Постанова

Іменем України

09 липня 2021 року

м. Київ

справа № 755/19064/18

провадження № 61-15789св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 липня 2019 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу предмета іпотеки в управління іпотекодержателя.

Позовна заява мотивована тим, що 08 серпня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № KIM0GA0000033П, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 29 290 дол. США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 % річних та з кінцевим терміном повернення до 08 серпня 2010 року.

На забезпечення виконання взятих на себе зобов`язань за вказаним договором між кредитором, позичальником та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 як майновими поручителями укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого останні передали в іпотеку банку належне їм на праві приватної власності нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 61,2 кв. м.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань за вищевказаним кредитним договором банк звернувся до суду з позовом до майнових поручителів і рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2013 року у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на зазначену вище квартиру, шляхом застосування процедури її продажу, встановленою статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Станом на момент звернення до суду із цим позовом, позивач позбавлений можливості задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок його предмета, а саме у зв`язку із застосуванням органами державної виконавчої служби положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

З урахуванням зазначеного, АТ КБ «ПриватБанк» просило передати йому в управління предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , на період до її реалізації або повного виконання умов кредитного договору від 08 серпня 2006 року № KIM0GA0000033П, а також надати йому право на укладання будь-яких угод, пов`язаних з переданням в управління майном, у тому числі договорів оренди, угод з підприємствами для обслуговування вказаної квартири, отримання коштів за даними угодами, зобов`язати відповідачів передати іпотекодержателю правовстановлюючі документи на іпотечне майно та інші необхідні для управління документи на період до її реалізації або повного виконання умов кредитного договору та надати фізичний доступ до переданого в управління майна (передати ключі, коди охоронної сигналізації тощо).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 01 липня 2019 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, установивши, що предметом даного спору є передана в іпотеку житлова квартира, цільове призначення якої не пов`язане із господарською діяльністю, отриманням продукції, плодів та доходів, виходив із того, що незважаючи на факт звернення стягнення на цей предмет іпотеки, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин статті 34 Закону України «Про іпотеку».

Також судом зазначено, що сторонами при підписанні договору іпотеки було визначено всі його істотні умови, зокрема вирішено питання щодо позасудового врегулювання спору та не передбачено можливості звернення іпотекодержателя до суду з позовом, зокрема про передачу в управління предмета іпотеки та правовстановлюючих документів на нерухоме майно.

У разі задоволення вказаного позову, а саме шляхом надання дозволу позивачу на укладання договорів (угод) оренди спірної квартири та передачі її в оперативне управління (користування) третім особам без згоди відповідачів, будуть порушені права останніх не тільки як власників переданого в іпотеку майна, але як і мешканців вказаної квартири, що в свою чергу суперечитиме вимогам житлового законодавства.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 липня 2019 року у частині вирішення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про передачу предмета іпотеки в управління іпотекодержателя скасовано.

Провадження у справі за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про передачу предмета іпотеки в управління іпотекодержателя закрито.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 липня 2019 року в частині вирішення позовних АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про передачу предмета іпотеки в управління іпотекодержателя та закриваючи провадження у цій частині, апеляційний суд виходив із того, що смерть ОСОБА_2 , до якої банк пред`явив вимоги про передачу предмета іпотеки в управління іпотекодержателя, настала до звернення АТ КБ «ПриватБанк» із позовом.

Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У жовтні 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, не врахували, що іпотекодержатель на підставі статті 34 Закону України «Про іпотеку» має право на отримання доходу від предмету іпотеки шляхом його здачі в оренду.

При цьому предметом іпотеки є трикімнатна квартира, що не виключає можливості здавати в оренду для отримання доходів та погашення забезпечених іпотекою вимог частину житлового приміщення (кімнату), що не порушуватиме права відповідачів на користування житлом.

Також суди не врахували, що відповідач припинив виконувати взяті на себе за кредитним договором зобов`язання та на даний момент існує суттєвий дисбаланс прав та обов`язків у виниклих із відповідачами правовідносинах, а саме забезпечене іпотекою зобов`язання належним чином не виконується, позичальник та іпотекодавці користуються майном, плату не здійснюють, а борг зростає. Предмет іпотеки втрачає свою суть та не забезпечує зобов`язання у повній мірі.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 243/5967/16-ц (провадження № 61-25624св18).

Відповідачі не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

08 серпня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № KIM0GA0000033п, згідно з умовами якого останній отримав кредит на споживчі цілі у загальному розмірі 29 290 дол. США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 % річних на суму залишку заборгованості, з кінцевим строком повернення 08 серпня 2010 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 08 серпня 2006 між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого останні передали в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 61,2 кв. м, житловою площею 38,6 кв. м, яка належить іпотекодавцям на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 11 лютого 1997 року, виданого Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва, згідно з розпорядженням № 31-47 від 11 лютого 1997 року, та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 27 лютого 1997 року за реєстровим № 691.

Заочним рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2013 року у справі № 755/14440/13-ц, яке набрало законної сили, позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення задоволено частково.

У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 08 серпня 2006 року № KIM0GA0000033п, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , у розмірі 73 037,30 дол. США, що в еквіваленті до національної валюти станом на 22 травня 2013 року становить 583 568,03 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 61,20 кв. м, шляхом застосування процедури продажу квартири, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», визнавши початкову ціну продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/ незалежним експертом на стадії оцінки майна. В решті позову відмовлено.

Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у місті Києві від 28 квітня 2016 року позивачу повернуто виконавчий документ, що був виданий на примусове виконання вищевказаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» від 21квітня 1999 року № 606-XIV, у зв`язку із відсутністю іншого майна, а також встановленої Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» заборони щодо звернення стягнення на вказане нерухоме майно.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції в нескасованій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо позовних вимог до ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України).

З аналізу пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України слідує, що правонаступників у справі можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася вже після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі.

Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов`язки може пов`язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України визначено, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Згідно з частиною першою статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

У статті 46 ЦПК України передбачено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

Частиною першою статті 47 ЦПК України передбачено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Системний аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку, що за загальним правилом на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі має бути живим. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Норма статті 255 ЦПК України є імперативною. Тобто за наявності підстав, визначених пунктами 1-8 частини першої статті 255 ЦПК України, незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов`язаний закрити провадження у справі. На такі дії суду не впливає те, що у справі беруть участь відповідачі - спадкоємці, які на час розгляду справи мають цивільну процесуальну правосуб`єктність і не заявляли клопотання про закриття провадження у справі.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 185/998/16-ц.

Цивільне-процесуальне законодавство України не містить норм, які б передбачали здійснення провадження у справах щодо осіб, які померли до відкриття провадження у справі. Процесуальне правонаступництво у разі смерті фізичної особи в порядку статті 55 ЦПК України можливо лише шляхом залучення правонаступника померлої сторони за умови, що смерть фізичної особи настала після звернення позивача до суду та відкриття провадження у справі, адже залучення правонаступників особи, яка померла до відкриття провадження у справі, суперечить принципам цивільного судочинства (пункти 35, 37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 473/1433/18, провадження № 14-35цс20).

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2013 року у справі № 755/14440/13-ц встановлено, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Установивши, що смерть ОСОБА_2 , до якої банк пред`явив вимоги про передачу предмета іпотеки в управління іпотекодержателя, настала до звернення АТ КБ «ПриватБанк» із позовом, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про передачу предмета іпотеки в управління іпотекодержателя на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Щодо позовних вимог до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 .

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до статті 589 ЦК України та частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно зі статтею 34 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки і з метою отримання продукції, плодів та доходів, забезпечення належного господарського використання переданого в іпотеку нерухомого майна згідно з його цільовим призначенням предмет іпотеки на підставі договору між іпотекодавцем і іпотекодержателем або за рішенням суду може бути переданий іпотекодержателю або іншій особі в управління на період до його реалізації у порядку, встановленому цим Законом. Управління майном здійснюється відповідно до законодавства.

Продукція, плоди і доходи, отримані в результаті управління предметом іпотеки, спрямовуються на задоволення забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, якщо інше не встановлено договором або рішенням суду.

Відповідно до змісту вказаної норми Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю в управління предмета іпотеки на період його реалізації застосовується лише у разі необхідності та є лише додатковим механізмом, спрямованим на задоволення вимог кредитора, при цьому така норма Закону України «Про іпотеку» не є імперативною, а містить лише право передачі майна в управління за умови дотримання вказаних вимог статті.

Статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається заходи щодо забезпечення збереження предмету іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні.

Для застосування вимог статті 34 Закону України «Про іпотеку» мають настати дві обов`язкові умови, а саме: метою такої передачі майна в управління іпотекодержателя повинно бути отримання доходу від іпотечного майна та необхідність забезпечення належного господарського використання переданого в іпотеку майна (тобто, лише за умови неналежного використання майна боржником, таке майно може перейти в управління стягувача, для забезпечення належного його використання).

Отже, передача предмета іпотеки в управління не є обов`язковою, а відбувається в разі необхідності, а тому необхідність передачі предмета іпотеки в управління входить до предмета доказування у цій справі.

Управління майном має здійснюватися відповідно до законодавства та умов, визначених договором чи рішенням суду.

У справі, яка переглядається, установлено, що заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2013 року у справі № 755/14440/13-ц про звернення стягнення на спірне іпотечне майно заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації застосовані не було.

Відповідно до абзацу другого пункту 7 договору іпотеки від 08 серпня 2006 року предмет іпотеки передається в іпотеку з невід`ємними приналежностями, які знаходяться в ньому. Предмет іпотеки зареєстрований у встановленому законом порядку як окремий виділений в натурі об`єкт права власності. Предмет іпотеки знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Цільове призначення предмета іпотеки - жила нерухомість.

Згідно з пунктом 9 договору іпотеки сторони погодили, що на термін дії цього договору предмет іпотеки залишається у володінні та користуванні іпотекодавців.

З реквізитів договору іпотеки також вбачається, що відповідачі зареєстровані та проживають у спірній квартирі.

Звертаючись до суду з цим позовом, ПАТ КБ «ПриватБанк» як на підставу позовних вимог зазначало факт наявності судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та неможливість його виконання у зв`язку з застосуванням органами державної виконавчої служби положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Частиною першою статті 9 Закону України «Про іпотеку» закріплено, що іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу).

07 червня 2014 року набув чинності Закон України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону №1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.

У справі, яка переглядається, установлено, що предмет іпотеки підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки останній за договором іпотеки від 08 серпня 2006 року виступає як забезпечення зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, що наданий йому АТ КБ «ПриватБанк» на споживчі цілі та в іноземній валюті. При цьому, спірна квартира використовується відповідачами як місце постійного проживання та її загальна площа не перевищує 140 кв. м.

Вказаним Законом державою були захищені житлові права певної категорії громадян України, які отримали кредит у кредитних установах - резидентів України в іноземній валюті, оскільки внаслідок виниклої ситуації за час здешевлення національної волюти та коливання валютного курсу, така категорія громадян потребувала захисту гарантованого Конституцією України права на житло.

У справі, яка переглядається, позивач має намір отримати у своє управління предмет іпотеки, який за своїм цільовим призначенням слугує жилою нерухомістю, задля отримання доходів, зокрема від здачі його в оренду третім особам.

При цьому АТ КБ «ПриватБанк» в позові не зазначало, яким чином позивачем буде здійснено отримання доходу від іпотечного майна і чи не призведе це до порушення прав відповідачів щодо користування спірною квартирою, яка використовується відповідачами як місце постійного проживання, а також банк не конкретизував яким саме способом він просить суд зобов`язати відповідачів надати фізичний доступ до переданого в управління майна.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про передачу предмета іпотеки в управління іпотекодержателя.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 243/5967/16-ц (провадження № 61-25624св18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), § 2).

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в нескасованій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 липня 2019 року в нескасованій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник