Постанова

Іменем України

11 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 757/11476/18-ц

провадження № 61-4911св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Служба справах дітей Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, Печерська районна у місті Києві державна адміністрація,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» на постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 рокуу складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк»; Банк) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Служба справах дітей Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, Печерська районна у місті Києві державна адміністрація, про виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Позов мотивований тим, що 29 травня 2007 року між ВАТ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», і ТОВ «Паперовий змій» укладено кредитний договір № 95, згідно якого Банк надав ТОВ «Паперовий змій» кредит у вигляді невідновлювальної відкличної кредитної лінії з загальним лімітом 5 500 000 грн на поповнення обігових коштів строком на 24 місяці з кінцевим терміном повернення не пізніше 29 травня 2009 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 31 травня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 грудня 2012 року у справі № 2-471/12 в рахунок погашення заборгованості в розмірі 13 412 856,36 грн за укладеним з ТОВ «Паперовий змій» кредитним договором № 95 від 29 травня 2007 року звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу на прилюдних торгах з початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб`єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження. Рішення суду набрало законної сили і звернуто до виконання.

Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮ України від 08 квітня 2014 року було відкрите виконавче провадження ВП №42848918 з примусового виконання виконавчого листа № 2-471/12, виданого Печерським районним судом м. Києва. В ході проведення виконавчих дій встановлено, що у квартирі, на яку звернено стягнення, зареєстровані відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та онук власниці квартири - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згоду на проведення реєстрації якого в квартирі банк не надавав. 22 березня 2017 року постановою виконавця виконавче провадження № 42848918 закрите, а виконавчий лист 2-271/12 повернено стягувачу ПАТ АБ «Укргазбанк». Підставами повернення слугувала відповідь Печерської районної в м. Києві державної адміністрації щодо ненадання згоди на виселення з описаного житла малолітньої особи - ОСОБА_3 .

У січні 2018 року Банк надіслав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка одночасно є законним представником малолітнього ОСОБА_3 , вимогу про виселення, в якій повідомив про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки та просив відповідачів протягом місяця добровільно звільнити приміщення, яка відповідачами не виконана.

Просив суд:

виселити відповідачів із квартири АДРЕСА_1 ;

зобов`язати Печерську районну в м. Києві державну адміністрацію зняти відповідачів з реєстраційного обліку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 24 травня 2021 року позов задоволено частково. Ухвалено виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що як вбачається зі змісту позовної заяви іпотекодержатель (банк) згоди на реєстрацію місця проживання будь-яких осіб в спірній іпотечній квартирі не надавав, отже реєстрація місця проживання ОСОБА_3 (2014 р. н.) у грудні 2014 року (після ухвалення рішення суду у справі № 2-471/12 про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 ) відбулась поза волею іпотекодержателя - АТ «Укргазбанк» в порушення іпотечного договору та закону. В такому випадку висновок органу опіки та піклування (комісії з питань захисту прав дитини Печерської районної в м. Києві державної адміністрації) щодо порушення прав малолітньої особи ( ОСОБА_3 ) та заперечення проти задоволення позову до цього відповідача не заслуговують на увагу. На момент укладення іпотечного договору ОСОБА_3 не був зареєстрований у встановленому Законом порядку у спірній квартирі, проте був зареєстрований вже після його укладення та після ухвалення відповідного рішення суду, поза волею іпотекодержателя - банку, що свідчить про навмисну реєстрацію місця проживання малолітньої особи з метою унеможливлення або ускладнення виконання вказаного рішення суду (у справі № 2-471/12). За таких обставин права малолітнього при ухвалені рішення про виселення в жодному випадку порушені не будуть.

На письмову вимогу банку від 12 січня 2018 року звільнити жиле приміщення, відповідачі не відреагували. З наведеного вбачається, що АТ АБ «Укргазбанк», як законний власник спірного нерухомого майна, має всі законні підстави для захисту свого права власності шляхом задоволення його позовних вимог про виселення відповідачів, у зв`язку із чим позовні вимоги банку підлягають задоволенню.

Разом з тим, суд відмовляє у задоволенні позову у частині зняття відповідачів з реєстраційного обліку в зв`язку з передчасністю. Ухвалене у справі рішення суду про виселення осіб з житлового приміщення вже є підставою для його виконання шляхом здійснення компетентним органом своїх функцій - зняття з реєстраційного обліку, що не потребує додаткової вказівки у судовому рішенні, як таке, що передбачене Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_1 задоволено. Апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» залишено без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 травня 2021 року скасовано і ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позову ПАТ АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Служба справах дітей Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, Печерська районна у місті Києві державна адміністрація, про виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд зробив помилковий висновок, що ПАТ АБ «Укргазбанк» є власником квартири АДРЕСА_1 , і як власник нерухомого майна має законні підстави для захисту свого права власності шляхом виселення відповідачів. Вказана квартира є предметом іпотеки за укладеним 31 травня 2007 року між банком і відповідачем ОСОБА_1 договором іпотеки. Власником цієї квартири на час розгляду справи є іпотекодавець ОСОБА_1 .

Позивачем заявлені вимоги про виселення відповідачів із іпотечної квартири у зв`язку із прийняттям судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ТОВ «Паперовий змій» перед Банком в розмірі 13 412 856,36 грн та неможливістю його виконання з огляду на ненадання Печерською районною в м. Києві державною адміністрацією згоди на виселення з предмета іпотеки малолітньої особи - ОСОБА_3 . Проте звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду є кінцевою стадією виконання рішення суду, а тому попередній дозвіл органу опіки та піклування на відчуження квартири, право користування якою належить дитині, законом не вимагається. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19, де Велика Палата, вказала, що дозвіл органу опіки на реалізацію житлової нерухомості є обов`язковим при виконанні рішень про стягнення боргу, на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб (п. 70). Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі №754/15589/14-ц, де зазначено про те, що наявність чи відсутність згоди органу опіки та піклування на примусову реалізацію предмета іпотеки не може перешкоджати виконанню судового рішення.

Правовідносини щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у вигляді житлового будинку та припинення житлових прав мешканців цього будинку врегульовані Законом України «Про іпотеку», згідно статті 40 якого звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Після прийняття рішення про звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється за рішенням суду. Аналогічні положення містить стаття 109 ЖК України.

Частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз згаданих правових норм дає підстави для висновку, що під час ухвалення рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як вимоги статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Таке відповідає усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, зокрема у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, де роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» і статті 109 ЖК УРСР.

Таким чином, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду, а відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду міститься у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, де Велика Палата зазначила, що громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку, одночасно надається інше постійне жиле приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду, а його відсутність є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц.

З огляду на те, що у справі, яка переглядається, квартира АДРЕСА_1 , що є предметом договору іпотеки, придбана відповідачем ОСОБА_1 , яка є майновим поручителем і не є позичальником коштів, тобто не за рахунок кредиту, отриманого ТОВ «Паперовий змій», то відсутні передбачені законом підстави для виселення відповідачів з квартири, що є предметом іпотеки, без надання їм іншого постійного жилого приміщення.

Висновки суду щодо незаконності реєстрації малолітнього ОСОБА_3 у спірній квартирі помилкові, оскільки останній є сином відповідача ОСОБА_2 , яка мешкає і зареєстрована у квартирі із 30 вересня 2003 року, а відтак, з урахуванням вимог частини четвертої статті 29 ЦК України, яка вказує, що місцем проживання малолітнього до 10-ти років є місце проживання його батьків, реєстрація ОСОБА_3 за місцем проживання і реєстрації матері є правомірною. ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , після укладення договору іпотеки і був зареєстрований у квартирі 27 грудня 2014 року, а відтак його реєстрацію у спірній квартирі після народження неможливо розцінити як зловживання правом матір`ю шляхом зміни місця реєстрації.

Тому виселення відповідачів з іпотечної квартири може бути здійснено лише з одночасним наданням іншого постійного жилого приміщення, яке має бути вказане в рішенні суду. Водночас банком заявлені вимоги про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення. За таких обставин відсутні передбачені законом підстави для задоволення позовних вимог ПАТ АБ «Укргазбанк» про виселення відповідачів із спірної квартири без надання їм іншого постійного жилого приміщення, що переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. Тому виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення і забезпечення реалізації встановлених законом житлових прав порушує вимоги статті 8 Конвенції, оскільки не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Аргументи учасників справи

У червні 2022 року ПАТ АБ «Укргазбанк» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову. Стягнути з відповідачів судові витрати за подання касаційної скарги.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що в листопаді 2018 року представником АБ «Укргазбанк» подано заяву про залучення до участі у справі співвідповідача ОСОБА_4 , яку обґрунтовано фактом встановлення 26 вересня 2018 року в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 грудня 2012 року у справі № 2/471/12 обставини реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_4 - 11 грудня 2017 року. Протокольною ухвалою від 07 листопада 2018 року (т. 1, а. с. 134) суд першої інстанції відмовив у задоволенні указаної заяви. В контексті позовних вимог про виселення захист прав Банку, як позивача, ефективний спосіб захисту є можливим лише у випадку одночасного виселення всіх осіб, що зареєстровані в житловому приміщенні. А тому суди порушили частину першу статті 51 ЦПК України.

Як підставу для відмови в задоволенні позовних вимог Банку про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, апеляційний суд послався на висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 753/12729/15-ц, про те, що громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку, одночасно надається інше постійне жиле приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду, а його відсутність є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Наявні правові підстави для відступу від вказаного правового висновку, оскільки стаття 40 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Особи, які проживають у зазначених приміщеннях на умовах договору найму (оренди), не підлягають виселенню, якщо договір найму (оренди) був укладений до моменту укладення іпотечного договору і про наявність такого договору було доведено до відома іпотекодержателя або такий договір був зареєстрований у встановленому законом порядку, або договір найму (оренди) був укладений після укладення іпотечного договору за згодою іпотекодержателя. До спірних правовідносин підлягає застосуванню саме стаття 40 Закону України «Про іпотеку». Вказана стаття спеціального закону має пріоритет у застосуванні до спірних правовідносин перед статтею 190 ЖК УРСР. Отже, оскільки стаття 40 Закону України «Про іпотеку» не передбачає виселення з предмету іпотеки в залежність від його придбання за кредитні кошти, то суд апеляційної інстанції, керуючись вказаною постановою Великої Палати Верховного Суду, неправильно застосував частину другу статті 109 ЖК УРСР до спірних правовідносин та, як наслідок, ухвалив помилкове рішення про відмову у задоволенні позову.

Межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права; суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18; відступлення від висновку щодо застосування частини другої статті 109 ЖК України викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2023 року доповнення до касаційної скарги ПАТ АБ «Укргазбанк» на постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року залишено без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 29 травня 2007 року між ВАТ «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», і ТОВ «Паперовий змій» укладено кредитний договір № 95, згідно якого Банк надав товариству кредит у вигляді невідновлювальної відкличної кредитної лінії з загальним лімітом 5 500 000 грн на поповнення обігових коштів підприємства строком на 24 місяці, з кінцевим терміном повернення не пізніше 29 травня 2009 року, а позичальник зобов`язався повернути отриманий кредит та сплатити проценти за користування коштами.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між Банком і ОСОБА_1 31 травня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку Банку належну їй квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 грудня 2012 року у справі № 2-471/12 в рахунок погашення заборгованості в розмірі 13 412 856,36 грн за укладеним з ТОВ «Паперовий змій» кредитним договором № 95 від 29 травня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу на прилюдних торгах з початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб`єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження.

Печерським районним судом м. Києва 17 лютого 2014 року видано виконавчий лист № 2-471/12.

Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮ України від 08 квітня 2014 року відкрито виконавче провадження ВП № 42848918 з примусового виконання виконавчого листа № 2-471/12. При проведенні виконавчих дій встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 , на яку звернуто стягнення, зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та онук власниці квартири ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Згідно довідок про реєстрацію місця проживання в квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 - з 19 грудня 2016 року, ОСОБА_2 (дочка) - з 30 вересня 2003 року, ОСОБА_3 (онук) - з 27 грудня 2014 року.

ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до п. 3.4.3. Іпотечного договору від 31 травня 2007 року іпотекодавець має право виключно за письмовою згодою іпотекодержателя передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Іпотекодержатель ПАТ АБ «Укргазбанк» згоди на проведення реєстрації малолітнього ОСОБА_3 в квартирі не надавав.

Постановою державного виконавця від 22 березня 2017 року виконавче провадження № 42848918 з примусового виконання виконавчого листа

№ 2-271/12 закрито, а виконавчий лист повернуто стягувачу ПАТ АБ «Укргазбанк» з підстави ненадання Печерською районною в м. Києві державною адміністрацією згоди на виселення з предмета іпотеки малолітньої особи - ОСОБА_3

12 січня 2018 року позивач надіслав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка одночасно є законним представником малолітнього ОСОБА_3 , вимогу про виселення, в якій повідомив про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки та просив відповідачів протягом місяця добровільно звільнити приміщення, яка відповідачами не виконана.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19.

У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК УРСР).

Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Особи, які проживають у зазначених приміщеннях на умовах договору найму (оренди), не підлягають виселенню, якщо: договір найму (оренди) був укладений до моменту укладення іпотечного договору і про наявність такого договору було доведено до відома іпотекодержателя або такий договір був зареєстрований у встановленому законом порядку; договір найму (оренди) був укладений після укладення іпотечного договору за згодою іпотекодержателя.

У частині другій статті 109 ЖК України передбачено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі

№ 6-447цс15 зроблено висновок, що «частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК УРСР».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, висновок якої застосовано судом апеляційної інстанції та від якого ПАТ АБ «Укргазбанк» вважає необхідно відступити, зазначено, що «Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом».

В подальшому Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України і їх співвідношення. Зокрема, у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) вказано, що «Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15 вже висловлювала свою позицію щодо правового висновку Верховного Суду України про застосування норм права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, аналогічним якому є висновок у постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, та зазначила, що не вбачає підстав для відступу від зазначеного правового висновку. Щодо розгляду справи судами по суті спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити наступне. Суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин норми статті 391 ЦК України, не врахував висновки Верховного Суду України щодо застосування положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР до спірних правовідносин та не навів мотиви відступу від таких правових висновків (частина перша статті 360-7 ЦПК України, у редакції чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Залишаючи без змін судове рішення від 31 липня 2017 року апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 передав в іпотеку квартиру, придбану за рахунок кредиту, тому висновки суду про наявність підстав для виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання іншого постійного житла є правильними. Однак суд першої інстанції не встановлював обставини придбання квартири АДРЕСА_1 , не з`ясовував джерела коштів за які її було придбано ОСОБА_1 та не пов`язував своє рішення з зазначеними обставинами».

В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц (провадження № 14-145цс21) вказано, що «Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду протягом 2018-2019 років двічі передавав справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків Верховного Суду України щодо застосування положень статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК Української РСР, і Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши вказані норми права, не вбачала підстав для відступу від висновків Верховного Суду України у подібних правовідносинах. Висновки Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду зводяться до того, що виселення осіб з іпотечного житла, на яке звернене стягнення, неможливе без надання іншого житла, якщо житло, що є предметом іпотеки, на яке звернене стягнення іпотекодержателем, придбавалось не за рахунок кредитних коштів, повернення яких забезпечено іпотекою такого житла. У випадку ж, якщо іпотечне житло було придбане за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, особи, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, можуть бути виселені без надання іншого постійного житла. Зі змісту судових рішень вбачається, що житло, з якого мали бути виселені відповідачі, було єдиним. Суди притримуються вказаних вище позицій Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду, практика розгляду таких спорів є усталеною».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зроблено висновки, що «в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками. […] порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів».

У справі, що переглядається,суди встановили, що спірна квартира набута ОСОБА_1 у власність не за рахунок кредитних коштів; відповідачі зареєстровані та проживають у спірній квартирі; ОСОБА_2 (дочка власника) зареєстрована у спірній квартирі з 30 вересня 2003 року, тобто до укладення договору іпотеки та звернення стягнення на квартиру, яка зареєструвала у квартирі свого малолітнього сина ОСОБА_3 з 27 грудня 2014 року, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 . Банк не вказав іншого постійного житлового приміщення, куди мають бути виселені відповідачі, та не надав доказів, що спірна квартира не є єдиним житлом відповідачів.

За таких обставин апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову банку про виселення відповідачів.

З урахуванням викладеного, не впливають на прийняття правильного по суті рішення апеляційного суду в цій частині доводи касаційної скарги щодо протиправної відмови судом першої інстанції у задоволенні клопотання банку про залучення співвідповідачем малолітнього ОСОБА_3 . При цьому, згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року по справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо підстав для відступлення від висновку щодо застосування частини другої статті 109 ЖК України, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, оскільки Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України і їх співвідношення, яка в цій частині підтвердила аналогічний правовий висновок Верховного Суду України про застосування норм права в подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, а позиція банку зводиться виключно до незгоди з цим висновком.

Щодо позовних вимог про зняття відповідачів з реєстраційного обліку

Відповідно до абзацу 3 частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи судом першої інстанції) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції повністю, апеляційний суд відповідним доводами апеляційної скарги банку в цій частині оцінки не надав та фактично виходив з того, що вимога про зняття з реєстраційного обліку є похідною від вимоги про виселення.

Разом з тим апеляційний суд не вернув увагу, що виселення особи з житлового приміщення за судовим рішенням є однією з підстав зняття такої особи з реєстрації місця проживання, а тому пред`явлення такої позовної вимоги не призводить до ефективного захисту порушених прав позивача. Саме з цього виходив суд першої інстанції при відмові у задоволенні цієї вимоги, тому апеляційний суд скасував судове рішення, яке в цій частині відповідає закону. Тому постанову апеляційного суду у відповідній частині належить скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині відмови у позові про виселення залишити без змін, в частині відмови у позові про зняття відповідачів з реєстраційного обліку - скасувати із залишенням в силі у відповідній частині рішення суду першої інстанції.

Оскільки у позові банку відмовлено, тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 141 400 402 410 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року в частині відмови у позові Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без змін.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» про зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 скасувати, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 травня 2021 рокупро відмову у позові в цій частині залишити в силі.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук