Постанова

Іменем України

30 березня 2021 року

м. Київ

справа № 752/2501/16-ц

провадження № 61-20885св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про переведення прав покупця за договором купівлі-продажу.

Свої позовні вимоги обґрунтував тим, що 13 листопада 2014 року між ним і ОСОБА_3 було укладено договір оренди нежитлового приміщення загальною площею 62, 9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

За домовленістю із орендодавцем він здійснив капітальний ремонт орендованого приміщення, 110 000, 00 грн вартості якого зараховано в рахунок орендної плати за період з 14 лютого 2015 року по 14 січня 2016 року. Надалі він додатково сплатив 30 000, 00 грн орендної плати до 14 квітня 2016 року.

11 лютого 2016 року йому стало відомо, що 15 грудня 2015 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3 здійснив продаж спірного приміщення відповідачу ОСОБА_2 .

Зазначав, що на момент укладення відповідачами договору купівлі-продажу він належно виконував свої обов`язки за договором найму, тому, відповідно до частини другої статті 777 ЦК України, мав переважне право на придбання вказаного нежитлового приміщення.

З огляду на викладене, просив перевести на нього права покупця за договором купівлі-продажу від 15 грудня 2015 року, укладеного між відповідачами, та визнати за ним право власності на спірне нежитлове приміщення.

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та, з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог, просила зобов`язати відповідачів усунути перешкоди в користуванні нею спірним нежитловим приміщенням, шляхом виселення відповідачів; та стягнути з них заборгованість за спожиті житлово-комунальні послуги у розмірі 43 874, 36 грн, а також збитки (упущену вигоду) в розмірі 310 726, 00 грн.

Зустрічний позов обґрунтувала тим, що вона позбавлена можливості користуватись спірним нежитловим приміщенням, право власності на яке набула на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 2015 року. Перешкоди у користуванні цим приміщенням чинить ОСОБА_1 , який разом із дружиною ОСОБА_4 здійснюють там торгову діяльність із продажу квітів. Відповідачі звільнити приміщення у добровільному порядку відмовляються.

Зазначала, що внаслідок таких дій ОСОБА_1 та ОСОБА_4 вона зазнала збитків у вигляді упущеної вигоди, яку могла отримати шляхом отримання орендної плати за договором оренди нерухомого майна б/н від 21 грудня 2015 року, укладеного між нею та ОСОБА_5 , за умови своєчасної передачі об`єкта оренди орендарю.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_6 задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_1 і ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні належним їй нерухомим майном, а саме: нежитловими приміщеннями з № 1 по № 3 (групи приміщень № 230) літ. А загальною площею 62, 9 кв. м по АДРЕСА_1 .

Зобов`язано ОСОБА_1 та ОСОБА_4 звільнити вказані нежитлові приміщення. У іншій частині зустрічного позову відмовлено.

Відмовляючи в первісному позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що в ОСОБА_1 не виникло переважного права на придбання орендованого ним спірного нежитлового приміщення, оскільки при укладенні договору оренди між ним та ОСОБА_3 не було дотримано вимог частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України, тому він є нікчемний і не створює для його сторін правових наслідків.

Задовольняючи зустрічний позов у частині усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 і ОСОБА_4 після переходу права власності на спірні нежитлові приміщення до ОСОБА_2 продовжують ними користуватись для здійснення своєї діяльності, що свідчить про порушення прав ОСОБА_2 , які підлягають захисту шляхом усунення перешкод у користуванні власністю.

У задоволенні зустрічного позову в частині стягнення упущеної вигоди місцевий суд відмовив з підстав недоведеності ОСОБА_2 реальної можливості отримання вказаного нею доходу від здачі приміщення в оренду за договором оренди від 21 грудня 2015 року.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року рішення місцевого суду про відмову в зустрічному позові в частині відшкодування збитків скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 збитки в сумі 312 231, 77 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Здійснено розподіл судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 10 липня 2019 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року скасовано в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 (в частині задоволення і в частині відмови в зустрічному позові) та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що під час розгляду справи суди не вирішили питання юрисдикції зустрічного позову, зокрема, не встановили, у якому статусі та з якою метою (для задоволення власних потреб, як фізичної особи, чи здійснення господарської діяльності) учасники правовідносин у цій справі використовували спірне приміщення, та чи є підстави для закриття провадження у справі.

Постановою Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що встановивши, що відповідачі за зустрічним позовом без правових підстав використовують спірне нежитлове приміщення, власником якого є ОСОБА_2 , суд першої інстанції обґрунтовано зобов`язав їх не чинити перешкод ОСОБА_2 у користуванні власністю і звільнити ці приміщення. Також апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог про стягнення збитків (упущеної вигоди) та заборгованості за житлово-комунальні послуги, з огляду на їх недоведеність.

При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що між сторонами справи не існувало правовідносин, які притаманні господарській діяльності, оскільки ОСОБА_2 набула право власності на спірне нежитлове приміщення як фізична особа, а не як суб`єкт підприємницької діяльності, статус якого вона отримала після набуття права власності на майно, а тому не вбачав підстав для закриття провадження у справі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_7 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасуватипостанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року й направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції вийшов за межі вказівок Верховного Суду, наведених у постанові від 10 липня 2019 року, та повторно розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення місцевого суду від 20 вересня 2017 року, яка вже була розглянута та відхилена рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року.

Окрім цього зазначає, що висновок апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову в частині стягнення збитків ґрунтується на припущеннях, апеляційний суд залишив поза увагою встановлені рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року обставини, а також наявні в матеріалах справи письмові докази, показання свідків, пояснення сторін та їх представників.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

01 квітня 2020 року справу № 752/2501/16-ц передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За вказаних обставин тут і надалі положення ЦПК України застосовуються у редакції, яка діяла до 08 лютого 2020 року.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Установлено, що 13 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір оренди нежитлового приміщення загальною площею 62, 9 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до пунктів 1.4, 2.1, 3.1 якого приміщення надається для здійснення торгової діяльності, строком на 3 роки з моменту прийняття його за актом здачі-приймання, який є невід`ємною частиною цього договору зі сплатою 10 000, 00 грн орендної плати на місяць.

15 грудня 2015 року власник орендованого спірного приміщення ОСОБА_3 уклав із ОСОБА_2 договір купівлі-продажу нерухомого майна, згідно з яким ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 прийняла у власність нежитлові приміщення з № 1 по № 3 (групи приміщень № 230) за літ. А, загальною площею 62, 9 кв.м по АДРЕСА_1 .

21 грудня 2015 року ОСОБА_2 уклала договір оренди нерухомого майна з ОСОБА_5 , відповідно до якого зобов`язалась передати в тимчасове користування останньому спірні нежитлові приміщення зі сплатою щомісячної орендної плати в розмірі 16 354, 00 грн.

26 квітня 2016 року, внаслідок того, що ОСОБА_1 і ОСОБА_4 не звільнили вказані приміщення, за мировою угодою з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 розірвала укладений нею договір оренди спірного приміщення і повернула ОСОБА_5 сплачений аванс у розмірі 49 062, 00 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У цій справі суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без правових підстав використовують нежитлове приміщення, розташоване по АДРЕСА_1 , власником якого на підставі договору-купівлі продажу від 15 грудня 2015 року є ОСОБА_2 .

Звернувшись до суду із позовними вимогами до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про стягнення збитків у розмірі 310 726, 00 грн, ОСОБА_2 посилалась на те, що ці збитки полягають в неотриманні нею доходів від здачі в оренду придбаного приміщення на підставі договору оренди від 21 грудня 2015 року.

Частинами першою, другою статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За змістом статті 1166 ЦК України для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.

Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Аналогічний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 в справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18).

Таким чином, незважаючи на те, що неодержаний прибуток - це результат, який не наступив, вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди також мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як установлено апеляційним судом, на момент придбання спірного нежитлового приміщення ОСОБА_2 було достовірно відомо про те, що приміщення не є вільним, його займає інший орендар на підставі договору з попереднім власником ОСОБА_3 ОСОБА_2 лише 04 лютого 2016 року повідомила ОСОБА_1 про перехід до неї права власності на спірне нежитлове приміщення, розірвання договору оренди та вимагала звільнити приміщення протягом трьох календарних днів з дня отримання повідомлення та протягом семи днів сплатити заборгованість по орендній платі та комунальним платежам. Відтак, ОСОБА_2 не могла не розуміти, що передача нею приміщення в оренду ОСОБА_5 станом на 21 грудня 2015 року була неможлива.

Таким чином, установивши, що позивач за зустрічним позовом не довела можливості реального отримання нею доходів від здачі спірного нежитлового приміщення в оренду за договором оренди від 21 грудня 2015 року в сумі 310 726, 00 грн, а доказів понесення витрат по оплаті комунальних послуг у розмірі 48 874, 36 грн вона не надала, суд апеляційної інстанції обґрунтовано погодився з висновком місцевого суду про відсутність підстав для стягнення цих коштів з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі вказівок Верховного Суду, які містяться в постанові від 10 липня 2019 року, та повторно розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка вже була залишена без задоволення рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року, колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки постановою Верховного Суду від 10 липня 2019 року вказане рішення апеляційного суду було скасовано в частині вирішення зустрічних позовних вимог (і відмовлених, і задоволених), а тому суд апеляційної інстанції правомірно розглядав апеляційну скаргу ОСОБА_1 , який оскаржував рішення суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог.

Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи та стосуються переоцінки доказів. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстав для його скасування немає.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 рокубез змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков