Постанова

Іменем України

30 березня 2021 року

м. Київ

справа № 753/6831/19

провадження № 61-14358св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання права власності на частину квартири, визнання недійсним свідоцтва та зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року у складі судді Заставенко М. О. та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому, уточнивши позовні вимоги, просив скасувати свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 серії НОМЕР_1, видане Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації на підставі наказу від 27 листопада 1998 року № 736-С. Встановити факт майнового права власності на вказану квартиру згідно з умовами мирової угоди, укладеної між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , за умовами якої ОСОБА_3 залишає йому частину квартири. Зобов`язати відповідача видати нове свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 з урахуванням його права власності на її частину згідно з умовами мирової угоди укладеної між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 24 червня 1998 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що його батьки - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 з 06 серпня 1988 року перебували у зареєстрованому шлюбі. З 26 квітня 1994 року він був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , Житлово-будівельний кооператив «Ізумруд-3» (далі - ЖБК «Ізумруд-3»). Ордер на цю квартиру було видано в 1994 році ОСОБА_2 на сім`ю з чотирьох осіб: вона, чоловік - ОСОБА_3 , сини ОСОБА_1 та ОСОБА_4 17 січня 1996 року видано довідку про повну сплату пайового внеску за квартиру, а 07 грудня 1998 року Головне управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації видало ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на спірну квартиру серії ККВ № 25833. На його думку, зазначене свідоцтво є недійсним, оскільки ОСОБА_2 приховала документи про набуття ним права власності на 1/4 частину квартири та не визнає за ним цього права. Так, згідно з умовами мирової угоди від 24 червня 1998 року, укладеної між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 у справі про поділ майна подружжя, ОСОБА_3 відмовився від належної йому 1/2 частини квартири на користь своїх дітей, тобто і на користь позивача. У зв`язку з цим просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 04 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки право власності на спірну квартиру виникло у ОСОБА_2 згідно з чинним та той час законодавством, після сплати нею пайового внеску в житлово-будівельному кооперативі. Мирова угода від 24 червня 1998 року не затверджена судом відповідно до вимог Цивільного процесуального кодексу України 1963 року (далі - ЦПК 1963 року). Крім того, згідно з відповідями Дніпровського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2019 року та Дарницького районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року за результатами перевірки алфавітних покажчиків за 1998 рік справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна не розглядалася. Доводи позивача щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру ОСОБА_2 не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки доказів, які свідчили б про незаконність видання ОСОБА_2 оскаржуваного свідоцтва, позивач не надав. Також суд не встановив підстав для визнання за позивачем права власності на 1/4 частину спірної квартири.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Київський апеляційний суд постановою від 20 серпня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У вересні 2020 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали належної оцінки поданим позивачем доказам, а саме копії вступної та резолютивної частини рішення Харківського районного суду міста Києва від 24 червня 1998 року та копії мирової угоди, укладеної того ж дня. Суди не врахували заяви ОСОБА_3 про визнання ним позову і того факту, що за відсутності будь-яких рішень про поділ майна він залишився співвласником спірної квартири, оскільки це майно є об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя. Тобто ОСОБА_2 не мала жодного права без відома ОСОБА_3 та його згоди збирати та подавати документи, звертатись до Головно управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) для оформлення права власності на всю квартиру. У зв`язку з цим є обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню, його вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру.

У грудні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

24 листопада 2020 року справа № 753/6831/19 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 06 серпня 1988 року до 22 січня 1998 року.

У шлюбі в подружжя ОСОБА_1 народилося двоє дітей: ОСОБА_1 , 1989 року народження, та ОСОБА_4 , 1991 року народження.

ОСОБА_2 з 1992 року на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 10 лютого 1992 року № 125 була членом ЖБК «Ізумруд-3», що підтверджується довідкою від 25 листопада 1998 року та визнається всіма учасниками справи.

У 1994 році ОСОБА_2 як члену ЖБК «Ізумруд-3» видано ордер на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 . Склад сім`ї: ОСОБА_2 , чоловік - ОСОБА_3 , сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Зазначена обставина також визнана сторонами в судовому засіданні.

17 січня 1996 року ОСОБА_2 повністю сплатила пайовий внесок за спірну квартиру у сумі 68 530 000 крб.

07 грудня 1998 року на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації від 27 листопада 1998 року № 736-С ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на квартиру.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 12 Закону України «Про власність» (який був чинним з 15 квітня 1991 року та втратив чинність на підставі Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям ЦК України») праця громадян є основою створення i примноження їх власності. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Частинами першою та третьою статті 15 Закону України «Про власність» було визначено, що член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_6 , зокрема, вказував на наявність у нього майнового права на 1/4 спірної квартири, зазначаючи, що це право підтверджується мировою угодою від 24 червня 1998 року, при цьому як на норму матеріального права посилався на статтю 321 ЦК України та на статтю 190 СК України.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з пунктом 4 статті 179 ЦПК України 1963 року про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження в справі. В ухвалі повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з його недоведеності.

Суди попередніх інстанцій правильно не взяли до уваги посилання позивача на мирову угоду, укладену між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 24 червня 1998 року, як на підставу виникнення у нього права власності на 1/4 частину квартири, оскільки зазначена мирова угода не була затверджена судом в установленому законом порядку. При цьому суди врахували, що до позовної заяви позивач додав копію вступної та резолютивної частини рішення Харківського районного суду міста Києва від 24 червня 1998 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна, яким було розділено спільне майно подружжя та виділено у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , переведено на неї особовий рахунок, виселено ОСОБА_3 із цієї квартири.

Також суди правильно зазначили, що частини перша та друга статті 190 СК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки СК України був введений в дію з 01 січня 2004 року, а положеннями Кодексу про шлюб та сім`ю України 1969 року (введений в дію з 01 січня 1970 року та втратив чинність з 01 квітня 2004 року) (далі - КпШС України) не передбачав такої підстави для набуття права власності.

У зв`язку з цим безпідставними є доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що суди не надали належної оцінки поданим позивачем доказам, а саме копії вступної та резолютивної частини рішення Харківського районного суду міста Києва від 24 червня 1998 року та копії мирової угоди, укладеної того ж дня.

Посилання в скарзі на те, що суди не врахували заяви ОСОБА_3 про визнання ним позову, є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву повністю заперечувала проти задоволення позову, а тому визнання ОСОБА_3 позовних вимог порушує її права, у зв`язку з чим не було підстав для прийняття судом визнання позову одним з відповідачів, а обставини, наведені на обґрунтування позовних вимог, підлягали доказуванню у загальному порядку.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами того факту, що за відсутності будь-яких рішень про поділ майна ОСОБА_3 залишився співвласником спірної квартири, не мають правового значення у цій справі, оскільки набуття спірної квартири подружжям у шлюбі не наділяє їх дітей, зокрема позивача у справі, правом власності на частину цієї квартири.

Крім того, в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд враховує і те, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, а не правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється, тобто оскаржуване свідоцтво про право власності не породжує виникнення у відповідача відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.

Таким чином, для скасування свідоцтва про право власності на вказане нерухоме майно має бути визнано недійсним та скасовано рішення органу, на підставі якого було видано це свідоцтво.

Позивач у цій справі не заявив вимог про скасування наказу, на підставі якого видане оспорюване свідоцтво, а тому суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні позову в цій частині.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, також є безпідставними, оскільки заявник не надав жодних доказів на підтвердження цих обставин.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з нормами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко