Постанова

Іменем України

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 756/2708/17

провадження № 61-3489св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Інститут психології імені Г. С. Костюка Національної академії педагогічних наук України, директор Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної академії педагогічних наук України Максименко Сергій Дмитрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 вересня 2019 року у складі судді Шевчука А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної Академії педагогічних наук України (далі - Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України), директора Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної Академії педагогічних наук України Максименка С. Д. про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що вона працювала в Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України на посаді наукового співробітника на 0,5 ставки у лабораторії вікової психофізіології.

Зазначала, що 12 січня 2016 року від адміністрації Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України їй надійшло два попередження про внесення змін в структуру та до штатного розпису та розписка, які остання відмовилася отримувати, оскільки вказані попередження та розписка були без печатки, не підписані директором та не пройшли відповідної реєстрації.

З 13 січня 2016 року до 21 січня 2016 року вона перебувала на лікарняному. На її звернення від 15 березня 2016 року вона отримала відповідь від 23 березня 2016 року з пропозицією з`явитись до відділу кадрів для отримання трудової книжки та копії наказу про звільнення.

Вказувала, що після неодноразових спроб, лише 02 лютого 2017 року вона отримала трудову книжку та витяг з наказу від 23 лютого 2016 року № 8-К про її звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням. При цьому, з наказом про звільнення її не ознайомлювали, обхідного листа не вручали, не повернули особисті речі та особисту оргтехніку.

Стверджувала, що розгляду подання власника у її присутності не було. Також ні Профком Первинної профспілкової організації Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, членом якого вона була до 16 лютого 2016 року, ні об`єднана профспілка працівників, аспірантів, докторантів «Захист», членом якої вона була з 17 лютого 2016 року не давали згоду на її звільнення.

Посилалася на те, що дії адміністрації інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, де вона пропрацювала понад 22 роки, завдали їй значної моральної шкоди. Зазначала, що залишилася без засобів до існування, не могла працевлаштуватися ні самостійно, ні через центр зайнятості, втратила самоповагу, повагу чоловіка та оточення, змушена була значно змінити свій спосіб життя, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків та необхідність додаткових зусиль для організації свого життя.

Уточнивши позовні вимоги,ОСОБА_1 просила суд: зобов`язати директора Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України Максименка С. Д. поновити її на посаді; стягнути з Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України середній заробіток за час вимушеного прогулу; стягнути з Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України на відшкодування моральної шкоди 10 000 грн; покласти на директора Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України Максименка С. Д обов`язок покрити шкоду, заподіяну Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 27 вересня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 у лютому 2016 року отримала компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку у розмірі 32 календарних днів та вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку, отже, її твердження про те, що про звільнення їй стало відомо лише 09 березня 2016 року та про продовження виконання трудових обов`язків у березні 2016 року спростовані довідкою Управління ПФ України в Оболонському районі м. Києва про нараховану заробітну плату та довідкою про доходи.

Районний суд зазначив, що на момент звільнення ОСОБА_1 в Інституті психології імені Костюка НАПН України не було діючої у встановленому Законом порядку первинної профспілкової організації, відтак, погодження звільнення позивача із профспілковою організацією не вимагалося.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 вересня 2019 року змінено в мотивувальній частині, викладено її в редакції постанови.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням положень частини другої статті 40 КЗпП України.

При цьому апеляційний суд вказав, що звільнення позивача з посади відбулося у період, коли в Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України було прийнято численну кількість працівників. Будь-яких доказів про те, що у період з 01 січня 2016 року і до звільнення позивача з посади, останній пропонувалися вакантні посади, на які було прийнято інших осіб, суду не надані, як і не надано доказів, що позивач за своєю кваліфікацією не може виконувати функціональні обов`язки на зазначених посадах.

Апеляційний суд вважав, що звільнення ОСОБА_1 відбулося без згоди профспілкової організації, оскільки відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 09 грудня 2016 року Первинна Профспілкова організація Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України пройшла державну реєстрацію 01 березня 2002 року та була діючою на момент звільнення позивача.

Апеляційний суд вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, оскільки вона не оскаржувала та не просила суд визнати звільнення незаконним не просила скасувати наказ від 23 лютого 2016 року, а заявлені нею позовні вимоги у цій справі є похідними, оскільки працівник поновлюється на роботі лише у разі визнання звільнення незаконним та скасування наказу про звільнення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити судове рішення про задоволення її позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, оскільки ні статтею 235 КЗпП України, ні іншою статтею КЗпП України не передбачає необхідність зазначення у позові окремої вимоги про скасування наказу про звільнення.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2020 року Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам процесуального законодавства та оскарженню не підлягають.

Зазначає, що при звільненні ОСОБА_1 була запропонована інша робота, а саме 0,25 ставки наукового працівника. Від запропонованої роботи вона відмовилася, про що 30 грудня 2015 року було складено відповідний акт. При цьому вважає, що посилання заявника на порушення під час звільнення вимог статті 43 КЗпП України, не заслуговує на увагу, оскільки на момент звільнення ОСОБА_1 первинної профспілкової організації на підприємстві створено не було.

Ураховуючи наведене, просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У лютому 2020 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою судді Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2020 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до трудової книжки від 15 червня 1991року серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 13 січня 2003 року була зарахована на посаду молодшого наукового співробітника лабораторії вікової фізіології та шкільної гігієни Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України згідно з наказом від 09 січня 2003 року № 2/к (том 1, а. с. 30-32).

05 січня 2015 року ОСОБА_1 переведена на посаду наукового співробітника лабораторії вікової психофізіології Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України згідно з наказом № 74-к (том 1, а. с. 30-32).

Відповідно до наказу від 23 березня 2015 року № 15-К ОСОБА_3 , який був головою первинної профспілкової організації, 23 березня 2015 року був звільнений за власним бажанням (підстава - заява ОСОБА_3 ) (том 1, а. с. 108).

30 грудня 2015 року Інститутом психології імені Г. С. Костюка НАПН України видано наказ № 81-ОСН про внесення змін до штатного розпису Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України шляхом скорочення штатної чисельності працівників установи та об`єднання лабораторій. Цим же наказом встановлено перелік посад які скорочуються (том 1, а. с. 64).

30 грудня 2015 року Інститутом психології імені Г. С. Костюка НАПН України видано наказ № 82-ОСН про проведення змін у зв`язку зі скороченням фінансування на 2016 рік. На підставі наказу здійснювалось скорочення кількості складу працівників відповідно до обсягів видатків загального фонду бюджету та вносились зміни до структури Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України (том 1, а. с. 66).

Відповідно до акту від 30 грудня 2015 року за підписом працівників Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України - Кокун О. М., Гомонюк Т. Г. , Килимник Г. М. , Пастушенко В. С. , Серьогін Ю. В. , Болотнікова І. В. підтверджено факт відмови наукового співробітника 0,5 ставки лабораторії вікової психофізіології ОСОБА_1 написати заяву про переведення на запропоновану посаду наукового співробітника на 0,25 ставки лабораторії на цій же посаді, а також відмови поставити свій підпис про ознайомлення з попередженням про внесення змін в структуру та до штатного розпису, про виключення посади (том 1, а. с. 87).

Проведення скорочення працівників відбулося на підставі листа Національної академії педагогічних наук України від 29 грудня 2015 року № 4-6/139/2 до Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України щодо уточнення обсягів видатків загального фонду бюджету, а саме скорочення фінансування. Відповідно до кошторисів в порівнянні з 2015 роком кошти на поточні видатки у 2016 році були зменшені на 1 439,022 грн, кошти на оплату праці і нарахування на заробітну плату було зменшено на 1 275,700 грн (том 1, а. с. 56-63).

29 лютого 2016 року наукового співробітника 0,5 ставки лабораторії вікової психофізіології ОСОБА_1 було звільнено у зв`язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (наказ інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України від 23 лютого 2016 року № 8-К) (том 1, а. с. 27).

Відповідно до журналу виходу на роботу працівників лабораторії вікової психофізіології за лютий та березень 2016 року та копії табелів обліку використаного робочого часу за період з 01 лютого по 29 лютого 2016 року та за період з 01 березня до 31 березня 2016 року ОСОБА_1 з 01 березня 2016 року не табелювалась, оскільки на роботу не виходила (том 1, а. с. 88-94).

У лютому 2016 року ОСОБА_1 отримала компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку 32 календарних днів та вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку, що передбачена статтею 44 КЗпП України та підтверджено довідкою Управління Пенсійного фонду України в Оболонському районі м. Києва про нараховану заробітну плату а також довідкою про доходи (том 1, а. с. 24).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

КЗпП України визначає механізм захисту трудових прав працівників, що включає в себе, зокрема, право на працю, та визначає способи захисту прав працівників.

При цьому КЗпП України визначає можливість працівнику оскарження наказу про його звільнення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що вона працювала у відповідача та станом на день звільнення обіймала посаду наукового співробітника 0,5 ставки лабораторії вікової психофізіології. У зв`язку зі зміною структури Інституту та штатного розпису, а також із введенням з 01 січня 2016 року в дію нової структури Інституту, посада, яку обіймала позивач, підлягала виключенню зі штатного розпису.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що з 01 січня 2016 року до 01 березня 2017 року в Інститут було прийнято працівників на наукові посади: головного наукового співробітника - 1 особа, провідного наукового співробітника - 5 осіб, старшого наукового співробітника - 3 особи; зовнішніх сумісників, які працюють на наукових посадах, - 14 осіб; внутрішніх сумісників, які працюють в різних підрозділах, - 10 осіб; працівників, які займають адміністративні посади та працюють за сумісництвом на наукових посадах - 5 осіб.

При цьому апеляційний судом зазначено, що жодних доказів того, що у період з 01 січня 2016 року і до звільнення позивача з посади, останній пропонувалися зазначені вакантні посади, на які було прийнято інших осіб, суду не надані, як і не надано доказів, що позивач за своєю кваліфікацією не може виконувати функціональні обов`язки на зазначених посадах.

Проте, судом апеляційної інстанції не встановлено, чи пропонувалися ОСОБА_1 зазначені вакантні посади, на які було прийнято інших осіб та чи могла вона за своєю кваліфікацією виконувати функціональні обов`язки на зазначених посадах.

Разом з тим, відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, має бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Виборний орган первинної профспілкової організації повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації дав згоду на розірвання трудового договору.

Згідно із частиною сьомою статті 43 КЗпП України та частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору з працівником має бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у такій згоді, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Розглядаючи трудовий спір з урахуванням положень частини сьомої статті 43 КЗпП України та статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», суд повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. Оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

Верховний Суд України у постанові від 22 жовтня 2014 року у справі № 6-163цс14 вказав, що аналіз частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.

В аспекті положень частини сьомої статті 43 і частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» слідує, що оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, статті 1 213 ЦПК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», яке означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами».

Отже, рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Вказані правові висновки викладено Верховним Судом України у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15.

Розглядаючи справу, суди попередніх інстанцій дійшли різних висновків щодо наявності на момент звільнення позивача у Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України діючої первинної профспілкової організації.

У матеріалах справи наявні документи, які свідчать про державну реєстрацію первинної профспілкової організації Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, відповідний запис у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців здійснено 01 березня 2002 року (том 1, а. с. 111).

Районним судом встановлено, що голова первинної профспілкової організації ОСОБА_3 23 березня 2015 року був звільнений за власним бажанням (том 1, а. с. 108).

При перегляді справи в апеляційному порядку апеляційним судом не встановлено, чи було переобрано голову первинної профспілкової організації, хто здійснював повноваження виконуючого обов`язки голови первинної профспілкової організації на момент звільнення ОСОБА_1 , чи проводилися засідання профспілкового комітету Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України у період з 23 березня 2015 року до 26 лютого 2016 року, чи звертався власник (адміністрація ) Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України до первинної профспілкової організації з питанням надання згоди на звільнення ОСОБА_1 .

Зважаючи на вказане, апеляційний суд належно не встановив усі необхідні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, не забезпечив повного та всебічного її розгляду, не надав належної оцінки поданим сторонами доказам, не сприяв сторонам у здійсненні ними процесуальних прав.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всім доказам, якими суд керувався при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Так, судом апеляційної інстанції належно не досліджено дотримання власником під час звільнення ОСОБА_1 положень статті 43 КЗпП України.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

При цьому колегія суддів не погоджується з висновками апеляційного суду про похідний характер позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу від скасування наказу про звільнення.

Висновки апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з відсутністю вимог про скасування наказу від 23 лютого 2016 року про звільнення ОСОБА_1 є неправильними та не узгоджуються з положеннями матеріального права.

Встановлюючи обставини звільнення працівника та недотримання роботодавцем при звільненні положень КзПП України, суд не може визнавати обов`язковою умовою для поновлення працівника на роботі скасування наказу про звільнення, оскільки рішення суду про поновлення працівника на роботі свідчить про наявність трудових відносин між сторонами, та незаконність наказу про звільнення.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк