ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року

м. Київ

справа № 753/23931/21

провадження № 61-1584св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Коломієць Г. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Звєрькова Наталія Володимирівна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Будової Яни Михайлівни на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 липня 2023 року у складі судді Цимбал І. К. та постанову Київського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Мазурик О. Ф., Немировської О. В.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Звєрькова Н. В. (далі - приватний нотаріус КМНО Звєрькова Н. В.), про визнання договору позики та договору іпотеки недійсними.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його дядько ОСОБА_4 , після смерті якого приватним нотаріусом КМНО Звєрьковою Н. В. було заведено спадкову справу № 33/2021 та позивач увизначений законом строк звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

26 жовтня 2021 року позивач як спадкоємець, який прийняв спадщинупісля смерті ОСОБА_4 , отримав від ОСОБА_2 вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки, перерозподіл спадщини, з якої дізнався, що 05 лютого 2020 року між ОСОБА_4 як позичальником та ОСОБА_2 як позикодавцем було укладено в простій письмовій формі договір позики, за умовами якого ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_2 в борг 1 000 000 грн, що за курсом Національного банку України еквівалентно 40 000 доларів США, які зобов`язався повернути до 05 лютого 2023 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позики 26 червня 2020 року між ОСОБА_4 , від імені якого діяла ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Звєрьковою Н. В., та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений цим же нотаріусом за № 908, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Позивач стверджував, що ОСОБА_4 не передавалися грошові кошти за вказаним договором позики і зазначена в цьому договорі сума позики не збігається з визначеним еквівалентом в іноземній валюті на час укладення договору позики. ОСОБА_2 не мала заощаджень та джерел доходу, тому не могла надати у позику грошові кошти у зазначеному розмірі. ОСОБА_4 був неодноразово засуджений, відбував покарання реально і не мав можливості віддати кошти. Укладаючи договір, відповідач (позикодавець) перебувала у шлюбі, однак у договорі позики не зазначено про згоду чоловіка на його укладення.

Також позивач зазначив, що укладений договір іпотеки є зловмисною домовленістю між довіреною особою позикодавця та іпотекодержателя, які є матір`ю та донькою. ОСОБА_4 взагалі міг бути не обізнаним про обтяження його майна.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір позики від 05 лютого 2020 року, укладений між померлим ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір іпотеки від 26 червня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Зверьковою Н. В. 26 червня 2020 року за № 908.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення місцевого суду, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що з тексту договору іпотеки вбачається, що для його укладення нотаріусу було надано саме оригінал договору позики, оригінал довіреності та документи, які посвідчують право власності на нерухоме майно. При цьому в суді не було заявлено клопотання про витребування належним чином завірених копій документів, які були подані нотаріусу при укладенні договору іпотеки. Тому доводи позивача про те, що договір позики не був підписаний позичальником є необґрунтованими.

В договорі іпотеки зазначено, що іпотекою забезпечуються грошові зобов`язання перед відповідачкою в розмірі 1 000 000 грн. Передаючи майно в іпотеку та видаючи довіреність саме на передачу майна в іпотеку в рахунок забезпечення виконання зобов`язань, ОСОБА_4 за життя визнав наявність у нього грошового зобов`язання та отримання ним грошей, тому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про те, що договір позики укладався і підстави для визнання його недійсним відсутні.

З аналогічних підстав суди вважали необґрунтованими вимоги сторони позивача про визнання договору іпотеки недійсним внаслідок зловмисної домовленості довірителя та відповідача, оскільки для визнання недійсним правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Відповідні обставини судами не встановлені.

Враховуючи що ОСОБА_1 не є стороною договору позики, суди дійшли висновку про відсутність правових підстав оскарження ОСОБА_1 договору позики з підстав неотримання ОСОБА_4 грошових коштів.

Також позивач не надав доказів відсутності у відповідача статків та коштів, у визначеному в договорі позики розмірі, натомість відповідачем було надано копії трудової книжки та виписки з податкової декларації, з яких вбачається, що відповідач мала достатній дохід та відповідні заощадження.

Доводи позивача про те, що ОСОБА_4 не мав коштів на повернення боргу, оскільки відбував покарання у місцях позбавлення волі, не працював, що на думку позивача виключає можливість укладення договору позики, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав неспроможними, оскільки саме для забезпечення виконання відповідного грошового зобов`язання і був укладений договір іпотеки.

Крім того, суди виходили з того, що на час укладення договору позики та договору іпотеки жодні права позивача порушені не були, та не могли бути порушені, оскільки він став правонаступником обов`язків позивача лише після смерті спадкодавця з часу відкриття спадщини.

Щодо посилання на відсутність згоди чоловіка відповідачки на укладення договору позики, то суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази того, що даний договір був оспорений чоловіком відповідача, а отже останній є таким, що укладений в інтересах сім`ї згідно з приписами статті 65 Сімейного кодексу України і позивач не наділений правом оспорювати правочин з цих підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Будова Я. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргуна рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 липня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, постановах Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 499/144/17, від 01 лютого 2023 року у справі № 569/19674/19, а також - не дослідили зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дарницького районного суду міста Києва.

27 березня 2024 року справа № 753/23931/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Будової Я. М. мотивована тим, що у випадку смерті боржника за зобов`язанням у правовідносинах, що допускають правонаступництво в порядку спадкування, обов`язки померлої особи (боржника) за загальним правилом переходять до спадкоємців, які зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Таким чином, прийнявши в порядку спадкування права та обов`язки спадкодавця, позивач одночасно набув права звертатися до суду з позовом про визнання недійсним договору позики та договору іпотеки, які були укладені останнім за життя. Тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що на дату укладання договору позики та договору іпотеки права позивача не порушувалися.

Крім того, суди безпідставно виходили з того, що передаючи майно в іпотеку та видаючи довіреність саме на передачу такого майна в іпотеку в рахунок забезпечення виконання зобов`язань, спадкодавець визнав отримання ним грошей за оскаржуваним договором позики.

За наявною в матеріалах справи довіреністю від 16 березня 2020 року ОСОБА_4 нібито уповноважив ОСОБА_3 - матір відповідача діяти в його інтересах, однак з тексту цієї довіреності вбачається, що вона не має жодного доказового значення в частині підтвердження отримання грошових коштів за оскаржуваним договором позики. Зі змісту довіреності неможливо встановити про яке саме зобов`язання йде мова, відсутня будь-яка інформація про вид та розмір такого зобов`язання. Тому суди попередніх інстанцій необґрунтовано та безпідставно встановили, що вказана довіреність видана саме для забезпечення виконання оскаржуваного договору позики та є документом, що підтверджує отримання грошових коштів.

Під час розгляду справи відповідачем не заперечувався той факт, що станом на дату укладення договору позики вона перебувала у зареєстрованому шлюбі. Однак в матеріалах справи відсутня письмова згода чоловіка ОСОБА_2 на вчинення такого правочину, що є підставою для визнання його недійсним.

Відзиви на касаційну скаргу не надійшли.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

05 лютого 2020 року між ОСОБА_4 як позичальником та ОСОБА_2 як позикодавцем було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 надала ОСОБА_4 у борг 1 000 000 грн, що за курсом Національного банку України еквівалентно 40 000 доларів США, які ОСОБА_4 зобов`язався повернути до 05 лютого 2023 року (т.1 а.с.13)

16 березня 2020 року ОСОБА_4 видав на ім`я ОСОБА_3 довіреність, посвідчену приватним нотаріусом КМНО Звєрьковою Н. В., якою уповноважив ОСОБА_3 передати в іпотеку для забезпечення виконання його зобов`язань, належну йому на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.136).

26 червня 2020 року між ОСОБА_4 , від імені якого діяла ОСОБА_3 на підставі вищевказаної довіреності, та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Звєрьковою Н. В. за № 908, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (т.1 а.с.14-16).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер (т.1 а.с.11).

22 листопада 2021 року ОСОБА_2 як кредитор померлого боржника ОСОБА_4 , звернулася до ОСОБА_1 як спадкоємця боржника з вимогою про виконання грошового зобов`язання спадкодавця, після прийняття спадщини (т.1 а.с.12).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Будової Я. М. не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 як спадкоємець, який прийняв спадщинупісля смерті ОСОБА_4 , просив визнати недійсним договір позики від 05 лютого 2020 року, посилаючись на те, що його укладено між померлим ОСОБА_4 та ОСОБА_2 без фактичної передачі грошових коштів, за відсутності вільного волевиявлення ОСОБА_4 та за відсутності згоди чоловіка ОСОБА_2 на його укладення, а договір іпотеки від 26 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_4 , від імені якого діяла ОСОБА_3 за довіреністю, та ОСОБА_2 , просив визнати недійсним на підставі статті 232 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки він вчинений за зловмисною домовленістю між довіреною особою позикодавця та іпотекодержателя, які є матір`ю та донькою.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкування є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218 1231 ЦК України).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов`язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язане з його особою і у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Перелік зобов`язань, які не входять до складу спадщини, визначений статтею 1219 ЦК України, отже зобов`язання за договором позики та за договором іпотеки входять до складу спадщини.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок правонаступництва.

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодаржетелем за виконання основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець - одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов`язань переходять обов`язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки.

Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів.

Згідно з частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. При цьому здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї (постанова Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18).

За своєю правовою природою довіреністю є одностороннім правочином, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16).

Відповідно до частини першої статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).

Частинами першою та другою статті 238 ЦК України встановлено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (стаття 239 ЦК України).

Статтею 249 ЦК України передбачено, що особа, яка видала довіреність, може в будь-який час її скасувати. Припинення повноважень представника відбувається внаслідок одностороннього волевиявлення особи, яку він представляє.

Згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Необхідними ознаками правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

Отже для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявлення повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним Верховним Судом у постановах: від 22 квітня 2019 року у справ № 623/2518/17 (провадження № 61-22897св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17 (провадження № 61-11158св19), від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц (провадження № 61-16084св18), від 04листопада 2020 рокуу справі № 370/2309/18 (провадження № 61-12793св19), від 19 квітня 2021 року у справі № 748/41/20 (провадження № 61-18420св20), від 07 грудня 2021 року у справі № 627/79/20 (провадження № 61-10427св21).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що передаючи майно в іпотеку та видаючи довіреність саме на передачу майна в іпотеку в рахунок забезпечення виконання зобов`язань, ОСОБА_4 за життя визнав наявність у нього грошового зобов`язання та отримання ним грошей.

Нотаріально посвідчена довіреність від 16 березня 2020 року, якою ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_3 передати в іпотеку для забезпечення виконання його зобов`язань, належну йому на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , видана з дотриманням положень статті 245 ЦК України, не була припинена та/або скасована довірителем на момент укладення оспорюваного договору іпотеки від 26 червня 2020 року, а отже, з урахуванням її змісту, наділяла повіреного ( ОСОБА_3 ) відповідними повноваженнями.

Таким чином, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи сторін спору та подані ними докази, в сукупності з іншими доказами, оскільки оспорювані договори позики та іпотеки підписані сторонами, які досягли згоди з усіх їх істотних умов і позивач ОСОБА_1 не був стороною цих правочинів, а також не довів порушення його прав та охоронюваних законом інтересів саме на момент вчинення вказаних правочинів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов достатньо обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що в матеріалах справи відсутня письмова згода чоловіка ОСОБА_2 на вчинення оспорюваного договору позики, що є підставою для визнання його недійсним, не заслуговують на увагу, оскільки в цій справі відсутні відомості та суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про відсутність згоди чи оспорення чоловіком позикодавця ОСОБА_2 вказаного правочину. При цьому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив правильний висновок про те, що позивач не наділений правом оспорювати правочин з цих підстав, так як відповідно до частини другої статті 65 Сімейного кодексу України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, постановах Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 499/144/17, від 01 лютого 2023 року у справі № 569/19674/19 є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

З урахуванням того, що наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Будової Яни Михайлівни залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 липня 2023 рокута постанову Київського апеляційного суду від 12 грудня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Г. В. Коломієць

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара