ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2025 року

м. Київ

справа № 756/10583/21

провадження № 61-11374св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Олійника В. І. від 10 липня 2024 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просила суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість в сумі 1 700 000,00 грн та понесені судові витрати.

В обгрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що 10 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів в розмірі 1 700 000,00 грн. Даний факт підтверджується розпискою від 10 березня 2013 року. Позивачка вказує, що 18 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, від якого мають двох малолітніх дітей. За твердженням позивачки, отримані в борг грошові кошти витрачено ОСОБА_3 в інтересах сім`ї для придбання квартир, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_2 . Позивачка 15 травня 2021 року звернулася з вимогою до ОСОБА_3 про повернення позики, однак її вимога задоволена не була. Посилаючись на положення частини четвертої статті 65 СК України позивачка просила суд стягнути з відповідачів заборгованість в солідарному порядку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 08 грудня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийняв до уваги висновок експертного дослідження за результатами проведення судової технічної експертизи давності документів від 09 березня 2023 року № 2583/22-34/14490/18530/22-34, договір позики № 10/03-2013 та відповідно розписка, датовані 10 березня 2013 року, про отримання ОСОБА_3 в борг від ОСОБА_1 грошових коштів, виконані не в дату, вказану в документі, а пізніше. Договір створений пізніше червня 2015 року, а розписка пізніше 2019 року та обґрунтовував свої висновки тим, що висновок судового експерта, є повним, обґрунтованим, під час проведення експертизи досліджувались всі обставини стосовно спірної розписки та укладеного договору позики. Зважаючи на ці обставини суд першої інстанції визнав фіктивним договір позики від 10 березня 2023 року у зв`язку із чим відмовив у задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року апеляційну скаргу адвоката Драпака Д. А., який діє в інтересах ОСОБА_1 , задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 08 грудня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість в сумі 1 700 000,00 грн. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки відповідачі із зустрічними вимогами про визнання недійсним договору не звертались, а також не заявляли про його нікчемність, місцевий суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, визнавши договір позики фіктивним та прийшов до помилкового висновку про відмову в позові.

Апеляційний суд вважав, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики від 10 березня 2013 року підлягають частковому задоволенню, оскільки відповідачка ОСОБА_3 не виконала своє зобов`язання щодо повернення грошових коштів за договором позики у визначений договором строк.

Разом із тим позивачкою у справі не доведено належними та допустимими доказами укладення ОСОБА_3 договору позики саме в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах самого позичальника, як і не підтверджено дійсне використання одержаних за договором коштів в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах одного з подружжя. А відповідач ОСОБА_2 не давав згоду на укладення такого договору.

Відтак, апеляційний суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог до ОСОБА_3 , водночас у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовив, з тих підстав, що у справі відсутні докази на підтвердження обставин щодо фактичного витрачання отриманих в позику коштів.

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

У серпні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року, у якій просить скасувати зазначену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16, від 24 лютого 2021 року у справі № 552/660/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу № 756/10583/21 з Оболонського районного суду м. Києва.

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 18 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено шлюб, зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 735.

10 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики № 10/03-213 грошових коштів у розмірі 1 700 000,00 грн. Пунктом 3 вказаного договору визначено, що позика є безпроцентною. Згідно пункту 5 договору позики сторони домовилися, що позичальник зобов`язаний повернути весь розмір позики на вимогу позичальника, яка може бути заявлена не раніше 2020 року.

В матеріалах справи міститься розписка, яка складена ОСОБА_3 про отримання коштів в розмірі 1 700 000,00 грн. Розписка складена тією ж датою, що і договір позики 10 березня 2013 року.

13 липня 2021 року ОСОБА_1 звернулася з письмовою претензією до ОСОБА_3 про повернення суми позики. ОСОБА_3 повідомила позивачку про скрутний матеріальний стан, та те, що змоги повернути позичені кошти немає.

Відповідно до висновку експертів за результатами проведення судово-0технічної експертизи документів від 09 березня 2023 року № 2583/22-34/14490/18530/22-34 встановлено, що договір позики № 10/03-2013, датований 10 березня 2013 року, виконаний не в дату, вказану в документів (10 березня 2013 року), а пізніше. Розписка про отримання позики, датована 10 березня 2013 року, виконана не в дату, вказаному в документі (10 березня 2013 року), а пізніше. Договір позики № 10/03/2013, датований 10 березня 2013 року, створено у період часу пізніше червня 2015 року. Розписка про отримання позики, датована 10 березня 2013 року створена у період часу пізніше липня 2019 року.

2.Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

Враховуючи те, що умови договору позики щодо своєчасного повернення боргу позичальником не виконувались, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення грошових коштів саме з позичальника.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка, як на підставу своїх позовних вимог посилалася на те, що борг за договором позики є спільним боргом подружжя, тому стягненню підлягає з обох відповідачів.

Встановивши, що при укладенні договору позики, оформленого розпискою, не було отримано згоди ОСОБА_2 на його укладення, а правочин виходить за межі дрібно-побутового, використання коштів в інтересах сім`ї та цільового використання коштів позивачкою не доведено, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для солідарного стягнення боргу за договором позики.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 607/3973/18 (провадження № 61-12628св19).

Установлено, що позичальник ОСОБА_3 касаційну скаргу не подавала, погодилась із висновками апеляційного суду про стягнення з неї боргу за договором позики. Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , які фактично зводяться до неотримання позичальником грошей від позикодавця не заслуговують на увагу, оскільки на підставі встановлених обставин справи апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що відповідачка ОСОБА_3 отримала в борг від ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики та не виконала своє зобов`язання щодо повернення циїх коштів за договором позики у строк визначений вказаним договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.

Висновки апеляційного суду не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, які викладені у постановах, що зазначені заявником у касаційній скарзі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження апеляційного суду із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, які ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, і з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування зазначеного судового рішення судових рішень, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками суду та стосуються переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України знаходяться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а зазначене оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 260 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун