Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 754/6016/19

провадження № 61-3363св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 14 січня 2021 року в складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

В обґрунтування позову вказав, що 09 лютого 2006 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики, відповідно до якого він передав відповідачу грошову позику в розмірі 100 000 доларів США із строком повернення до 09 серпня 2007 року, про що останній склав відповідну розписку.

15 червня 2016 року відповідач підтвердив борг у сумі 100 000 доларів США та зобов`язався повернути кошти в строк до 01 березня 2017 року.

16 січня 2018 року та 20 березня 2018 року відповідач частково повернув борг у розмірі 5 000 доларів США та 5 000 доларів США, про що йому були видані розписки.

Однак, відповідач відмовляється виконати належним чином у повному обсязі свої грошові зобов`язання за договором позики, ігнорує вимоги позивача щодо повернення коштів.

За таких обставин позивач просив стягнути з відповідача на свою користь суму основного боргу у розмірі 2 401 200 грн, суму процентів у розмірі 3 419 259,10 грн, суму 3 % річних у розмірі 878 247 грн, та судові витрати.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2020 року в складі судді Лісовської О. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішуючи спір у цій справі, суд першої інстанції вважав доведеним факт отримання відповідачем від позивача грошових коштів, які ОСОБА_3 зобов`язаний був у строк до 09 липня 2007 року повернути, проте відмовив у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності.

Оскільки відповідач зобов`язався повернути борг до 09 лютого 2007 року, тому саме із цього часу слід рахувати строк позовної давності, який сплив 09 лютого 2010 року.

Так як відповідач вчинив на спірній розписці напис, яким було змінено умови договору позики у частині строку повернення боргу, 15 червня 2016 року, тобто не у межах строку позовної давності, а через 6 років після його закінчення, тому вказаний напис не свідчить про переривання строку позовної давності та не може вважатися новими умовами договору позики, укладеними між сторонами. Крім того, наявні на розписці написи, виконані самим позикодавцем, не підтверджують той факт, що позичальник передавав позивачу вказані кошти.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 січня 2021 року скасовано рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 червня 2020 року та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 2 401 200 грн, відсотки у розмірі 1 055 849,23 грн, 3 % річних у розмірі 153 545,23 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з урахуванням змін умов договору позики від 15 червня 2016 року щодо строку виконання відповідачем взятих зобов`язань, прострочення відповідача щодо повернення боргу розпочалось з 15 червня 2016 року і тривало до 18 квітня 2019 року (звернення позивача до суду з цим позовом), та відповідно до вимог статті 625 ЦК України з відповідача підлягають стягненню за вказаний період відсотки в розмірі 1 055 849,23 грн та 3 % річних в сумі 153 545,23 грн, тому позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , у якій він просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм статей 261 264 267 ЦК України щодо перебігу, переривання і застосування строків позовної давності, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції підставно застосував наслідки спливу позовної давності у цій справі та правильно врахував, що дії, які свідчать про визнання боржником свого боргу або іншого обов`язку, вчинені після закінчення визначеного законом строку позовної давності, такий строк не переривають. А тому вчинений відповідачем 15 червня 2016 року напис на спірній розписці не свідчить про переривання строку позовної давності та не може вважатися новими умовами договору позики, укладеними між сторонами.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 03 березня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

09 лютого 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, відповідно до якого позикодавець ОСОБА_1 передав позичальнику ОСОБА_2 грошову позику в розмірі 100 000 доларів США та із строком повернення до 09 серпня 2007 року, про що сторони склали відповідну розписку.

На розписці від 09 лютого 2006 року містяться наступні записи (мовою оригіналу):

1) Я, ОСОБА_4 получил от ОСОБА_5 5 000 S (пять тысяч долл. США) Остаток 95 000 (девяносто пять тысяч долл. США). Підпис. 16.01.18 г.

2) Я, ОСОБА_6 , подтверждаю долг перед ОСОБА_4 в сумме 100 000 (сто тысяч долларов США). Обязуюсь вернуть до 01.03.2017 г. В чем лично расписываюсь. Підпис. 15.06.2016 г.

3) Получил от ОСОБА_5 в счет погашения долга 5 000 пять тысяч долл. США. 20.03.2018 г. Підпис.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судове рішення апеляційної інстанції відповідає не в повній мірі з таких підстав.

Щодо правовідносин, що виникли між сторонами

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Установивши, що факт укладення договору позики та отримання ОСОБА_2 в борг від ОСОБА_1 100 000 дол. США підтверджується розпискою від 09 лютого 2006 року, яку відповідач не оспорював, суди дійшли правильного висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин.

Щодо строку повернення грошових коштів за договором позики

Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Вирішуючи справу, суд першої інстанції вважав, що строком повернення грошових коштів є 09 серпня 2007 року як встановлено за домовленістю сторін у розписці від 09 лютого 2006 року.

Зокрема, суд апеляційної інстанції вважав, що сторони змінили строк повернення позики з дати «09 серпня 2007 року» на «01 березня 2017 року», про що свідчить вчинений 15 червня 2016 року напис відповідача на договорі позики.

Верховний Суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що строк виконання зобов'язань за договором позики є 01 березня 2017 року, ґрунтується на обставинах справи і вимогах закону, з огляду на таке.

Укладаючи договір позики, 09 лютого 2006 року сторони домовились про повернення грошових коштів у строк до 09 серпня 2007 року.

Разом із тим на договорі позики у формі розписки позичальник ОСОБА_2 зробив напис про те, що він підтверджує борг у сумі 100 000 дол. США і зобов'язується його повернути до 01 березня 2017 року.

Позичальник ОСОБА_1 не висловлював заперечень щодо зміни дати повернення позичальником коштів.

Отже, що сторони 15 червня 2016 року внесли до договору позики від 09 лютого 2006 року зміни щодо строку його дії, визначивши кінцеву дату повернення позики - 01 березня 2017 року.

Згідно із частиною третьою статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Будь-яка додаткова угода за своєю сутністю являє собою окремий договір, предметом якого є внесення змін до основного договору. Отже, сторони вправі врегулювати нею правовідносини, які виникли до її укладення, у тому числі питання перебігу строку основного договору.

Наявність невиконаного зобов`язання безумовно потребує його договірного врегулювання, і таке врегулювання шляхом укладення додаткової угоди щодо продовження строку договору до меж, необхідних для виконання зобов`язання, повністю відповідатиме принципам розумності та справедливості цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України).

Також варто брати до уваги й принцип свободи договору, за яким сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (статті 3 627 ЦК України).

Установивши, що 15 червня 2016 року сторони домовились про продовження строку договору позики до 01 березня 2017 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що з цього часу у ОСОБА_2 виник обов'язок повернути позичені кошти, а у ОСОБА_1 - право вимагати повернення боргу.

Щодо позовної давності

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з цим позовом до суду ОСОБА_1 звернувся у квітні 2019 року, тобто поза межами трирічного строку позовної давності, що згідно із вимогами статті 267 ЦК України виключає можливість судового захисту порушеного права позивача.

Переглядаючи законність та обґрунтованість рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив із безпідставності застосованих судом першої інстанції наслідків спливу позовної давності.

Перевіряючи доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин наслідки спливу строку позовної давності на підставі заяви відповідача, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до положень статей 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Строк повернення позичених грошових коштів сторони визначили датою 01 березня 2017 року, отже, з 02 березня 2017 року почався перебіг трирічного строку позовної давності.

Звернувшись з цим позовом у 2019 році, позивач не пропустив трирічний строк позовної давності, тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив заяву відповідача про відмову в позові з підстав спливу строку позовної давності.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про звернення позивача з цим позовом до суду у межах встановленого статтею 257 ЦК України строку позовної давності.

Щодо виконання зобов'язань за договором позики

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Вирішуючи спір та належним чином дослідивши надані сторонами докази, з`ясувавши фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції установив дійсну правову природу правовідносин сторін, факт передання позивачем відповідачу в позику коштів, його зобов`язання повернути кошти, та дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині повернення позичених коштів у сумі 2 401 200 грн.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилаючись на положення статті 1048 ЦК України, просив стягнути з відповідача на свою користь проценти від суми позики у розмірі 3 419 259,10 грн.

При вирішенні цього спору, суд апеляційної інстанції з огляду на положення статті 625 ЦК України суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та необхідність стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів від суми позики у розмірі 1 055 849,23 грн та 3 % річних в сумі 153 545,23 грн.

Вказаний висновок суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення з відповідача відсотків в розмірі 1 055 849,23 грн не ґрунтується на вимогах закону з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Укладеним між сторонами договором позики не встановлений розмір і порядок одержання процентів за користування позичальником грошовими коштами.

Облікова ставка встановлюється Національним банком України виключно для національної валюти. Національний банк України не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав. Тому право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України на підставі частини першої статті 1048 ЦК України може бути реалізовано, якщо позика надана у гривні.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки Національного банку України, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.

У випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у договорі такої складової грошового зобов`язання, як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Такі висновки щодо застосування статті 1048 ЦК України Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

З огляду на установлені у справі обставини отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у договорі такої складової грошового зобов`язання, як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, висновки апеляційного суду про стягнення суми цих процентів з відповідача не відповідають нормам матеріального права.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені апеляційним судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню в частині вирішення позовних вимог про стягнення із відповідача відсотків у розмірі 1 055 849,23 грн з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , а також в частині розподілу судових витрат.

Щодо судових витрат

Відповідно до частин першої, другої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

За змістом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи наведене, судові витрати сплачені сторонами у цій справі підлягають перерозподілу.

Судові витрати ОСОБА_1 з судового збору складали за подання: позовної заяви - 9 605 грн; апеляційної скарги - 14 407,50 грн, усього - 24 012,50 грн.

Розмір заявлених вимог - 6 698 706 грн (100 %), розмір вимог, що підлягають задоволенню - 2 554 745 грн (38,14 %).

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково, то розмір сплаченого ним судового збору підлягає стягненню з відповідача пропорційно задоволеним вимогам, а саме у розмірі 9 158,36 грн (24 012,50 грн х 38,14 %).

Разом з тим, за подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 19 210 грн.

З огляду на зміну розміру стягнутої заборгованості за договором позики, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3 027,50 грн (19 210 грн х 15,76 %).

Частиною десятою статті 141 ЦПК України визначено, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

За таких обставин, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 6 130,86 грн (9 158,36 грн - 3 027,50 грн).

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 14 січня 2021 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про стягнення із ОСОБА_2 відсотків у розмірі 1 055 849,23 гривень та ухвалити у цій частині нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 відсотків у розмірі 1 055 849,23 гривень.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 6 130,86 гривень.

У іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 14 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович