Постанова

Іменем України

18 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 756/2911/17

провадження № 61-6045св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , відкрите акціонерне товариство «БГ Банк»,

треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Кредит-Фінанс», служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Лідія Миколаївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року у складі судді Луценка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2022 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , відкритого акціонерного товариства «БГ Банк» (далі - ВАТ «БГ Банк»), треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Кредит-Фінанс» (далі - ТОВ «Кредит-Фінанс»), служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Л. М., про визнання договору іпотеки недійсним та скасування рішення державного реєстратора.

Позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтовували тим, що 26 листопада 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсальний банк розвитку та партнерства» (далі - ВАТ «Універсальний банк розвитку та партнерства»), правонаступником якого є ВАТ «БГ Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 180, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав у борг грошові кошти у розмірі 110 000,00 дол. США.

Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за цим договором між ВАТ «Універсальний банк розвитку та партнерства» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, згідно з яким останні передали, а банк прийняв в іпотеку належне іпотекодавцям на праві власності нерухоме майно, зокрема двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

04 серпня 2010 року між ВАТ «БГ Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» (далі - ТОВ «Вердикт Фінанс»), назву якого змінено на ТОВ «Кредит-Фінанс», укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 26 листопада 2007 року, відповідно до якого новий іпотекодержатель прийняв право вимоги за основним договором в обсязі та на умовах, що існують на момент укладення цього договору.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що договором іпотеки грубо порушено їхні права, оскільки на момент укладення цього договору вони були неповнолітніми, а зазначена в договорі іпотеки квартира відповідно до свідоцтва про право власності на житло належала на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 та членам його сім`ї: ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у рівних частках, тобто їм на праві приватної власності належало по 1/4 частини цієї квартири кожному.

Також зазначали, що спірний договір не відповідає вимогам статей 203 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та підлягає визнанню недійсним як такий, що порушує майнові права малолітніх дітей, у зв`язку з тим, що для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідно попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до вимог чинного законодавства України, який не отримувався сторонами правочину під час його підписання.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на статті 71 203 215 224 236 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закон України «Про охорону дитинства», з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просили суд:

- визнати недійсним договір іпотеки № 180, укладений 26 листопада 2007 року між ВАТ «БГ Банк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л. М., зареєстрований в реєстрі за № 6066;

- скасувати рішення державного реєстратора Демченка С. О. філії Комунального підприємства «Добробут» Литвинівської сільської ради про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 40473843 від 04 квітня 2018 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло спірна квартира дійсно належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 та члену його сім`ї ОСОБА_4 в рівних долях. Отже, позивачі не є співвласниками цієї квартири.

Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Отже, згода органів опіки та піклування на укладення батьками певного правочину необхідна у випадку, якщо дитина є власником (співвласником) нерухомого майна, або має право користування жилим приміщенням, що відчужується.

Однак будь-яких доказів того, що на час укладення спірного правочину місцем проживання позивачів було нерухоме майно, що передавалося в іпотеку, матеріали справи не містять.

Крім того, власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Отже, уклавши спірний договір іпотеки ОСОБА_3 підтвердив, що укладанням цього договору не порушені права та/або інтереси третіх осіб, у тому числі дітей.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 18 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року змінено та викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що доводи позивачів про те, що на час укладення спірного договору іпотеки вони були співвласниками майна та зареєстровані у іпотечній квартирі, тому необхідна була згода органу опіки та піклування, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права, оскільки виключно на батьків, як їх законних представників, покладено обов`язок діяти в інтересах дитини та вживати необхідних заходів з метою максимального забезпечення прав та інтересів дитини. Матеріали справи не містять доказів, підтверджуючих порушення майнових прав неповнолітніх дітей - позивачів внаслідок укладення оспорюваного договору іпотеки.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Доводи позивачів стосовно ненадання судом першої інстанції належної оцінки свідоцтву про право власності на житло, згідно з яким вони являються співвласниками іпотечного майна, не можуть бути взяті до уваги, оскільки на висновки суду щодо відсутності порушення їх майнових прав у зв`язку із укладенням оспорюваного договору не впливають.

В той же час, поза увагою суду першої інстанції залишилась та обставина, що цей позов було пред`явлено до неналежного відповідача, оскільки на підставі договору про відступлення прав вимоги від 04 серпня 2010 року ВАТ «Універсал банк розвитку та партнерства», правонаступником якого є ВАТ «БГ Банк», відступило ТОВ «Вердикт Фінанс», назву якого змінено на ТОВ «Кредит-Фінанс», свої права і обов`язки за оспорюваним договором іпотеки.

Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд першої інстанції повинен був відмовити у позові до такого відповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У червні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2022 року, в якій заявники просять скасувати оскаржувані судові рішення в частині позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень заявники зазначають неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та постановах Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14-ц, від 30 липня 2020 року у справі № 670/23/18, від 27 січня 2021 року у справі № 463/1540/14-ц, від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що відповідно до оригіналу свідоцтва про право власності на житло позивачі були співвласниками спірної квартири, а також проживали в ній але у порушення вимог чинного законодавства України не були сторонами іпотечного договору.

Отже, суди попередніх інстанцій не застосували норми чинного законодавства України, які підлягали до застосування в правовідносинах про обов`язковість надання згоди співвласниками майна на укладання правочину щодо цього нерухомого майна.

Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що ТОВ «Вердикт Фінанс» не є стороною оспорюваного договору іпотеки, а тому належними відповідачами у справі є ВАТ «БГ Банк», ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з суду першої інстанції.

У серпні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «»Вердикт Фінанс» на касаційну скаргу, в якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

26 листопада 2007 року між ВАТ «Універсальний банк розвитку та партнерства», правонаступником якого є ВАТ «БГ Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 180, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав у борг грошові кошти у розмірі 110 000,00 дол. США на строк до 24 листопада 2017 року.

Того ж дня, з метою забезпечення виконання зобов`язань за цим договором між ВАТ «Універсальний банк розвитку та партнерства» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передали, а банк прийняв в іпотеку належне іпотекодавцям на праві власності нерухоме майно, зокрема двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтвердили, що зазначений предмет іпотеки належить іпотекодавцям на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 25 жовтня 2007 року комунальним підприємством «Служба замовника житлово-комунальних послуг» Оболонського району м. Києва, згідно з розпорядженням (наказом) від 25 жовтня 2007 року № 3257 та зареєстрованого Київським бюро технічної інвентаризації на праві спільної часткової власності на підставі «Свідоцтва про право власності на житло» і записаного в реєстрову книгу 30 жовтня 2007 року за № 749, що підтверджується довідкою - характеристикою Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 09 листопада 2007 року за № 1291034.

Згідно з підпунктом 2.1.12 пункту 2.1 договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (іпотекодавці) підтвердили, свідчили та гарантували, що членів сім`ї - дітей, які б мали право проживання в квартирі, що є предметом іпотеки, немає. Зміст законодавства, щодо права дітей (осіб до 18 років) - членів сім`ї на проживання (особистий сервітут) та те, що для здійснення будь яких правочинів стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування та правові наслідки вчинення правочину без надання такої згоди, їм роз`яснені та зрозумілі.

Відповідно до довідки комунального підприємства «Житлосервіс «Приозерне» Оболонського району в м. Києві від 14 листопада 2007 року № 16443 в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_3 з 30 березня 1993 року та ОСОБА_4 (дружина) з 30 березня 1993 року.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оскаржуваним.

У позовній заяві позивачі як на підставу для визнання недійсним договору іпотеки від 26 листопада 2007 року № 180 вказували на відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування при укладенні спірного договору іпотеки, порушення при укладенні цього договору положень законодавства України, які спрямовані на захист прав та інтересів дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна (статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України).

Правовий висновок щодо застосування вказаних норм права при вирішенні спорів про недійсність правочинів щодо майна, право на яке має дитина, викладено Верховним Судом України у постанові 22 червня 2016 року у справі № 6-1024цс16.

Передбачені статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямовані на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення договору.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Також, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 підтримала правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15). Цей висновок зводиться до наступного: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (пункти 88-90).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи та позивачами те, що під час укладання між ВАТ «Універсальний банк розвитку та партнерства» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 договору іпотеки останніми надано свідоцтво про право власності на житло від 25 жовтня 2007 року, відповідно до якого квартира АДРЕСА_2 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних долях.

Також відповідно до довідки Комунального підприємства «Житлосервіс «Приозерне» Оболонського району в м. Києві від 14 листопада 2007 року № 16443, наданої для укладання зазначеного договору іпотеки, в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_3 з 30 березня 1993 року та ОСОБА_4 (дружина) з 30 березня 1993 року.

У постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15 та від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 сформовано правовий висновок про те, що якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 404/8656/15-ц та від 24 січня 2019 року у справі № 266/407/14-ц.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що надані під час укладання оскаржуваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відомості щодо права власності на предмет іпотеки не можуть впливати на майнові права позивачів у зв`язку із укладенням оскаржуваного договору.

Отже, у чому саме полягало порушення майнових прав дітей унаслідок укладення договору іпотеки, позивачі всупереч вимогам частини третьої статті 12 і частини першої статті 81 ЦПК України, не довели.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц зроблено правовий висновок про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Доводи касаційної скарги також не впливають на правильність висновку суду апеляційної інстанції про те, що позивачами не було пред`явлено позов до ТОВ «Вердикт Фінанс», яке набуло право вимоги за договором іпотеки від 26 листопада 2007 року.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та постановах Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14-ц, від 30 липня 2020 року у справі № 670/23/18, від 27 січня 2021 року у справі № 463/1540/14-ц, від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, на які заявники посилалися у касаційній скарзі, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 403 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року, в його незміненій частині, та постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович