Постанова

Іменем України

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 753/18448/17

провадження № 61-19002св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Борозенець Юліана Георгіївна,

розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 червня 2019 року у складі судді Трусової Т. О. та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Борозенець Ю. Г., про визнання права власності на частину спільного сумісного майна подружжя.

Позов мотивувала тим, що з 01 грудня 1979 року вона і ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі.

У період шлюбу на підставі ордеру подружжя отримало у Житлово-будівельному кооперативі«Арсеналець-26» (далі - ЖБК «Арсеналець-26») однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Пайовий внесок в розмірі 6 348,00 крб сплачувався частками зі спільного сімейного бюджету протягом перебування позивача у шлюбі із ОСОБА_5 до липня 1992 року.

13 липня 1993 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 був розірваний.

13 січня 2010 року ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право власності на зазначену квартиру.

Оскільки квартира є однокімнатною, позивач з колишнім чоловіком не бачили сенсу у її поділі і хотіли зберегти її для дочки, яка повинна була її успадкувати.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відкрилась спадщина, а до спадкової маси, крім іншого, увійшла спірна квартира. Заяви про прийняття спадщини подали спадкоємці першої черги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Позивач звернулась до спадкоємців щодо визнання ними її частки у спільному сумісному майні, але ОСОБА_3 та ОСОБА_4 її право заперечили.

З огляду на викладені обставини ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на Ѕ частину спільного сумісного майна подружжя - квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що квартира, яка була набута в період зареєстрованого шлюбу позивача з ОСОБА_5 і пайовий внесок за яку був сплачений під час їх шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 припинено 13 липня 1993 року, а вимога про визнання права власності на частину спільного сумісного майна пред`явлена 09 жовтня 2017 року, тобто через 24 роки після розірвання шлюбу.

Доводи представника позивача про те, що до смерті колишнього чоловіка право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру не порушувалось, суд вважав безпідставними. Враховуючи, що саме ОСОБА_5 був членом житлово-будівельного кооперативу і лише він був вказаний в ордері на жиле приміщення, а ОСОБА_1 у вказаній квартирі ніколи не проживала, не була у ній зареєстрована, то після розірвання шлюбу вона не могла не дізнатися про порушення свого права власності на квартиру.

Тому суд першої інстанції вважав, що початком перебігу позовної давності у цьому спорі є дата розірвання шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 . Оскільки ОСОБА_3 заявила про застосування позовної давності, суд, визнаючи суб`єктивне право позивача на половину спірної квартири, на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України відмовив у задоволенні позову за спливом позовної давності.

Апеляційний суд з таким висновком суду першої інстанції погодився, додатково зазначивши, що статус майна змінився, оскільки тривалий час позивач не заявляла своїх вимог щодо нього та з моменту реєстрації свого права власності ОСОБА_5 став єдиним власником спірної квартири.

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира, яка була набута в період зареєстрованого шлюбу позивача з ОСОБА_5 та пайовий внесок за яку був сплачений під час їх шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Проте суди безпідставно вважали, що початком перебігу позовної давності у цьому спорі є дата розірвання шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .

Позивач, посилаючись на висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 26 квітня 2018 року у справі № 466/9338/16-ц, зазначає про помилковість тверджень судів попередніх інстанцій щодо пропущення нею позовної давності. Крім того, зазначає, що у матеріалах цивільної справи відсутні будь-які докази, які б свідчили, що за життя ОСОБА_5 між ним та позивачем виник спір з приводу нерухомого майна (квартири), а отже і перебіг позовної давності для позивача не розпочинався у день розірвання шлюбу.

Відмова у позові з підстав спливу позовної давності допускається у тому випадку, коли цивільне право або інтерес особи, яка звернулась до суду, є правомірним, але не підлягає судовому захисту через пропущення строків на звернення до суду. В іншому випадку відмова у задоволенні позову має бути пов`язана із безпідставністю або неправомірністю, недоведеністю позовних вимог. Суд апеляційної інстанції, в оскарженому рішенні погодився з висновками суду першої інстанції. Водночас апеляційний суд безпідставно у мотивувальній частині встановив зовсім інші обставини та підстави для відмови у позові, зокрема суд визнав, що квартира не була спільним сумісним майном подружжя, як про це зазначив суд першої інстанції, навів аргументи чому та коли правовий статус нерухомого майна (квартири) змінився. Цим висновком суд апеляційної інстанції фактично визнав, що позов є безпідставним через відсутність у позивача будь-якого права на визнання своєї частки у спільному сумісному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю померлого ОСОБА_5 , що прямо суперечить висновку суду першої інстанції.

Суди неправильно визначили правову природу позову, безпідставно послались на частину третю статті 29 КпШС України та статтю 72 СК України у контексті застосування позовної давності до вимог про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя. Спір виник вже після смерті ОСОБА_5 з його спадкоємцями щодо визначення обсягу спадщини, тому відповідачами були зазначені всі спадкоємці померлого, які прийняли спадщину, а в якості третьої особи - приватний нотаріус, у провадженні якої перебуває спадкова справа померлого ОСОБА_5 . Отже, позовна давність для пред`явлення позовних вимог саме до спадкоємців не минув, оскільки ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Тому, у суду не було підстав для застосування наслідків спливу позовної давності.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2019 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 . У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що не визнає вимоги касаційної скарги, вважає її доводи безпідставними. Просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Крім того, ОСОБА_3 вказала, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми щодо позовної давності, оскільки встановили, що на час придбання спірної квартири шлюбно-сімейні відносини позивача з ОСОБА_5 були фактично припинені, вони проживали окремо, у них не було спільного бюджету, а пайові внески за квартиру ОСОБА_5 сплачував виключно за рахунок власних коштів. Позивач не зверталась до ЖБК «Арсеналець-26» з метою набуття членства у кооперативі, не повідомляла про існування перешкод у користуванні житлом. Вона не цікавилась спірною квартирою, а інтерес до квартири у неї виник після смерті колишнього чоловіка.

Доводи позивача про те, що суди неправильно застосували норми щодо позовної давності є помилковими, оскільки після розірвання шлюбу протягом трьох років ОСОБА_1 мала можливість заявити вимоги щодо поділу майна, набутого у шлюбі, а не через 24 роки. Твердження про те, що невизнання ОСОБА_3 за позивачем права власності на частину спірного майна є моментом, з якого позивач дізналася про порушене право, і позовна давність має обраховуватись саме з цього моменту є безпідставними, адже ОСОБА_3 жодним чином не порушувала права позивача, вона є лише спадкоємцем майна, яке залишилось після смерті ОСОБА_5 .

Оскільки позивач не надала до суду доказів того, що після розірвання шлюбу нею здійснювалися правомочності власника щодо спірної квартири ОСОБА_3 вважає, що суди дійшли обґрунтованого висновку про початок перебігу позовної давності з дати розірвання шлюбу між ОСОБА_5 та позивачем.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 з 01 грудня 1979 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

ІНФОРМАЦІЯ_3 у подружжя народилася дочка ОСОБА_7 (відповідач у справі).

06 січня 1986 року ОСОБА_5 вступив до ЖБК «Арсеналець-26».

Згідно з ордером на жиле приміщення у будинку житлово-будівельного кооперативу від 03 лютого 1988 року № 066189, виданим на підставі рішення загальних зборів ЖБК «Арсеналець-26», затвердженого рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 21 грудня 1987 року № 1215, ОСОБА_5 була надана однокімнатна квартира АДРЕСА_1 .

09 лютого 1988 року ОСОБА_5 зареєстрував своє місце проживання за вказаною адресою.

У період з січня 1986 року по липень 1992 року ОСОБА_5 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_1 , сплатив грошові кошти в сумі 6 348,00 крб, що становить повний розмір паєнакопичення. Це підтверджується довідкою ЖБК «Арсеналець-26» від 27 червня 2017 року № 64 та платіжними документами.

13 липня 1993 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 був розірваний.

На підставі наказу Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)від 28 грудня 2009 року № 1978-С ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру.

27 січня 2010 року ОСОБА_5 зареєстрував за собою право власності на спірну квартиру.

25 квітня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (відповідач у справі) було зареєстровано шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Заповіту щодо майна на випадок своєї смерті ОСОБА_5 не залишив. Право на спадкування усього майна, належного ОСОБА_5 , одержали спадкоємці за законом: дружина ОСОБА_3 , батько ОСОБА_4 , та дочка ОСОБА_2 , які звернулися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна квартира, яка була набута в період зареєстрованого шлюбу позивача з ОСОБА_5 і пайовий внесок за яку був сплачений під час їх шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Проте, вважаючи, що перебіг позовної давності у спірних правовідносинах розпочався з дати розірвання шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , тобто з 13 липня 1993 року, а вимога про визнання права власності на частину спільного сумісного майна пред`явлена 09 жовтня 2017 року (через більш ніж 24 роки після розірвання шлюбу) з пропуском позовної давності. Враховуючи, що ОСОБА_3 заявила про застосування позовної давності, суд, визнаючи суб`єктивне право позивача на половину спірної квартири, на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України відмовив у задоволенні позову за спливом позовної давності. Апеляційний суд вважав такий висновок обґрунтованим.

Колегія суддів із висновком судів попередніх інстанцій не погоджується з наступних підстав.

Відповідно до частини першої статті 22 КпШС України (чинного на момент набуття спірної квартири) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Установивши, що спірна квартира, яка була набута в період зареєстрованого шлюбу позивача з ОСОБА_5 і пайовий внесок за яку був сплачений під час їх шлюбу, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що ця квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Апеляційний суд помилково вважав, що статус майна змінився через те, що позивач тривалий час не заявляла своїх вимог щодо нього, а ОСОБА_5 з моменту реєстрації свого права власності став єдиним власником спірної квартири, оскільки наведені обставини не можуть змінювати правовий статус квартири зі спільної сумісної власності подружжя на приватну особисту власність ОСОБА_5 .

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм, викладених у постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі

№ 6-258цс15 зроблено висновок, що «згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності».

Доказів, які б свідчили, що за життя ОСОБА_5 між ним та позивачем виник спір з приводу нерухомого майна (квартири), відповідачі не надали, а суди таких обставин не встановили.

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, неправильно встановив дату початку перебігу позовної давності та дійшов помилкового висновку про початок її перебігу з 13 липня 1993 року у день розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , а тому передчасно прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову із підстав спливу позовної давності.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати; передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. І. Крат Судді:Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук