Постанова

Іменем України

09 січня 2023 року

м. Київ

справа № 753/18897/19

провадження № 61-6103св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Загороднім Віталієм Сергійовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року в складі колегії суддів Нежури В. А., Невідомої Т. О., Соколової В. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації за місцем проживання.

Позов мотивував тим, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 1999 року до 18 липня 2019 року, від якого мають дітей: ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказував, що місце проживання сторін та їх дітей зареєстроване в квартирі АДРЕСА_1 , яка є особистою приватноювласністю позивача. Зазначав, що після розірвання шлюбу (з липня 2019 року) відповідачка у вказаній квартирі не проживає, з реєстрації не знялася, участі у витратах з оплати житлово-комунальних послуг не бере, чим порушує права позивача як власника.

ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняти її з реєстрації.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 травня 2021 року в складі судді Мицик Ю. С. позов задоволено частково:

визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 ;

в задоволенні інших позовних вимог відмовлено;

вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення мотивовано тим, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Суд зазначив, що відповідачка вселилась у спірну квартиру як член сім`ї власника квартири і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Суд установив, що позивач є власником спірної квартири, а відповідачка спільним побутом з ним не пов`язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Місцевий суд указав, що в цій справі припинення права користування відповідачки спірним житлом відповідає пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції з огляду на те, що між сторонами склалися вкрай неприязні стосунки, а позивач створив нову сім`ю. Спірна квартира має три кімнати, в двох з яких проживають діти сторін, а в третій - позивач із новою дружиною. При цьому суд установив, що відповідачка має у власності 1/3 частку в праві спільної власності на житловий будинок загальною площею 63.6 м? та житловою площею 25,6 м?, розташований в АДРЕСА_2 .

За встановлених обставин суд зробив висновок, що інтереси позивача як власника житла перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном та яка за доводами позивача забезпечена іншим житловим приміщенням.

Суд не прийняв до уваги доводи відповідачки про те, що будинок в с. Петрівському Козелецького району Чернігівської області Козелецького району не пристосований для проживання взимку, зазначивши, що питання приведення житла до належного стану покладається на власника такого майна.

Суд зазначив, що відповідач перешкоджає користуватися позивачу своєю власністю, оскільки факт виникнення сварок між ними не оспорюється жодною стороною, та уважав, що за таких обставин є законні підстави для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .

Вимоги позивача про зняття відповідачки з реєстраційного обліку суд визнав передчасними та такими, що не відповідають обраному способу захисту, оскільки рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, і є підставою для зняття відповідачки з реєстраційного обліку.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє колишніх членів сім`ї права користування займаним приміщенням. Колегія суддів зазначила, що будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Апеляційний суд також указав, що питання про визнання права користування житлом припиненим та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності в особи іншого житла. Акцентовано увагу й на дослідженні питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 проживала у спірній квартирі з моменту укладення шлюбу (з 1999 року) й була в ній зареєстрована як дружина власника нерухомого майна з його згоди. Після розірвання шлюбу відповідачка разом з дітьми продовжила проживати в квартирі, а відомостей щодо непроживання в квартирі понад один рік, як того вимагає частина друга статті 405 ЦК України, матеріали справи не містять.

Колегія суддів не погодилася із застосуванням місцевим судом положень статті 406 ЦК України, оскільки підстав припинення сервітуту відповідачки не встановлено.

Апеляційний суд уважав висновки суду першої інстанції про те, що у відповідачки у власності перебуває інше нерухоме майно, передчасними, оскільки в ході розгляду справи встановлено, що будинок, частка у власності на який належить відповідачці, непридатний для проживання у зимовий період.

Суд також уважав, що вимога про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не може бути застосована до ОСОБА_2 , оскільки відбудеться звуження житлових прав неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що є недопустимим.

З урахуванням того, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження придатності нерухомого майна, яке належить відповідачці на праві спільної часткової власності, до проживання, а також прийнявши до уваги, що відповідачка набула право користування спірною квартирою в установленому законом порядку, і таке право не було нею втрачено навіть після розлучення з позивачем, колегія суддів зробила висновок, що пред`явлений позов є необґрунтованим і задоволенню не підлягає.

Аргументи учасників справи

04 липня 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що положення статей 383 391 ЦК України у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР дають підстави для висновку, що права власника житлового приміщення підлягають захисту від будь-яких осіб, у тому числі тих, які не є і не були членами його сім`ї, а правовідносини між власником і членами його сім`ї регулюються статтею 405 ЦК України та статтями 150 156 ЖК УРСР. Вказує, що матеріали справи містять акти про непроживання відповідачки в спірній квартирі з липня 2018 року, що спростовує висновки апеляційного суду про відсутність підстав для припинення права ОСОБА_2 на користування житловим приміщенням. Вказує також, що відповідачка має у приватній власності частину будинку та саме на неї як на власника покладено обов`язок з приведення будинку до стану, в якому він буде придатним до проживання взимку. Зазначає, що після розірвання шлюбу відповідачка відмовилась укладати з позивачем договір найму житлового приміщення та не несе витрат на оплату житлово-комунальних послуг. Не погоджується також з висновком апеляційного суду про те, що у випадку задоволення позову будуть порушені права малолітнього ОСОБА_4 , оскільки син сторін проживає разом з позивачем.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2022 року касаційну скаргу залишено без руху, оскільки в порушення вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі не зазначено підставу, на якій подається касаційна скарга.

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2022 року касаційну скаргу залишено без руху також з підстави ненадання доказів сплати судового збору та доказів дати отримання оскарженого судового рішення.

На виконання вимог ухвал Верховного Суду від 21 липня та 23 вересня 2022 року про залишення касаційної скарги без руху ОСОБА_1 подав уточнену касаційну скаргу з посиланням на підставу касаційного оскарження, передбачену частиною другою статті 389 ЦПК України, документ на підтвердження сплати судового збору та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, в якому зазначив, що Київський апеляційний суд через відсутність фінансування оскаржену постанову ОСОБА_1 не надсилав.

Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2022 року продовжено ОСОБА_1 строк для усунення недоліків касаційної скарги, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали, оскільки позивач не надав доказів ненадсилання йому апеляційним судом копії оскарженого судового рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду; відкрито касаційне провадження в справі та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У грудні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2023 року в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови апеляційного суду відмовлено.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 05 грудня 2022 року вказано, що касаційна скарга містить підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки позивач зазначає, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15-ц та постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 309/2477/16-ц, від 10 червня 2022 року в справі № 544/856/20, від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року в справі № 523/12186/13-ц.

Крім того, касаційна скарга також містить посилання на неправильне застосування апеляційним судом висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).

Аналіз змісту та вимог касаційного скарги дає підстави для висновку, що постанова апеляційного суду оскаржується в касаційному порядку в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням. У частині відмови в задоволенні позову про зняття відповідачки з реєстрації постанова апеляційного суду в касаційному порядку не оскаржується та Верховним Судом не переглядається.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .

Сторони з 13 листопада 1999 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 липня 2019 року розірвано.

Від шлюбу сторони мають спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

05 грудня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено шлюб.

ОСОБА_2 є власником 1/3 частки в праві спільної власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , яке є непридатним до проживання в зимовий період. Іншими співвласниками вказаного нерухомого майна є ОСОБА_1 та ОСОБА_6 .

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 жовтня 2018 року припинено стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на утримання синів ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які стягуються з нього на підставі судового наказу, виданого Дарницьким районним судом м. Києва 21 червня 2018 року у справі № 753/10346/18; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 972 грн на кожну дитини щомісячно, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 02 серпня 2018 року й до досягнення дітьми повноліття.

Суд першої інстанції в судовому засіданні допитав свідків у справі, зокрема:

допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 пояснила, що: «є матір`ю позивача. В період карантину у 2020 році відповідач із дітьми поїхала до матері у село. З 15 березня 2020 року по 28 травня 2020 року свідок проживала разом із сином у його квартирі. Кухня закривається на замок. Після карантину вона бачила невістку два, три рази. Інколи відповідач залишалася ночувати разом із сином у спірній квартирі»;

допитаний як свідок старший син сторін ОСОБА_3 пояснив суду, що: «сторони є його батьками. З матір`ю в нього склалися гарні відносини, а з батьком неприязні відносини. Він разом із сім`єю проживає у квартирі батька близько 18 років. Коли батьки ще перебували у шлюбі, батько привів у квартиру свою подругу, сказав, що це його троюрідна сестра. В подальшому вони одружилися. Після її переїзду батько із новою дружиною неодноразово намагалися виселити його матір, при цьому застосовували до неї психологічне та фізичне насильство. Батько неодноразово вимикав електроенергію в квартирі, зачинив кухню на замок. Вони з матір`ю викликали поліцію, після чого батьку був вручений тимчасовий обмежувальний припис. Молодший брат ходить до ліцею, навчання в нього закінчується близько другої години. Після чого він йде додому, розігріває собі їжу. Батько з літа 2020 року не дає коштів ні на продукти харчування, ні на життя. Вказав, що якщо матір поїде із квартири, його молодший брат поїде разом із нею, оскільки не витримає тиску з боку батька та його дружини. Речі матері знаходяться у кімнаті молодшого брата, де вона проживає разом із ним. Усі кімнати зачиняються на замок. Підтвердив, що мати завжди проживає у квартирі АДРЕСА_1 , іншого житла не має, оскільки будинок, що належить його батькам, не пристосований для проживання у зимовий період».

Суди також установили, що між позивачем та відповідачем існує тривалий конфлікт щодо користування квартирою.

Апеляційний суд установив, що після розірвання шлюбу між сторонами ОСОБА_2 продовжує проживати за адресою: АДРЕСА_3 .

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК УРСР).

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Підстави втрати членом сім`ї власника житла права користування цим житлом передбачені в частині другій статті 405 ЦК України, згідно з якою член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

У справі, що переглядається, суди встановили, що сторони є колишнім подружжям, яке зареєстроване в квартирі АДРЕСА_1 , що є особистою приватною власністю позивача.

Пред`являючи позов про визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позивач наполягав на тому, що сервітут відповідачки припинився з моменту розірвання шлюбу між сторонами. Просив також урахувати, що ОСОБА_2 не бере участі у витратах з оплати житлово-комунальних послуг, а також після розірвання шлюбу в спірній квартирі не проживає.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 послався на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 309/2477/16-ц, за змістом яких: «право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї».

Проте, в справі, яка переглядається, право власності позивача на спірну квартиру не оспорюється, а припинення права відповідачки на користування належним позивачу житлом ОСОБА_1 пов`язував з іншими обставинами, зокрема, припиненням сімейних відносин між сторонами.

Позивач у касаційній скарзі наполягає на тому, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, що відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15-ц та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року в справі № 523/12186/13-ц.

Разом із тим, питання збереження за колишнім членом сім`ї власника житла права користування таким житлом після припинення сімейних відносин між ними було предметом дослідження Великої Палати Верховного Суду в постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку також міститься посилання в касаційній скарзі.

У вказаній постанові зазначено, що: «навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. […]У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. […] При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

У справі, що переглядається, апеляційний суд:

установив, що ОСОБА_2 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 як член сім`ї (дружина) власника, тобто набула права користування житловим приміщенням на законних підставах;

зазначив, що припинення сімейних правовідносин саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням, а передбачених у статтях 405-406 ЦК України підстав для припинення сервітуту ОСОБА_2 при розгляді справи не встановлено;

надав оцінку позбавленню ОСОБА_2 права користування квартирою на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів;

перевіряючи дотримання балансу інтересів сторін спору, встановив, що ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , однак урахував, що вказане нерухоме майно (співвласником якого є і позивач) не придатне до проживання в зимовий період;

за таких обставин зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову та припинення права ОСОБА_2 на користування спірним житловим приміщенням.

Колегія суддів не приймає доводи касаційної скарги про неправильний висновок апеляційного суду щодо проживання ОСОБА_2 в спірній квартирі після розірвання шлюбу з таких мотивів.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу в цій частині, ОСОБА_1 зазначив, що матеріали справи містять акти про непроживання відповідачки в квартирі ще з липня 2018 року.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що в судах попередніх інстанцій ОСОБА_2 заперечувала проти прийняття вказаних актів як доказів, зазначаючи, що вони складені ОСОБА_1 як головою правління ОСББ та, водночас, заінтересованою у вирішенні цього спору особою, що ставить під сумнів достовірність викладених у таких актах відомостей. Наполягала на тому, що продовжує проживати в спірній квартирі в одній кімнаті з молодшим сином, в інших двох кімнатах проживає позивач з новою дружиною та старший син. Указувала, що продовжує нести витрати з оплати житлово-комунальних послуг.

Установлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Апеляційний суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, встановив відсутність передбачених статтями 405-406 ЦК України підстав для припинення сервітуту відповідачки, яка продовжує проживати в спірному житловому приміщенні.

Аргументи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом складених позивачем актів про непроживання відповідачки в спірній квартирі не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права щодо суті спору, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Посилання апеляційного суду на те, що при задоволенні позову відбудеться звуження житлових прав неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як на додаткову підставу для відмови в позові не свідчить про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права з урахуванням того, що встановлені судом обставини неприпинення сервітуту відповідачки та порушення балансу інтересів сторін є достатніми підставами для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного оскарження не дають підстав уважати, що оскаржені судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15-ц та постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 309/2477/16-ц, від 10 червня 2022 року в справі № 544/856/20, від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року в справі № 523/12186/13-ц, в зв`язку з чим касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду в оскарженій частині - без змін.

З урахуванням висновків щодо суті касаційної скарги судові витрати за касаційний перегляд справи покладаються на ОСОБА_1 як на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Загороднім Віталієм Сергійовичем, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

М. М. Русинчук