Постанова

Іменем України

22 червня 2023 року

м. Київ

справа № 756/12896/21

провадження № 61-357св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Писаної Т. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

В обґрунтування позову зазначив, що він разом із братом ОСОБА_3 є власниками квартири АДРЕСА_1 , в якій також зареєстрована ОСОБА_2 .

Оскільки ОСОБА_2 в указаній квартирі з 2013 року не проживає, фактично мешкає за іншою адресою й відмовляється добровільно знятись з реєстрації, за комунальні послуги не сплачує, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що відповідач, як дочка позивача, має право на користування спірною квартирою, однак не проживає в ній з кінця 2021 року з поважних причин, а саме внаслідок того, що позивач чинить їй перешкоди у користуванні цим житлом, про що свідчить заміна ним замків на вхідних дверях, ненадання їй ключів від цих замків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Оболонського районного суду міста Києва.

07 лютого 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц.

Заявник зазначає, що відповідач в квартирі без поважних причин не проживає більше восьми років. Вказує, що суд першої інстанції безпідставно відхилив заяву про виклик та допит свідків, а саме третьої особи, а суд апеляційної інстанцій не повно з`ясував обставини справи та дослідив докази.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 25 травня 1999 року, свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 11 червня 2014 року та витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 10-12).

Відповідно до довідки віділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Оболонської РДА від 31 серпня 2021 року № 68665428 ОСОБА_2 з 21 грудня 2000 року по теперішній час зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 23).

Згідно із актом від 12 серпня 2018 року за підписами мешканців квартир АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , ОСОБА_2 , 1998 року народження, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , не проживала за місцем реєстрації з 2013 року (а. с. 18).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Згідно із статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Крім того, відповідно до положень статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Аналіз вказаної статті дає підстави дійти висновку про те, що член сім`ї власника втрачає право користування цим житлом у разі його відсутності в жилому приміщенні без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (постанова Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 712/9569/17).

При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення тривалий час та поважність причин такої відсутності.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказував, що відповідач протягом тривалого часу не проживає у спірній квартирі, не цікавиться житлом, не приймає участь в його утриманні, тому наявні підстави для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

У справі, яка переглядається, позивач не надав суду доказів на підтвердження того, що відповідач не проживає у спірній квартирі тривалий час без поважних причин, оскільки судом встановлено, що ОСОБА_2 у 2021 році проживала у спірній квартирі близько пів року, між сторонами існують неприязні стосунки та ОСОБА_1 чинить перешкоди їй у користуванні квартирою.

ОСОБА_1 замінив замки від вхідних дверей до спірної квартири, після чого ключа він ОСОБА_2 не надавав, в квартирі є спальне місце відповідача.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, з підстав їх недоведеності.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаній справі не є подібними до обставин цієї справи. Крім того, висновки в цій постанові не суперечать висновкам в цій справі.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильного по суті спору висновку судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров