Постанова
Іменем України
05 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 754/11486/19
провадження № 61-18930св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача -адвокат Подкопаєва Ірина Анатоліївна,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
представник ОСОБА_3 - адвокат Василюк Наталія Ігорівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Василюк Наталії Ігорівнина рішення Деснянського районного суду міста Києва, у складі судді Лісовської О. В., від 21 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Левенця Б. Б., Невідомої Т. О., від 24 листопада
2020 року.
Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_3 та ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна та визнання права власності.
Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 . Після його смерті відкрилась спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2 . Позивачка стверджувала, що зазначені квартирі було придбано під час її перебування у шлюбі
з ОСОБА_4 за спільні кошти подружжя. Після смерті ОСОБА_4 державним нотаріусом П`ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори була відкрита спадкова справа. Вона звернулася до нотаріуса із заявою про видачу їй свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя після померлого ОСОБА_4 , але їй було відмовлено у видачі свідоцтва.
Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд визнати квартиру АДРЕСА_1 та квартиру
АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ; визнати частки ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у праві спільної сумісної власності на майно рівними; визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 , а також право власності
на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 21 серпня
2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна та визнання права власності задоволено.
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 : квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 .
Визнано частки ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у праві спільної сумісної власності на майно рівними.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 та 1/2 частину
квартири АДРЕСА_2 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні квартири були придбані подружжям під час перебування у шлюбі за спільні кошти, тому є об`єктами спільної сумісної власності подружжя, а частки дружини й чоловіка є рівними. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позов подано ОСОБА_1 у межах трирічного строку позовної давності, який починає свій перебіг з 09 березня 2019 року, оскільки саме з цього часу відповідачі не визнають право власності позивачки на частку у праві спільної сумісної власності подружжя у спадковому майні.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Василюк Н. І. залишено без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 серпня 2020 року залишено без змін.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені витрати
на правову допомогу у розмірі 7 500 грн.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що спірні квартири були придбані ОСОБА_4 під час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 , тому в силу положень
статті 60 Сімейного кодексу України є об`єктами спільної сумісної власності. Апеляційний суд зазначив, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження встановлення між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 за час шлюбу режиму окремого проживання. Також суд апеляційної інстанції виходив із того, що розірвання шлюбу не свідчить про порушення права власності, а після розлучення майно продовжує залишатися спільним з відповідним правовим режимом, оскільки воно було набуте за час шлюбу. З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відмова державного нотаріуса від 05 липня 2019 року у видачі
ОСОБА_1 свідоцтва про право на частку у спільному майні є моментом порушення її права власності та саме з цього моменту починається трирічний перебіг позовної давності.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та її доводи
У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - адвокат Василюк Н. І. просить скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва
від 21 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду
від 24 листопада 2020 року і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, у постановах Верховного Суду
від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17, від 22 січня 2020 року
у справі № 711/2302/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України),
а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що у позивачки виникли перешкоди у користуванні спірними квартири у 2014 року, отже саме з цього моменту у неї виникло право на звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя. Заявник вказує, що зазначені обставини були встановлені судом апеляційної інстанції, проте не були відображені у постанові апеляційного суду. Також заявник просить суд відтворити технічний запис судового засідання суду апеляційної інстанції від 24 листопада 2020 року. На думку заявника, суд апеляційної інстанції, встановивши, що право позивачки щодо спірних квартир порушено у 2014 році, не застосував наслідки спливу позовної давності до вимог позивачки. Особа, яка подала касаційну скаргу, просить суд касаційної інстанції звернути увагу на те, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що подружжя спільно не проживало та не вело спільного побуту з 1995 року, а позивач визнавала той факт, що з 2014 року вона була позбавлена можливості потрапити до спірних квартир та не сплачувала за них житлово-комунальні послуги. Заявник вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно стягнув з нього судові витрати на правничу допомогу, оскільки позивачкою не було надано попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вона очікує понести у зв`язку з розглядом справи, що може бути підставою для відмови у відшкодуванні таких витрат, за винятком сплаченого судового збору (постанова Великої Палати Верховного Суду
від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18).
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою. Відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_3 - Василюк Н. І. про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада
2020 року.
Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 просить залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - Василюк Н. І. без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обгрунтованість.
У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 -
Подкопаєва В. А. просить залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - Василюк Н. І. без задоволення, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необгрунтованими. Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що відмова нотаріуса у видачі позивачці свідотцва про право на частку у спільному майні
від 05 липня 2019 року є моментом порушення її права власності.
До відзиву представником ОСОБА_1 - Подкопаєвою В. А. додано заяву про розподіл судових витрат, в якій заявник просить суд касаційної інстанції вирішити питання щодо розподілу судових витрат та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 тис. грн за складання і подання відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4
з 11 серпня 1978 року по 09 вересня 2010 року.
На підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2002 року
ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_2 .
На підставі договору купівлі-продажу від 25 березня 2002 року
ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_1 .
На підставі нотаріально посвідченої заяви від 09 червня 2005 року ОСОБА_1 надала згоду на придбання ОСОБА_4 за спільні кошти будь-якого майна на його ім`я за ціною та на умовах на його розсуд.
Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 09 вересня 2010 року у справі № 2-2865/2010 шлюб між ОСОБА_1 та
ОСОБА_4 розірвано. У зазначеному судовому рішенні вказано, що ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, а також те, що сім`я розпалася п`ятнадцять років назад.
Відмітка у паспорті ОСОБА_1 про розірвання шлюбу із ОСОБА_4 датована 29 березня 2016 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть.
Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на спадкове майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 .
Державним нотаріусом П`ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори була відкрита спадкова справа після смерті ОСОБА_4 .
Постановою державного нотаріуса П`ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори від 05 липня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на день смерті останнього у зареєстрованому шлюбі не перебували.
Судами встановлено, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був відсутній спір щодо спільного майна подружжя, шлюбний договір, договір про визначення часток у спільному майні подружжя, договір про виділ частки із спільного майна подружжя, договір про поділ спільного майна подружжя між подружжям не укладалися.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб`єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.
Статтями 22 та 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України (у редакції, чинній на момент набуття у власність спірних квартир) визначено, що нажите подружжям за час шлюбу майно є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Статтею 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Згідно частини другої статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована зацікавленою стороною, яка може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.
У частині другій статті 72 СК України визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина пята статті 81 ЦПК України).
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки позивачкою надано належні та допустимі докази на підтвердження того, що спірні квартири були придбані ОСОБА_4 під час зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_1 . Презумпція спільності права власності на майно подружжя відповідачами не спростована. Встановлені судовим рішенням у справі № 2-2865/2010 обставини щодо припинення шлюбних відносин з 1995 року не є за обставин цієї справи підставою для непоширення на спірне майно режиму спільної сумісної власності подружжя. Придбання майна подружжям підтверджується наявною у матеріалах справи нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_1 від 09 червня 2005 року про надання згоди на придбання ОСОБА_4 за спільні кошти будь-якого майна на його ім`я за ціною та на умовах на його розсуд.
Судами попередніх інстанцій було правильно враховано, що строк позовної давності, про застосування якого заявлено ОСОБА_3 , не пропущено ОСОБА_1 , оскільки у липні 2019 року позивачка дізналась про порушене права з постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а з позовом звернулась до суду у серпні 2019 року. Матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження створення ОСОБА_4 за життя перешкод у користуванні та розпорядженні спірними квартирами позивачці, яка проживала та була зареєстрована за іншою адресою. Згідно звукозапису судового засідання суду апеляційної інстанції від 24 листопада 2020 року, зокрема наданого відповідачем до касаційної скарги, ОСОБА_1 не заперечувала, що у 2014 році ОСОБА_4 переїхав до Автономної Республіки Крим, а спірними квартирами користувався його син та інші родичі.
Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, оскільки висновки судів не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у цих постановах. Посилання на невідповідність висновків апеляційного суду у частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, не може бути взято до уваги, оскільки суд апеляційної інстанції вирішив питання про розподіл судових витрат при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, керуючись частиною другою статті 134 ЦПК України.
У відповідності до частини другої статті 134 ЦПК України у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Цією нормою визначено право суду, яке реалізується судом з урахуванням обставин справи.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат та стягнення
з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із доведеності розміру понесених витрат, складності справи, обсягу наданих адвокатом послуг й виконаних робіт, а також врахував наданий позивачкою попередній (орієнтований) розрахунок суми судових витрат, доданий до відзиву на апеляційну скаргу. Заперечення відповідача стосувались лише неподання позивачем попереднього розрахунку судових витрат у суді першої інстанції разом із позовною заявою, клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач у суді апеляційної інстанції не заявляв.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а значною мірою зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
Клопотання представника ОСОБА_3 - Василюк Н. І. про повне відтворення технічного запису судового засідання не підлягає задоволенню, оскільки у повному відтворенні технічного запису судового засідання суду апеляційної інстанції необхідності не встановлено.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
З огляду на залишення без змін оскаржених судових рішень, не підлягає задоволенню клопотання представника ОСОБА_3 - Василюк Н. І. про тимчасове зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, повторно подане до Верховного Суду 28 січня 2021 року.
Згідно з положенням пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
З огляду на зазначене ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.
Колегія суддів, розподіляючи витрати, понесені ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді касаційної інстанції (написання й подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_3 ), взявши до уваги умови додаткової угоди № 1 до договору про правової (правничої) допомоги від 04 липня 2019 року, меморіальний ордер
від 14 січня 2021 року, квитанцію від 14 січня 2021 року № 0.0.1975451323, дійшла висновку про те, що розмір зазначених представником
ОСОБА_1 - ОСОБА_7 витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді касаційної інстанції у сумі 7 тис. грн є завищеним, належним чином не обґрунтованим та становить надмірний тягар для відповідача, що суперечить принципу розумності при розподілі судових витрат.
Враховуючи складність справи, обсяг наданих адвокатом позивачки послуг під час розгляду справи в суді касаційної інстанції за касаційною скаргою відповідача, критерій розумності, пов`язаність цих витрат із розглядом справи, взявши до уваги зміст відзиву на касаційну скаргу, який по суті
є аналогічним змісту відзиву на апеляційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність зменшення їх розміру та стягнення з відповідача на користь позивачки 2 тис. грн витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.
Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Василюк Наталії Ігорівни залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 21 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000 (дві тисячі) грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Синельников
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович