування України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити із 273 941,85 грн до 272 148,45 грн.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року в частині розподілу судових витрат змінити.

Стягнути з Національного університету біоресурсів і природокористування України на користь держави судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі 1 132,40 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції в розмірі 970,00 грн.

У решті рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року залишити без змін.

Касаційну скаргу Національного університету біоресурсів і природокористування України на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року залишити без задоволення.

Додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 листопада 2018 року, додаткового рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанов Київського апеляційного суду від 17 липня 2019 року у незміненій за результатами касаційного перегляду частині.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко