Постанова

Іменем України

06 липня 2022 року

м. Київ

справа № 753/8081/19

провадження № 61-2799св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації про скасування реєстрації місця проживання, визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та виселення без надання іншого житла з квартири АДРЕСА_1 .

Позовна заява мотивована тим, що у спірному житлі зареєстровані позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 та неповнолітні діти останнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

З листа Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації від 19 червня 2018 року № 101-5414/04 позивач дізнався, що 21 березня 2018 року до органу реєстрації надійшла заява від відповідача ОСОБА_2 про реєстрацію місця проживання у квартирі АДРЕСА_1 . За результатами розгляду заяви було прийнято рішення про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 та його дітей за вказаною адресою. Підставою реєстрації стала письмова заява ОСОБА_1 про надання згоди на реєстрацію у вказаній квартирі відповідача.

14 липня 2018 року за заявою ОСОБА_1 Дарницьким УП ГУНП у м. Києві в ЄРДР було зареєстровано кримінальне провадження № 1201800026252 за фактом підробки документів. У рамках даного кримінального провадження була проведена судово-почеркознавча експертиза, за висновком якої всі підписи у документах, вилучених в Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації у справі про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 , виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою. На даний час досудове слідство триває, а особа, яка вчинила підроблення документів, не встановлена.

Тобто, відповідач ОСОБА_2 разом із дітьми був зареєстрований та проживає у спірній квартирі без згоди позивача. За таких обставин позивач просив скасувати реєстрацію місця проживання відповідача та його дітей у квартирі АДРЕСА_1 , визнати вказаних осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та виселити їх без надання іншого житла.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначав про відсутність обставин самоправного вселення ОСОБА_2 з дітьми до спірної квартири, тобто не порушення ними статті 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК України).

Постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Виселено ОСОБА_2 та його неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житла.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги в частині виселення відповідачів апеляційний суд виходив із їх доведеності, оскільки апеляційним судом встановлено факт самоправного зайняття відповідачами спірного житла. Відповідач з дітьми зареєстрував місце проживання та став проживати у спірній квартирі без згоди наймача (позивача), а тому ці особи в силу статті 116 ЖК України підлягали виселенню без надання іншого житла. Разом із цим, апеляційний суд визнав необґрунтованими позовні вимоги про скасування реєстрації відповідачів у цій квартирі та визнання їх такими, що втратили право користування цим житлом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

21 лютого 2022 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року і залишити у силі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2022 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом не були з`ясовані правові підстави для вселення відповідача у спірну квартиру та користування нею, що призвело до неправильного вирішення справи. ОСОБА_2 разом із дітьми був зареєстрований у спірній квартирі за письмовою згодою ОСОБА_1 . У відповідачів немає іншого житла, а тому виселення призведе до того, що ОСОБА_2 та його неповнолітні діти стануть безхатченками.

Апеляційним судом було застосовано норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 28 листопада 2018 року у справі № 592/1521/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 24 березня 2021 року у справі № 595/524/18, від 13 жовтня 2021 року у справі № 756/7158/17.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 листопада 1987 року виконавчим комітетом Подільської районної ради народних депутатів м. Києва був виданий ордер на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_5 на сім`ю з трьох осіб: ОСОБА_5 , її син - ОСОБА_6 та її онука - ОСОБА_7 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 померла. ІНФОРМАЦІЯ_4 помер її син - ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_5 померла ОСОБА_7 .

Згідно з свідоцтвом про народження позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

Відповідно до наказу № 52 від 20 лютого 2013 року комунальним підприємством «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району м. Києва» з ОСОБА_1 було укладено договір найму квартири АДРЕСА_1 ; позивача було визнано основним квартиронаймачем.

13 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та КП «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району м. Києва» було укладено договір № 6-А/44 про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.

Спірна квартира є трьохкімнатною, неприватизованою, ізольованою, загальною площею 67,5 кв. м (у тому числі житловою - 41,4 кв. м), розташованою на 2 поверсі 10-типоверхованого будинку, що підтверджується копією технічного паспорту квартири. Тобто вона відноситься до державного житлового фонду.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 26 вересня 2018 року в справі № 753/8534/18 позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, втратила право користування житлом (спірною квартирою) повернуто позивачу.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 21 березня 2019 року в справі № 753/18764/18 (яке набрало законної сили) було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - спірною квартирою.

У цій справі встановлено, що 23 березня 2019 року ОСОБА_1 викликав поліцію за адресою: АДРЕСА_2 з підстав того, що виявив у своїй квартирі змінені замки та не може потрапити до неї. В той же день ним власноручно написана заява про внесення відомостей ЄРДР. З копії протоколу огляду місця події, складеного слідчим СВ Дарницького УП ГУНП у м. Києві Дячук О. В. від 23 березня 2019 з-поміж іншого зазначено, що ОСОБА_1 є наймачем квартири, але ключі до замка не підходили, тому він не міг потрапити до квартири.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 09 червня 2020 року в справі № 753/13417/19 позовну заяву ОСОБА_9 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про визнання особи такою, втратила право користування житлом (спірною квартирою) залишено без розгляду.

Згідно витягу з реєстру територіальної громади м. Києва у квартирі АДРЕСА_1 є зареєстрованими: позивач ОСОБА_1 з 01 вересня 1998 року, відповідач ОСОБА_2 з 21 березня 2018 року та неповнолітні діти останнього - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - з 05 травня 2018 року кожен.

Відповідно до листа Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації від 19 червня 2018 року № 101-5414/04 до органу реєстрації надійшла заява ОСОБА_2 про реєстрацію місця проживання у квартирі АДРЕСА_1 . За результатами розгляду заяви було прийнято рішення про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за вказаною адресою. Підставою даної реєстрації стала письмова заява ОСОБА_1 про надання згоди на реєстрацію у вказаній квартирі відповідача.

14 липня 2018 року за заявою ОСОБА_1 Дарницьким УП ГУНП у м. Києві в ЄРДР було зареєстровано кримінальне провадження № 1201800026252 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 358 Кримінального кодексу України (за фактом підробки у березні 2018 року ОСОБА_2 документів на спірну квартиру).

У рамках даного кримінального провадження Київським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром була проведена почеркознавчаекспертиза, та 31 січня 2019 року складено висновок № 8-4/127. За цим висновком всі підписи у документах, вилучених в Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації у справі про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.

На час розгляду справи у апеляційному суді досудове слідство тривало, а особа, яка вчинила підроблення документів, не встановлена.

Висновком № 101/8540/02 від 16 листопада 2021 року Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації визначено за недоцільне скасування реєстрації місця проживання, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщення, виселення з житла (спірної квартири) ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 року та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У даному висновку, крім іншого, вказано, що ОСОБА_2 , надаючи пояснення з приводу спору, зазначив, що ОСОБА_1 заборгував йому значну суму коштів і в рахунок боргу зареєстрував ОСОБА_2 у квартирі. Для отримання такої послуги вони удвох звернулися до Центру надання адміністративних послуг Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Стаття 15 Цивільного кодексу України об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За статтею 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.

У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17.

Відповідно до частин першої та другої статті 58 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

За частинами першою, другою статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

У статті 65 ЖК України зазначено, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз`яснено, що при вирішенні спорів про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи є зазначене приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, чи обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням та чи не зберігає ця особа за собою право власності чи користування іншим житлом.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття жилого приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні (без відповідного рішення про надання цього приміщення та ордера на житлове приміщення).

Виселення такої особи (осіб) пов`язане з відсутністю у неї (них) будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Така позиція викладена Верховним Судом у постанові від 04 серпня 2021 року в справі № 755/5706/18.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідачем ОСОБА_2 не надано належних, достовірних та допустимих доказів, що він разом із дітьми вселився у спірне житлове приміщення з дотриманням встановленого порядку.

Натомість, позивачем доведено, що він як наймач спірної квартири, не надав дозволу на реєстрацію та вселення відповідача з дітьми у спірне житло.

Зокрема, підпис на другій сторінці заяви про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 від 20 березня 2018 року, вилученої в Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації у справі про реєстрацію місця проживання відповідача, виконаний не ОСОБА_1 а іншою особою. Ця обставина підтверджена висновком почеркознавчої експертизи від 31 січня 2019 року № 8-4/127.

Зміст цього висновку не спростований відповідачем ОСОБА_2 . Останнім не було надано доказів щодо цього, а також не заявлено клопотання про їх витребування (у тому числі, шляхом проведення відповідної експертизи).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 1 ЦПК України).

За пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо та сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумнів щодо їх правильності.

При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд (частина третя статті 103 ЦПК України).

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Частиною першою статті 44 ЦПК України встановлено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд також звертає увагу, що відповідачем ОСОБА_2 не підтверджено, що він та його діти перебувають на обліку громадян, що потребують поліпшення житлових умов.

Таким чином, судами обґрунтовано встановлено, що ОСОБА_2 разом із дітьми самовільно зайняв спірне житлове приміщення, оскільки проживає за відсутності ордеру на вселення, без підтвердження згоди наймача, тобто без достатніх правових підстав та з порушенням встановленого порядку.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У справі, що переглядається, апеляційним судом на підставі наданих сторонами доказів обґрунтовано встановлено, що: у відповідача ОСОБА_2 та його дітей відсутні належні підстави для користування чужим майном (спірною квартирою)

Висновки суду по суті вирішеного спору є правильними, законними, обґрунтованими та підтверджуються матеріалами справи.

У силу вищезазначених вимог закону та фактичних обставин у справі, суд дійшов обґрунтованих висновків про можливість захисту прав позивача шляхом виселення відповідача, який без належних правових підстав проживає в спірній квартирі.

Оскільки відповідач самовільно вселився у спірне житло, без належних підстав (ордеру, згоди наймача), апеляційний суд дійшов правильних висновків про відсутність у нього та відповідно і його дітей права на користування спірною квартирою.

Органами опіки та піклування є районні, районні у містах Києві та Севастополі місцеві державні адміністрації, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад (частина перша стаття 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»).

Висновком № 101/8540/02 від 16 листопада 2021 року Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації визначено за недоцільне скасування реєстрації місця проживання, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщення, виселення з житла (спірної квартири) ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Таким чином, посилання відповідача на неучасть органу опіки та піклування у розгляді даної справи та відсутність його висновку є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

Відповідно до частин четвертої-шостої статті 19 Сімейного кодексу України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Такий висновок органу опіки та піклування не є обов`язковим для суду; він є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінці судом (постанова Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19).

За встановлених обставин справи, а саме, самоправного зайняття відповідачем разом із дітьми спірного житла, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про необхідність виселення цих осіб, у тому числі неповнолітніх, оскільки у даному випадку інтереси дітей не можуть бути захищені фактичним узаконенням протиправних дій відповідача, який неправомірно (без належних підстав) зареєструвався та вселився до спірної квартири.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду: від 28 листопада 2018 року у справі № 592/1521/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 24 березня 2021 року у справі № 595/524/18, від 13 жовтня 2021 року у справі № 756/7158/17 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, не є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справах № 592/1521/17, № 756/7158/17 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою те, що цей спір (про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом - у першій справі; про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення - первісний позов у другій справі) безпосередньо стосується права неповнолітньої на користування житлом, а тому у відповідності до статті 19 СК України участь органу опіки та піклування у розгляді такої справи є обов?язковою. Натомість, у справі, яка переглядається, орган опіки та піклування в особі Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації був учасником справи.

У справі № 206/4028/18 та у справі, яка переглядається, різні предмети та підстави позовів. У наведеній справі - визнання права користування житлом як членів сім'ї, які проживали за згодою власника (за первісним позовом) та визнання осіб такими, що втратили право користування житлом у зв`язку із не проживанням понад один рік (стаття 405 ЦК України). Натомість у справі, яка переглядається (в оскаржуваній частині) - виселення відповідачів із самоправно (безпідставно) зайнятого житла.

У справі № 595/524/18 та у справі, яка переглядається, встановлено різні фактичні обставини на підставі наданих доказів. У наведеній справі Верховний Суд, передаючи справу на новий розгляд до апеляційного суду вказав на необхідність належного встановлення всіх обставин спірних правовідносин щодо виселення відповідачів, які на думку, позивача самоправно зайняли спірне житло (будинок), та зазначено, що під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, надати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися; установити дійсні правовідносини між сторонами; наявність/відсутність порушення відповідних прав власника будинку відповідачами; чи підлягає порушене право захисту.

Натомість у справі, яка переглядається, апеляційним судом установлено на підставі наданих позивачем доказів факт самоправного (без жодних підстав) зайняття (реєстрацію та вселення) відповідачем та його дітьми спірного житла, і ця обставина не спростована відповідачем. А тому апеляційний суд обґрунтовано вважав за доцільне виселити відповідачів.

Таким чином, відсутні підстави стверджувати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет і підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Аргументи відповідача щодо відсутності вироку суду у кримінальному провадженні № 1201800026252 (щодо підробки документів стосовно реєстрації відповідача у спірній квартирі) у даному випадку не спростовують встановлений апеляційним судом факт відсутності згоди позивача (орендаря) на реєстрацію та проживання у ній відповідача з дітьми.

Колегія суддів також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та встановив обставини у справі на підставі недостатніх доказів, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішення суду апеляційної інстанції.

Отже, аргументи відповідача ОСОБА_2 , що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук