Постанова

Іменем України

07 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 752/21859/19

провадження № 61-987св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бірюліна Леоніда Юрійовича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року, ухваленого у складі судді Шевченко Т. М., та постанову Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 20 травня 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 взяв у нього у борг грошові кошти у розмірі 378 894,00 грн, що на день укладення договору позики за курсом Національного Банку України еквівалентно 15 000,00 дол. США, терміном повернення до

12 год 00 хв. 20 серпня 2016 року.

Вказував, що факт отримання грошових коштів у розмірі 15 000,00 дол. США підтверджується розпискою від 20 травня 2016 року, власноручно написаною ОСОБА_3

22 серпня 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору позики від 20 травня 2016 року, якою продовжено термін повернення позики до 20 листопада 2016 року.

Вказував, що ОСОБА_4 добровільно не виконав свої зобов`язання за договором позики, внаслідок чого станом на 21 листопада 2016 року утворилась заборгованість за договором позики від 20 травня 2016 року у розмірі 378 894,00 грн, що еквівалентно 15 000,00 дол. США.

Пунктом 4 договору позики передбачено, що якщо позичальник не поверне позикодавцю позичену суму грошей до вказаного строку, позичальник сплачує суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення платежу та несе відповідальність за порушення грошового зобов`язання згідно зі статтею 625 ЦК України.

Враховуючи, що за період з 20 листопада 2016 року по 20 жовтня 2019 року прострочення виконання грошового зобов`язання становило 1 064 дні, то розмір пені становив 8 062 864,32 грн, а сума 3 % річних на суму боргу 378 894,00 грн станом на 20 жовтня 2019 року склала 33 138,37 грн.

Отже, загальний розмір заборгованості ОСОБА_5 за договором позики станом на 20 жовтня 2019 року складав 8 474 896,69 грн.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь суму заборгованості за договором позики від 20 травня 2016 року у розмірі 8 474 896,69 грн, з яких: 378 894,00 грн - сума основного боргу, 8 062 864,32 грн - пеня, 33 138,37 грн - 3 % річних.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 378 894,00 грн, пеню у розмірі 2 773 504,08 грн, 3 % річних у розмірі 11 399,10 грн та судовий збір у розмірі 9 605,00 грн. В іншій частині вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач належним чином не виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики, а тому наявні правові підстави для стягнення з останнього на користь позивача заборгованості за договором позики, а також 3 % річних та пені в межах спеціального строку позовної давності, про застосування якого заявив відповідач.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бірюліна Л. Ю. залишено без задоволення, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції, встановивши обставини спору, дослідивши докази у справі й надавши їм належну оцінку, а також правильно застосувавши правові норми, які регулюють спірні правовідносини, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики у розмірі 378 894,00 грн, пені у розмірі 2 773 504,08 грн та 3 % річних у розмірі 11 399,10 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У січні 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Бірюлін Л. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи, яке заявлено у зв`язку з наявністю сумніви в правильності висновку експерта від 12 лютого 2021 року № 21535/21536/20-32.

Крім того, в судовому засіданні 19 травня 2021 року ОСОБА_2 заявляв письмове клопотання про надання йому для ознайомлення письмових доказів, які відсутні в матеріалах судової справи, а саме: оригіналу договору позики від 20 травня 2016 року та оригіналу додаткової угоди від 22 серпня 2016 року до зазначеного договору позики, однак, суд відмовив у задоволенні клопотання без постановлення ухвали та без наведення мотивації свого рішення.

Також ОСОБА_2 заявляв клопотання про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи в суді апеляційної інстанції, однак апеляційний суд відмовив у призначенні повторної судової почеркознавчої експертизи.

Висновок експерта, взятий за основу судами попередніх інстанції, є недопустимим доказом, з огляду на те, що: у висновку відсутні дані про розбіжності між матеріалами, визначені в ухвалі суду про призначення експертизи, та тими матеріалами, що надійшли (всупереч вимог пункту 4.12 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень); на експертизу надійшли матеріали, не оформлені згідно з вимогами процесуального законодавства щодо письмових доказів (всупереч пункту 3.1 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень); в ухвалі про призначення експертизи не зазначені об`єкти, які зазначені у висновку експерта як досліджувані (том 2 справи та поліетиленовий пакет з оригіналами документів), що суперечить пункту 3.3. Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень); відсутні будь-які клопотання позивача, супровідні листи тощо про приєднання до матеріалів справи оригіналів документів у вищезгаданому пакеті, що унеможливлює визначення перелічених документів як доказів в розумінні статей 13 76 81 83 95 ЦПК України; всупереч частини першої статті 107 ЦПК України, відсутні також будь-які супровідні листи від суду про направлення експерту вказаних оригіналів, незважаючи на відсутність згадки про них в ухвалі суду про призначення експертизи.

Отже, у порушення вимог статті 78 ЦПК України, суди попередніх інстанції взяли до уваги висновок експерта, який складений з порушенням визначених вище вимог та суперечить матеріалам справи.

За таких обставин суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (оригіналів документів, що не приєднувались судом першої інстанції до матеріалів справи, не зазначались в ухвалі про призначення експертизи та не досліджувались експертом, як вбачається з відсутності штампу «об`єкт дослідження», а також висновку експерта, який незважаючи на численні перелічені порушення при оформленні та підготовці матеріалів для проведення експертизи та суперечність його матеріалам справи, взятий судами за основу).

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 (провадження № 61-16692св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18 (провадження № 61-15707св19), від 08 квітня 2021 року у справі № 759/15556/18 (провадження № 61-15236св20), від 14 квітня 2021 року у справі № 759/3547/17 (провадження № 61-12358св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 457/906/17 (провадження

№ 61-14458св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц (провадження № 61-2616св19) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження

№ 14-270цс19); суд необґрунтовано відхилив клопотання про призначення повторної експертизи.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гераська М. Г. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Голосіївського районного суду

м. Києва та відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року.

У січні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 позичив (взяв у борг)

у ОСОБА_1 378 894,00 грн, що на день укладення договору за курсом Національного банку України становило еквівалент 15 000,00 дол. США.

Відповідно до пункту 3 договору позики, ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_1 борг до дванадцятої години 20 серпня 2016 року, місце виконання зобов`язання - місто Київ.

Згідно з пунктом 4 договору позики, у разі прострочення ОСОБА_2 термінів повернення позики він зобов`язаний сплатити ОСОБА_1 суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку в розмірі двох відсотків від суми позики за кожен день прострочення починаючи з першого дня.

Пунктом 8 договору позики передбачено, що зобов`язання за цим договором припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 378 894,00 грн, що на день укладення договору за курсом Національного банку України еквівалентно 15 000,00 дол. США, підтверджується розпискою, складеною та підписаною ОСОБА_2 особисто 20 травня 2016 року.

22 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору позики від 20 травня 2016 року, згідно з якою сторони домовились, зокрема, що зазначену суму грошей ОСОБА_2 зобов`язується повернути ОСОБА_1 готівкою у строк

до 20 листопада 2016 року (пункт 2).

В обумовлений договором строк ОСОБА_2 позичені грошові кошти ОСОБА_1 не повернув.

Згідно з висновком експертів за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 12 лютого 2021 року № 21535/21536/20-32 підписи від імені ОСОБА_2 у графі «позичальник» у договорі позики від 20 травня 2016 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у графі «підписи сторін:» перед записом « ОСОБА_2 » у додатковій угоді від 22 серпня 2016 року до договору позики від 20 травня 2016 року - виконано рукописним способом без попередньої технічної підготовки та застосування технічних записів. Підпис від імені ОСОБА_2 у графі «позичальник» у договорі позики від 20 травня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , виконаний ОСОБА_2 . Підпис від імені ОСОБА_2 у графі «підписи сторін:» перед записом « ОСОБА_2 » у додатковій угоді від 22 серпня 2016 року до договору позики від 20 травня 2016 року, виконаний ОСОБА_2 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас, договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 (на яку послався суд апеляційної інстанції), від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановлення факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої і другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Установивши, що відповідач не виконав належним чином взяті на себе зобов`язання за договором позики, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики у розмірі 378 894,00 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення пені

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути з відповідача на його користь пеню за період з 20 листопада 2016 року по 20 жовтня 2019 року.

Пунктом 2 додаткової угоди до договору позики передбачено, що ОСОБА_2 зобов`язується повернути ОСОБА_1 борг у строк до 20 листопада 2016 року.

Згідно з пунктом 4 договору позики, у разі прострочення ОСОБА_2 термінів повернення позики він зобов`язаний сплатити ОСОБА_1 суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку в розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення починаючи з першого дня.

Відповідно до пункту 4 додаткової угоди до договору позики, якщо позичальник не поверне позичену суму грошей до вказаного строку, він сплачує суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також пень у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення платежу починаючи з першого дня та несе відповідальність за порушення грошового зобов`язання згідно зі статтею 625 ЦК України.

У червні 2020 року відповідач подав заяву про застосування судом наслідків спливу спеціальної позовної давності до вимоги про стягнення пені.

Згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується скорочена позовна давність в один рік.

Таким чином, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, враховуючи наведені вимоги закону, фактичні обставини справи та подану відповідачем заяву про застосування спеціального строку позовної давності, дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача пені згідно з умовами договору позики за період з 21 листопада 2016 року по 21 листопада 2017 року, що згідно з проведеним судом розрахунком становить 2 773 504,08 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення 3 % річних

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

У випадку, коли позичальник своєчасно не повертає борг, то згідно статті 625 ЦК України він має сплатити суму боргу, а також інфляційні втрати та три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором.

Правовідносини, які склалися між сторонами на підставі договорів позики, є грошовими зобов`язаннями і, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України, як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Згідно з вимогами частини другої статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18).

Тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).

Стягуючи з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, не врахував, що наслідки порушення відповідачем строків повернення позичених коштів сторони передбачили у договорі позики, згідно з пунктом 4 якого, у разі прострочення ОСОБА_2 термінів повернення позики він зобов`язаний сплатити ОСОБА_1 суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку в розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення починаючи з першого дня, а тому не можуть застосовуватись одночасно положення договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів та охоронна норма частини другої статті 625 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду необхідно скасувати в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % річних та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у позові. В іншій частині судові рішення є законними та обґрунтованими.

Щодо судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України, у разі часткового задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).

У зв`язку із частковим задоволенням касаційної скарги ОСОБА_2 , скасуванням судових рішень в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних і ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати, сплачені сторонами у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають перерозподілу пропорційно до задоволених вимог.

Ціна позову - 8 474 896,69 грн. Розмір задоволених позовних вимог становить 3 152 398,08 грн або 37,19 %.

За подання позову у суді першої інстанції ОСОБА_1 сплатив 9 605,00 грн.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 14 407,50 грн.

За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 19 210,00 грн.

Отже, за подання позовної заяви зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір у розмірі 3 572,09 грн (9 605,00х37,19/100).

За подання апеляційної скарги з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 слід стягнути судовий збір у розмірі 9 049,36 грн (14 407,50 - 5 358,14 (14 407,50х37,19/100)).

За подання касаційної скарги з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 слід стягнути судовий збір у розмірі 12 065,81 грн (19 210,00 - 7 144,19 (19 210,00х37,19/100)).

З урахуванням часткового задоволення позову, ОСОБА_2 має сплатити на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання позову у загальному розмірі 3 572,09 грн, а ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційних скарг у розмірі 21 115,17 грн.

З урахуванням частини десятої статті 141 ЦПК України остаточний розмір судового збору, який підлягає стягненню із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , пропорційно задоволеним позовним вимогам, становить 17 543,08 грн.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бірюліна Леоніда Юрійовича задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми основного боргу за договором позики та пені залишити без змін.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 17 543,08 грн (сімнадцять тисяч п`ятсот сорок три гривні 08 копійок).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Ю. В. Черняк