№ 755/19303/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

20 січня 2022 року

м. Київ

справа № 755/19303/19

провадження № 61-10550св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Худова Юлія Олександрівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 04 грудня 2020 року у складі судді Арапіної Н. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Сержанюка А. С., Сушко Л. П.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Худова Юлія Олександрівна, про визнання договору довічного утримання удаваним, визнання договору ренти недійсним, скасування рішення про реєстрацію права власності,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 звернулася у листопаді 2019 року до суду з вищевказаним позовом, який змінила у процесі розгляду справи, і остаточно просила:

- визнати договір довічного утримання від 03 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Худовою Ю. О. та зареєстрований в реєстрі за № 82, удаваним правочином;

- визнати недійсним договір ренти від 03 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Худовою Ю. О. та зареєстрований в реєстрі за № 82;

- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 03 лютого 2017 року про реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначений позов ОСОБА_1 мотивувала тим, що згідно із заповітом, посвідченим 28 грудня 2004 року державним нотаріусом Шостої київської державної нотаріальної контори та зареєстрованим у реєстрі за № 1-6953, ОСОБА_3 заповів все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде йому належати на день його смерті і на що він за законом матиме право заповів їй.

Між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 03 лютого 2017 року було укладено договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Худовою Ю. О. та зареєстрований у реєстрі за № 82.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Оспорюваний договір укладено з метою приховання договору ренти, що вбачається зі змісту договору довічного утримання, тому просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 04 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що договір довічного утримання відповідає вимогам глави 57 ЦК України та не містить ознак договору ренти.

Між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір ренти не укладався, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання договору ренти від 03 березня 2017 року недійсним.

Позовна вимога про скасування рішення про реєстрацію права власності є похідною від позовних вимог про визнання договору довічного утримання удаваним.

Київський апеляційний суд постановою від 12 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 04 грудня 2020 року змінив в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що за договором довічного утримання від 03 лютого 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Худовою Ю. О. та зареєстрованим у реєстрі за № 82, виникли саме правовідносини щодо довічного утримання та будь-яких інших правовідносин з його змісту не випливає.

Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору ренти, апеляційний суд виходив з того, що договір довічного утримання від 03 лютого 2017 року не є удаваним, тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити саме з цих правових підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Від ОСОБА_1 у червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 04 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що у матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують звернення ОСОБА_3 саме до ОСОБА_2 про допомогу довічного утримання.

Суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку, висловленого у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 509/667/15-ц.

Суди попередніх інстанцій повинні були послатися на науково-правовий експертний висновок як джерело відомостей, які в ньому містилися, та зробити самостійні висновки щодо відповідних питань, проте цього не зробили, тому просить суд відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18.

На час подання касаційної скарги відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме правові висновки, якщо настала смерть відчужувача, а інша сторона договору довічного утримання (набувач) не приступила до виконання обов`язків та коли під назвою «договір довічного утримання» приховується за своєю суттю саме «договір ренти».

Договір довічного утримання був вчинений без участі відчужувача ОСОБА_3 , тому наявна виключна правова проблема у подібних правовідносинах. Суди не визначили для оспорюваного правочину правомірність його вчинення - чи це момент підписання у квартирі ОСОБА_3 , чи це момент здійснення його державної реєстрації приватним нотаріусом, а також не встановили стан ОСОБА_3 саме в момент вчинення правочину.

Суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, оскільки ринкова вартість квартири становила більше 680 000 грн.

Суд не дослідив письмові пояснення та матеріали договору довічного утримання, які надійшли від приватного нотаріуса.

Апеляційний суд не врахував постанову Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 640/21330/18.

Адвокат ОСОБА_2 - адвокат Кушнарьов Є. І. завідомо неправдиво повідомляв суди про свої повноваження представляти в суді особу відповідача.

Суди не звернули уваги на те, що за договором довічного утримання відчужувач має право, зокрема визначити всі види матеріального забезпечення, догляду (опікування), які надаватиме йому або третій особі набувач. Жодний пункт оспорюваного договору не містить видів догляду (опікування) ОСОБА_3 .

Судами попередніх інстанцій порушено процесуальні строки розгляду справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Від представника ОСОБА_2 - адвоката Кушнарьова Є. І. у листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що ОСОБА_3 звернувся до ТОВ «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» з письмовою заявою про можливість укладення договору довічного утримання на умовах матеріального забезпечення у зв`язку з тим, що він потребує додаткової матеріальної допомоги. У день звернення попередньо погодив бажані істотні умови для укладення майбутнього договору.

Після тривалих міркувань ОСОБА_3 у січні 2017 року вдруге звернувся до Центру із метою укласти договір довічного утримання.

Приватний нотаріус виконав всі передбачені Законом дії для належного оформлення та посвідчення договору довічного утримання, попередньо ознайомив сторін із приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений сторонами правочин, роз`яснив сторонам зміст статей 203 215 334 744-757 ЦК України, встановив особи сторін за договором, перевірив їх дієздатність, перевірив правовстановлюючі документи на квартиру, перевірив той факт, що волевиявлення сторін є вільним, усвідомленим та відповідає їхній внутрішній волі.

Крім того, процес погодження умов договору довічного утримання було зафіксовано відповідним відеозаписом, який було надано суду.

Апеляційний суд надав оцінку доказам та зазначив, що висновок Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України від 13 лютого 2018 року не може бути належним і допустимим доказом, оскільки у ньому не зазначено, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і що він підготовлений для подання до суду.

Позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами договору довічного утримання виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором довічного утримання, та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними договором.

Суди повно та всебічно дослідили всі умови договору довічного утримання від 03 лютого 2017 року та дійшли правильного висновку про відповідність умов договору вимогам глави 57 ЦК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 21 жовтня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дніпровського районного суду міста Києва.

Справа № 755/19303/19 надійшла до Верховного Суду 17 листопада 2021 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 був власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 грудня 1999 року.

28 грудня 2004 року ОСОБА_3 на випадок своєї смерті склав заповіт, за яким заповів ОСОБА_1 усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде йому належати на день його смерті і на що він за законом матиме право.

25 січня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Товариства з обмеженою відповідальністю «Центр допомоги та соціального захисту пенсіонерів» з письмовою заявою про можливість укладення договору довічного утримання на умовах матеріального забезпечення в зв`язку з тим, що він потребує додаткової матеріальної підтримки та догляду в майбутньому.

03 лютого 2017 року ОСОБА_3 звернувся із заявою до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Худової Ю. О. про скасування заповіту складеного ним та посвідченого Шостою Київської державною нотаріальною конторою 28 грудня 2004 року за реєстровим номером № 1-6953.

03 лютого 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Худовою Ю. О. та зареєстрований у реєстрі за № 82, відповідно до пункту 1 якого відчужувач передав у власність набувача квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , та взамін чого набувач зобов`язався забезпечувати відчужувача утриманням довічно на умовах договору.

Відповідно до пункту 7 договору набувач зобов`язується довічно утримувати відчужувача, тобто, забезпечувати грошовими ресурсами, на які відчужувач самостійно буде забезпечувати себе харчуванням, одягом, лікарськими засобами тощо. Сторони домовились, що утримання оцінюється сторонами за спільною згодою у розмірі 900 грн щомісяця, які будуть щомісячно надаватися відчужувачу способом вказаним в пункті 8 договору.

У пункті 10 договору ОСОБА_3 засвідчив, що визначене сторонами щомісячне грошове утримання є достатнім для підтримання повноцінного та якісного життєвого рівня відчужувача та не потребуватиме подальшого перегляду сторонами умов договору.

Згідно з пунктом 8 договору грошове утримання буде щомісячно виплачуватись, починаючи з моменту укладення договору до 10 числа поточного місяця поштовим переказом за адресою: АДРЕСА_1 , або готівкою на руки під розписку, або на вказаний банківський рахунок. У випадку зміни способу отримання щомісячного грошового утримання чи банківських реквізитів відчужувач зобов`язаний вчасно (за п`ятнадцять днів до сплати наступного платежу) в письмовій формі повідомити про це набувача за адресою: АДРЕСА_4 .

Відповідно до пункту 11 договору при надходженні грошового переказу на поштове відділення за місцем проживання відчужувача коштів відповідно до пункту 8 договору, зобов`язання набувача за цим договором за відповідний місяць вважаються виконаними в повному обсязі.

Крім щомісячного грошового утримання договором (пункти 7, 9, 12) передбачено: одноразове грошове утримання, що було визначено сторонами за спільною згодою у розмірі 49 000 грн, які відчужувач отримав повністю від набувача перед підписанням договору, що підтверджується розпискою від 03 лютого 2017 року, та щомісячна оплата комунальних послуг, перелік та спосіб оплати яких визначено в пункті 7 договору: послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій: плата за користування природним газом; теплопостачання; водопостачання (в обсязі: гаряча вода до 4 куб. м, холодна вода до 4 куб. м): електроенергія в обсязі до 100 кВт-год; абонентська плата за стаціонарний телефон (крім міжнародних, міжміських розмов та розмов з абонентами мобільного зв`язку) та радіоточку; послуги соціального пакету кабельного телебачення та оплата домофону.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України).

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).

Згідно із статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 745 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 746 ЦК України відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров`я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа.

У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом (частина перша статті 749, стаття 751 ЦК України).

Отже, за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосування норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний договір довічного утримання укладено з метою приховання договору ренти.

Згідно із статтею 731 ЦК України за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов`язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. Договором ренти може бути встановлений обов`язок виплачувати ренту безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку.

Договір ренти укладається у письмовій формі. Договір ренти та договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягають нотаріальному посвідченню. Сторонами у договорі ренти можуть бути фізичні або юридичні особи (статті 732 733 ЦК України).

Відповідно до статті 734 ЦК України договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або безоплатно. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, - положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.

Враховуючи викладене, суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відповідність умов договору довічного утримання положенням глави 57 ЦК України та відсутність ознак договору ренти.

Змінюючи мотиви відмови місцевого суду у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору ренти, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що встановивши, що договір довічного утримання від 03 лютого 2017 року не є удаваним, у задоволенні позовних вимог слід відмовити саме з цих правових підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 03 лютого 2017 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що зазначені позовні вимоги є похідними від позовних вимог про визнання договору довічного утримання удаваним, в задоволенні яких було відмовлено.

Доводи касаційної скарги про незастосування судами попередніх інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 509/667/15-ц та від 12 листопада 2019 року у справі № 640/21330/18, не заслуговують на увагу з огляду на те, що у цій справі відсутня подібність змісту, матеріально-правового регулювання спірних правовідносин та суб`єктного складу зі справами, які наведені заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, а наведені в касаційній скарзі як приклади не свідчать, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права.

Суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, що регулюють спірні правовідносини, тому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки вказана обставина є підставою для касаційного оскарження, а не для скасування судових рішень, які ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам законності та обґрунтованості.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, оскільки ринкова вартість квартири становила більше 680 000 грн, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті (частина друга статті 274 ЦПК України).

Клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження подається у письмовій формі одночасно з поданням позовної заяви або може міститися у ній (частина перша статті 276 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 277 ЦПК України питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Частиною четвертою статті 277 ЦПК України передбачено, що якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про: 1) залишення заяви відповідача без задоволення; 2) розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

Дніпровський районний суд міста Києва ухвалою від 13 грудня 2019 року відкрив провадження у цій справі та її розгляд призначив у порядку спрощеного позовного провадження.

У матеріалах справи відсутні докази щодо отримання позивачем зазначеної ухвали.

Однак, 21 липня 2020 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 брав участь у її розгляді як представник, проте не скористався правом наданим йому процесуальним законодавством і не подав заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Таким чином, оскільки справа не віднесена до категорій справ визначених частиною четвертою статті 274 ЦПК України, суд справу розглянув з додержанням вимог процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій повинні були послатися на науково-правовий експертний висновок як джерело відомостей, які в ньому містилися, та зробити самостійні висновки щодо відповідних питань, проте цього не зробили, тому просить суд відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки заявником не наведено аргументів для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в розумінні приписів частини четвертої статті 403 ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій процесуальних строків розгляду справи не є підставою для скасування чи зміни правильних по суті судових рішень судів попередніх інстанцій з одних лише формальних міркувань, оскільки не призвели до ухвалення незаконних рішень (частина друга статті 412 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції у незміненій після апеляційного перегляду частині та апеляційного суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 04 грудня 2020 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 12 квітня 2021 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров