Постанова

Іменем України

04 лютого 2020 року

місто Київ

справа № 754/8135/16-ц

провадження № 61-4431св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2016 року у складі судді Панченко О. М. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні 2016 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у подальшому уточненим, про стягнення грошових коштів за невиконання договору про надання послуг, трьох процентів річних.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що у вересні 2013 року ОСОБА_2 запропонувала їй послуги з придбання квартири за пільговими тарифами у новобудові у АДРЕСА_2 . Оскільки ОСОБА_1 була зацікавлена в отриманні житла за пільговими тарифами, погодилася на пропозицію відповідача надати їй послугу з отримання житла. Договірні відносини сторони оформили письмово, а саме 08 вересня 2013 року у своєму офісі за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 передала відповідачу на виконання послуги грошові кошти в сумі 7 000, 00 дол. США готівкою. На підтвердження отримання грошових коштів відповідач написала розписку, в якій зазначила, що отримала кошти у розмірі 7 000, 00 дол. США як передоплату за квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .

Надалі 01 жовтня 2013 року в своєму офісі за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 передала відповідачу грошові кошти в сумі 29 000, 00 дол. США готівкою, про що відповідач написала розписку, що отримала ці кошти за надання послуги з проведення процедури з отримання житла.

Разом ОСОБА_2 на виконання послуги отримала від позивача 36 000, 00 дол. США.

На запитання позивача щодо отримання нею офіційних документів підтвердження сплати 10 % вартості квартири, відповідач повідомила, що документ про сплату видається при погашенні 70 % вартості квартири. Протягом двох років з моменту отримання грошових коштів ОСОБА_2 на питання ОСОБА_1 про будівництво квартири відповідала, що постійно отримує інформацію від компетентних осіб, регулярно спілкується з забудовником, запевняла, що будинок будується і вона в подальшому обов`язково отримає квартиру.

Восени 2015 року на офіційному сайті забудовника, Публічного акціонерного товариства «Київміськбуд» (далі - ПАТ «Київміськбуд»), ОСОБА_1 виявила, що всі інвестори першого будинку на АДРЕСА_2 , які бажали отримати документи про право власності на житло, вже завершили цей процес, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2 з питанням, чому відповідач не надає їй документи для оформлення права власності на квартиру, на що остання повідомила, що її заявку на отримання квартири виконати не вдалося, але повернути грошові кошти одразу неможливо.

04 грудня 2015 року відповідач покликала її до себе додому, де повідомила, що ще у 2013 році всі її грошові кошти віддала своїй сусідці ОСОБА_3 , а остання грошові кошти загубила.

15 грудня 2015 року ОСОБА_1 звернулася із заявою про вчинення злочину до Дніпровського управління поліції ГУ НП України в м. Києві, порушено кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 1201500040019030 за частиною першою статті 190 КК України відносно ОСОБА_2

14 грудня 2016 року на електронну адресу представника позивача надійшов лист від представника відповідача з текстом угоди про порядок погашення боргу. Цією угодою відповідач визнає свій борг перед нею в розмірі 36 000, 00 дол. США, але умови угоди, укласти яку запропонувала відповідач, її не влаштовували і ця угода не була укладена.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відзив на позов не надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за невиконання договору про надання послуг в сумі 964 800, 00 грн, що еквівалентно 36 000, 00 дол. США, 3 % річних у розмірі 17 207, 80 грн, судовий збір у розмірі 6 890, 00 грн.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що позивач довела, що за її рахунок, без будь-якої правової підстави, відповідачем набуте майно у вигляді грошових коштів, про що суду були надані належні та допустимі докази у виді розписок про отримання грошових коштів.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2016 року в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних в розмірі 17 207, 80 грн скасовано та в цій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено. В іншій частині рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2016 року залишено без змін.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалося тим, що відповідно до матеріалів справи правова підстава для набуття відповідачем коштів була відсутня взагалі. Апеляційний суд зазначив, що позивач мала намір інвестувати кошти у будівництво житла. Договір інвестування укладається в письмовій формі із забудовником. Відповідач не є забудовником, не є працівником компанії-забудовника та не мала довіреності від позивача на укладання будь-яких договорів із компаніями-забудовниками, а тому отримала кошти для інвестування житла для позивача безпідставно, так як завідомо не мала можливості виконати взяті на себе зобов`язання.

Посилання в апеляційній скарзі на розписку від 03 жовтня 2013 року не взято судом апеляційної інстанції до уваги, оскільки відповідачем та її представником зазначена розписка не була надана до суду першої інстанції, не було посилань на її існування взагалі. Поважність причин ненадання розписки до суду першої інстанції відповідачем не була зазначена.

Одночасно апеляційний суд зазначив, що відносини між сторонами не набули в розумінні глави 71 ЦК України змісту грошових зобов`язань, а тому судом першої інстанції було неправильно застосовано норму статті 625 ЦК України та стягнуто 3 % річних, а тому в цій частині апеляційний суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у січні 2018 року, ОСОБА_2 просить скасувати повністю рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2016 року та скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що суди помилково не врахували, що підставою позову ОСОБА_1 визначила невиконання заявником умов договору про надання послуги з отримання житла, а отже, позивач підтвердила факт укладення з відповідачем договору про надання послуг з отримання житла. ОСОБА_2 вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин правила статті 1212 ЦК України, а також необґрунтовано не застосували правила глави 63 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів».

ОСОБА_2 також вважає, що апеляційний суд безпідставно не дослідив надану розписку від 03 жовтня 2013 року та відмовив у задоволенні клопотань про призначення у справі судово-почеркознавчої та судово-технічної експертиз.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 просила касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Зазначила, що касаційна скарга є необґрунтованою та безпідставною.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до розписки про отримання грошових коштів від 08 вересня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 . 7 000, 00 дол. США в рахунок передоплати за квартиру на АДРЕСА_2 .

Згідно з розпискою про отримання грошових коштів від 01 жовтня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 . 29 000, 00 дол. США за надання послуги з проведення процедури з отримання житла.

Відповідно до витягу з кримінального провадження № 12015100040019030 Дніпровського управління поліції ГУ НП України в м. Києві порушено кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 16 грудня 2015 року за частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України стосовно ОСОБА_2 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм ЦК України.

Вважаючи, що ОСОБА_2 набула грошові кошти без достатніх правових підстав, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Статтею 1212 ЦК України врегульовані випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані іншими спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого);

3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого;

4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на безпосередній вимозі закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Приписами частини першої статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення виникнення в учасників відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах. Отримане однією зі сторін у зобов`язанні майно підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого набуття.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України

від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13, підстав відступити від яких Верховним Судом не встановлено.

Відповідно до статті 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту.

Отже, сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у разі якщо правова підстава переходу не виникла або відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Відповідно до вимог пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Отже, зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають також у зв`язку з договірними правовідносинами, що існували раніше, як результат їх трансформації.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України

від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-1216цс17, підстав відступити від яких Верховним Судом не встановлено.

Зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають також у зв`язку з такими договірними відносинами, що мали виникнути у майбутньому і це сторони попередньо погодили на момент передачі речі (грошей).

Враховуючи, що сторони не реалізували наміру, передбаченого у розписках щодо надання послуг з отримання житла, тому грошові кошти, передані як аванс на виконання такого правочину ОСОБА_2 , підлягають поверненню, а відтак суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про задоволення позову.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 відповідно до складених нею розписок на виконання послуг з проведення процедури з отримання житла отримала від ОСОБА_1 грошові кошти на загальну суму 36 000, 00 дол. США. Отже, за своєю природою між сторонами виникли відносини з надання послуг та доручення.

Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з частиною першою статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Враховуючи, що ОСОБА_2 не надала ОСОБА_1 послуги з проведення процедури з отримання житла, діючи добросовісно, зобов`язана була повернути усе отримане від позивача, оскільки через ненадання та невиконання зобов`язання правова підстава набуття відповідачем грошових коштів відпала. Необачністю у веденні справ в інтересах позивача не може бути виправдана поведінка відповідача. При цьому, ОСОБА_2 , зазначаючи під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, що отримала від ОСОБА_1 грошові кошти як аванс, фактично погодилася з тим, що зобов`язана їх повернути, якщо підстава їх отримання не виникла у майбутньому, тобто, якщо майно, в рахунок придбання якого передано грошові кошти, придбано не було незалежно від вини відповідача.

Щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано не дослідив та не надав оцінку розписці від 03 жовтня 2013 року відхилені Верховним Судом з огляду на таке.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 57 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зазначене правило діє, якщо в нормах матеріального права немає вказівки про перерозподіл обов`язків доказування.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно до частин другої та третьої статті 27 ЦПК України 2004 року особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов`язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.

Сторони у процесі користуються своїми правами на власний розсуд, обирають спосіб захисту порушених прав, надають суду докази на підтвердження своєї правової позиції та спростування заперечень іншої сторони, при цьому тягар доказування повністю покладається на сторони.

Відповідно до частини першої статті 304 ЦПК України 2004 року справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

Згідно з частиною другою статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Апеляційний суд, вирішуючи питання про наявність підстав для дослідження нових доказів, які не подавалися відповідачем на обґрунтування заперечень проти позову до суду першої інстанції, не встановив поважних причин неподання цих доказів до суду першої інстанції, а тому дійшов обґрунтованих висновків про неврахування цих доказів під час апеляційного перегляду справи.

Відповідач, не надавши такі докази на обґрунтування позовних вимог до суду першої інстанції, реалізувала належні їй процесуальні права на власний розсуд. Верховний Суд не встановив наявності об`єктивних перешкод для своєчасного подання доказів заявником, поважних причин їх неподання.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених рішень не впливають.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій переглядались Верховним Судом відповідно до правил статті 400 ЦПК України у межах доводів касаційної скарги, підстав вийти за межі доводів не встановлено.

Рішення суду апеляційної інстанції у частині висновків про відмову у позові не оскаржене позивачем, а тому, Верховним Судом не переглядається.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2016 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко