Постанова
Іменем України
06 липня 2022 року
м. Київ
справа № 757/24489/20-ц
провадження № 61-9734св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчук В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - Головне територіальне управляння юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року в складі судді Волкової С. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 року в складі колегії суддів: Пікуль А. А., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Головне територіальне управляння юстиції у місті Києві, про визнання договору недійсним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на майно та витребування майна.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 24 січня 2019 року заповіла ОСОБА_1 все належне їй майно. ОСОБА_4 померла
ІНФОРМАЦІЯ_1 , проте після звернення до нотаріуса з відповідно заявою позивач дізнався про існування договору дарування від 24 грудня 2008 року, за яким ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
Вказував, що спірний договір дарування є підробленим, а на момент укладення цього правочину волевиявлення ОСОБА_4 не відповідало її внутрішній волі та не було вільним, оскільки вона не була присутня під час його укладення, приватний нотаріус не посвідчувала зазначений договір. Зазначав, що спірне майно було неодноразово відчужене, останнім набувачем якого є ОСОБА_3 .
На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати недійсним договір дарування нерухомого майна
від 24 грудня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Німченко О. Є., зареєстрований у реєстрі за № 530; скасувати запис № 36088517 про державну реєстрацію права власності (індексний номер 51784074 від 26 березня 2020 року) на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на вказану квартиру
у порядку спадкування за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 ; витребувати у ОСОБА_3 спірну квартиру.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач та його представник не подали до суду належних і допустимих доказів на підтвердження викладених у позовній заяві доводів, зокрема, щодо підроблення спірного договору та відсутності волевиявлення ОСОБА_4 на укладення цього правочину. Отже, відсутні правові підстави для задоволення вимог позивача про визнання недійсним договору дарування
і, відповідно, решти похідних вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, визнання за позивачем права власності на зазначену квартиру за заповітом після смерті
ОСОБА_4 , витребування квартири у ОСОБА_3 .
Постановою Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з наявної
у розпорядженні суду копії договору дарування вбачається, що він виконаний на спеціальному нотаріальному бланку, який містить багатоступеневий захист від підроблення, підписаний ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Німченко О. Є., містить підпис нотаріуса. До суду не подано доказів, що наявні на спірному договорі підписи від імені ОСОБА_4 та від імені приватного нотаріуса Німченко О. Є. виконані не дарувальником і не нотаріусом. Порушення нотаріусом вимог щодо ведення реєстру нотаріальних дій не може бути прийняте судом в якості підстави вважати, що ОСОБА_4 не мала наміру дарувати свою квартиру та не вчиняла такого правочину.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 ,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17,
від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 31 жовтня 2018 року
у справі № 725/5630/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року
у справі № 145/2047/16-ц; Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 127/3128/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц,
від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 641/10276/16-ц, від 11 лютого 2019 року у справі
№ 761/1989/14-ц, від 20 травня 2010 року у справі № 303/6974/16-ц,
від 22 травня 2019 року у справі № 756/3299/14-ц, від 27 травня 2019 року
у справі № 521/17665/14-ц, від 30 липня 2019 року у справі № 907/804/17,
від 02 жовтня 2019 року у справі № 2-7346/2011, від 02 жовтня
2019 року у справі № 461/6793/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі
№ 522/18342/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 521/4954/16-ц,
від 09 січня 2020 року у справі № 359/11588/15-ц, від 30 червня 2020 року
у справі № 637/897/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 278/2679/18,
від 24 лютого 2021 року у справі № 551/542/20, від 20 квітня 2021 року
у справі № 727/967/16-ц, Верховного Суду України від 23 січня 2013 року
у справі № 6-164цс12.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно залишив без задоволення клопотання позивача про витребування доказів, тобто ухилився від з`ясування обставин справи. Апеляційний суд помилково зазначив підставою для відмови у задоволенні клопотання про витребування доказів відсутність позовної вимоги про визнання договору неукладеним, оскільки така вимога не є способом захисту, який передбачений Цивільним кодексом України (далі - ЦК України). Суди не з`ясували обставини справи, що мають значення для справи, зокрема, щодо наявності чи відсутності спірного договору дарування у нотаріуса. Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях залишили поза увагою посилання позивача на норми матеріального права, якими він обґрунтовував свої вимоги.
Суд помилково розцінив відсутність запису щодо посвідчення оспорюваного договору дарування в архівних справах приватного нотаріуса як порушення вимог щодо ведення реєстру нотаріальних дій.
Оскільки позивач разом з вимогою про визнання недійсним договору дарування заявляв також вимогу про витребування спірної квартири
з чужого незаконного володіння, то суд мав встановити, що оспорюваний договір нотаріально не посвідчувався, отже, й не укладався, і, як наслідок, повинен був захистити його право шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність цього правочину у мотивувальній частині судового рішення.
Укладення у подальшому договорів купівлі-продажу було спрямоване на позбавлення позивача спадкового майна - спірної квартири, тому його порушені інтереси підлягають захисту шляхом визнання права власності на вказане майно та він має право на витребування цього майна від кінцевого набувача. Суди залишили поза увагою, що спадкоємець, який прийняв
у спадщину нерухоме майно ще до його державної реєстрації, має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.
Суд апеляційної інстанції не врахував правил вчинення нотаріальних дій, зокрема, щодо обов`язкової реєстрації спірного правочину у відповідному реєстрі з проставленням підпису особою, в інтересах якої та за участі якої вчиняється така нотаріальна дія.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_3 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказував, що позивач та його представник не подали до суду доказів, що на час укладення спірного договору дарування було відсутнє волевиявлення дарувальника на вчинення цього правочину (не відповідало її внутрішній волі) або вона була відсутня під час вчинення зазначеного договору. Також відсутні докази, що підписи від імені ОСОБА_4 чи нотаріуса виконані не ними, а іншими особами. Разом з тим висновком судово-почеркознавчої експертизи, проведеної під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, встановлено, що підпис в заповіті від 24 січня 2019 року, на який посилається ОСОБА_1 як на підставу вимог у цій справі, виконаний не ОСОБА_4 , а іншою особою. Отже, ОСОБА_1 не є спадкоємцем ОСОБА_4 , тому суди правильно відмовили йому у позові.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2021 рокувідкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до договору дарування від 24 грудня
2008 року ОСОБА_4 , попередньо ознайомившись з вимогами чинного законодавства щодо недійсності угоди, діючи добровільно, без будь-якого до того примушення як фізичного, так і морального, розуміючи значення та умови цього договору, його правові наслідки, підтверджуючи дійсність намірів при його укладенні та те, що він не носить характеру фіктивного чи удаваного, подарувала ОСОБА_2 належне їй на праві приватної власності нерухоме майно - квартиру
АДРЕСА_1 , яка складається з трьох кімнат, загальною площею 71,8 кв. м, житловою площею 46,8 кв. м.
Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Німченко О. Є., зареєстрований у реєстрі за № 530, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 51784074 від 26 березня 2020 року) прийнято приватним нотаріусом Київського міського нотаріального кругу Сокол І. В.
Апеляційний суд встановив, що договір дарування виконаний на спеціальному нотаріальному бланку, який містить багатоступеневий захист від підроблення, підписаний ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Німченко О. Є., містить підпис нотаріуса.
За змістом повідомлень (листів) Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 16 квітня 2020 року та від 15 червня
2020 року архів приватного нотаріуса Німченко О. Є. не впорядкований та не описаний згідно з номенклатурою справ. Відповідно до акта про результати розшуку документів в архівних справах приватного нотаріуса Німченко О. Є. у справі № 02-33 томи № 1, 8 «Реєстри для реєстрації нотаріальних дій» за 2008 рік за реєстровим № 530 вчинено нотаріальну дію 20 січня 2008 року, записи від 24 грудня 2008 року здійснено за відмінними від «530» реєстровими номерами, запис від 24 грудня 2008 року щодо посвідчення приватним нотаріусом Німченко О. Є. договору дарування нерухомого майна відсутній.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем
і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого
2022 року у справі № 299/857/19.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі
№ 638/2304/17.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 вказував, що спірний договір дарування є підробленим, на момент укладення цього правочину волевиявлення ОСОБА_4 не відповідало її внутрішній волі
та не було вільним, оскільки вона не була присутня під час його укладення,
а приватний нотаріус не посвідчувала зазначений договір.
На підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 подав до суду копії: свідоцтва про смерть ОСОБА_4 , заповіту від 24 січня 2019 року, витягу про реєстрацію у Спадковому реєстрі, інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, договору дарування від 24 грудня 2008 року, адвокатських запитів, інформаційної довідки Комунального підприємства «Київське міське
бюро технічної інвентаризації», договорів купівлі-продажу від 26 березня
2020 року та від 27 березня 2020 року, свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 березня 2005 року, реєстраційного напису на правовстановлюючому документі, свідоцтва про право власності на житло, технічного паспорту на квартиру, листів Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), листа Державного підприємства «Національні інформаційні системи», заяви про кримінальне правопорушення, талону-повідомлення єдиного обліку.
Заперечуючи проти заявлених у справі вимог, ОСОБА_3 вказував, що позивач не надав жодного доказу, що на час укладення договору дарування нерухомого майна волевиявлення ОСОБА_4 не відповідало її внутрішній волі, не було вільним, а також, що вона не була присутня під час його укладення. Зазначав, що правоохоронними органами розслідується кримінальне провадження за фактом незаконного заволодіння
ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_5 квартирою АДРЕСА_1 . Також вказував, що під час зазначеного кримінального провадження проведено судово-почеркознавчу експертизу, якою встановлено, що підписи від імені ОСОБА_4 , які містяться у заповіті від 24 січня 2019 року у рядку «Підпис: ( ОСОБА_4 )» та журналі реєстрації нотаріальних дій, виконані не заповідачем, а іншою особою.
На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 подав до суду копію висновку експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 24 квітня 2020 року, ухвали суду про тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальному провадженні.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
Разом з тим стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц.
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України), обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 квітня
2022 року у справі № 522/23819/15-ц.
За правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 травня
2022 року у справі № 362/3705/20.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України).
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня
2020 року у справі № 299/957/14-ц (провадження № 61-5660св20).
Суди встановили, що позивач при розгляді справи не надав до суду належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що спірний договір дарування підписаний не ОСОБА_4 особисто, а також не посвідчений нотаріусом.
Матеріали справи також не містять доказів про звернення позивача до суду з клопотанням про призначення почеркознавчої експертизи, основним завданням якої є ідентифікація виконавця рукописного тексту, обмежених за обсягом рукописних записів (буквених та цифрових) і підпису.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним
у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
Дослідивши зібрані у справі докази у їх сукупності, суди дійшли правильного висновку, що позивач та його представник не подали до суду доказів на підтвердження заявлених у справі вимог, зокрема, що на час укладення договору дарування нерухомого майна волевиявлення ОСОБА_4 не відповідало її внутрішній волі і не було вільним, що вона не була присутня під час його укладення, що спірний правочин є підробленим.
Доказів того, що наявні на договорі підписи від імені ОСОБА_4 та від імені приватного нотаріуса Німченко О. Є. виконані не дарувальником і не нотаріусом, суду не надано.
При цьому апеляційний суд встановив, що договір дарування виконаний на спеціальному нотаріальному бланку, який містить багатоступеневий захист від підроблення, підписаний ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Німченко О. Є., містить підпис нотаріуса.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Також суд апеляційної інстанції правильно врахував, що порушення нотаріусом вимог щодо ведення реєстру нотаріальних дій не може свідчити про відсутність у ОСОБА_4 наміру дарувати свою квартиру та невчинення такого правочину.
Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову
в задоволенні позову у цій справі, оскільки ОСОБА_1 не подав до суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року
у справі № 905/1926/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 725/5630/15-ц, від 31 жовтня 2018 року
у справі № 383/596/15, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц,
від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц; Верховного Суду
від 10 травня 2018 року у справі № 127/3128/16-ц, від 14 листопада
2018 року у справі № 761/31879/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі
№ 641/10276/16-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 761/1989/14-ц,
від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц, від 22 травня
2019 року у справі № 756/3299/14-ц, від 27 травня 2019 року у справі
№ 521/17665/14-ц, від 30 липня 2019 року у справі № 907/804/17,
від 02 жовтня 2019 року у справі № 2-7346/2011, від 02 жовтня
2019 року у справі № 461/6793/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі
№ 522/18342/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 521/4954/16-ц,
від 09 січня 2020 року у справі № 359/11588/15-ц, від 30 червня 2020 року
у справі № 637/897/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 278/2679/18,
від 24 лютого 2021 року у справі № 551/542/20, від 20 квітня 2021 року
у справі № 727/967/16-ц, Верховного Суду України від 23 січня 2013 року
у справі № 6-164цс12, враховуючи наступне.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини
є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не
будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Так, предметом первісних позовних вимог у справі № 338/180/17
є стягнення безпідставно одержаних коштів, а зустрічних позовних вимог - визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду. У справі № 905/1926/16 позивач просив зобов`язати відповідача виконати умови договору, а саме: прийняти виконання зобов`язань шляхом надання актів приймання-передачі електроенергії за відповідні періоди, на певну кількість і вартість електроенергії. Фізична особа у справі
№ 725/5630/15-ц просила визнати незаконними та скасувати рішення виконавчого комітету міської ради, містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва; усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом знесення самочинного будівництва. У справі № 383/596/15 фізична особа просила стягнути на її користь кошти: на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, внаслідок чого вона перебувала під судом і слідством,
а також на відшкодування недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати. Предметом позовних вимог у справі
№ 569/17272/15-ц є зобов`язання відповідача здійснити публікацію про порушення авторських прав позивачів на твір та стягнення суми компенсації за використання твору. У справі № 402/428/16-ц позивач просив визначити з ним місце проживання малолітнього сина.
Предметом позовних вимог у справі № 2-7346/2011 є визнання права власності на комплекс будівель та споруд продовольчого ринку
у зв`язку з невідшкодуванням орендарю вартості здійснених ним витрат на ремонтні роботи. У справі № 461/6793/15-ц банк просив звільнити майно
з-під арешту. Предметом позовних вимог у справі № 522/18342/16-ц
є встановлення факту проживання однією сім`єю зі спадкодавцем, визнання спадкоємцем четвертої черги, зміна черговості спадкування. Фізична особа у справі № 521/4954/16-ц звернулася до суду з позовом про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, витребування квартири
з чужого незаконного володіння, визнання права власності на квартиру
в порядку спадкування за законом та виселення. Предметом позовних вимог у справі № 359/11588/15-ц є встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на нерухоме майно, визнання недійсним рішення, скасування права власності на нерухоме майно.
У справі № 278/2679/18 позивач просив скасувати рішення сільської ради та визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку. Предметом позовних вимог у справі № 551/542/20 є розірвання договорів оренди землі, оскільки відповідачем не дотримано виконання вимог, передбачених статтями 24, 25 Закону України «Про оренду землі», та умов договорів, чим порушено права орендодавця.
У справі № 145/2047/16-ц позивач вказував, що договори оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи у зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою, тому просив визнати недійсними спірні правочини. Змінюючи судові рішення у мотивувальній частині Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року вказувала, що відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі. Між тим,
стаття 18 Закону України «Про оренду землі» виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.
Предметом позовних вимог у справі № 127/3128/16-ц є визнання недійсними договору купівлі-продажу та договору іпотеки. Залишаючи без змін оскаржувані судові рішення, Верховний Суд у постанові від 10 травня 2018 року вказував, що на час укладення оскаржуваних договорів, позичальник та іпотекодавець втратив свою правоздатність у зв`язку зі смертю, тому банк не міг від його імені укладати будь-які договори.
Постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі
№ 761/31879/15-ц залишено без змін оскаржувані судові рішення, якими визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень та витребувано це майно з чужого незаконного володіння. Касаційний суд вказував, що договір купівлі-продажу нежилих приміщень було укладено на підставі довіреності, представництво інтересів за якою припинилося
зі смертю особи, яка її видала, тому такий правочин відповідно до
статей 203 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним.
Предметом позовних вимог у справі № 641/10276/16-ц є витребування квартири та визнання за позивачем права власності на 1/6 частину цієї квартири. Постановою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року скасовано оскаржувані судові рішення, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позовні вимоги про витребування квартири з чужого незаконного володіння у зв`язку з відсутністю свідоцтва про право на спадщину за законом, не відповідають нормам закону.
Залишаючи без змін оскаржувані судові рішення у справі № 761/1989/14-ц, Верховний Суд у постанові від 11 лютого 2019 року зазначив, що позивач не відмовлялася від спадщини, а нотаріусом відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку з відчуженням квартири на підставі недійсної довіреності, виданої від імені спадкодавця, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про визнання за позивачем права власності на цю квартиру у порядку спадкування за заповітом, так як іншого способу захисту та поновлення права позивача не існує. Спірна квартира вибула з володіння власника поза його волею, а тому наявні правові підстави для витребування зазначеної квартири.
Скасовуючи судові рішення та направлячи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц вказував, що суди не з`ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін та дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, зазначивши, що позивач не була власником спірної квартири на момент відчуження цього нерухомого майна відповідачу. Незважаючи на те, що однією з позовних вимог є визнання договору дарування недійсним, проте дарувальник як сторона цього правочину співвідповідачем у справі у порядку, передбаченому нормами ЦПК України, не залучена, що є порушенням вимог закону.
Предметом позовних вимог у справі № 756/3299/14-ц є визнання недійсними довіреності, кредитного договору з усіма додатковими угодами та додатками до нього, договору іпотеки, договору купівлі-продажу квартири; скасування реєстрації права власності, попередньої реєстрації права власності свідоцтва про право власності; виселення; витребування квартири. Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд
у постанові від 22 травня 2019 року вказував, що позивач не підписувала
і, відповідно, не видавала довіреності, що дає підстави для висновку про її недійсність у зв`язку з відсутністю волевиявлення довірителя. Вчинення
у подальшому на підставі цієї довіреності від імені позивача дій
є протиправним та має наслідком визнання оспорюваних договорів кредиту та іпотеки недійсними, оскільки вони суперечать положенням частини першої статті 203 ЦК України. Банк не надав доказів на підтвердження, що позивачу стало відомо про порушення її прав раніше ніж у березні 2011 року.
У справі № 521/17665/14-ц позивачі просили витребувати у відповідача спірне майно, яке вибуло з власності їхнього спадкодавця на підставі підробленого судового рішення, а у подальшому було неодноразово відчужене. Постановою Верховного Суду від 27 травня 2020 року скасовано оскаржувані судові рішення та прийнято нову постанову про задоволення позову. Касаційний суд виходив з того, що викладені у позовній заяві обставини, зокрема щодо підроблення судового рішення, знайшли
своє підтвердження за результатом судового розгляду. Вказував, що витребування спірного майна на користь позивачів у цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки їх з порушенням вимог закону було позбавлено права на спадкове майно.
Постановою Верховного Суду від 30 липня 2019 року у справі № 907/804/17 відмовлено у задоволенні господарського позову про визнання договору неукладеним. Касаційний суд виходив з того, що вимога про визнання договору неукладеним є вимогою про встановлення факту, який має юридичне значення. Встановлення судом такого факту відсутності укладення договору може мати місце при розгляді іншого господарського спору.
Обґрунтовуючи вимоги у справі № 637/897/17 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом, витребування майна з чужого незаконного володіння, позивач вказував, що спірне майно вибуло з власності на підставі судового рішення, яке було у подальшому скасоване. Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про задоволення позову частково, Верховний Суд у постанові від 30 червня 2020 року вказував, що позивач
у встановлений законом строк прийняв спадщину після смерті спадкодавця, але інший спадкоємець першої черги, набувши право власності на спірне нерухоме майно на підставі судового рішення, яке було у подальшому скасоване, здійснила відчуження цього майна на користь іншої особи,
у зв`язку з чим воно вибуло з володіння позивача поза його волею, тому позов підлягає частковому задоволенню.
У справі № 727/967/16-ц позивач просив визнати недійсними довіреність, договір купівлі-продажу квартири та договір довічного утримання. Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про відмову
в задоволенні позову, Верховний Суд у постанові від 20 квітня 2021 року вказував, що позивач не надав належних доказів на підтвердження обставин, які є підставою для визнання недійсними оспорюваних правочинів за статями 225 232 ЦК України. При цьому позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав, оскільки особа, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, може захищати свої права шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені
статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема,
у добросовісного набувача.
Верховний Суд України постановою від 23 січня 2013 року у справі
№ 6-164цс12 відмовив у перегляді ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня 2012 року. У постанові викладено правову позицію про те, що у спадкоємця, який
у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо
у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна. Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати
це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених
статтею 388 ЦК України, зокрема, у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.
Отже, у справах № 338/180/17, № 905/1926/16, № 725/5630/15-ц,
№ 383/596/15, № 569/17272/15-ц, № 402/428/16-ц, № 2-7346/2011,
№ 461/6793/15-ц, № 522/18342/16-ц, № 521/4954/16-ц, № 359/11588/15-ц,
№ 278/2679/18, № 551/542/20 правовідносини, які є спірними
у порівнюваних ситуаціях, не є подібними, відповідно, відсутні правові підстави вважати про неврахування висновків касаційного суду, викладених у постановах за результатом перегляду зазначених справ. Також відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду у справах
№ 145/2047/16-ц, № 127/3128/16-ц, № 761/31879/15-ц, № 641/10276/16-ц,
№ 761/1989/14-ц, № 303/6974/16-ц, № 756/3299/14-ц, № 521/17665/14-ц,
№ 907/804/17, № 637/897/17, № 727/967/16-ц, № 6-164цс12, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи. Висновки, викладені судами у цій справі, та у наведених як приклад постановах касаційного суду, не є суперечливими.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд безпідставно не задовольнив клопотання представника позивача про витребування доказів, оскільки вказане клопотання було вирішене судом апеляційної інстанції та з цього приводу постановлено мотивовану ухвалу від 11 травня 2021 року про залишення зазначеного клопотання без задоволення. Апеляційний суд під час вирішення цього клопотання врахував предмет позовних вимог та їхні межі, а також доводи представника позивача та заперечення представника відповідача.
Крім цього, за частиною першою статті 84 ЦПК України учасник справи,
у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане
в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Встановлено, що клопотання про витребування доказів представником позивача було подано з пропуском строку, встановленого частиною другою
статті 83 ЦПК України. У цьому клопотанні представником позивача не обґрунтовано неможливість його подання у встановлений строк (разом
з позовною заявою) з причин, що не залежали від нього, як це визначено
у частині четвертій статті 83 ЦПК України.
Отже, відсутні підстави для задоволення зазначеного вище клопотання. Разом з тим Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що подібні клопотання були двічі подані й до суду першої інстанції, яким була надана відповідна правова оцінка та у задоволенні яких правильно відмовлено мотивованими ухвалами.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що суди не з`ясували обставин, на які посилався позивач, та не витребували докази на їх підтвердження, оскільки згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.
Разом з тим, як зазначено вище, матеріали справи не місять клопотання позивача або його представника про призначення почеркознавчої експертизи з метою підтвердження їхніх доводів щодо непідписання спірного договору ОСОБА_4 та нотаріусом.
Доводи касаційної скарги, що суд зобов`язаний був встановити обставини щодо непосвідчення спірного договору та його неукладення і, як наслідок, повинен був захистити право позивача шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність договору у мотивувальній частині судового рішення, не заслуговують на увагу, оскільки такі обставини не підтверджені матеріалами справи, а враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними
у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Аргументи касаційної скарги щодо відсутності в архівних справах
приватного нотаріуса та у відповідному реєстрі запису про посвідчення оспорюваного договору дарування не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки недотримання
і порушення правових норм щодо ведення архівних справ та
реєстру не може нести негативних наслідків для особи, яка такого
порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права
було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості
(стаття 3 ЦК України). Тому штучно віднаходити підстави для того, аби визнати договір дарування недійсним, коли нотаріус посвідчив цей правочин, хоча б і не зазначив про це у справах для архівного зберігання та відповідному реєстрі, видається вкрай нерозумним. Не відповідає це
і засадам справедливості, адже цим нехтується воля дарувальника. Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом обов`язку щодо внесення відповідного запису до архівної справи та реєстру може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне недійсність (нікчемність) договору дарування, посвідченого таким нотаріусом.
Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави недійсності (нікчемності) правочину, якщо саме таких підстав для його недійсності (нікчемності) матеріальне право не містить.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17.
З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи.
При цьому судом враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, зокрема, у рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії», що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін. Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ вказав, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої
статті 411 ЦПК України оскаржувані судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, тому їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук