Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 754/16005/16-ц

провадження № 61-12750св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивач, відповідач за зустрічним позовом - Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва»,

відповідач, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

третя особа - Деснянська районна у м. Києві державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року Комунальне підприємство (далі - КП) «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про виселення зі службового жилого приміщення без надання іншого.

На обґрунтування позовних вимог зазначало, що квартира АДРЕСА_1 , відповідно до картотеки службового житла, була включена до числа службових приміщень розпорядженням від 11 вересня 1986 року № 723. Станом на сьогоднішній день спірна квартира не виключена із числа службових приміщень.

На підставі рішення виконкому Дніпровської райради м. Києва від 22 вересня 1986 року № 791 ОСОБА_3 та її дитині - ОСОБА_1 видано ордер від 19 листопада 1986 року № 6060 на вселення у службову квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з тим, що вона працювала двірником-наглядачем. В подальшому, 16 лютого 1989 року ОСОБА_3 була звільнена з роботи за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу Законів про працю України. Однак, ОСОБА_3 разом із дочкою не звільнила службове приміщення у добровільному порядку.

Позивач зазначає, що ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, відпрацювавши двірником не 10 років, а лише 3 роки 4 місяці 30 днів й на момент смерті у трудових відносинах із КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» не перебувала.

Ураховуючи викладене, а також те, що дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_1 ніякого відношення до вищезазначеної службової квартири не має та у трудових відносинах із підприємством не перебуває, позивач просив ОСОБА_1 виселити із службового жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» про визнання за нею право безстрокового користування жилим приміщенням, посилаючись на те, що вона належить до кола осіб, перелічених у статті 125 ЖК Української РСР, яких не може бути виселено зі спірного службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, зокрема, як члена сім`ї померлого працівника ОСОБА_3 , якій було надано спірне службове жиле приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 19 березня 2019 року у складі головуючого судді Зотько Т. А. у задоволенні первісного позову та зустрічного позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 як член сім`ї померлого працівника, якому було надано службове приміщення відповідно до статті 1215 Житлового Кодексу Української РСР не може бути виселена із спірного службового житла. Також суд зазначив, що виселення ОСОБА_1 із вказаного службового житла становитиме для останньої надмірний тягар, оскільки вона не забезпечена іншим жилим приміщенням та фінансово не спроможна забезпечити себе житлом. Крім того, позивач не довів явну потребу суспільства у вказаному житлі. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що відсутні підстави для задоволення зустрічного позову про визнання за ОСОБА_1 права на безстрокове користування жилим приміщенням, зважаючи на те, що судом першої інстанції відмовлено у задоволенні первісного позову про виселення ОСОБА_1 із спірного жилого приміщення, що не позбавляє її права користування житлом, а умова щодо безстроковості користування жилим приміщенням до надання іншого житла є передчасною вимогою.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року апеляційну скаргу КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» задоволено частково, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 зі службового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні первісного позову про виселення ОСОБА_1 зі службового житла без надання іншого житла, та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що з урахуванням положень статті 124 та 125 ЖК Української РСР, службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники, що перебувають з ним у трудових відносинах і за характером їх роботи потребують надання такого житла. При цьому апеляційним судом враховано, що КП «Керуюча компаніяз обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» має гостру потребу в службовому житлі, оскільки 99 осіб перебувають на контрольному списку працівників, які потребують службового житла, а тому виселення ОСОБА_1 зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У липні 2019 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалене рішення суду апеляційної інстанції в частині виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» не є власником, володільцем і користувачем спірного житла. Не враховано доводів ОСОБА_1 про те, що вона вселилась у службове жиле приміщення як член сім`ї працівника, якому було надано спірне жиле приміщення, а також про те, що на час смерті ОСОБА_3 12 травня 2017 року вона мала право на зайняття спірного жилого приміщення, оскільки з 08 квітня 1998 року була пенсіонером за віком, а також їй була присвоєна 3 група інвалідності, як особі, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (1 категорія), та їй в порядку статті 125 ЖК Української РСР інше житло не пропонувалось. Тобто у період з 08 квітня 1998 року по 12 травня 2017 року, протягом 19 років, після виходу ОСОБА_3 на пенсію і на час її смерті, вона та ОСОБА_1 мали безспірне право на користування спірним жилим приміщенням.

Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У серпні 2019 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» подано відзив, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , яка є необґрунтованою, а доводи, які наведені в ній такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції, яке ухвалене із дотриманням вимог норм матеріального та процесуального права залишити без змін. При цьому зазначено, що поняття службового житла визначено статтями 122 124 ЖК Української РСР та пунктами 15, 16, 17 Положення «Про службові жилі приміщення». Тобто, проживання в такому приміщенні є тимчасовим на час роботи працівника на підприємстві, а після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним жиле приміщення. Крім того, у підприємства не відпала потреба у службовому житлі - квартирі АДРЕСА_1 , оскільки в контрольному списку працівників підприємства перебувають 99 осіб, які потребують службового житла, частина з яких протягом тривалого часу понад 20 років сумлінно виконували свої посадові обов`язки на підприємствах житлово-комунального господарства.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередній інстанцій встановили, що рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року №270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством в місті Києві» було створено комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва».

Відповідно до розпорядження Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 01 березня 2016 року №99 «Про закріплення на праві господарського відання за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» службового житла» квартира АДРЕСА_1 (як службова квартира) була передана з балансу Комунального підприємства по утриманню житлового господарства «Житлорембудсервіс» Деснянського району м. Києва на баланс КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва».

Рішенням виконавчого комітету Дніпровської районної ради народних депутатів від 01 вересня 1986 року № 723 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 включено до числа службових жилих приміщень Дніпровського управління житлового господарства з дня прийняття будинків в експлуатацію.

Рішенням виконавчого комітету Дніпровської районної ради народних депутатів від 22 вересня 1986 року № 791 затверджено рішення про надання ОСОБА_3 у складі сім`ї якої: вона та дочка ОСОБА_1 службової жилої площі в будинку АДРЕСА_1 - окрему однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , площею 17,5 кв. м на шістнадцятому поверсі.

На підставі вказаного рішення було видано ордер від 19 листопада 1986 року № 6060 на вселення у службову квартиру за адресою: АДРЕСА_1 - ОСОБА_3 , яка працювала двірником в ЖЕК-1018 на посаді двірника-наглядача та її дочки - ОСОБА_1 ..

Таким чином, ОСОБА_1 отримала право на вселення у спірне службове жиле приміщення на підставі ордера від 19 листопада 1986 року № 6060, як член сім`ї працівника, якому було надано спірне службове жиле приміщення.

16 лютого 1989 року ОСОБА_3 була звільнена з роботи за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Сторонами про справі не заперечувався той факт, що після звільнення з роботи ОСОБА_3 і до моменту її смерті, вона та її дочка ОСОБА_1 постійно проживали разом і вели спільне господарство, були членами однієї сім`ї та користувалися спірним службовими жилими приміщеннями, додержувалися умов договору найму жилого приміщення, правил користування жилими приміщеннями, своєчасно вносили квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи Відділу з питань реєстрації місця проживання Деснянської РДА від 06 грудня 2017 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 14 червня 1988 року по теперішній час.

Згідно довідки Відділу обліку та розподілу жилої площі Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 28 грудня 2017 року № 1223 ОСОБА_1 перебуває на позачерговому квартирному обліку у Відділі обліку та розподілу житлової площі Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, категорія обліку: постраждала в зв`язку з аварією на ЧАЕС (2 категорія), облікова справа № 25064.

Сторонами по справі не заперечувався той факт, що після смерті матері ОСОБА_1 продовжує мешкати в спірному службовому жилому приміщенні, є фактичним наймачем спірного службового жилого приміщення, проте, основним квартиронаймачем продовжує вважатися ОСОБА_3 , на яку і відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 .

Комунальним підприємством «Керуюча компанія» Житлово-експлуатаційна дільниця № 310 25 жовтня 2017 року було направлено ОСОБА_1 припис з вимогою звільнити службове житло, у зв`язку з безпідставним його зайняттям.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 118 ЖК Української РСР службові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки (частина друга статті 64 ЖК України).

Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що житло надається у зв`язку зі службовими відносинами, тимчасово, до настання певних умов. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення у відповідності до статті 124 ЖК України.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, § 82).

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 124 ЖК Української РСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції.

Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідача зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідача суди першої та апеляційної інстанцій висловилися, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

Така позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Встановивши, що ОСОБА_1 набула право користування спірним службовим житлом як член сім`ї ОСОБА_3 , яка на час отримання ордеру перебувала у трудових відносинах з ЖЕК № 1018 управління житлового господарства Дніпровського району м. Києва, 16 лютого 1989 року була звільнена з роботи за власним бажанням, пропрацювавши на підприємстві, яке надало житло 3 роки 4 місяці 30 днів, тобто менше 10 років, у зв`язку з чим

втратила право користування зазначеним службовим житлом. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про виселення ОСОБА_1 із спірної службової квартири, оскільки обов`язок ОСОБА_1 звільнити службове жиле приміщення є похідним від такого обов`язку ОСОБА_3 , яка у зв`язку зі звільненням, права на отримання спірного житла не мала, а тому підлягає виселенню. При цьому судами було враховано, що ОСОБА_1 перебуває на позачерговому квартирному обліку у Відділі обліку та розподілу житлової площі Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, а також те , що позивач має нагальну суспільну необхідність для виселення, а саме: наявність черги працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених апеляційним судом обставин і незгоди з оскаржуваним судовим рішенням, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко