Постанова

Іменем України

22 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 757/20428/19

провадження № 61-17325св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Коломієць Г. В., Яремка В. В.,учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року у складі судді Ільєвої Т. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сержанюка А. С., Гуля В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк» або Банк») про захист прав споживачів, повернення вкладів та стягнення коштів.

Позов обґрунтовано тим, що 15 лютого 2012 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», укладений договір № SAMDN01000723694026 на оформлення вкладу «Депозит VIP» на суму 400 000,00 дол. США під 8,5 % річних на строк до 15 лютого 2013 року з правом автоматичної пролонгації. Згідно з платіжним дорученням від 15 лютого 2012 року № 2233154191 з власного рахунку, відкритого в ПАТ КБ «ПриватБанк», перераховано кошти в сумі 400 000,00 дол. США на рахунок № НОМЕР_1 , призначення платежу - «до вкладу договір № SAMDN01000723694026».

Зазначав, що влітку 2014 року, у зв`язку з припиненням функціонування банківських відділень на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, рахунки позивача було заблоковано, нарахування відсотків припинено. Позивач звертався до відповідача з вимогою повернення внесених на рахунок грошових коштів та виплати процентів, однак вимога позивача банком виконана не була.

У зв`язку з наведеним та з урахуванням уточнень, ОСОБА_1 просив суд стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на свою користь грошові кошти за договором вкладу у розмірі 531 694,43 дол. США та 5 370 780,00 грн, з яких: 400 000,00 дол. США - сума вкладу за договором банківського вкладу, 103 947,16 дол. США - відсотки по договору, 27 747,27 дол. США - три відсотки річних, 5 370 780,00 грн - пеня.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором банківського вкладу від 15 лютого 2012 року № SAMDN01000723694026 у розмірі 531 694,43 дол. США, з яких: 400 000,00 дол. США - сума вкладу, 103 947,16 дол. США - сума відсотків; три проценти річних у розмірі 27 747,27 дол. США; пеню у розмірі 5 370 780,00 грн. Вирішено питання судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відмова Банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання Банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі трьох відсотків річних від суми утримуваних Банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку та постановив рішення, що відповідає закону. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення судом першої інстанції, у справі не виявлено.

Крім того, апеляційний суд звернув увагу на те, що неможливість Банку здійснити повернення вкладу позивачеві у зв`язку з тим, що за законодавством Російської Федерації та відповідно до рішення Центрального Банку вказаної держави від 21 квітня 2014 року і рішень судів Російської Федерації відповідальність за повернення грошових коштів по вкладах покладено на автономну некомерційну організацію «Фонд захисту вкладників», колегією суддів апеляційної інстанції не береться до уваги, оскільки згідно зі статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У листопаді 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували норму частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та не вирішили питання щодо зменшення суми пені, хоча на цьому наполягав відповідач.

Також у касаційній скарзі заявник послався на те, що апеляційний суд:

- не звернув увагу, що у 2014 році Банк перевів борг за депозитним договором від 15 лютого 2012 року № SAMDN01000723694026 на іншу юридичну особу - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон»), а тому є неналежним відповідачем;

- не навів жодного посилання на аргументи та заперечення заявника, які також були викладені в апеляційній скарзі, та не послався на жодний із доказів, якими заявник обґрунтував свої заперечення та наведені твердження в процесі розгляду даної справи;

- не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та постановах Верховного Суду: від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц.

Крім того, касаційна скарга містить клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року до закінчення перегляду справи у касаційному порядку.

У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», у якому, посилаючись на її необґрунтованість, просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У січні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду пояснення щодо відсутності підстав для задоволення вимог позивача про стягнення пені та відсотків, нарахованих після дати розірвання договору банківського вкладу, який є предметом розгляду у цій справі, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 листопада 2020 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року, передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано матеріали справи № 757/20428/19 із Печерського районного суду міста Києва; відмовлено в задоволенні клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року; надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

У грудні 2020 року матеріали справи № 757/20428/19 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2021 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20).

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2022 року касаційне провадження у справі № 757/20428/19 поновлено.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2022 року справу № 757/20428/19 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає задоволенню частково із таких підстав.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено та вбачається із матеріалів справи, що 15 лютого 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», укладений договір № SAMDN01000723694026 на оформлення вкладу «Депозит VIP» на суму 400 000,00 доларів США під 8,5 % річних на строк до 15 лютого 2013 року з правом автоматичної пролонгації. Відповідачем відкрито депозитний рахунок № НОМЕР_1 для перерахування вкладу.

На виконання умов договору банківського вкладу (депозиту) позивачем, 15 лютого 2012 року згідно з платіжним дорученням № 2233154191 з власного рахунку відкритого в ПАТ КБ «ПриватБанк» перераховано кошти в сумі 400 000,00 дол. США на рахунок № НОМЕР_1 , призначення платежу: «до вкладу договор № SAMDN01000723694026».

Відповідно до пункту 1 вказаного договору від 15 лютого 2012 року, при укладенні договору клієнт передає, а банк приймає грошові кошти, далі - вклад, на строк вкладу.

Пунктом 13 договору від 15 лютого 2012 року, цей договір вступає в силу з дня його підписання. Дія договору припиняється з виплатою клієнту всієї суми вкладу разом з відсотками, що належать у відповідності з умовами цього договору.

Пунктом 16 договору від 15 лютого 2012 року передбачено, що сторони мають право достроково розірвати цей договір відповідно до чинного законодавства, повідомивши про це іншу сторону за два банківських дні до дати розірвання договору.

16 червня 2017 року, позивач звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій повідомив банк про розірвання договору від 15 лютого 2012 року № SAMDN01000723694026, а також просив повернути суми вкладів та виплатити проценти.

Банк взятих на себе зобов`язань за договором, зокрема з повернення належних позивачу сум банківського вкладу та процентів, не виконало.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Відповідно до статей 526 530 598 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549 551 611 ЦК України).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Відповідно до частини п`ятої статті 10 вказаного Закону у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Згідно із статтями 2, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку. Отже до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 процентів від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19). Від цих висновків Велика Палата Верховного Суду не відступила і в постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.

Окрім іншого, частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді нарахування трьох процентів річних не є санкціями (неустойкою, штрафом, пенею), а є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Три проценти, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, нараховуються незалежно від вини боржника.

Проценти, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за своєю правовою природою відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування чужими грошовими коштами. Тому під час вирішення спорів про стягнення процентів річних суд повинен визначити, чи позивач вимагає сплати процентів за користування грошовими коштами, що були надані як позика, кредит, банківський вклад, чи зміст вимоги полягає в застосуванні відповідальності за порушення грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України).

Висновки за результатами розгляду справи

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм обґрунтовану оцінку, правильно виходив із того, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань за договором та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені та 3 процентів річних.

Посилання у касаційній скарзі на те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» укладений договір про переведення договору, відповідно до якого останнє стало боржником за спірним договором банківського вкладу, не приймається Верховним Судом, з огляду на таке.

Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 520 ЦК України передбачає, що у правовідносинах із заміни боржника беруть участь три особи: кредитор, боржник, особа, третя особа, яка має намір стати боржником. Звідси, боржником або особою, яка висловила намір стати боржником, кредитору може бути запропоновано здійснення заміни боржника, або сам кредитор запропонував здійснити заміну боржника.

У будь-якому випадку для здійснення такої заміни має бути наявна тристороння згода: а) боржник виявив згоду на те, щоб він був замінений; б) третя особа виявила згоду на те, щоб набути обов`язків боржника; в) кредитор надав згоду на заміну боржника. Відсутність згоди хоча б однієї із сторін не дає підстав для заміни боржника.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Статтею 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Крім того, згідно зі статтею 521 ЦК України форма правочину щодо заміни боржника у зобов`язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу.

Статтею 513 ЦК України визначено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на те, що договір між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 (а. с. 12-13) укладений у письмовій формі, він містить умови про їх двостороннє волевиявлення, то передбачені статтею 205 ЦК України положення про мовчазну згоду не можуть бути застосовні до правовідносин сторін у цій справі.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17 (провадження № 61-9229св21); від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50904/17-ц (провадження № 61-9151св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 757/18534/19 (провадження № 61-13157св20).

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та постановах Верховного Суду: від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц, підлягають відхиленню, оскільки оскаржуване судове рішення апеляційного суду не суперечить цим висновкам.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не навів жодного посилання на аргументи та заперечення заявника, які також були викладені в апеляційній скарзі, є безпідставними, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині висновків про наявність підстав для стягнення із відповідача неповернутої суми вкладу, відсотків, трьох відсотків річних та пені підлягає залишенню без змін з підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України, а касаційна скарга в частині таких доводів - підлягає залишенню без задоволення.

Разом з тим Верховний Суд не може погодитись із розміром стягнутої із відповідача пені та з базою її нарахування з огляду на таке.

Аналіз положень статті 1058 ЦК України та статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику крім суми вкладу також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058 1061 ЦК України).

У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунку за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунку не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

З урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком рішення суду про стягнення відсотків за договором банківського вкладу на час звернення вкладника до суду підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Разом із тим Верховний Суд зауважує, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).

Розрахунок пені за договором вкладу на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» варто проводити за такою формулою - V x3% xQ, де V- розмір відсотків (процентів) за договором вкладу, 3 % - розмір неустойки визначений частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», Q - кількість днів прострочки виплати відсотків.

Розмір пені за договором від 15 лютого 2012 року № SAMDN01000723694026 (вклад «Депозит VIP») за період з 22 квітня 2018 року по 22 квітня 2019 року становить 1 138 221,40 дол. США (103 947,16 дол. США х 3% х 365), а не 4 380 000,00 дол. США, як розрахував позивач (а. с. 9-10).

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, неправильно застосували частину п`яту статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», та помилково погодились із розрахунком розміру пені, наданим позивачем, де базою нарахування є розмір вкладу, а не відсотки (проценти) за таким вкладом.

Разом з тим Верховний Суд звертає увагу на таке.

Відповідно до частини третьої статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до вимог частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд визнає у межах, встановлених ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, ураховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між інтересами сторін у справі, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).

Зі змісту зазначених норм слідує, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи із інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступінь виконання зобов`язання боржником; причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначного прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (у тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку конкретних обставин, суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, у постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі № 638/9285/19.

Встановивши, що Банк прострочив виконання зобов`язання з видачі ОСОБА_1 належних йому за договором банківського вкладу коштів у розмірі 400 000,00 доларів США та відсотків за договором у розмірі 103 947,16 дол. США, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обчислив розмір пені, як просив позивач, у розмірі 5 370 780,00 грн, що дорівнює половині суми депозиту, яка була заявлена позивачем.

Однак з урахуванням викладеного висновки судів про стягнення з відповідача пені у вказаному розмірі не можна вважати такими, що відповідають принципам добросовісності, розумності та справедливості.

Із матеріалів справи вбачається, що договір № SAMDN01000723694026 (вклад «Депозит VIP») від 15 лютого 2012 року укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 у відокремленому підрозділі АТ КБ «ПриватБанк» на території Автономної Республіки Крим.

Згідно з постановою правління Національного банку України від 06 травня 2014 року № 260 припинено діяльність відокремлених підрозділів ПАТ КБ «ПриватБанк», що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя.

З огляду на те, що вклад було розміщено в доларах США у відокремленому підрозділі АТ КБ «ПриватБанк» на території Автономної Республіки Крим (з 20 лютого 2014 року - тимчасово окупована територія України), а банк на вказаній території внаслідок збройної агресії Російської Федерації втратив свої активи, врахувавши інші обставини справи, колегія суддів вважає, що визначення судами попередніх інстанцій пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка носить штрафний, а не компенсаційний характер, у розмірі 5 370 780,00 грн не відповідає принципам розумності та справедливості і значно перевищує розмір ймовірних збитків позивача.

Враховуючи суму і валюту простроченого вкладу, розмір нарахованих за вкладом процентів та розмір 3 процентів річних у зв`язку із порушенням грошового зобов`язання, який визначив позивач (5 370 780,00 грн), Верховний Суд вважає, що розмір пені, що підлягає стягненню з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 , підлягає зменшенню із визначенням пені у розмірі 500 000,00 грн на підставі частини третьої статті 551 ЦК України.

Такі висновки узгоджуються із висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18-ц.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

З урахуванням встановлених у цій справі обставин, рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року підлягають зміні, шляхом викладення мотивувальної частини цих судових рішень в редакції цієї постанови; також рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року підлягає зміні в резолютивній частині, шляхом зменшення розміру стягнутої із АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пені до 500 000,00 грн. У іншій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Оскільки у цій справі позовні вимоги ОСОБА_1 , що становлять 531 694,43 дол. США (еквівалентні 14 278 069,05 грн) та 5 370 780,00 грн (разом19 648 849,05 грн), задоволено судом частково, а саме на 75,2 % - 14 778 069,05 грн, та беручи до уваги те, що позивач в силу вимог частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат у цій справі підлягає зміні таким чином.

АТ КБ «ПриватБанк» підлягає компенсація за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 24,8 % судового збору, стягнутого судом за розгляд справи в суді першої інстанції, а саме - 2 382,04 грн (9 605,00 грн х 24,8 %), а також 24,8 % судового збору, сплаченого банком за подання апеляційної та касаційної скарг, а саме: 8 337,14 грн ((14 407,50 грн х 24,8 %) + (19 210,00 грн х 24,8 %)), а всього: 10 719,18 грн.

Решта судових витрат розподілу не підлягає та залишається за АТ КБ «ПриватБанк».

Керуючись статтями 141 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року змінити, шляхом викладення мотивувальної частини судових рішень в редакції цієї постанови.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року змінити в резолютивній частині, шляхом зменшення розміру стягнутої із Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пені за договором від 15 лютого 2012 року № SAMDN01000723694026 (вклад «Депозит VIP») з 5 370 780,00 грн до 500 000,00грн.

В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року залишити без змін.

Компенсувати Акціонерному товариству комерційному банку «ПриватБанк» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 10 719,18 грн на відшкодування судових витрат, понесених за розгляд справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць С. О. Погрібний В. В. Яремко