Постанова

Іменем України

27 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 752/23814/17-ц

провадження № 61-5963св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Стегостенко Наталія Борисівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва у складі судді Чередніченко Н. П. від 21 листопада

2018 року, постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І., від 21 лютого 2019 року, додаткову постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2019 рокута касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Степанюк Євгеній Володимирович, на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2019 року,

ВСТАНОВИВ :

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати недійсним договір дарування ј частини квартири

АДРЕСА_1 , укладений 03 лютого 2017 року між нимта ОСОБА_2 , що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стегостенко Н. Б.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 05 вересня 1998 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який було розірвано рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 01 листопада 2016 року. Від шлюбу вони мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказував, що він, його дружина ОСОБА_3 та їх діти ОСОБА_5 і ОСОБА_5 набули право спільної часткової власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 по 1/4 частині кожний.

Зазначав, що з часу фактичного припинення між ним та ОСОБА_3 шлюбних відносини, з жовтня 2015 року остання постійно чинила на нього тиск з приводу відчуження його частки квартири, вчиняла з цього приводу неодноразово сварки, маніпулювала їх дітьми, примушуючи меншого сина проживати з нею в орендованій квартирі. Вказував, що в ході чергової сварки він викликав поліцію з метою вгамувати ОСОБА_3 , оскільки не погоджувався на відчуження своєї частки та продаж квартири в цілому.

Однак, 03 лютого 2017 року на пропозицію ОСОБА_3 позивач уклав договір дарування своєї частки у вказаній вище квартирі на користь ОСОБА_2 , який працює юристом за місцем роботи ОСОБА_3 та якого він вперше побачив у нотаріуса при укладенні договору дарування частки квартири. Вважав, що договір дарування частини квартири

від 03 лютого 2017 року є недійсний на підставі частини першої

статті 231 ЦК України, оскільки був вчинений проти його справжньої волі внаслідок застосування до нього психічного тиску з боку його колишньої дружини ОСОБА_3 . Зауважував, що ОСОБА_3 погрожувала відчужити належну їй на праві власності частку у квартирі третім особам та зробити все для того, щоб він добровільно та безоплатно відчужив належну йому частку у квартирі. Також ОСОБА_3 створювала нестерпні побутові умови для проживання.

Вказував, що відповідач після укладення спірного договору не вчинив жодної дії як власник частини квартири, не проживає в подарованій йому частині квартири, не був зареєстрований та витрати по її утриманню не несе.

З наведених вище обставин і на підставі статей 231 233 ЦК України ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 листопада

2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено, що договір дарування частини квартири укладений позивачем під впливом будь-якого тиску, як з боку колишньої дружини, так і з боку відповідача у справі, а також внаслідок тяжких обставин та на вкрай невигідних для позивача умовах.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 листопада 2018 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2019 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводи

У касаційних скаргах ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційні скарги ОСОБА_1 мотивовані тим, що суди не звернули уваги на те, що оспорюваний договір дарування укладений ним внаслідок застосування до нього психічного тиску з боку його колишньої дружини та на вкрай невигідних умовах, оскільки він залишився без житла, хоча спірна квартира була придбана ним за його особисті кошти. Вказує, що суд не врахував, що відповідач після укладення спірного договору не вчинив жодних дій як власник отриманої ним в дар 1/4 частини квартири, не проживав у ній, зареєстрований не був та витрати по її утриманню не ніс. 30 серпня 2017 року відповідач подарував вказану 1/4 частини квартири іншій особі, що, на думку позивача, свідчить про відсутність у ОСОБА_2 реального наміру на володіння подарованим йому майном. Зазначає, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги висновок експертного дослідження від 18 травня 2018 року № 6/05-18, складений спеціалістом Інституту аналітичних досліджень і сучасної освіти «Центр психологічної експертизи» психологом ОСОБА_6., яким встановлено, що у нього було виявлено ознаки психологічного тиску, який передував вчиненню ним правочину та встановлено, що психологічний тиск міг вплинути на прийняття ним рішення про вчинення правочину. Також вказує, що суд безпідставно відмовив йому у задоволенні клопотання про виклик у судове засідання спеціаліста ОСОБА_6 та свідка ОСОБА_3 , чим позбавив його можливості посилатися на їх покази, як на докази, що мають значення для правильного вирішення спору.

Не погоджуючись із додатковою постановою суду апеляційної інстанції від 12 березня 2019 року, вказує, що суд безпідставно розглянув заяву відповідача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, оскільки така подана із пропуском строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України. Крім того, в матеріалах відсутні докази понесення відповідачем зазначених витрат на час прийняття судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати додаткову постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення про стягнення з позивача на його користь 20 000 грн витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно зменшив розмір понесених ним витрат на професійну правничу допомогу, оскільки таке підтверджується належними та допустимими доказами, які суд апеляційної інстанції не спростовував. Крім того, зменшення зазначених витрат можливе лише за клопотанням іншої сторони, однак позивач такого клопотання не подавав.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 листопада 2018 року, постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 12 березня

2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2019 року прийнято до провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат

Степанюк Є. В., на додаткову постанову Київського апеляційного суду

від 12 березня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

05 вересня 1998 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений шлюб, від якого у них народилося двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 01 листопада

2016 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Установлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 і ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належала трикімнатна квартира АДРЕСА_1 по 1/4 частині кожному, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 04 липня 2013 року (а. с. 56).

03 лютого 2017 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний) укладено договір дарування частини квартири, за умовами якого дарувальник передав безоплатно у власність обдарованого,

а обдарований прийняв у власність 1/4 частину квартири

АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стегостенко Н. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 53.

Відповідно до висновку експертного дослідження від 18 травня 2018 року

№ 6/05-18, складеного психологом Центру психологічної експертизи Інституту аналітичних досліджень і сучасної освіти ОСОБА_6 , під час дослідження у ОСОБА_1 було виявлено ознаки психологічного тиску, який передував вчиненню ним правочину - підписання договору дарування 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 та психологічний тиск міг вплинути на прийняття ОСОБА_1 рішення про вчинення правочину (а. с. 188-219, т. 1).

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційних скарг здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України

від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно із статтею 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі (пункт 21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада

2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Відповідно до статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Крім того, відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, на підставі зібраних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування на підставі

статей 231 233 ЦК України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір дарування був укладений проти його справжньої волі внаслідок застосування до нього психічного тиску з боку колишньої дружини та того, що договір укладено під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки висновку експертного дослідження від 18 травня 2018 року

№ 6/05-18 є помилковими, оскільки суди оцінили цей доказ та правильно не взяли його до уваги, оскільки з його тексту вбачається, що дане дослідження проведено спеціалістом, а не атестованим судовим експертом в цій галузі. При цьому спеціалістом прийнято до уваги лише документи і пояснення, які подані позивачем та не проаналізовано всі докази, які містяться в матеріалах справи. Разом з тим, в ході розгляду справи позивач не заявляв клопотань про призначення у справі відповідної судової психологічної експертизи з метою підтвердження наявності психологічного тиску та його вплив на вчинений позивачем правочин, хоча йому таке право судом було роз`яснено.

Суди правильно відхилили посилання позивача на те, що доказом застосування до нього психологічного тиску з боку колишньої дружини є виклик поліції 29 листопада 2016 року, оскільки відповідно до висновку ДОП Голосіївського управління поліції від 17 грудня 2016 року першим заявником до поліції була саме колишня дружина позивача (а. с. 68 т. 1).

Крім того, сам по собі виклик поліції не є беззаперечним доказом застосування психологічного насильства з боку колишньої дружини до позивача, яке спонукало останнього подарувати належну йому ј частину квартири всупереч його справжній волі.

Інших доказів застосування до нього психологічного чи фізичного тиску під час укладення оспорюваного правочину позивач не надав.

Також матеріали справи не містять доказів про те, що станом на 03 лютого 2017 року ОСОБА_1 перебував в тяжких обставинах, якими скористався ОСОБА_2 під час укладення оспорюваного правочину.

Крім того, оскільки ОСОБА_1 стверджує, що договір дарування він уклав не добровільно, а внаслідок психологічного тиску на нього з боку ОСОБА_3 , позивач не довів, що за відсутності тяжких обставин він не укладав би договір дарування.

Під час дарування позивачем ј частини спірної квартири не встановлено обставин, з якими закон пов`язує вчинення правочину внаслідок застосування до особи фізичного чи психічного тиску або під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невідних умовах.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про те, що спірна квартира придбана цілком за його особисті кошти не стосуються предмету спору. Цей позов заявлений щодо визнання недійсним договору дарування ј частини квартири, що зобов`язує суди розглядати справу виключно в межах заявлених позовних вимог і не приймати та не розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду у суді першої інстанції.

З аналогічних міркувань суд касаційної інстанції не може встановлювати обставини придбання у 2013 році спірної квартири та брати до уваги відповідні доводи касаційної скарги (частина друга статті 400 ЦПК України).

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу

Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги до суду надано договір про надання правової допомоги

від 04 вересня 2018 року, додаток № 1 до договору про надання правової допомоги від 08 січня 2019 року, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, акт наданих послуг від 21 лютого 2018 року та копію квитанції від 22 лютого 2019 року на суму 20 000 грн (а. с. 140-148 т. 2).

За вказаний обставин, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про недоведеність понесення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу є безпідставними.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції, врахувавши принцип співмірності та розумності, з огляду на витрачений адвокатом Степанюком Є. В. час на підготування лише одного процесуального документу, а саме відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , та судове засідання 21 лютого

2019 року, яке тривало лише 27 хв., обґрунтовано зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу з 20 000 грн до 10 000 грн, а тому доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про безпідставність зменшення розміру судових витрат є необґрунтованими.

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що заяву про відшкодування зазначених витрат та докази були подані після спливу п`ятиденного строку з дня ухвалення рішення суду не гуртуються на матеріалах справи. Так, постанову суд апеляційної інстанції прийняв

21 лютого 2019 року, а заяву про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу із відповідними доказами було подано адвокатом відповідача - Степанюком Є. В. 25 лютого 2019 року (а. с. 137), тобто у межах п`ятиденного строку з моменту ухвалення рішення суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Степанюк Євгеній Володимирович, залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 листопада

2018 року, постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 12 березня

2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович