Постанова

Іменем України

31 січня 2023 року

м. Київ

справа № 754/16716/19

провадження № 61-18996св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Деснянська районна у м. Києві державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 січня 2021 року у складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що 06 лютого 2019 року ОСОБА_1 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування.

15 лютого 2019 року між Кредитною спілкою «ЗаРаЗ» (далі - КС «ЗаРаЗ») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № КВ-00037/02-19/2105, за умовами якого позивачу було надано кредит у формі кредитної лінії з лімітом у сумі 350 000,00 грн.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 15 лютого 2019 року між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого в іпотеку передано нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . Вказаним договором іпотеки передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки.

10 травня 2019 року між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 укладено договір відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договором від 15 лютого 2019 року № КВ-00037/02-19/2105.

Відповідно до пункту 3.1. договору про відступлення прав вимоги, станом на день укладення цього договору загальна сума права вимоги за Кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором становить 1 068 506,85 грн.

04 липня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гамаль І. М.

19 липня 2019 року позивача разом з дружиною та двома неповнолітніми дітьми у примусовому порядку виселено із вказаної квартири.

Позивач вважав, що виселення проведено без дотримання вимог чинного законодавства, за умов незаконного заволодіння належним йому майном.

Будь-яких вимог про виселення з спірної квартири позивач не отримував.

У зв`язку з неправомірними діями відповідачів позивач звертався до органів поліції та з позовними заявами до суду, що у свою чергу завдало йому моральних страждань.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення, яким вселити його у квартиру АДРЕСА_1 , стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі 38 420,00 грн з кожного.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачка ОСОБА_3 звернулась із зустрічним позовом, в обґрунтування якого зазначила, що 04 липня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу придбала спірну квартиру у ОСОБА_2

ОСОБА_3 звертала увагу на те, що відповідно до умов указаного договору продавець підтвердив, що на момент придбання квартир в ній ніхто не зареєстрований. Однак, на момент звернення з цим позовом, у квартирі зареєстрований відповідач, що порушує її права, як власника квартири на вільне володіння, користування та розпорядження нерухомим майном. Посилаючись на те, що відповідач не входить до складу її сім`ї, крім того, не сплачує комунальні платежі, не несе витрат по її утриманню, просила суд визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 та зняти його з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 26 січня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог за зустрічним позовом відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову та частково задовольняючи вимоги за зустрічною позовною заявою, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не є власником чи співвласником спірної квартири, не проживає в ній, виселився самостійно на вимогу нового власника, однак, зареєстрований. Власник квартири ОСОБА_3 категорично заперечує проти подальшого проживання та реєстрації відповідача у належній їй квартирі. ОСОБА_1 перешкоджає користуватися ОСОБА_5 своєю власністю, а тому наявні підстави для усунення останній перешкод у здійсненні нею права розпорядження та користування майном, шляхом визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 січня 2021 року. Ухвалено у справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 . В задоволенні решти вимог за первісним позовом відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - Деснянська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що задоволення вимог ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житлом, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню ОСОБА_1 у зв`язку із виселенням, призведе до порушення гарантій, передбачених пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

ОСОБА_3 22 листопада 2021 року засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у вказаній вище справі.

У грудні 2021 року ОСОБА_3 подала уточнену касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким її позов задовольнити, а позов ОСОБА_1 залишити без задоволення.

В уточненій редакції касаційної скарги ОСОБА_3 як підставу касаційного оскарження зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та від 04 червня 2019 року у справі № 761/5115/17; постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18; та висновків Верховного Суду України, викладених у постановах: від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

ОСОБА_3 у касаційній скарзі зазначає, що застосування до неї норми статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) є несправедливим та неправомірним і грубо порушує її права добросовісного власника житлового приміщення, передбачені статтями 317 319 321 383 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

У листопаді 2022 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду з клопотанням про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року.

На момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_3 від інших учасників справи не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 листопада 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_3 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків касаційної скарги, зокрема: надання заяви про поновлення строку на касаційне оскарження, уточненої редакції касаційної скарги із зазначенням підстав касаційного оскарження та доплати судового збору у розмірі 1 393,60 грн. Надано строк на усунення недоліків касаційної скарги тривалістю в десять днів від моменту отримання копії цієї ухвали суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 754/16716/19 з Деснянського районного суду міста Києва; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року відмовлено.

У листопаді 2022 року матеріали справи № 754/16716/19 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та КС «ЗаРаЗ» укладено кредитний договір № КВ-00037/02-19/2105, відповідно до умов якого кредитодавець надає позичальнику фінансовий кредит у формі кредитної лінії з лімітом в сумі 350 000,00 грн у межах якого позичальник може отримувати будь-які суми кредиту на умовах строковості, зворотності, цільового характеру використання, платності та забезпечуваності, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом та інші нараховані суми (за наявності підстав для їх нарахування) на умовах та в строки, встановлених цим Договором. Плата за користування кредитом (проценти) становить 36 % річних.

Згідно з пунктом 1.4 договору кредит надається строком на 36 місяців від дати отримання позичальником кредиту, тобто з 15 лютого 2019 року по 15 лютого 2022 року.

15 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та КС «ЗаРаЗ» укладено договір іпотеки, у відповідності до умов якого, іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання всіх своїх зобов`язань за кредитним договором № КВ-00037/02-19/2105 про надання коштів у позику на умовах фінансового кредиту від 15 лютого 2019 року, з будь-якими наступними змінами до нього, нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .

10 травня 2019 року між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_2 укладено договір відступлення прав за іпотечним договором, згідно з умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право вимоги, що належить первісному кредитору, і стає кредитором за кредитним договором від 15 лютого 2019 року № КВ-00037/02-19/2105 про надання коштів у позику на умовах фінансового кредиту, укладеним між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_1 та договором іпотеки від 15 лютого 2019 року, укладеним між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_1 .

Заявою ОСОБА_1 від 14 травня 2019 року, яка посвідчена приватним нотаріусом КМНО Косенко М. О., підтверджується те, що він отримав заяву-вимогу ОСОБА_2 , в якій позивач повідомив, що борг визнає, але сплатити його в даний час не має можливості, не заперечує проти застосування ОСОБА_2 всіх передбачених договором іпотеки засобів, форм, способів тощо, для задоволення його вимог як іпотекодержателя/позикодавця.

Крім того, в матеріалах справи наявна розписка ОСОБА_1 від 14 травня 2019 року, згідно з якою позивач зазначає, що йому відомо про те, що КС «ЗаРаЗ» зробила переуступку боргу та новим іпотекодержателем став ОСОБА_2 претензій до ОСОБА_2 не має, згоду дає.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом про вселення, вказував на те, його виселення відбулось без законних на те підстав, в порушення частини другої статті 109 ЖК УРСР. Доступу до квартири на даний час позивач не має. Він звертався до Деснянського УП ГУ НП у м. Києві із заявою про внесення відомостей до ЄДРДР за фактом незаконного заволодіння чужим майном шляхом підробки документів, за участю ОСОБА_2 , передбаченого частиною четвертою статті 190 кримінального кодексу України (далі - КК України).

Судом першої інстанції досліджено копію висновку експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 05 грудня 2019 року № 17-3/1915 за результатами почеркознавчої експертизи, проведеної в рамках кримінального провадження від 30 липня 2019 року № 12019100030005571, згідно з яким підписи у вказаній вище заяві та розписці виконані ОСОБА_1 .

Встановлено також, що відповідно до умов договору купівлі-продажу від 04 липня 2019 року ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_3 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 04 липня 2019 року проведено державну реєстрацію прав власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу.

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Деснянської районної державної реєстрації від 27 липня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 11 вересня 2017 року по теперішній час.

Відповідно до листа тимчасово виконуючого обов`язки начальника Головного управління національної поліції у м. Києві (далі - ГУНП у м. Києві) Богданова С. від 22 вересня 2019 року встановлено, що за адресою: АДРЕСА_2 зафіксовані неодноразові виклики наряду поліції. Тобто, після вселення відповідача за первісним позовом в належну їй квартиру, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 склалися неприязні відносини, існує конфлікт, між ними постійно виникають сварки.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15).

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, за змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірна квартира, яка була предметом іпотечного договору від 15 лютого 2019 року, належала ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування від 06 лютого 2019 року, тобто не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин слід застосовувати положення статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо заборони виселення без надання іншого жилого приміщення.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц (провадження № 61-16347св18), від 06 лютого 2020 року у справі № 713/1547/17 (провадження № 61-1041св18), від 22 липня 2020 року у справі № 219/4394/16-ц (провадження № 61-8593св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що виселення ОСОБА_1 з житла, яке він набув у власність на підставі договору дарування 06 лютого 2019 року, тобто не за рахунок отриманих коштів, суперечитиме положенню статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Посилання в касаційній скарзі на те, що її права добросовісного набувача квартири порушено, тому застосуванню підлягають саме норми статей 317 319 321 383 391 ЦК України, а не частина третя статті 109 ЖК УРСР, Суд відхиляє.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі № 740/5510/19-ц (провадження № 61-19282св20) вказано, що правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права. Покупець житла, що перебувало в іпотеці, мав оцінити ризики та обмеження, пов`язані з його придбанням, у тому числі щодо права проживання попередніх власників.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що укладаючи договір купівлі-продажу квартири, ОСОБА_3 була обізнана про наявність обтяжень житла, зокрема і про наявність відповідних речових прав ОСОБА_1 , який був зареєстрований та проживав у жилому приміщенні, тобто мала можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість. Крім того, ОСОБА_3 була обізнана про те, що вказана квартира вибула із власності ОСОБА_1 у зв`язку із невиконанням кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 та Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, у зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 зазначено, що статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту, оскільки установлено, що власник житлового будинку категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням власника на постійне місце проживання до України.

У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 зазначено, що одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна.

Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16), на які посилається ОСОБА_3 у касаційній скарзі, висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Посилання ОСОБА_3 на позицію, викладену в окремій думці суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року, прийнятої у справі № 643/18788/15-ц, не приймаються Судом до уваги, оскільки за змістом частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, натомість окрема думка, як інструмент висловлення незгоди судді з рішенням, не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

Загалом доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваної постанови, зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовим рішенням.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Відтак, оскільки суд апеляційної інстанції, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, дійшов мотивованого висновку про скасування рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 січня 2021 року, відсутні підстави для його скасування судом касаційної інстанції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак