Постанова
Іменем України
01 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 752/7311/13-ц
провадження № 61-31334св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Коломієць Г. В. (суддя-доповідач)
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа - Головне управління юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 жовтня 2017 року, ухвалене у складі колегії суддів:
Заришняк Г. М., Андрієнко А. М., Мараєвої Н. Є.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду
з позовом до ОСОБА_3 , про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності на земельну ділянку
у зв`язку з набуттям права власності на жилий будинок, визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом та встановлення порядку користування земельною ділянкою.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 листопада 2004 року та додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 11 січня 2006 року за ОСОБА_1 , зокрема, було визнано право власності на 7/16 частини будинку АДРЕСА_1 та 1/8 частини гаража літ. «Г» по АДРЕСА_2 після померлого ОСОБА_4 . За ОСОБА_2 визнано право власності на 1/16 частини будинку АДРЕСА_1 та 1/8 частини гаража літ. «Г» по АДРЕСА_2 після померлого ОСОБА_4 . Тобто за ними (позивачами) визнано право власності на 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 .
Іншим співвласником зазначеного будинку була ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті співвласником будинку став
ОСОБА_3 , як її спадкоємець за заповітом.
Проте до спадкового майна, яке залишилося після смерті ОСОБА_4 , не була включена земельна ділянка, право власності на яку ОСОБА_4 набув у зв`язку з отриманням ним у дар земельної ділянки площею 200 кв. м по АДРЕСА_1 за договором дарування, укладеним між ним та ОСОБА_5 29 січня 2000 року.
Вказували, що у встановленому законом порядку вони набули право власності на земельну ділянку площею 200 кв.м по
АДРЕСА_1 , оскільки проживали зі спадкодавцем ОСОБА_4 на момент його смерті та фактично вступили у володіння спадковим майном.
У зв`язку з набуттям права власності на 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 вони набули і право власності на частину земельної ділянки, яка знаходиться під житловим будинком та на частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування.
Уточнивши позовні вимоги, позивачі просили суд:
визнати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5 , на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 8000000000:79:155:0007, розташовану по АДРЕСА_1 , недійсним;
визнати за ними право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га (200 кв. м) по АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 ;
визнати за ними право власності на земельну ділянку площею 0,0611 га по АДРЕСА_1 , під житловим будинком та яка необхідна для обслуговування 1/2 частини будинку за вказаною вище адресою;
встановити порядок користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 , ОСОБА_2
і ОСОБА_3 , відповідно до варіанта № 1 висновку судової земельно-технічної експертизи від 22 жовтня 2015 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 16 травня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за життя ОСОБА_4 не оформив право власності на подаровану йому земельну ділянку площею 0,0200 га, а тому ця земельна ділянка йому не належала. Відповідач у свою чергу прийняв у спадщину право постійного користування земельною ділянкою площею 0,0621 га, а також право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га.
Короткий зміст ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилено.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 травня 2016 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції, залишив його без змін і зазначив, що висновки суду відповідають встановленим обставинам справи.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 серпня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,010 га кадастровий номер
8000000000:79:155:0007, розташовану на
території АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням (використанням) земельної ділянки - обслуговування жилого будинку і господарських будівель, видане Другою державною нотаріальною конторою 08 листопада 2012 року, реєстровий № 6-1583, ОСОБА_3
Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га (200 кв. м) за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 0,0300 га (300 кв. м), за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розташована 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 та яка необхідна для обслуговування цієї 1/2 частини будинку.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку площею 0,0500 га (500 кв. м), за адресою: АДРЕСА_1 , яка зайнята під 1/2 частиною житлового будинку та необхідна для обслуговування цієї 1/2 частини будинку.
Встановлено порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1621 га відповідно до варіанта № 1 висновку експертів за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 жовтня 2015 року № 17326/14-41/173267/14-43 між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 таким чином:
виділено співвласникам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 у спільне користування земельну ділянку АДРЕСА_1 , площею 170 кв. м (0,0170 га), яка забезпечує можливість користування (здійснення під`їзду, проходу) до житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка обмежена лініями розподілу та позначена точками: 3-2-23-24-25-26-27-28-29-9-8-7-6-5-4-3, що зображена на схемі в додатку № 1 до висновку експертів за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 жовтня 2015 року
№ 17326/14-41/173267/14-43.
Для доступу та обслуговування відповідної частини житлового будинку співвласникам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виділено у користування земельну ділянку АДРЕСА_1 площею 0,0726 га (726 кв. м), яка згідно з варіантом № 1 розподілу земельної ділянки АДРЕСА_1 , викладеним у висновку експертів за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи
від 22 жовтня 2015 року № 17326/14-41/173267/14-43, обмежена лініями розподілу: від точки «1» лінія розподілу проходить по вулиці Гвардійській через точки «17», «18», у точку «19»; від точки «19» лінія розподілу проходить по правій лінії ділянки через точки «20», «21», у точку «22»; від точки «22» лінія розподілу проходить по тильній межі ділянки довжиною 11,36 м у точку «12»; від точки «12» лінія розподілу проходить довжиною 36,32 м у точку «11»; від точки «11» лінія розподілу довжиною 2,87 м проходить у точку «10»; від точки «10» лінія розподілу проходить довжиною 6,92 м у точку «9», яка розташована на куті жилого будинку; від точки «9» лінія розподілу проходить по стіні житлового будинку через точки «29», «28», «27», «26», «25», «24», «23», у точку «2», яка розташована на відстані З,01 м від кута будинку; від точки «2», яка розташована на відстані 3,01 м від кута будинку, лінія розподілу проходить довжиною 8,00 м у точку «1», яка знаходиться по вулиці Гвардійська .
Для доступу та обслуговування відповідної частини житлового будинку та господарських будівель співвласнику ОСОБА_3 виділено
в користування земельну ділянку АДРЕСА_1 площею 0,0726 га (726 кв. м), яка згідно з варіантом № 1 розподілу земельної ділянки АДРЕСА_1 , викладеним у висновку експертів за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 жовтня 2015 року № 17326/14-41/173267/14-43, обмежена лініями розподілу: від точки «15», лінія розподілу проходить по вулиці Гвардійська через точку «16» у точку «1»; від точки «1» лінія розподілу проходить довжиною 8,00 м у точку «2», яка знаходиться на відстані 3,01 м
від кута будинку; від точки «2», яка знаходиться на відстані 3,01 м від кута будинку, лінія розподілу проходить по стіні житлового будинку через точки «З», «4», «5 «6», «7», «8», у точку «9», яка знаходиться на куті будинку; від точки «9» лінія розподілу, яка знаходиться на куті будинку, проходить довжиною
6,92 м у точку «10»; від точки «10» лінія розподілу проходить довжиною 2,87 м у точку «11»; від точки «11» лінія розподілу довжиною 36,32 м проходить у точку «12», яка знаходиться на тильній межі ділянки; від точки «12» лінія розподілу проходить довжиною 12,99 м по тильній межі в точку «13»; від точки «13» лінія розподілу проходить по лівій межі через точку «14» у точку «15».
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_4 набув право власності на земельну ділянку площею 0,200 га на
АДРЕСА_1 за договором дарування частини земельної ділянки від 29 січня 2000 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрижак Я. А., проте не зареєстрував це право у зв`язку зі смертю, що не може бути підставою для позбавлення права власності.
Факт проживання позивачів у спірному будинку з 1996 року встановлений рішенням Голосіївського районного суду місті Києва від 24 листопада
2004 року, а тому вони набули право власності на земельну ділянку площею 200 кв. м., яку за договором дарування частини земельної ділянки
від 29 січня 2000 року набув померлий ОСОБА_4 .
Видача свідоцтва про право на спадщину на ім`я відповідача на всю земельну ділянку, включаючи і 0,0200 га, яку набув за договором дарування частини земельної ділянки від 29 січня 2000 року померлий ОСОБА_4 ,
й яка отримана позивачами у спадщину, порушує права останніх.
У зв`язку з набуттям позивачами 24 листопада 2004 року права власності на 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 , позивачі набули і право власності на частину земельної ділянки, яка знаходиться під житловим будинком та необхідна для її обслуговування, відповідно до норм статей 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Встановлюючи між сторонами порядок користування земельною ділянкою, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами постійно виникають конфлікти щодо порядку користування спірною земельною ділянкою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 жовтня 2017 року в частині задоволених позовних вимог та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 травня 2016 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 07 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Голосіївського районного суду міста Києва.
У січні 2018 року справа надійшла до Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Справа передана до Верховного Суду в травні 2018 року.
Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2020 року зупинено касаційне провадження до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справа № 689/26/17.
У вересні 2020 року, згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа передана судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року задоволено заявлений головуючим Луспеником Д. Д. самовідвід.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 вересня 2020 року визначено суддів, які входять до складу колегії.
Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року поновлено касаційне провадження у даній справі.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не навів у своєму рішенні мотивів, з яких скасував свідоцтво про право на спадщину за заповітом видане на ім`я ОСОБА_3 , не взяв до уваги обставини, встановлені рішенням Голосіївського районного суду міста Києва
від 18 березня 2009 року та які відповідно до положень частини третьої статті 61 ЦПК України (в редакції 2004 року) не підлягають доказуванню під час розгляду цієї справи.
Крім того, заявник вважає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_4 набув права власності на частину земельної ділянки площею 0,0200 га, оскільки за життя він не отримав документ, що посвідчує право власності на земельну ділянку, а також тому, що частина земельної ділянки площею 0,0200 га в натурі не виділялась.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У квітні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просили залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін, оскільки при його ухваленні правильно застосовані норми матеріального та процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Встановлено, що ОСОБА_1 з 06 жовтня 1990 року перебувала
у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , під час якого ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_2 .
Відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-КВ № 035933 від 12 серпня 1999 року ОСОБА_5 надано в постійне користування земельну ділянку площею 0,0621 га у межах згідно з планом по АДРЕСА_1 , для обслуговування жилого будинку
і господарських будівель.
На підставі державного акта на право приватної власності на землю
від 12 серпня 1999 року серії І-КВ № 143487 ОСОБА_5 , передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1000 га по
АДРЕСА_1 , для обслуговування вказаного жилого будинку
і господарських будівель.
Згідно з договором дарування частини земельної ділянки від 29 січня
2000 року, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрижак Л. А., ОСОБА_5 (мати) подарувала ОСОБА_4 частину земельної ділянки площею 200 кв. м (0,0200 га), надану для обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 .
З архівної копії договору дарування частини земельної ділянки від 29 січня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрижак Я.А., встановлено, що ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар частину земельної ділянки площею
200 кв. м (0,0200 га), надану для обслуговування житлового будинку
і господарських будівель.
Оригінал державного акта серії І-КВ № 143487 на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_5 Київською міською державною адміністрацією 12 серпня 1999 року та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів за № 79-2-00265, із відміткою про посвідчення договору дарування (на титульній стороні державного акта), після його реєстрації був повернутий на руки ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер. Після його смерті відкрилась спадщина, але до спадкової маси вказана вище земельна ділянка площею 0,0200 га не ввійшла.
Із заповіту ОСОБА_5 від 17 серпня 2001 року встановлено, що вона заповіла належну їй частину житлового будинку з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на
АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку, на якій цей будинок розташований, своєму синові ОСОБА_3 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 листопада
2004 року за ОСОБА_1 , як дружиною померлого ОСОБА_4 , визнано право власності на 1/2 частину другого поверху будинку
АДРЕСА_1 , 1/2 частини гаража літ. «Г». За
ОСОБА_1 та неповнолітньою донькою ОСОБА_2 визнано право власності на спадкове майно по 1/16 частини будинку, по 1/8 частини гаража літ. «Г», виділено ОСОБА_1 та її неповнолітній доньці
ОСОБА_2 у натурі другий поверх будинку по
АДРЕСА_1 , що є 25/50 або 1/2 частини будинку, гараж літ. «Г». Рішення набрало законної сили.
Додатковим рішенням Голосіївського районного суду від 11 січня 2006 року за ОСОБА_1 визнано право власності на 7/16 частини будинку АДРЕСА_1 та 7/8 частини гаража літ. «Г» на
АДРЕСА_2 після померлого ОСОБА_4 , за ОСОБА_2 визнано право власності 1/16 частини будинку
АДРЕСА_1 та 1/8 частини гаража літ. «Г». Отже, позивачі є власниками Ѕ частини будинку АДРЕСА_1 .
Інша частина вказаного житлового будинку, станом на день набрання законної сили рішенням Голосіївського районного суду міста Києва
від 24 листопада 2004 року, залишалася у власності ОСОБА_5 , матері ОСОБА_4 , яка набула право власності на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право на спадщину від 24 жовтня 1991 року. Рішення набрало законної сили.
08 лютого 2011 року, тобто після смерті ОСОБА_4 , ОСОБА_5 отримала дублікат державного акта серії ЯЖ № 015659 на право власності на всю земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1 , без врахування тієї обставини, що земельна ділянка площею 0,0200 га вже була подарована ОСОБА_4 за договором дарування
від 29 січня 2000 року. Таким чином, даний дублікат став підставою для набуття права на спадщину за заповітом ОСОБА_3 на цілу земельну ділянку площею 0,1000 га.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
24 травня 2012 року ОСОБА_3 звернувся із заявою до Другої київської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини, яка на момент смерті ОСОБА_5 складалася із 8/16 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 0,1000 га, кадастровий номер 8000000000:79:155:0007 на АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 8000000000:79:155:0007, розташованої на території АДРЕСА_1 .
28 листопада 2012 року державний нотаріус видав ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вказане вище нерухоме майно.
Встановлено, що між сторонами постійно виникають конфлікти щодо користування спірною земельною ділянкою.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 24 березня 2014 року за клопотанням позивачів по даній справі призначена судова земельно-технічна експертиза, проведення якої доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз МЮ України
Із висновку судової земельно-технічної експертизи від 22 жовтня 2015 року
№ 17327/14-43 встановлено, що експертом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України запропоновано два варіанти розподілу спірної земельної ділянки площею 1621 кв. м.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції відповідає в повній мірі, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Так, задовольняючи позов у частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,010 га, розташовану на АДРЕСА_1 , виданого ОСОБА_3 та визнаючи за позивачами в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, суд апеляційної інстанції виходив з того, що 29 січня 2000 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_4 частину земельної ділянки площею 200 кв. м, для обслуговування житлового будинку
і господарських споруд по АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування, посвідченим нотаріально, та право власності на яку обдарований на час своєї смерті, ІНФОРМАЦІЯ_3 , не зареєстрував.
Відповідно до вимог частини першої - другої статті 243 Цивільного кодексу Української РСРС (далі - ЦК УРСР 1963 року) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Згідно з частиною першою статті 244 ЦК УРСР 1963 року договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.
Відповідно до вимог статті 128 ЦК УРСР 1963 року право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.
Таким чином, на час укладення між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 договору дарування частини земельної ділянки ЦК УРСР 1963 року не пов`язував момент виникнення права власності на нерухомість з моментом державної реєстрації договорів, що підлягали такій реєстрації.
За таких обставин обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_4 набув право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га на АДРЕСА_1 за договором дарування частини земельної ділянки від 29 січня 2000 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрижак Я. А., проте не зареєстрував це право у зв`язку зі смертю, що не може бути підставою для позбавлення права власності. А видача свідоцтва про право на спадщину на ім`я ОСОБА_3 на всю земельну ділянку, включаючи і 0,0200 га, яку набув за договором дарування частини земельної ділянки від 29 січня
2000 року покійний ОСОБА_4 , і отримана позивачами у спадок, порушує права останніх.
Доводи касаційної скарги в тій частині, що спадкодавець ОСОБА_4 не набув право власності у встановленому законом порядку, оскільки не встановив межі земельної ділянки за опосередкуванням землевпорядних організацій у натурі і не одержав документ, що посвідчує право власності на земельну ділянку, не заслуговують на увагу, враховуючи таке.
Згідно з частиною першою статті 22 ЗК УРСР 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Відповідно до вимог статті 23 ЗК УРСР 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. На час виникнення спірних правовідносин, дію вказаної норми щодо власників земельних ділянок, визначених статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року N 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (далі - Декрет) було зупинено на час дії Декрету.
Частиною четвертою Декрету встановлено, що громадяни України мають право продавати або іншими способами відчужувати земельні ділянки, передані їм, зокрема, для обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), у межах норм, установлених ЗК України без зміни їх цільового призначення.
Договір купівлі-продажу або інше відчужування земельної ділянки посвідчується у нотаріальному порядку і реєструється у сільській, селищній, міській Раді народних депутатів, на території якої розташована земельна ділянка.
Таким чином ЗК УРСР 1990 року та Декрет, які були спеціальними нормативними актами, що регулювали земельні відносини в Україні на час переходу права власності на частину спірної земельної ділянки від
ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , передбачали відчуження земельних ділянок наданих, зокрема, для обслуговування житлових будинків і господарських будівель шляхом укладення нотаріально посвідчених договорів з подальшою їх реєстрацією в органах місцевої ради, що в свою чергу узгоджується з положеннями, викладених у статтях 128 244 ЦК УРСР 1963 року, щодо моменту виникнення права власності на відчужену земельну ділянку.
Крім того, звертаючись до суду з позовом про захист своїх порушених прав власників, позивачі вказували, що з 24 листопада 2004 року рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 листопада 2004 року та додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 11 січня 2006 року, які набрали законної сили, за ними визнано право власності на 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 , тому вони набули право власності на 1/2 частини земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком та на частину земельної ділянки яка необхідна для його обслуговування.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня
1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
У частині першій статті 377 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (24 листопада 2004 року), визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частина перша статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (24 листопада 2004 року) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
Разом з тим при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня
2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.
Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120
ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Наведений підхід підтверджується також і ретроспективним аналізом норм законодавства щодо переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження права власності на нерухоме майно. Радянське законодавство оперувало терміном «основні фонди». Термін «нерухомість» і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 1 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і «все, що міцно з ними зв`язано», як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню.
Стаття 30 ЗК УРСР 1990 року в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377
ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно
Указана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 23 грудня 2015 року у справі № 6-244цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) та підтримана у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20).
Таким чином, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, дійшов обґрунтованого висновку про те, що у зв`язку
з набуттям позивачами 24 листопада 2004 року права власності на 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 , вони набули право власності і на частину земельної ділянки, яка знаходиться під житловим будинком та необхідна для його обслуговування, відповідно до норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_3 , посилаючись на положення частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року, вказував, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва
від 18 березня 2009 року, яке набрало законної сили та яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , Київської міської державної адміністрації про визнання державних актів на право власності та право постійного користування земельною ділянкою частково недійсними, визнання права власності та права користування земельною ділянкою за заповідачем ОСОБА_5 було закріплено правомірність одноособового постійного користування та власності спірної земельної ділянки. Однак колегія суддів не погоджується з такими доводами касаційної скарги, оскільки відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , Голосіївський районний суд міста Києва виходив з правомірності набуття ОСОБА_5
у власність та в постійне користування спірної земельні ділянки на законних підставах, які посвідчені державними актами до набуття позивачами права власності на 1/2 частини домоволодіння, тоді як за загальним правилом, встановленим у статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, що, як зазначалося вище, узгоджується з висновками, викладеними
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі
№ 689/26/17 (провадження № 14-47цс20).
Таким чином, суд апеляційної інстанції належним чином виконав вимоги статті 212 ЦПК України 2004 року щодо оцінки доказів і дотримання вимог статті 213 ЦПК України 2004 року щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив обставини у справі, правильно застосував положення статей 128 ЦК УРСР 1963 року, статті 377 ЦК України, статті 120
ЗК України до спірних правовідносин.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який їх обґрунтовано спростував.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального
і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400 402 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 жовтня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Головуючий Г. В. Коломієць
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк