Постанова

Іменем України

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 754/11112/19

провадження № 61-174св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Кредитна спілка «ЗаРаЗ», ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гамаль Ірина Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Гоголєвої Олени Анатоліївни на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року у складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Кредитної спілки «ЗаРаЗ» (далі - КС «ЗаРаЗ»), ОСОБА_2 про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором.

Позов обґрунтовано тим, що 06 лютого 2019 року позивач на підставі договору дарування набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

15 лютого 2019 року між позивачем та КС «ЗаРаЗ» укладений кредитний договір, відповідно до якого позивач отримав кредит у вигляді кредитної лінії з лімітом у сумі 350 000,00 грн. Договір укладено на строк до 15 лютого 2022 року.

15 лютого 2019 року між позивачем та КС «ЗаРаЗ» укладений іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець передав в іпотеку як забезпечення виконання своїх зобов`язань за кредитним договором квартиру АДРЕСА_1 .

10 травня 2019 року між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 укладений договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором.

Відповідно до умов оспорюваного договору ОСОБА_2 перейшло право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із позивачем.

Позивач вважає вказаний договір відступлення прав вимоги недійсним, оскільки він є договором факторингу та укладений із фізичною особою, а не з банківською установою, що суперечить вимогам законодавства.

На підставі зазначеного позивач просив визнати недійсним з моменту укладання договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором від 10 травня 2019 року, укладений між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 .

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір не суперечить нормам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, підстави недійсності договору, визначені статтями 203 215 ЦК України, відсутні.

Постановою Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що: договір відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки укладені між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 на підставі статей 512-519 ЦК України, тобто в порядку уступки права вимоги; форма спірного договору відповідає встановленим законом вимогам; сторони мали необхідні право та дієздатність для укладення оспорюваного договору; волевиявлення сторін під час укладання договору відступлення прав вимоги (цесії) порушене не було; у спірних правовідносинах змінився лише суб`єктний склад сторін у зобов`язанні і відповідач ОСОБА_2 став новим кредитором за кредитним договором та новим іпотекодержателем щодо предмета іпотеки, який виступив як забезпечення належного виконання умов кредитного договору; спірним договором передано лише право вимоги щодо належного виконання за кредитним договором та договором іпотеки, а саме стягнення заборгованості, що не передбачає надання фінансових послуг; цивільне законодавство України не містить заборони відступлення кредитором права вимоги за кредитним договором іншій особі до фізичної особи, що не є суб`єктом підприємницької діяльності; оспорюваним договором не передбачена плата за передачу новим кредитором грошових коштів первинному кредитору у рахунок оплати вартості права вимоги, така оплата первинним кредитором на користь нового кредитора не здійснювалася, доказів надання за оскаржуваним правочином фінансових послуг позивачем не надано; предметом оскаржуваного позивачем договору не є набуття ОСОБА_2 як новим кредитором права на надання боржнику фінансових чи банківських послуг, які підлягають ліцензуванню, а є право на отримання уже сформованого боргу, пунктами 1.3, 1.4 оспорюваного договору передбачена загальна сума права вимоги.

Таким чином, на переконання апеляційного суду, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що оспорюваний позивачем договір укладений у зв`язку із відступленням права вимоги за основним зобов`язанням шляхом укладення договору цесії, а не факторингу, повно і всебічно з`ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, правильно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, та відмовив у задоволенні позову.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - Гоголєва О. А. засобами поштового зв`язку звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати повністю зазначені судові рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог у повному обсязі, а також стягнути із відповідачів судові витрати зі сплати судового збору та витрати на правову допомогу.

Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, постановах Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 910/6659/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 591/4552/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 906/1174/18, у постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 910/8670/15-г (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

У касаційній скарзі заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій порушили вимоги статті 263 ЦПК України, оскільки оспорюваний договір відступлення права вимоги за іпотечним договором укладений з порушенням частини третьої статті 512, статей 514, 1054, 1077, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083, статті 1084 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», частин другої, одинадцятої статті 1, статті 21 Закону України «Про кредитні спілки», статей 2, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231», тому повинен бути визнаний недійсним в силу вимог частини першої статті 203, статті 215 ЦК України, а також посилається на те, що:

- розписку ОСОБА_1 , датовану 14 травня 2019 року, не можна вважати згодою боржника на заміну кредитора, оскільки заміна кредитора мала місце раніше (10 травня 2019 року), ніж зазначена розписка. Відсутність згоди на момент укладення договору 10 травня 2019 року вже робила його недійсним в силу вимог статті 516 та статті 203 ЦК України, а написання розписки 14 травня 2019 року (вже після укладення угоди про відступлення прав вимоги) не може слугувати підставою для його дійсності та законності;

- суд не звернув увагу на те, що позивач не є стороною оспорюваного договору факторингу, не дав цьому оцінку. Укладення відповідачами цього правочину свідчить про порушення прав позивача;

- ОСОБА_2 не є фінансовою установою, відповідно не мав права на укладання спірного договору;

- твердження суду про те, що оспорюваним договором не передбачено плати за передачу новим кредитором грошових коштів первинному кредитору у рахунок оплати вартості права вимоги, така оплата первинним кредитором на користь нового кредитора не здійснювалась, доказів надання за оскаржуваним правочином фінансових послуг позивачем не надано, суперечить дійсним обставинам справи та письмовим доказам, які є у письмових матеріалах справи;

- суд не обґрунтував належним чином, чому саме вважає договір відступлення права вимоги договором цесії, а не факторингу, взагалі не спростував доводів позивача, а зазначив у своєму рішенні те, що не має відношення до предмета спору;

- КС «ЗаРаЗ» не мала права на укладення договору факторингу, оскільки така діяльність як відступлення права вимоги кредитними спілками законом не передбачена, а тому в силу Закону Україну «Про кредитні спілки», такий договір є недійсним;

- права кредитора за кредитним договором можуть бути відступлені виключно банківській чи іншій фінансовій установі;

- до фізичної особи не можуть перейти права кредитора у кредитному договорі, оскільки остання не є спеціальним суб`єктом, котрий визначений статтею 1054 ЦК України як кредитор;

- з укладенням договору про відступлення права вимоги у кредитному договорі від 15 лютого 2019 року № КВ-00037/02-19/2105 відбулася заміна кредитодавця-кредитної спілки, яка є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу особу - ОСОБА_2 , який не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що може надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу;

- оскільки за змістом частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу, тому він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України;

- спірний правочин суперечить вимогам ЦК України, оскільки фізична особа не може бути кредитором у зобов`язанні, права кредитора за яким відступили, договір про відступлення прав за кредитним договором є недійсним з моменту його укладення. А оскільки із приписів частини першої статті 24 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що відступити права за договором іпотеки можна тільки за умови, якщо одночасно відступаються права за основним зобов`язанням, та враховуючи те, що основне зобов`язання є недійсним, - недійсним є і забезпечувальне зобов`язання;

- суд апеляційної інстанції не спростував усі доводи апеляційної скарги.

У березні 2021 року до Верховного Суду із застосуванням засобів поштового зв`язку від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Гоголєвої О. А. , в якому співвідповідач просить залишити без задоволення касаційну скаргу, зазначаючи, що спірний договір про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги від 10 травня 2019 року, як убачається із його змісту, не є договором факторингу, а є договором відступлення права вимоги (цесія), зокрема оплатним договором купівлі-продажу права вимоги, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а також не є договором про надання фінансової послуги в розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подачу відзиву на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Гоголєвої О. А .

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - Гоголєвої О. А. передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 25 січня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - Гоголєвої О. А. з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 754/11112/19 із Деснянського районного суду міста Києва та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

У березні 2021 року матеріали справи № 754/11112/19 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - Гоголєвої О. А. підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 лютого 2019 року між позивачем та КС «ЗаРаЗ» укладений кредитний договір № КВ-00037/02-19/2105, відповідно до умов якого кредитодавець надає позичальнику фінансовий кредит у формі кредитної лінії з лімітом в сумі 350 000,00 грн, у в межах якого позичальник може отримувати будь-які суми кредиту на умовах строковості, зворотності, цільового характеру використання, платності та забезпечуваності, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом та інші нараховані суми (за наявності підстав для їх нарахування) на умовах та в строки, встановлені цим договором.

Плата за користування кредитом (проценти) становить 36,0 % річних.

Згідно з пунктом 1.4 договору кредит надається строком на 36 місяців від дати отримання позичальником кредиту, тобто з 15 лютого 2019 року по 15 лютого 2022 року.

15 лютого 2019 року між позивачем та КС «ЗаРаЗ» укладений договір іпотеки, відповідно до умов якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю як забезпечення виконання всіх своїх зобов`язань за кредитним договором № КВ-00037/02-19/2105 про надання коштів у позику на умовах фінансового кредиту від 15 лютого 2019 року, з будь-якими наступними змінами до нього, нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .

10 травня 2019 року між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 укладений договір відступлення прав за іпотечним договором, згідно з умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредитору, і стає кредитором за: кредитним договором про надання коштів у позику на умовах фінансового кредиту від 15 лютого 2019 року № КВ-00037/02-19/2105, укладеним між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_1 ; договором іпотеки від 15 лютого 2019 року, укладеним між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_1 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 04 липня 2019 року ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_3 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 .

У матеріалах справи наявна заява ОСОБА_1 , посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко М. О., від 14 травня 2019 року, у якій позивач заявив, що 14 травня 2019 року він отримав заяву-вимогу ОСОБА_6 .

У вказаній заяві позивач повідомив, що борг визнає, але сплатити його в даний час не має можливості, не заперечує проти застосування ОСОБА_6 усіх передбачених договором іпотеки засобів, форм, способів тощо, для задоволення його вимог як іпотекодержателя/позикодавця.

Також суду надано розписку ОСОБА_1 , датовану 14 травня 2019 року, згідно з якою позивач зазначає, що йому відомо про те, що КС «ЗаРаЗ» зробила переуступку боргу та новим іпотекодержателем став ОСОБА_6 . Претензій до ОСОБА_6 не має, згоду дає.

Згідно з копією висновку експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 05 грудня 2019 року № 17-3/1915 за результатами почеркознавчої експертизи, проведеної в рамках кримінального провадження № 12019100030005571 від 30 липня 2019 року, підписи у вказаних заяві та розписці виконані ОСОБА_1 .

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Сторонами в зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов`язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.

З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.

Як убачається зі встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа (аналогічна позиція висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року (справа № 909/968/16)).

При цьому підставою для передачі та прийняття справи № 465/646/11 на розгляд Великої Палати Верховного Суду була необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами (про що зазначено в тексті самої постанови від 31 жовтня 2018 року).

Винятком, коли відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ, є випадок, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), в якій здійснено відступ від висновку, сформульованого у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11.

У свою чергу у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 та від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 міститься висновок про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження законом не передбачені, що обумовлений наступним:

- заміна кредитора не допускається у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора (стаття 515 ЦК України);

- за статтею 1 Закону України «Про кредитні спілки» кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об`єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об`єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом;

- статтею 21 Закону України «Про кредитні спілки» визначено види господарської діяльності кредитної спілки, та зокрема врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої цим Законом, не допускається.

Колегія суддів бере до уваги, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20) не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у зазначених постановах Верховного Суду України (пункт 33). У зазначеній постанові від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала також на відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили із того, що договір про відступлення прав за іпотечним договором від 10 травня 2019 року не є договором факторингу. Вказаний договір, укладений міжКС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 , є відступленням права вимоги вже утвореної заборгованості ОСОБА_1 , на стягнення якої новому кредитору не потребується отримання спеціальної ліцензії.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині того, що договір про відступлення права вимоги, укладений між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 , не є договором факторингу, тому що ОСОБА_2 не набув права здійснювати фінансові операції відносно боржника ( ОСОБА_1 ), оскільки він набув лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором (пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20)).

Разом зі тим колегія суддів не може погодитись з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для визнання спірного договору недійсним, виходячи із того: що попередній кредитор (кредитна спілка) не перебуває у процедурі ліквідації, фізична особа не може бути стороною договору про переуступку права вимоги за кредитним договором, а також особливостей правового статусу кредитної спілки як кредитодавця, що не передбачає права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження законом не передбачені, про що зазначено вище.

Суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу, не врахували, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа, а також не врахували правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 та від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, про що зазначено у статті 3 Закону України «Про іпотеку».

У постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 758/3453/16 (провадження № 61-18037св18) зроблено правовий висновок щодо тлумачення абзацу дев`ятого статті 1, статті 24 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якого іпотекодержателем може бути тільки особа, яка є кредитором за основним зобов`язанням, оскільки іпотека слідує за основним зобов`язанням з метою його забезпечення. Законом України «Про іпотеку» не передбачено існування конструкції «абстрактної» іпотеки, при якій іпотека існує поза зв`язком із забезпеченням основного зобов`язання. Тобто, законодавством не допускається такої конструкції, коли суб`єктом права вимоги за основним договором буде один суб`єкт, який набув право вимоги внаслідок відступлення, а іпотекодержателем - інший суб`єкт, адже призначенням іпотеки є забезпечення основного зобов`язання.

Отже, правові наслідки щодо незаконності набуття права вимоги за кредитним договором поширюються і на аналогічну домовленість сторін про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладеним в забезпечення виконання цього кредитного договору.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що спірний договір про відступлення прав за іпотечним договором вчинений сторонами всупереч вимог закону, а тому підлягає визнанню недійсним.

Висновки судів попередніх інстанцій про те, що оскаржуваний договір не є договором факторингу, а тому ОСОБА_2 правомірно набув право вимоги, не мають значення для вирішення справи, оскільки фактично було укладено угоду, завдяки якій здійснено перехід права на вимогу за кредитним та іпотечним договорами від кредитної спілки до фізичної особи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За приписами частин першої, третьої статті 412 ЦК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи те, що судами достатньо та повно встановлено обставини справи, необхідні для ухвалення судового рішення у справі, однак при цьому було неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача.

ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання позову у розмірі 768,40 грн, судовий збір за подання апеляційної скарги - 1 152,60 грн та за подання касаційної скарги - 1 536,80 грн, разом - 3 457,80 грн.

Таким чином, з огляду на задоволення касаційної скарги та прийняте рішення про задоволення позову, із КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір на користь ОСОБА_1 по 1 728,90 грн з кожного.

Окрім цього, заявник у своїй касаційній скарзі просив стягнути на його користь із відповідачів витрати на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 10 500,00 грн.

Матеріали справи містять надані до суду першої інстанції ордер про надання правової допомоги ОСОБА_1 адвокатом Гоголєвою О. А. (а. с. 101 т. 1), договір про надання правової допомоги від 15 жовтня 2019 року № 1 (а. с. 102 т. 1), додаток № 1 до нього (а. с. 226 т. 1) та додатковий договір № 2 від 16 жовтня 2019 року (а. с. 227 т. 1), згідно з якими на підтвердження факту надання адвокатом Гоголєвою О. А. клієнту ОСОБА_1 правової допомоги відповідно до умов цього договору складається звіт (акт приймання-передачі) адвокатських послуг і направляється (вручається) клієнту (пункт 2.4 договору), гонорар складається з суми вартості наданої правової допомоги, тарифи яких узгоджені сторонами та зазначені в додатку 1 до цього договору (пункт 4.2 договору), розмір гонорару не залежить від досягнення, чи не досягнення адвокатом позитивного результату, якого бажає клієнт (пункт 4.3 договору), вартість послуг (гонорар) адвоката становить 2 100,00 грн за одне судове засідання (пункт 2 додаткового договору № 2).

Також матеріали справи містять звіти (описи) виконаних робіт (наданих послуг) адвокатом Гоголєвою О. А. щодо представництва інтересів клієнта ОСОБА_1 в суді першої інстанції стосовно п`яти судових засідань - 16 жовтня 2019 року, 03 грудня 2019 року, 05 лютого 2020 року, 05 серпня 2020 року, 27 лютого 2020 року та платіжні документи щодо їх оплати платником ОСОБА_1 (а. с. 228-233 т. 1), по 2 100,00 грн за кожне судове засідання, на загальну суму 10 500,00 грн.

Отже, беручи до уваги те, що стороною позивача підтверджено належним чином надання адвокатом Гоголєвою О. А. професійної правничої допомоги на суму 10 500,00 грн у суді першої інстанції, на користь позивача з відповідачів підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції на вказану суму, по 5 250,00 грн з кожного.

Витрати на професійну правничу допомогу на цю суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом Гоголєвою О. А. обсягом послуг у суді першої інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, підстав для зменшення розміру суми цих витрат у суду касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Гоголєвої Олени Анатоліївни задовольнити.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Кредитної спілки «ЗаРаЗ», ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гамаль Ірина Миколаївна, про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором задовольнити.

Визнати недійсним з моменту укладення договір про відступлення прав за іпотечним договором від 10 травня 2019 року, зареєстрований у реєстрі за № 2109, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гамаль Іриною Миколаївною, укладений між Кредитною спілкою «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 .

Стягнути із Кредитної спілки «ЗаРаЗ» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 1 728,90 грн.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 1 728,90 грн.

Стягнути із Кредитної спілки «ЗаРаЗ» на користь ОСОБА_1 понесені в суді першої інстанції судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 250,00 грн.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені в суді першої інстанції судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 250,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко