Постанова

Іменем України

08 червня 2022 року

м. Київ

справа № 754/2922/19

провадження № 61-7762св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: П`ятнадцята київська державна нотаріальна контора, комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Опришко Едітою Василівною, на постанову Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: П`ятнадцята київська державна нотаріальна контора, комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП Київської МР «Київське МБТІ») про визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом, в якому просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером № 1-381 від 15 березня 2011 року.

На обґрунтування позову зазначав, що в серпні 2010 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ЖБК «Будівельник-8», ОСОБА_1 та просила винести рішення, яким визнати останнього таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та визнати за нею право власності на вказану квартиру.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2011 року скасоване рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 липня 2011 року, яким у позові відмовлено в повному обсязі, та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково, визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину вищевказаної квартири.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва 21 березня 2013 року заяву ОСОБА_1 про роз`яснення рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2011 року задоволено та роз`яснено, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2011 року за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частину спірної квартири, а інша 1/2 частина указаної квартири залишилась у власності ОСОБА_1 .

Зокрема, судами було встановлено, що згідно довідки ЖБК «Будівельник-8» від 17 червня 2010 року ОСОБА_1 , який є членом кооперативу з 1987 року, повністю сплачений пай 11 червня 1991 року за спірну квартиру.

19 січня 2019 року позивач ОСОБА_1 дізнався, що відповідач ОСОБА_2 , підробивши документи (шляхом обману), без жодної підстави та правовстановлюючих документів на квартиру уклала договір дарування всієї спірної квартири, відповідно до якого подарувала квартиру ОСОБА_3 .

Позивач зазначає, що жодної згоди відповідачу ОСОБА_2 на дарування своєї 1/2 частки спірної квартири не надавав.

Посилаючись на частину третю статті 65 СК України, відповідно до якої визначено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого подружжя має бути подана письмово, зазначає, що відчуження спірної квартири повинно було здійснюватися на підставі письмової згоди позивача, оскільки квартира була спільною сумісною власністю подружжя, а відповідач ОСОБА_2 могла лише подарувати ОСОБА_3 1/2 частину спірної квартири, однак цього не зробила, вдавшись до порушення вимог чинного законодавства та прав ОСОБА_1 .

Таким чином, позивач зазначав, що при укладанні договору дарування 15 березня 2011 року було порушено статтю 215 ЦК України, згідно якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Крім того, зазначав, що після укладення оспорюваного договору дарування, фактичної передачі квартири за цим договором обдарованій не відбулось та дарувальник ОСОБА_2 продовжує в ній проживати.

Посилаючись на викладені обставини, просив позов задовольнити.

До позовної заяви позивачем також подано заяву про поновлення строку на звернення до суду, оскільки останній звертав увагу суду, що про порушення своїх прав, а також про особу, яка їх порушила, він дізнався 19 січня 2019 року в день отримання інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 15319570, з якої він зрозумів, що не зможе користуватись і розпоряджатись своєю власністю внаслідок порушення вимог чинного законодавства ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що зміст правочину не суперечить вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідачі на момент укладення правочину мали необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасників правочину є вільним, відповідає їх внутрішній волі та не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. На момент укладення оспорюваного договору дарування квартири заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року було чинним не скасоване. Після укладення оспорюваного договору, державна реєстрація права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру була зареєстрована 29 березня 2011 року. Суд звертав увагу на те, що апеляційний суд скасовуючи рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 липня 2011 року та ухвалюючи рішення від 29 вересня 2011 року, яким встановлено, що позивачу ОСОБА_1 належить на праві власності 1/2 частина спірної квартири та визнаючи право власності на 1/2 частину спірної квартири за ОСОБА_2 , суд на час ухвалення судового рішення не з`ясував обставини щодо наявності зареєстрованого права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру, відповідного до укладеного договору дарування від 15 березня 2011 року. Тому суд вважав, що позивачем обрано не правильний спосіб захисту, а суд позбавлений можливості визначити спосіб захисту, який не суперечить закону, враховуючи межі заявлених позовних вимог.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним - задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 1-381 від 15 березня 2011 року.

Стягнено з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі по 768,40 грн з кожної.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки майно набуто подружжям за час шлюбу. Оспорюваний договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру, що є спільною сумісною власністю її та позивача, своїй доньці - ОСОБА_3 , є недійсними в цілому, оскільки укладений з порушенням вимог закону, без отримання згоди позивача, який є співвласником цього майна, розмір ідеальних часток яких не визначений.Щодо поданих відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заяв про застосування позовної давності, колегія суддів апеляційного суду не вбачала підстав для їх задоволення, оскільки про порушення свого права позивач дізнався 19 січня 2019 року. Доказів, які дозволяли би суду зробити висновок про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом, матеріали справи не містять та в ході розгляду спору судом не здобуто.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

У травні 2021 року представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - адвокат Опришко Е. В. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила суд скасувати постанову Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири від 15 березня 2011 року з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявники зазначають те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2020 року в справі № 712/11579/17, від 02 грудня 2020 року в справі № 333/4605/16, Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року в справі № 6-239цс14, від 13 травня 2015 року в справі № 3-14гс15, від 24 червня 2015 року в справі № 6-738цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності для подачі позову про визнання договору дарування недійсним, оскільки про укладення оспорюваного правочину позивачу стало відомо ще 05 листопада 2012 року, що підтверджується заявою ОСОБА_1 від 08 листопада 2012 року про забезпечення доказів у справі № 2-3399/2011, яка була надана відповідачем та міститься в матеріалах справи.

Постанова апеляційного суду від 07 квітня 2021 року в частині того, що колегія суддів апеляційного суду не вбачає підстав для застосування строків позовної давності, є незаконною, а тому підлягає скасуванню.

Зазначає, що висновки апеляційного суду про те, що спірна квартира є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , право на який набуто 11 червня 1991 року є помилковими з огляду на таке.

11 червня 1991 року ОСОБА_2 сплатила пай грошима від проданого будинку її батьків. Довідка щодо повної виплати паю видана на ім`я ОСОБА_1 так як він отримував ордер на себе та членів своєї сім`ї і відповідно на нього було оформлено особовий рахунок. Після продажу свого будинку у 1988 році батьки переїхали проживати у спірну квартиру, могли збудувати для себе кооперативну квартиру, але так як у ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не було можливості погасити пайові внески за спірну квартиру, то вони запропонували батьку ОСОБА_2 - ОСОБА_4 сплатити пай за спірну квартиру і за це ОСОБА_1 дав свою згоду на прописку батьків своєї дружини у цій квартирі. Саме з цих підстав ОСОБА_1 не подавав після розлучення з дружиною у 1991 році позову про поділ подружнього майна і не визнавав за собою права на 1/2 спірної квартири.

Також зазначає, що Апеляційний суд м. Києва в справі № 2-3399/2011 не визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 спірної квартири, а лише зазначив, що інша 1/2 частина указаної квартири залишилась у власності ОСОБА_1 .

Зазначає, що відповідно до статті 182 ЦК України та Закону України «Про кооперацію» право власності на майно у члена кооперативу виникає з моментом державної реєстрації цього права відповідного до закону. Тому свідоцтво про право власності, видане на нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Оришак Л. В. від 09 травня 2013 року № 2185784 відмовлено ОСОБА_1 у державній реєстрації права власності на спірну квартиру. Вказане рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень позивач ОСОБА_1 не оскаржував.

Оскільки ОСОБА_1 не зареєстрував своє право власності на квартиру, то спірна квартира не була його з ОСОБА_2 спільною сумісною власністю і тому не потрібна була згода для передачі спірної квартири у власність їх доньці ОСОБА_3 за договором дарування.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що ОСОБА_1 , починаючи з 1996 року спірною квартирою не цікавився, комунальні послуги не сплачував і взагалі перебував у розшуку через несплату аліментів на утримання своєї доньки ОСОБА_5 - нині власник квартири за договором дарування, яка з своїми двома неповнолітніми дітьми проживає у спірній квартирі.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи

із Деснянського районного суду м. Києва.

Справа надійшла до Верховного Суду у липні 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що згідно ордера від 28 липня 1988 року спірна квартира надана у користування позивачу ОСОБА_1 як члену житлово-будівельного кооперативу «Будівельник-8», а також його дружині ОСОБА_2 та їх доньці ОСОБА_6 (том 1 а. с. 9).

Згідно довідки ЖБК «Будівельник-8» від 17 червня 2010 року ОСОБА_1 , який є членом ЖБК «Будівельник-8» з 1987 року, повністю сплатив пай за квартиру 11 червня 1991 року.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано у 1991 році.

Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року в справі № 2-6236/2010 задоволено позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Зобов`язано ЖБК «Будівельник-8» переоформити на ОСОБА_2 особовий рахунок на квартиру. Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 97-99).

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 08 квітня 2011 року заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року скасовано, справу призначено на новий судовий розгляд.

За результатами судового розгляду даної справи, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2011 року скасовано рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 липня 2011 року, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено, та ухвалено нове судове рішенням про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину спірної квартири (т. 1 а. с. 12).

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2013 року ОСОБА_1 роз`яснено, що рішенням суду від 29 вересня 2011 року за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частину спірної квартири, а інша 1/2 частина квартири залишилась у власності ОСОБА_1 (т.1 а. с. 13).

Встановлено також, що в період часу, коли позивач ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва із заявою про скасування заочного рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року, відповідач ОСОБА_2 15 березня 2011 року подарувала спірну квартиру своїй доньці - ОСОБА_3 , 1980 року народження, уклавши договір дарування квартири, який посвідчений державним нотаріусом П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Демчик В. В., зареєстрований в реєстрі за № 1-381 (т. 1 а. с. 109).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цієї норми на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування спірної квартири недійсним, позивач посилався на те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя позивача та ОСОБА_2 , він є власником 1/2 частки спірної квартири, згоди відповідачу ОСОБА_2 на дарування своєї 1/2 частки спірної квартири не надавав, а тому оспорюваний договір дарування спірного нерухомого майна укладений відповідачами з порушенням норм статті 65 СК України, статті 215 ЦК України, оскільки укладений без згоди позивача, тому повинний бути визнаний недійсним.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи спірна квартира згідно ордеру від 28 липня 1988 року надана у користування позивачу ОСОБА_1 як члену ЖБК «Будівельник-8», а також його дружині ОСОБА_2 та їх доньці ОСОБА_6 .

Згідно довідки ЖБК «Будівельник-8» від 17 червня 2010 року ОСОБА_1 , який є членом ЖБК «Будівельник-8» з 1987 року повністю сплатив пай за спірну квартиру 11 червня 1991 року.

За частиною першою статті 15 Закону України «Про власність» в редакції, станом на час внесення позивачем повної оплати паю за квартиру, член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Згідно положень статті 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Аналогічні положення закріплені у статтях 60 70 СК України та статті 368 ЦК України.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Виходячи з вищезазначених норм права, а також враховуючи те, що спірна квартира набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час перебування сторін у шлюбі, ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільності права власності на майно подружжя, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , право на яку набуто 11 червня 1991 року.

Доводи касаційної скарги про те, що спірна квартира була придбана за кошти, надані ОСОБА_2 її батьками, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки не містять свого підтвердження, а також спростовуються матеріалами справи, зокрема, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2011 року в справі № 2-3399/2011, відповідно до якого вбачається, що судом під час розгляду справи встановлено, що кооперативний пай погашений за спільні кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_1 під час їх перебування у шлюбі.

Як встановили суди, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2011 року скасовано рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 липня 2011 року, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено, та ухвалено нове судове рішення про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину спірної квартири.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2013 року ОСОБА_1 роз`яснено, що рішенням суду від 29 вересня 2011 року за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частину спірної квартири, а інша 1/2 частина указаної квартири залишилась у власності ОСОБА_1 .

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).

Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Суди встановили, що в період часу, коли позивач ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва із заявою про скасування заочного рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року, відповідач ОСОБА_2 15 березня 2011 року подарувала спірну квартиру своїй доньці - ОСОБА_3 , уклавши договір дарування квартири, який посвідчений державним нотаріусом П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Демчик В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1-381.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю.

Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

За вимогами частин першої та другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Апеляційний суд, встановивши, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки набута сторонами під час перебування у шлюбі, при відчуженні спірної квартири позивач згоди відповідачу не надавав, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що договір дарування є недійсним в цілому, оскільки укладений з порушенням вимог закону, без отримання згоди позивача, який є співвласником цього майна, розмір ідеальних часток яких не визначений.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження, то апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про їх задоволення.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не зареєстрував своє право власності на квартиру, то спірна квартира не була його з ОСОБА_2 спільною сумісною власністю і тому не потрібна була згода для передачі спірної квартири у власність їх доньці ОСОБА_3 за договором дарування, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки згідно із частиною першою статті 15 Закону України «Про власність» в редакції, станом на час внесення позивачем повної оплати паю за квартиру, член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що ОСОБА_1 , починаючи з 1996 року спірною квартирою не цікавився, комунальні послуги не сплачував, не може бути прийнято колегією суддів до уваги, оскільки спростовується матеріалами справи та судовими рішення у справі № 2-3399/2011, відповідно до яких вбачається, що позивач не втратив інтерес до спірної квартири.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності для подачі позову про визнання договору дарування недійсним, оскільки про укладення оспорюваного правочину позивачу стало відомо ще 05 листопада 2012 року, не може бути прийнято колегіє суддів до уваги, з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується насамперед з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Заявляючи про застосування строку позовної давності, відповідачі зазначали, що ОСОБА_1 не надав суду доказів, що йому стало відомо про укладення оспорюваного договору дарування у 2019 році. Крім того, зазначали, що позивачу було відомо про відчуження спірної квартири ще у 2012 році, що підтверджується наявною в матеріалах цивільної справи № 2-3399/11 заявою ОСОБА_1 про забезпечення доказів.

Відхиляючи доводи відповідачів про пропуск позивачем строку позовної давності, суд апеляційної інстанції виходив з того, що доказів на підтвердження зазначених відповідачами обставин ні у суді першої інстанції, ні в апеляційному суді надано не було.

Судом встановлено про те, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що про порушення свого права він дізнався 19 січня 2019 року в день отримання інформаційної довідки № 15319570 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Доказів, які дозволяли би суду зробити висновок про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду із цим позовом, матеріали справи не містять та судом не встановлено.

Доводи заявника про протилежне зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи позивача у касаційній скарзі щодо неврахування висновків Верховного Суду зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ним доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування постанови апеляційного суду.

Доводи касаційної скарги по суті зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Щодо судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , подану адвокатом Опришко Едітою Василівною, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук