Постанова
Іменем України
04 березня 2020 року
м. Київ
справа № 754/16524/17
провадження № 61-12454св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Деснянський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, Відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2019 року, ухвалене в складі судді
Лісовської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2019 року, прийняту в складі колегії суддів: Сушко Л. П., Сержанюка А. П., Сліпченка О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Свої вимоги мотивувала тим, що квартира АДРЕСА_1 , в якій вона проживала, стала об`єктом шахрайських дій з боку осіб, які у подальшому незаконно заволоділи нею. Рішенням Мінського районного суду міста Києва від 31 серпня 2000 року було задоволено її позов до ОСОБА_4 і визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири. При виконанні вказаного рішення суду, державний виконавець відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Деснянського РУЮ у місті Києві) неправомірно передав квартиру ОСОБА_4 за 51 912 грн, що оформлено Актом передачі квартири стягувачеві, не реалізованої з прилюдних торгів. Вважала, що незважаючи на судове рішення, ОСОБА_4 свідомо, повторно заволодів цією ж квартирою, яку продав ОСОБА_2 . Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 лютого 2012 року визнано протиправним та скасовано акт передачі квартири стягувачеві, не реалізованої з прилюдних торгів.
Стверджує, що спірна квартира є її власністю, однак користуватися своїм майном вона не має можливості, оскільки квартира перебуває у власності ОСОБА_2 , яка є недобросовісним набувачем. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 фактично чинять їй перешкоди у користуванні власністю.
З урахуванням викладеного, просила суд витребувати у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 лютого 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів належності їй на праві власності спірної квартири.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 лютого 2019 року - без змін
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру було видано ОСОБА_4 на підставі рішення Деснянського районного суду
м. Києва від 30 жовтня 2002 року, та вказане свідоцтво ніким не скасовано, а отже вважав, що майно не вибуло з володіння ОСОБА_1 поза її волею, і остання не має права витребовувати його у набувача
ОСОБА_2 в порядку статті 388 ЦК України. При цьому суд, відхилив доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 було правомірно подано віндикаційний позов.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 червня
2019 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень.
Вказує, що суди необґрунтовано вважали, що вона не була власником спірної квартири, адже це спростовується рядом судових рішень, копії яких вона надала. При цьому посилалась на рішення Апеляційного суду м. Києва від 05 вересня 2012 року, яким ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову про усунення перешкод у здійсненні права власності як на одну із підстав, що підтверджують її право на спірну квартиру, оцінку якому не надано судами попередніх інстанцій.
Також зазначає, що відповідачі та треті особи у встановлений законом спосіб відзив на позовну заяву та докази на підтвердження своїх заперечень не подали.
Суди не врахували, що спірна квартира є не державною, а кооперативною, яку одержала її мати ОСОБА_6 та за яку в повному обсязі сплачено пайовий внесок.
Крім того вважає, що суддя Лісовська О. не могла повторно брати участь в розгляді справи оскільки вирішувала питання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Зміст та підстави рішення Деснянського районного суду м. Києва
від 30 жовтня 2002 року судами не перевірялись. Також суди попередніх інстанцій не врахували постанову Окружного адміністративного суду
м. Києва від 22 лютого 2012 року.
Стверджує, що ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем, оскільки знала, що в спірній квартирі зареєстрована вона із матір`ю та неповнолітня дитина.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2019 року ОСОБА_2 , від імені якої діє представник - адвокат Пізняхівський Ф. М., подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому представник відповідача просив залишити без задоволення касаційну скаргу, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано її матеріали з Деснянського районного суду м. Києва.
У серпні 2019 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
07 лютого 2020 року на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу № 754/16524/17 передано судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Печерської районної ради депутатів трудящих від 14 вересня 1970 року № 478 «Про затвердження пропозиції правління житлово-будівельного кооперативу «Арсеналець 6» про надання житлової площі членам вищезгаданого кооперативу» громадянці ОСОБА_6 надано, на родину з двох осіб окрему двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно договору купівлі-продажу, укладеного 28 серпня 1995 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрованого президентом Київської товарної біржі, ОСОБА_4 придбав у власність квартиру АДРЕСА_1 .
Ухвалою Ватутінського районного суду м. Києва від 03 липня 1997 року накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , придбану за договором купівлі-продажу від 28 серпня 1995 року
ОСОБА_4 , заборонено здійснювати дії, пов`язані з її відчуженням.
Рішенням Мінського районного суду м. Києва від 31 серпня 2000 року задоволено позов ОСОБА_1 та визнано договір купівлі-продажу
від 25 серпня 1995 року квартири АДРЕСА_1 (зареєстрований на Київській універсальній біржі) недійсним. Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 в частині вимоги про виселення залишено без задоволення, а в частині стягнення коштів задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 43 765,92 грн.
Згідно акту передачі квартири стягувачу, не реалізованої з прилюдних торгів від 01 лютого 2002 року, складеного державним виконавцем ВДВС Деснянського РУЮ у м. Києві Шило С. М., затвердженого начальником ВДВС Деснянського РУЮ у м. Києві 07 лютого 2002 року, квартиру АДРЕСА_1 , що складається з двох кімнат, жилою площею 33,2 кв. м, загальною
площею 51,1 кв. м передано у власність ОСОБА_4 .
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 30 травня 2002 року скасовано арешт, накладений ухвалою Ватутінського районного суду
м. Києва від 03 червня 1997 року на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2002 року в справі № 2-4137/2002 скаргу ОСОБА_4 задоволено, скасовано постанову державного нотаріуса П`ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Лазарук О. В. від 26 вересня 2002 року про відмову в оформленні права власності на квартиру АДРЕСА_1 згідно акту передачі квартири стягувачу нереалізованої з прилюдних торгів. Зобов`язано П`ятнадцяту Київську державну нотаріальну контору оформити право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 .
17 січня 2003 року державним нотаріусом П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Лазарук О. В. видано ОСОБА_4 Свідоцтво про право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
Зазначене свідоцтво видано на підставі акту державного виконавця, затвердженого начальником ВДВС Деснянського РУЮ м. Києва
від 07 лютого 2002 року та рішення Деснянського районного суду м. Києва в справі № 2-4137/2002.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2002 року (справа № 2-4137/2002) не скасоване, і є чинним.
Згідно договору купівлі-продажу від 26 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за №1872д, ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_2 спірну квартиру.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 04 серпня 2006 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , треті особи: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, відділ ГІРФО Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (далі - РУ ГУ МВС України в м. Києві) про усунення перешкод в здійсненні права власності на квартиру та виселення залишено без розгляду.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 лютого
2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2014 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 липня 2016 року, задоволено частково позов ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та визнано протиправним і скасовано акт передачі квартири стягувачеві, не реалізованої з прилюдних торгів, від 01 лютого 2002 року, затверджений начальником ВДВС Деснянського РУЮ у м. Києві 07 лютого 2002 року, яким квартира АДРЕСА_1 , була передана у власність ОСОБА_4 .
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 вересня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності, - апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Деснянського районного суду
м. Києва від 19 жовтня 2010 року скасовано та ухвалене нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності відмовлено.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Зобов`язано ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 . Усунуто перешкоди ОСОБА_2 у користуванні та розпорядженні вказаною квартирою шляхом зняття з реєстрації ОСОБА_5 та ОСОБА_1 . Позбавлено ОСОБА_5 та
ОСОБА_1 права користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 , що належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 .
У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_5 , ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Головного Управління Державної міграційної служби у місті Києві про визнання займу недійсним або нікчемним, визнання свідоцтва про право власності на квартиру недійсним або нікчемним та його скасування, визнання нікчемним та скасування договору купівлі-продажу квартири, усунення перешкод у користуванні квартирою, позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 та ОСОБА_1 відхилено, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року залишено без змін.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 01 березня 2016 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (тут і надалі по тексту у редакції Кодексу на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Мотиви з яких виходив Верховний Суд
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
У частині першій статті 319 ЦК України зазначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).
Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Частиною першою статті 388 ЦК України закріплено право власника на витребування майна від добросовісного набувача у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження»
від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (в редакції станом на 01 лютого
2002 року) продаж нерухомого майна боржника здійснюється шляхом проведення торгів спеціалізованими організаціями, які мають право здійснювати операції з нерухомістю в порядку, передбаченому законодавством України. Порядок реалізації майна, зазначеного в частині п`ятій статті 55 цього Закону, визначається Національним банком України, а іншого майна - Міністерством юстиції України. Якщо передане торговельним організаціям майно не буде продане протягом двох місяців, воно підлягає переоцінці. Державний виконавець переоцінює майно за участю представника торговельної організації у присутності стягувача і боржника чи їх представників. Неявка стягувача або боржника не є підставою для припинення дії державного виконавця з переоцінки майна. Якщо у місячний строк після переоцінки майно не буде продано торговельною організацією, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому визначитися щодо залишення за собою непроданого майна. Якщо стягувач у 5-денний строк письмово не заявить про своє бажання залишити за собою непродане майно, арешт з майна знімається, воно повертається боржникові, а виконавчий документ у разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, повертається стягувачеві без виконання.
Встановивши, що видане 17 січня 2003 року державним нотаріусом П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Лазарук О. В. свідоцтво про право власності на спірну квартиру ОСОБА_4 , як і рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2002 року в справі № 2-4137/2002 не скасовані, а рішенням Деснянського районного суду
м. Києва від 15 жовтня 2013 року в справі № 754/8381/13-ц відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право власності на квартиру недійсним або нікчемним та його скасування, визнання нікчемним та скасування договору купівлі-продажу квартири, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, про відсутність правових підстав для задоволенні вимог ОСОБА_1 про витребування спірної квартири у ОСОБА_2 та скасування державної реєстрації її права власності на квартиру.
Доводи касаційної скарги про те, що надані позивачем копії судових рішень є підставою для визнання її власником спірної квартири, як і наявність судових рішень, якими у 2012 році скасовано акт від 01 лютого 2002 року передачі квартири, не реалізованої з прилюдних торгів стягувачеві, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про те, що, в судовому порядку не визнано недійсним свідоцтво про право власності на спірну квартиру та не скасоване судове рішення на підставі якого воно видане.
Доводи касаційної скарги щодо порушень статті 178 ЦПК України при поданні відповідачем відзиву на позов, не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень, оскільки відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних підстав.
Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги щодо недопустимості участі судді Деснянського районного суду м. Києва Лісовської О. В. у розгляді даної справи на тій підставі, що під її головуванням 01 березня 2016 року ухвалено судове рішення, яким відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року.
При цьому суд враховує, що статтею 37 ЦПК України визначено випадки недопустимості повторної участі судді в розгляді справи. Однак вказана стаття не передбачає заборони на участь судді в розгляді справи в суді першої інстанції, після розгляду ним в іншій справі заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Крім того, матеріали справи не містять відомостей про подання з цих підстав ОСОБА_1 заяв про відвід судді Лісовській О. В.
Інші доводи касаційної скарги загалом аналогічні викладеним у позовній заяві та апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції, переважно зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судом, та спрямовані на переоцінку доказів у справі. Натомість в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.
При цьому колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі RuizTorija v. Spain серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400 402 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович