Постанова

Іменем України

14 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 753/12722/19

провадження № 61-12664св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Яготинської районної державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шаповаловим Андрієм Миколайовичем, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 січня 2022 року у складі судді Трусової Т. О. та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року у складі колегії суддів Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 про визання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, мотивуючи свої вимоги тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований в цій квартирі, проте ніколи в ній не проживав. Його місцем проживання є: АДРЕСА_2 . Реєстрація відповідача у квартирі створює йому перешкоди в реалізації прав власника майна.

Просив суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням (квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 був відсутній у житловому приміщенні без поважних причин понад один рік.

Зняти ОСОБА_2 з реєстрації у спірній квартирі.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 січня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року, у позові відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили, що неповнолітній ОСОБА_2 самостійно обрав собі інше місце проживання, а проживання відповідача з бабусею за іншою адресою зумовлене ухиленням позивача від виконання батьківських обов`язків. Визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, буде порушувати його житлові права, гарантовані Конвенцією про права дитини СК України, та Законом України «Про охорону дитинства».

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2022 року ОСОБА_4 через адвоката Шаповалова А. М. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року, просить скасувати судові рішення та задовольнити позов.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц, провадження № 61-7233св19, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18, від 19 червня 2019 року у справі № 2025/3616/2012, провадження № 61-41924св18, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, провадження № 61-7317св19, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, провадження № 61-23089св19, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, провадження № 61-6652св21, від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, провадження № 61-29520св18, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, провадження № 61-17372св18, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/1521/17, провадження № 61-17115св18, у постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц.

Він є власником квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У квартирі також зареєстрований ОСОБА_2 , який ніколи не мешкав у ній, не користувався житлом, не зберігав у приміщенні належне йому майно, жодним чином не дбав про зазначену нерухомість.

Відповідач проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Факт реєстрації місця проживання відповідача у його квартирі створює йому перешкоди у реалізації права на користування та розпоряджання своїм майном.

Суди не дослідили строк відсутності відповідача у спірному житловому приміщенні.

На момент прийняття постанови суду апеляційної інстанції відповідач досягнув повноліття, тому до нього може бути пред`явлена вимога про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12 листопада 2020 року його позбавлено батьківських прав щодо ОСОБА_2 . Внаслідок цього він втратив особисті немайнові права щодо відповідача, проте через те, що ОСОБА_2 зареєстрований у його квартирі в нього існують перешкоди у розпорядженні своєю власністю. Відповідач має право на користування житлом в новій родині. ОСОБА_2 не належить до членів його сім'ї.

Позбавлення неповнолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися тільки в разі наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, якого немає в матеріалах справи.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Встановлені судами обставини

ОСОБА_1 є біологічним батьком відповідача ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Матір`ю неповнолітнього ОСОБА_5 записана ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12 листопада 2020 року у справі № 753/2335/20 задоволено позов ОСОБА_7 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Яготинської районної державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав, встановлення піклування, призначення піклувальника, стягнення аліментів. Позбавлено ОСОБА_1 батьківських прав щодо його неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Встановлено піклування над неповнолітньою дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та призначено його піклувальником ОСОБА_7 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_7 аліменти на утримання неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини від усіх його заробітків (доходу), щомісяця, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку, починаючи з 05 лютого 2020 року і до досягнення дитиною повноліття.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 71 ЖК України встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Верховний Суд виходить з того, що відповідно до цивільного процесуального закону позивач має довести факт відсутності відповідача у жилому приміщенні без поважних причин.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц.

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених у наведених вище постановах Верховного Суду, оскільки не досліджували обставини довготривалої відсутності ОСОБА_2 у спірному житлі.

Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Верховний Суд дійшов висновку щодо безпідставності таких доводів касаційної скарги з урахуванням встановлених у справі фактичних обставин.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Тобто правова норма щодо визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, підлягає застосуванню відповідно до встановлених фактичних обставин.

Спір у справі стосується визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки на момент звернення у червні 2019 року ОСОБА_1 до суду із позовом відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був неповнолітнім.

Відповідно до частини другої статті Закону України «Про охорону дитинства» діти-члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції про права дитини).

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову.

Встановивши, що на момент звернення у червні 2019 року ОСОБА_1 із позовом відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був неповнолітнім, іншого житла у власності не має, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 2025/3616/2012, на яку заявник посилається як на підставу скасування судових рішень у справі, зазначаючи, що на момент прийняття постанови суду апеляційної інстанції відповідач досягнув повноліття, тому до нього може бути пред`явлена вимога про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

При поданні позовної заяви не існували обставини досягнення ОСОБА_2 повноліття, тобто не зазначалися в підставах заявленого позову.

Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Згідно з частиною шостою статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не міг виходити з підстав позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Отже, доводи касаційної скарги щодо неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 2025/3616/2012, є безпідставними.

Постанови Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, на які також посилається заявник, об`єднуються загальним висновком про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на те, що ОСОБА_2 не належить до членів його сім`ї, оскільки рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12 листопада 2020 року його (позивача) позбавлено батьківських прав щодо ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 166 СК України особа, позбавлена батьківських прав, втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов`язків щодо її виховання, проте не звільняється від обов`язку щодо утримання дитини.

Отже, ОСОБА_2 не втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 внаслідок позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав щодо нього.

Постановою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц відмовлено у задоволенні заяви про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, тобто Верховний Суд України не переглядав по суті справу та не сформував правових висновків, застосовних для розгляду цього спору.

У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 592/1521/17 викладений правовий висновок про те, що у випадку, коли спір безпосередньо стосується права неповнолітньої на користування житлом, а тому відповідно до статті 19 СК України участь органу опіки та піклування у розгляді такої справи є обов`язковою.

Верховний Суд зазначає таке.

Згідно зі статтею 56 ЦК України органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Права та обов`язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини четвертої статті 19 СК України при розгляді справи щодо місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Безпосереднє ведення справ і координація діяльності стосовно захисту прав дітей, зокрема дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, а також стосовно здійснення передбачених законодавством заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству стосовно дітей та за участю дітей покладаються на служби у справах дітей районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, сільських, селищних рад об`єднаних територіальних громад (далі - служби у справах дітей). Для здійснення визначених законом повноважень щодо захисту прав дітей міські, районні у містах (у разі їх утворення), сільські, селищні ради об`єднаних територіальних громад забезпечують: утворення служб у справах дітей (абзаци шостий і сьомий пункту 3 Постанови № 866).

Згідно з підпунктом 6 пункту 5 Примірного положення про службу у справах дітей міської, районної у місті ради, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 16 вересня 2021 року № 518, служба має право: представляти в разі необхідності інтереси дітей у судах, у їх взаємодії з підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, брати участь у розгляді судами справ щодо дітей і захисту їхніх прав та інтересів.

У цій справі Службу у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації та Службу у справах дітей та сім`ї Яготинської районної державної адміністрації залучено до участі у справі, що виключає порушення статті 19 СК України й не свідчить про незастосування судами висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 592/1521/17.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі.

Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 , подану адвокатом Шаповаловим Андрієм Миколайовичем, залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточноюі оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

О. В. Ступак

В. В. Яремко