Постанова

Іменем України

29 січня 2024 року

м. Київ

справа № 755/15646/21

провадження № 61-17382св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», Державна іпотечна установа,

третя особа - державний реєстратор (приватний нотаріус) Швець Руслан Олегович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року в складі судді: Коваленко І. В., та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Мережко М. В., Поліщук Н. В., Невідомої Т. О.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до АТ КБ «ПриватБанк», Державної іпотечної установи, третя особа: державний реєстратор (приватний нотаріус) Швець Р. О. про визнання договору відступлення права вимоги в частині зворотного відступлення права вимоги недійсним.

Позов мотивований тим, що під час розгляду в суді справи № 755/14995/18 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора (приватного нотаріуса) Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., треті особи: АТ КБ «ПриватБанк», Державна іпотечна установа, про визнання рішення протиправним та скасування реєстрації права власності, позивачу ОСОБА_1 стало відомо про укладення між Державною іпотечною установою та ЗАТ КБ «Приватбанк» договору відступлення права вимоги (зворотне відступлення) від 23 травня 2008 року № 930/08, що підтверджується Актом приймання-передачі №1 та письмовим повідомлення ОСОБА_1 .

Позивач вказував, що усі ці твердження про належне зворотне відступлення не відповідають фактичним обставинам, вимог вказаного договору і закону. Позивач звертає увагу на те, що до повідомлення, навіть за неналежною адресою не приєднано жодного документу не тільки про отримання цього повідомлення, але й навіть про його направлення. Крім того, одразу після оформлення іпотеки, позивач був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Дані про місце реєстрації та проживання позивача були відомі відповідачу.

Акт приймання- передачі № 1 до договору відступлення прав вимоги № 930/08 від 03 травня 2008 року складений 18 березня 2009 року. При цьому в акті зазначається, що сторони склали цей акт у зв`язку зі зворотнім відступленням права вимоги за договором про іпотечний кредит від 12 грудня 2007 року, що відбувся 20 лютого 2009 року про передачу Державною іпотечною установою на користь ЗАТ КБ «Приватбанк» наступних документів: Договір про іпотечний кредит, іпотечний договір, договір поруки, виписка про стан заборгованості станом на 06 березня 2009 року (яка зазначена в акті, але не приєднана до справи), лист з назвою (повідомлення) на невірну адресу ОСОБА_2 по вул. Червоноткацькій в м. Києві, але місце реєстрації та проживання позивача з лютого 2008 року за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, вирішення питання переходу права власності нотаріусом з урахуванням наведеного було безпідставним, а права вимоги належали не банку, а Державній іпотечній установі згідно пункту 1.1. Договору відступлення права вимоги від 23 травня 2008 року.

Порядок зворотного відступлення права вимоги від Державної іпотечної установи до АТ КБ «ПриватБанк» відповідно до розділу 4 договору від 23 травня 2008 року повинен бути здійснений відповідно до пунктів 4.1, 4.2, 4.3, 4.4. цього розділу. Жодного доказу належного виконання порядку зворотного відступлення права вимоги витребувана реєстраційна справа не містить (в тому числі надходження коштів від банку на рахунок Державної іпотечної установи за це відповідно до п.5.3 цього договору). В поданій заяві (про розгляд справи без їх участі) Державної іпотечної установи та приєднаному акті приймання-передачі також немає належних доказів здійснення зворотного відступлення права вимоги від Державної іпотечної установи до АТ КБ «ПриватБанк» відповідно до розділу 4 договору від 23 травня 2008 року. Відповідно до пункту 4.1. Договору відступлення права вимоги від 23 травня 2008 року (зворотне відступлення прав вимоги) не пізніше наступного робочого дня з дня виявлення обставин, зазначених в пункту 2.3 цього договору Державна іпотечна установа зобов`язана за допомогою державного підприємства спеціального зв`язку, електронної пошти НБУ доставити до АТ КБ «ПриватБанк» вимогу зворотного відступлення прав вимоги у якій наводяться підстави для набрання чинності пункту 1.3 цього договору окремо по кожному кредитному договору, визначається сума (розмір) зобов`язань АТ КБ «ПриватБанк» по зворотному відступленню права вимоги та кінцева дата перерахування АТ КБ «ПриватБанк» на користь Державної іпотечної установи усіх платежів за зворотне відступлення права вимоги. Згідно пункту 4.2 договору не пізніше наступного робочого дня з дня надходження коштів від АТ КБ «ПриватБанк» на рахунок Державної іпотечної установи, на виконання пункту 5.3 договору установа передає список документів список яких ширше ніж у вказаному вище акті. Відомості про зворотне відступлення права вимоги від Державної іпотечної установи до Банку не зареєстровані у встановленому законодавством порядку - відомості з державного реєстру іпотек про відступлення права вимоги та передачу прав від Державної іпотечної установи на користь АТ КБ «ПриватБанк» відсутні.

ОСОБА_1 просив:

визнати договір відступлення права вимоги № 930/08, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та Державною іпотечною установою 23 травня 2008 року за іпотечним договором № KIL0G40000002300 від 12 грудня 2007 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 , в частині зворотного відступлення права вимоги від Державної іпотечної установи до АТ КБ «ПриватБанк» недійсним відносно ОСОБА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

за нормами статей 15 16 ЦК України підставою для судового захисту цивільного права або інтересу є його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно із частиною другою статті 16, частиною першою статті 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства. Частина третя статті 215 ЦК України визначає, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин);

відповідно до положень цивільного законодавства заміна осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва. Законодавство передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов`язанні. Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України).

Жодних обмежень не встановлено і укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 . Іпотечного договору, укладеного з метою забезпечення належного виконання ОСОБА_1 зобов`язання, що випливало з Договору про іпотечний кредит. За положенням статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом;

укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та Державною іпотечною установою договір про відступлення права вимоги № 930/08 від 23.05.2008 року є двостороннім, підписаний їх сторонами та посвідчений нотаріально. При цьому, позивач не є стороною за вказаним Договором і його права жодним чином не порушені;

стаття 514 ЦК України визначає, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням;

розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зробив висновок про необхідність відмови у задоволенні позову, оскільки позивачем не доведено, що оспорюваним договором порушуються його права чи інтереси.

представник відповідача звернувся до суду із заявою про застосування позовної давності. Перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Вказаний висновок щодо позовної давності наведено в постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 457/462/16-ц, провадження № 61-21807св19. Оскільки судом не встановлено порушених прав або охоронюваних законом інтересів позивача ОСОБА_1 , за захистом якого він звернувся до суду, відсутні підстави для вирішення питання про застосування позовної давності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

в оспорюваному нотаріально посвідченому Договорі № 930/08 сторони визначили та погодили умови про предмет договору, що в розумінні частини першої статті 638 ЦК України, є істотними умовами договору, а саме: як право вимоги за іпотечним договором № КІL0G40000002300 від 12 грудня 2007 року, яке Банк передає Установі, так і право зворотної вимоги за іпотечним договором № КІL0G40000002300 від 12 грудня 2007 року, яке Установа передає Банку. Інформація про підписання договору відступлення права вимоги № 930/08 від 23 травня 2008 року була внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна;

однією з загальних засад цивільного законодавства є свобода договору, яка полягає у визнанні за суб`єктом цивільного права можливості укладати договори і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої домовленості, яка знайшла своє вираження у статтях 3 6 626 627 628 629 638 ЦК України;

правом оспорювати правочин цивільний закон наділяє не лише сторону (сторони) правочину, а й інших, третіх осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи». З огляду на зазначене та з урахуванням положень статей 4 5 ЦПК України можна дійти висновку, що кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб;

суд першої інстанції установив, що укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та Державною іпотечною установою договір про відступлення права вимоги № 930/08 від 23 травня 2008 року є двостороннім, підписаний їх сторонами та посвідчений нотаріально. При цьому, позивач не є стороною за вказаним договором;

у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням. Відповідно до статті 518 ЦК України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов`язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред`явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов`язок до пред`явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання. Заміна кредитора є внутрішньою зміною у зобов`язанні, а тому не впливає на обсяг прав та обов`язків сторін у зобов`язанні. Отже у разі існування (дійсності) боргового зобов`язання, у якому відбулося договірне відступлення права вимоги кредитора, визначеними законом способами захисту чи поновлення порушених прав боржника є висунення проти вимоги нового кредитора заперечень, які боржник мав проти первісного кредитора, або пред`явлення проти вимоги нового кредитора зустрічної вимоги до первісного кредитора, при цьому в силу прямої вказівки закону саме первісний кредитор відповідає за недійсність переданої ним вимоги;

за положеннями статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як підставу своїх вимог і заперечень, проте позивачем ОСОБА_1 не наведено належних обґрунтувань та не надано доказів, які б давали підстави вважати, що укладений 23 травня 2008 року між Державною іпотечною установою та ЗАТ КБ «ПриватБанк» договір відступлення права вимоги № 930/08 в частині зворотного відступлення права вимоги від Державної іпотечної установи до ПАТ «ПриватБанк» за договором про іпотечний кредит № КІL0G40000002300 від 12 грудня 2007 року порушують його право або цивільний інтерес, також як і не доведено позивачем порушення обставин, передбачених статті 203 ЦК України для чинності правочину.

Аргументи учасників справи

У грудні 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року, в якій просив:

оскаржені судові рішення скасувати;

ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не застосовували жодний висновок Верховного Суду щодо застосування норми матеріального права у подібних правовідносинах. Аналіз судової практики свідчить, що немає висновку Верховного Суду стосовно застосування статті 203, статті 513 ЦК України при процедурі зворотного відступлення права вимоги в подібних правовідносинах;

основний договір відступлення права вимоги укладався між банком та державною іпотечною установою нотаріально. Зворотне відступлення права вимоги без будь-якого нотаріального посвідчення суперечить закону, якщо основний договір був укладений нотаріально, то будь які інші зміни, доповнення, тощо стосовно вказаних в договорі правовідносин також повинні бути посвідчені нотаріально. Але цього не було в даному випадку;

рішенням у справі № 755/12686/13-ц від 09 грудня 2014 року, в якому суддя задовольнив позов банку частково по зверненню стягнення на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки №КІІ_0(з40000002300 від 12 грудня 2007 року, з укладанням від імені відповідача, ОСОБА_1 , договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем. Тобто замість того, щоб вирішити питання у спосіб встановлений рішенням суду, банк за допомогою нотаріуса вже після рішення суду, яке набуло законної сили, здійснює перереєстрацію квартири в інший зручний спосіб;

з іншим кредитором, з установою, сторони цілком могли укласти мирову угоду, домовитися про відстрочку виплат чи реструктуризацію кредиту тощо. З банком цього не виходило, він навіть у той час, коли фактично не був власником, все одно відповідав відмовою, і без узгодження із позивачем підвищував проценти за кредитом. Є листування, зокрема, листи з відповідями Банку на адресу проживання позивача: АДРЕСА_1 . За рішенням суду від 09 грудня 2014 року, яке проігнорував Банк, у справі № 755/12686/13-ц (та яке на рахунок погашення заборгованості, передбачало стягнення на квартиру, шляхом продажу, можливо було продати квартиру, за велику вартість, ніж розмір виплати Банку за рішенням суду, на суму 990 892 грн. На момент незаконного присвоєння ПриватБанком квартири 29 вересня 2016 року, її ринкова вартість була, понад 2 мільйони гривень. Продавши квартиру позивач міг би повернути борг кредитору, а часткову різницю грошей залишити собі;

внаслідок незаконних дій Банку, погіршилося і становище Державної Іпотечної установи (держави в особі цієї установи), оскільки ПриватБанк не виплатив Установі, за зворотне відступлення прав вимоги, за Іпотечним договором, не виконавши умови процедури зворотного відступлення права вимоги банк не набув належного матеріального права здійснювати перереєстрацію права власності на себе. У позивача по суті забрали квартиру не так як було зазначено в рішенні суду (всупереч цьому рішенню) про звернення стягнення, а в інший спосіб з порушенням вимог договору, прав та законних інтересів позивача та норм матеріального права. Думка суду про те, що права не порушені - є помилковою.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

24 січня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 12 січня 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 12 грудня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір про іпотечний кредит № KIL0G40000002300, відповідно до умов якого кредитор зобов`язувався надати позичальнику на умовах цього договору грошові кошти в сумі 694 882,50 грн, а позичальник зобов`язувався прийняти, належним чином використати та повернути кредит в сумі 694 882,50 грн, сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 15,00 % річних, а також інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором, а також сплатити винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту.

12 грудня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № КІL0G40000002300, згідно якого Іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передає, а Іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, визначених цим Договором, нерухоме майно житлового призначення, а саме: чотирьох-кімнатну квартиру зі всіма об`єктами функціонально пов`язаними з цим нерухомим майном загальною площею 91, 90 кв. м, житловою площею 53,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

23 травня 2008 року між Державною іпотечною установою, з однієї сторони, і ЗАТ КБ «ПриватБанк», з іншої сторони, разом - Сторони, на виконання Генерального договору про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів щодо здійснення співробітництва у сфері іпотечного житлового кредитування за рахунок коштів, залучених Установою під державну гарантію № 4 від 27 квітня 2007 року, було укладено договір відступлення права вимоги № 930/08, який було посвідчено нотаріально, за іпотечним договором № КІL0G40000002300 від 12 грудня 2007 року.

У розділах 3 та 4 договору відступлення права вимоги № 930/08 сторони передбачили та погодили порядок як відступлення прав вимоги від Банку до Установи, так і зворотного відступлення права вимоги від Установи до Банку.

У договорі відступлення права вимоги № 930/08 сторони передбачили, що:

Банк передає, а Установа приймає всі права вимоги за договорами, вказаними у додатку №1 до цього Договору, який є його невід`ємною частиною (пункт 1.1.);

Установа передає, а Банк приймає всі права вимоги за договорами, вказаними у Вимозі зворотного відступлення прав вимоги (далі - Вимога) (пункт 1.3.);

при укладенні цього Договору Банк передає, а Установа приймає по кожному із позичальників, вказаних у додатку №1 до цього Договору: оригінали договорів, вказаних в Додатку №1 до цього Договору; довідку про залишок заборгованості за іпотечним кредитом або виписку з кредитного рахунку Позичальника, яка підтверджує рух коштів по ньому, завірену підписом керівника, головного бухгалтера і печаткою Банку; інші документи, які складають кредитну справу Позичальника та передача яких здійснюється за домовленістю Сторін. Передача зазначених документів здійснюється згідно з Актом приймання-передачі, який Банк і Установа складають і підписують за встановленою формою (пункт 3.1.);

не пізніше 5 робочих днів з моменту набрання чинності пунктом 1.1. цього Договору Банк зобов`язаний передати позичальникам письмове повідомлення про відступлення права вимоги за договорами, вказаними у Додатку №1 до цього Договору та зміну вигодонабувача за договорами страхування, з відміткою про отримання (пункт 3.2.);

не пізніше наступного робочого дня з дня виявлення обставин, зазначених у пункті 2.3 цього Договору, Установа зобов`язана за допомогою державного підприємства спеціального зв`язку, електронної пошти НБУ тощо доставити в Банк Вимогу зворотного відступлення прав вимоги (далі - Вимога), у якій наводяться підстави для набрання чинності пунктом 1.3 цього Договору окремо по кожному кредитному договору, визначається сума (розмір) зобов`язань Банку по зворотному відступленню права вимоги та кінцева дата перерахування Банком на користь Установи усіх платежів за зворотне відступлення права вимоги (пункт 4.1.);

не пізніше 5 робочих днів з дня надходження коштів від Банку на рахунок Установи, вказаний у вимозі, на виконання п.5.3. цього Договору, Установа зобов`язана передати відповідному позичальнику письмове повідомлення про зворотне відступлення права вимоги за відповідними договорами, вказаними у Вимозі та зміну Вигодонабувача за відповідними договорами страхування з відміткою про отримання (пункт 4.3.).

Інформація про підписання договору відступлення права вимоги № 930/08 від 23 травня 2008 року була внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

18 березня 2009 року Державною іпотечною установою та ЗАТ КБ «ПриватБанк» було складено та підписано Акт приймання-передачі №1 до Договору відступлення прав вимоги №930/08 від 23 травня 2008 року у зв`язку зі зворотним відступленням прав вимоги за договором про іпотечний кредит № КІL0G40000002300 від 12 грудня 2007 року, що відбувся 20 лютого 2009 року, про передачу Установою на користь ЗАТ КБ «ПриватБанк» наступних оригіналів документів: 1. Договір про іпотечний кредит № КІL0G40000002300 від 12.12.2007 р. на 5 арк.; Іпотечний договір № КІL0G40000002300 від 12.12.2007 р. на 3 арк.; Договір поруки №SICWG40000003049 від 29.01.2008 р. на 2 арк.; виписка про стан заборгованості ОСОБА_1 станом на 06.03.2009 р. на 1 арк. Сторони погодили, що цей Акт є невід`ємною частиною Договору про відступлення прав вимоги № 930/08 від 23 травня 2008 року.

Суди встановили, що зворотне відступлення права вимоги відбулось на підставі Акту приймання-передачі № 1 до Договору відступлення прав вимоги №930/08 від 23 травня 2008 року у зв`язку зі зворотним відступленням прав вимоги, що і було передбачено умовами Договору №930/08, зокрема останнім абзацом пункту 4.2 оспорюваного Договору №930/08; не заперечується факт передачі 18 березня 2008 року Іпотечною установою на користь АТ КБ «ПриватБанк» оригіналів кредитного договору, іпотечного договору та договору поруки, у зв`язку з отриманням вимоги від Іпотечної установи від 19 лютого 2009 року на підставі якого відбулося зворотне відступлення права вимоги за договором про іпотечний кредит № КІL0G40000002300 від 12 грудня 2007 року.

Виконання Державною іпотечною установою вимог пункту 4.3 Договору № 930/08 щодо повідомлення ОСОБА_1 про зворотне відступлення права вимоги підтверджується наявним в матеріалах справи письмовим повідомленням №1324-5 від 23 березня 2009 року на адресу ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 , яка співпадає з адресою, зазначеною в Іпотечному договорі № КІL0G40000002300 від 12 грудня 2007 року.

Позиція Верховного Суду

Касаційний суд відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

У частині перші статті 514 ЦК України регулюються відносини між первісним кредитором та новим кредитором. Дійсність вимоги (суб`єктивного права) означає належність первісному кредитору того чи іншого суб`єктивного права та відсутності законодавчих або договірних заборон (обмежень) на його відступлення. У разі, зокрема, коли право вимоги не виникло (наприклад у разі нікчемності чи недійсності договору) або яке припинене до моменту відступлення (зокрема, внаслідок платежу чи зарахування) чи існують законодавчі заборони (або обмеження), то така вимога не переходить від первісного до нового кредитора. Тобто, відступлення права вимоги (цесія) в такому випадку не має розпорядчого ефекту. Проте це не зумовлює недійсність договору між первісним кредитором та новим кредитором, тому що правовим наслідком відсутності критеріїв дійсності права вимоги є цивільно-правова відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 947/23885/19 (провадження № 61-3902св21)).

З норми статті 514 ЦК України про дійсну вимогу як предмет договору не може слідувати висновок про недійсність договору про відступлення права вимоги. У цій статті йдеться лише про перехід до нового кредитора прав первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма не встановлює наслідків відчуження недійсної вимоги (зокрема, і у вигляді недійсності договору). Натомість такі наслідки встановлюються статтею 519 ЦК України - однак не у вигляді недійсності договору про відступлення права вимоги, а у вигляді відповідальності первісного кредитора перед новим (як у випадку невиконання обов`язку продавця перед покупцем). У розумінні положень статті 519 ЦК України недійсною є вимога, яка не має правової підстави: зокрема, яка ґрунтується на нікчемному правочині або оспорюваному правочині, що був визнаний судом недійсним до чи після відповідного відступлення; яка не належала первісному кредитору або на момент відступлення вже припинилася. Недійсність вимоги є вадою предмета договору, яка не може вплинути на дійсність самого договору. Норми про правочини та сторони зобов`язання належать до різних інститутів цивільного права. Норми статей 512-514 ЦК України, встановлюючи підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), не визначають вимог до змісту правочину про заміну кредитора. Загалом глава 47 «Поняття зобов`язання. Сторони зобов`язання» ЦК України не регулює договірні відносини (хоча зміна суб`єктного складу зобов`язання може відбуватися на підставі правочину (договору)). Натомість у главі 47 ЦК України для цілей регулювання саме динаміки суб`єктного складу зобов`язання (а не договірних відносин між сторонами зобов`язання) законодавець встановлює правила, спрямовані на запобігання можливому порушенню прав та інтересів як кредиторів, так і боржників при заміні іншої сторони зобов`язання. У статті 519 ЦК України міститься правило щодо розподілу ризиків між первісним та новим кредитором: 1) первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги; 2) первісний кредитор не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (див. пункти 84 - 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини першої статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суди встановили, що відсутні як підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги № 930/08 від 23 травня 2008 року, так і позивачем не доведено порушення прав та/або інтересів оспорюваним договором.

За таких обставин, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Касаційний суд відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що зворотне відступлення права вимоги без будь-якого нотаріального посвідчення суперечить закону з таких підстав.

Тлумачення пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:

наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п`ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);

якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов`язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);

якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов`язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 559/1605/18 (провадження № 61-913св20)).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (частина перша статті 220 ЦК України). У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Тлумачення частини першої статті 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов`язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2023 року в справі № 755/12702/22 (провадження № 61-11920св23)).

Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 24 Закону України «Про іпотеку»).

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (частина перша статті 513 ЦК України).

Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина) (частина друга статті 212 ЦК України).

В самому тексті закону з метою характеристики сутності умови в правочині вжито термін «обставина», а не «подія», що дозволяє вважати, що законодавець не обмежує коло умов виключно подіями. Тому допустимим є вчинення умовних правочинів, в яких умовою є дія/дії та/або волевиявлення сторін правочину і третіх осіб. Це слідує також із загальноцивілістичного принципу свободи договору - якщо сторони бажають домовитися саме про таку умову в правочині, то немає жодних підстав їх в цьому обмежувати. Звісно, за винятком загальних обмежень свободи договору як такої. Для сторони, яка недобросовісно перешкоджає настанню обставини, передбачено правовий наслідок у вигляді настання обставини (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2019 року в справі № 496/1561/16-ц (провадження № 61-10850св19)).

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує:

принцип свободи договору має декілька складових. При реалізації принципу свободи договору сторони, зокрема, мають можливість в своєму універсальному регуляторі визначитися з умовами договору і домовитися про як власне відступлення, так і зворотне відступлення;

на рівні імперативної приватно-правової норми відсутня заборона в одному договорі домовлятися про власне відступлення, так і зворотне відступлення.

У справі, що переглядається, сторони нотаріально посвідченого договору відступлення права вимоги № 930/08 від 23 травня 2008 року домовилися, з урахуванням принципу свободи договору, як про відступлення, так і про зворотне відступлення. Складення Акту приймання-передачі № 1 до Договору відступлення прав вимоги №930/08 від 23 травня 2008 року є виконанням домовленості сторін нотаріально посвідченого договору про зворотне відступлення. За таких обставин, відсутні підстави стверджувати, що сторони не дотрималися вимоги про нотаріальне посвідчення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального праваі зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков