№ 757/29728/17-ц - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

24 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 757/29728/17

провадження № 61-1523св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - фізична особа - підприємець ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук Сергій Павлович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2019 року в складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Сушко Л. П., та касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви

У травні 2017 року фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П., про визнання недійсними договорів дарування.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2014 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_3 40 % частки

у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Камілла» (далі - TОB «Торговий дім «Камілла») за 8 000 000 грн.

ОСОБА_3 зареєстрував частку у статутному капіталі ТОВ «Торговий дім «Камілла» на своє ім`я, однак кошти за цю частку продавцю не перерахував.

Позивач зазначав, що 05 травня 2015 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір про відступлення права вимоги за договором

купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Торговий дім «Камілла» та про зміну первісного кредитора на нового. На підставі зазначеного договору ОСОБА_4 (первісний кредитор) передав ФОП ОСОБА_1 право вимоги щодо отримання грошових коштів у розмірі 8 000 000 грн за відчужені 40 % частки в статутному капіталі ТОВ «Торговий дім «Камілла». Проте ОСОБА_3 відмовляється сплатити борг новому кредитору.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 05 вересня 2016 року у справі № 370/1226/15-ц, яке набрало законної сили, стягнуто

з ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на користь ФОП ОСОБА_1 7 980 000 грн за невиконане зобов`язання за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі, інфляційні втрати у розмірі 4 192 000 грн, 3 % річних від простроченої суми - 370 189,39 грн.

Проте ОСОБА_3 з метою уникнення відповідальності за вказаними зобов`язаннями відчужив на користь ОСОБА_2 належне йому майно, про що були укладені відповідні договори дарування. Позивач вважає, що оспорювані договори дарування є недійсними, оскільки укладені

з направленням дій сторін також договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно, з метою приховати це майно від виконання

в майбутньому зобов`язання у порядку виконання рішення суду та ухилення від сплати грошового боргу за договірним зобов`язанням шляхом звернення стягнення та конфіскації майна.

На підставі викладеного ФОП ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними договори дарування, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а саме: договір дарування 1/3 частини групи підсобних нежилих приміщень № 8, 9, 10, 11, 12, 13 у жилому будинку на АДРЕСА_1 від 16 грудня 2016 року № 12138; договір дарування на 1/2 частину земельної ділянки (кадастровий номер якої 8000000000:82:089:0003) на АДРЕСА_1 від 19 грудня 2016 року № 12275; договір дарування на 1/2 частину жилого будинку на

АДРЕСА_1 від 19 грудня 2016 року №12274.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2019 року позов задоволено.

Визнано недійсними договори дарування, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а саме: договір дарування 1/3 частини групи підсобних нежилих приміщень № 8, 9, 10, 11, 12, 13 у жилому будинку на

АДРЕСА_1 від 16 грудня 2016 року № 12138; договір дарування на

1/2 частину земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:82:089:0003) на АДРЕСА_1 від 19 грудня 2016 року № 12275; договір дарування на 1/2 частину жилого будинку на

АДРЕСА_1 від 19 грудня 2016 року № 12274.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 1 600 грн судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що боржник, уникаючи сплату боргу та відчужуючи належне йому майно на підставі договорів дарування квартир, укладених зі своєю матір`ю, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора, оскільки припинення права власності ОСОБА_3 на належне йому майно порушує майнові інтереси кредитора ФОП ОСОБА_1 і направлене на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Вказані дії відповідачів є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Правова мета оспорюваних договорів є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена цими правочинами (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), такі договори є фіктивними, тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2019 року змінено, виключено з описової частини рішення речення: «Ухвалою суду

від 03 жовтня 2019 року частково задоволено заяву представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , залишено позов без розгляду в частині вимог до ОСОБА_3 »

В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва

від 03 жовтня 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після виникнення у нього зобов`язання з повернення суми за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Торговий Дім «Камілла» від 17 грудня 2014 року, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора, оскільки уклав договори дарування, які порушили майнові інтереси останнього та спрямовані на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Такі дії є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Апеляційний суд вважав за необхідне виключити з мотивувальної частини постанови посилання на ухвалу від 03 жовтня 2019 року, якою залишено позов без розгляду в частині вимог до ОСОБА_3 , оскільки вказана ухвала скасована судом вищої інстанції. Проте, зазначена обставина не вплинула на законність та обґрунтованість ухваленого судового рішення щодо захисту порушеного права позивача відповідачами, оскільки спір виник саме між позивачем і відповідачами. При цьому ОСОБА_3 особисто та через своїх представників приймав активну участь у розгляді справи до ухвалення судового рішення, про що свідчать вищевикладені докази, він не був обмеженим у правах представництва та був наділений до ухвалення рішення по суті позову усіма правами, наданими законом відповідачу, отже, судом першої інстанції по суті забезпечено належний розгляд позовних вимог до обох відповідачів, з урахуванням наведених сторонами аргументів, яким дана відповідна оцінка та прийнято рішення про визнання недійсними договорів укладених між обома відповідачами.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

28 січня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 , надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

28 січня 2021 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд від 23 березня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень ОСОБА_2 посилається на пункті 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказує, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 607/15555/17-ц, Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що станом на час

вирішення справи судом апеляційної інстанції визнано виконавчі листи

у справі № 370/1226/15-ц (які підтверджують заборгованість перед

ФОП ОСОБА_1 ) такими, що не підлягають виконанню, проте суд апеляційної інстанції ці обставини залишив поза увагою. Суди не дали належної оцінки та не дослідили спірні договори дарування. Суди неповно з`ясували всі обставини справи, а їхні висновки не відповідають матеріалам справи. Позивач не підтвердив обов`язок ОСОБА_3 відповідати власним нерухомим майном за невиконання договору купівлі-продажу частки

у статутному капіталі від 17 грудня 2014 року. Новий власник спірного нерухомого майна користується ним та сплачує за нього податки, тобто спірні правочини не є фіктивними, а на час їх вчинення не існувало заборон щодо відчуження такого майна, а також не було рішення про стягнення

з ОСОБА_3 заборгованості на користь ФОП ОСОБА_1 . Позивача не довів своїх тверджень про існування наявного умислу на укладання договорів дарування майна між близькими родичами з метою приховання такого майна від виконання в майбутньому ОСОБА_3 своїх

цивільно-правових зобов`язань перед кредиторами. Суди не дали належної оцінки заяві ОСОБА_4 про зарахування однорідних зустрічних грошових вимог, яка адресована ОСОБА_3 та погоджена ним.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення ОСОБА_3 посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 607/15555/17-ц, Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином зібрані у справі докази.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що відповідачі не укладали оспорюваних у цій справі договорів дарування від 20 грудня 2016 року, оскільки спірне у цій справі майно (1/2 частина земельної ділянки та

1/2 частина жилого будинку на АДРЕСА_1 ) була відчужена на користь ОСОБА_2 за договорами дарування від 19 грудня 2016 року. Крім того, ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 30 липня 2020 року визнано виконавчі листи у справі

№ 370/1226/15-ц такими, що не підлягають виконанню, що підтверджує відсутність заборгованості перед ФОП ОСОБА_1 . Вказана ухвала залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 370/1226/15-ц, якою встановлено, що ОСОБА_3 не

є боржником, який прострочив виконання зобов`язання за договором

купівлі-продажу частки у статурному капіталі TОB «Торговий дім «Камілла». Отже, ФОП ОСОБА_1 не є кредитором ОСОБА_3 , тому його права не порушені внаслідок укладення договорів дарування. Крім того, договори дарування були укладені до ухвалення кінцевого судового рішення у справі № 370/1226/15-ц та до відкриття виконавчого провадження.

Позиції інших учасників

ФОП ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзиви на касаційні скарги, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв`язку з цим просив суд касаційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Вказував, що висновки судів в цій справі відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються прецедентною практикою Верховного Суду, викладеною у постановах у справах з аналогічними правовідносинами та фактичними обставинами справи. ОСОБА_3 усвідомлюючи про існування в нього невиконаного грошового зобов`язання на підставі договору купівлі-продажу та рішення суду у справі № 370/1226/15, через два дня після скасування арешту на спірне майно, здійснив приховання цього майна шляхом вчинення фіктивних договорів дарування на користь своєї матері.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційних скарг, відзиву на касаційні скарги до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 17 грудня 2014 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Торговий

дім «Камілла», відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав належну йому частку у статутному капіталі товариства у розмірі 40 %, а ОСОБА_3 прийняв вищевказану частку у власність та зобов`язався сплатити за неї грошову суму в розмірі, в порядку та на умовах, викладених у договорі (пункт 1 договору).

За умови пункту 6 договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Торговий Дім «Камілла» від 17 грудня 2014 року продаж частки

у статутному капіталі ТОВ «Торговий Дім «Камілла» у розмірі 40 % вчинено за 8 000 000 грн, які ОСОБА_3 зобов`язався сплатити ОСОБА_4 протягом 60 календарних днів з моменту укладення та підписання цього договору, а ОСОБА_4 зобов`язався прийняти вищевказані грошові кошти.

ОСОБА_3 14 січня 2015 року зареєстрував частку у статутному капіталі ТОВ «Торговий дім «Камілла» на своє ім`я, однак кошти за цю частку продавцю не перерахував.

ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_4 05 травня 2015 року уклали договір про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки

у статутному капіталі ТОВ «Торговий дім «Камілла» та про заміну первісного кредитора на нового.

Нотаріально посвідченою заявою-вимогою (повідомленням) від 05 травня 2015 року ФОП ОСОБА_1 повідомив ОСОБА_3 , що 05 травня

2015 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Торговий Дім «Камілла» від 17 грудня 2014 року та що він вимагає сплатити грошові кошти у розмірі 8 000 000 грн основного боргу

з нарахованими процентами, враховуючи індекс інфляції. Також вимагав перерахувати на його рахунок як нового кредитора кошти в термін, що не перевищує трьох календарних днів. При цьому вимагав надання майнової поруки за виконання ОСОБА_3 грошового зобов`язання визначеного

в пункті 6 частини другої договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Торговий Дім «Камілла» від 17 грудня 2014 року в розмірі

20 000 грн.

Відповідно до опису від 06 травня 2015 року договір відступлення права вимоги та нотаріальне засвідчене повідомлення були направлені

ОСОБА_3 06 травня 2015 року.

Відповідно до опису від 12 травня 2015 року на адресу відповідача направлено повідомлення-вимогу про виконання простроченого грошового зобов`язання.

Зазначені обставини підтверджуються матеріалами справи та встановлені постановою Київського апеляційного суду від 26 червня 2019 року у справі № 754/4985/16-ц, яка набрала законної сили.

Згідно з нотаріально посвідченим договором дарування від 16 грудня

2016 року, зареєстрованим у реєстрі № 12138, ОСОБА_3 передав,

а ОСОБА_2 прийняла у дар 1/3 частину групи підсобних нежилих приміщень № 8, 9, 10, 11, 12, 13 на АДРЕСА_1 .

16 грудня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності ОСОБА_2 на 1/3 частину нежилих приміщень № 8, 9, 10, 11, 12, 13 на АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності зазначено договір дарування

від 16 грудня 2016 року № 12138.

Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 19 грудня

2016 року, зареєстрованого у реєстрі № 12275, ОСОБА_3 передав,

а ОСОБА_2 прийняла у дар 1/2 частину земельної ділянки (кадастровий номер якої 8000000000:82:089:0003) на АДРЕСА_1 .

19 грудня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0649 га (кадастровий номер якої 8000000000:82:089:0003) на АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності зазначено дублікат договору дарування

від 20 грудня 2016 року № 12275.

За змістом нотаріально посвідченого договору дарування від 19 грудня

2016 року, зареєстрованого у реєстрі № 12274, ОСОБА_3 передав,

а ОСОБА_2 прийняла у дар 1/2 частину жилого будинку на

АДРЕСА_1 .

19 грудня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину жилого будинку на АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності зазначено дублікат договору дарування від 20 грудня 2016 року

№ 12274.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 24 листопада 2017 року

у справі № 370/1226/15-ц, яке набрало законної сили та за результатом касаційного перегляду залишено без змін, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1 7 980 000 грн як невиконане зобов`язання за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Торговий дім «Камілла» від 17 грудня 2014 року та договором про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі

ТОВ «Торговий дім «Камілла» від 05 травня 2015 року, інфляційні втрати - 4 192 000 грн, 3 % річних від простроченої суми - 370 189,39 грн.

У лютому 2017 року ФОП ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення з останнього грошових коштів в зв`язку

з неналежним виконанням судового рішення у справі № 370/1226/15-ц.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 грудня

2018 року у справі № 752/18635/15-ц позов ФОП ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь

ФОП ОСОБА_1 суму 3 % річних - 134 265,48 грн, інфляційні втрати - 314 146, 80 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 липня 2019 року, яка набрала законної сили, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 грудня 2018 року змінено в частині розміру стягнутих з ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1 грошових коштів, визначивши до стягнення 3 % річних у розмірі 134 032,11 грн, та інфляційні втрати - 574 516,62 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства

є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення у нього зобов`язання

з повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої

статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним

і може бути визнаний судом недійсним.

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів

у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому та обставина, що правочин, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17.

Встановивши, що ОСОБА_3 було достеменно відомо про наявність

у нього невиконаного зобов`язання з оплати частки у статутному капіталі ТОВ «Торговий дім «Камілла», тому він міг передбачити негативні для себе наслідки у разі задоволення позовних вимог щодо стягнення коштів

і мав намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків, суди дійшли обґрунтованого висновку про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, оскільки дії відповідачів при укладенні цих правочинів направлені на уникнення виконання зобов`язання з повернення боргу.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного

Суду, викладеною у постанові від 10 серпня 2022 року у справі

№ 752/12240/19.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суди ухвалили судові рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосували норми матеріального права

у спірних правовідносинах.

Помилковими є доводи касаційних скарг, що суди не дослідили зібрані

у справі докази, неповно з`ясували обставини справи, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні

і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Разом із тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Безпідставним є посилання у касаційних скаргах на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 607/15555/17-ц, Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, враховуючи наступне.

Так, у справі № 607/15555/17-ц фізична особа звернулася до суду з позовом про визнання договорів дарування нерухомого майна недійсними та скасування їх державної реєстрації. Заявлені у справі вимоги мотивовані тим, що позивачу на праві власності належали житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, земельні ділянки та приміщення магазину, які за договорами дарування вона відчужила на користь своєї дочки. Позивач вказувала, що що вона уклала вказані договори дарування унаслідок психологічного впливу дочки та іншої фізичної особи, які під психологічним тиском переконали її у недобросовісності намірів її сина, зокрема, у тому, що син буде спонукати різними способами до передачі майна йому, а згодом забере майно та виселить її з домоволодіння.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у справі № 607/15555/17-ц Верховний Суд у постанові від 27 березня 2019 року вказував, що апеляційний суд на положення закону та фактичні обставини справи уваги не звернув, належної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам не надав, не врахував, що на виконання оспорюваних договорів дарування нерухоме майно передано дочці позивача у власність, яка у подальшому здійснювала відповідні розпорядчі дії, а саме: уклала із іншою фізичною особою договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, на якій він розташований; зверталась із вимогою до сина позивача укласти

з нею договір оренди приміщення магазину, яким він користується, а, відтак, прагнула настання певних правових наслідків, і дійшов передчасного висновку про задоволення позову.

Предметом позовних вимог у справі № 6-1873цс16 є визнання договорів дарування недійсними з тих підстав, що боржник, намагаючись уникнути відповідальності перед позивачем, вчинив дії з безоплатного відчуження майна на користь своєї дружини у короткий проміжок часу.

Скасовуючи судові рішення та направляючи справу № 6-1873цс16 на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України у постанові

від 19 жовтня 2016 року зазначив, що суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивача, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе

у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги ОСОБА_3 щодо помилкового зазначення судами дати укладення спірних договорів дарування - 20 грудня 2016 року, замість вірної дати цих правочинів - 19 грудня 2016 року, оскільки вказані описки можуть бути виправлені шляхом постановлення відповідних ухвал відповідно до статті 269 ЦПК України. Відповідно до частини першої

статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Інші доводи касаційних скарг по суті зводяться до обґрунтування обставин

щодо відсутності зобов`язань майнового характеру ОСОБА_3 перед

ФОП ОСОБА_1 , проте такі доводи спростовані встановленими

у цій справі обставинами, а також судовими рішеннями у справах

№ 370/1226/15-ц та № 752/18635/15-ц, які мають преюдиційне значення для вирішення заявлених у цій справі вимог.

Крім цього, судовими рішеннями у справах № 757/12646/16, № 754/4985/16, № 757/6306/16, № 757/64000/16-ц встановлено, що ОСОБА_3 у період лютий-травень 2015 року з метою уникнення відповідальності перед

ФОП ОСОБА_1 як кредитором вчинив й інші правочини щодо відчуження належного йому майна на користь своєї матері ОСОБА_2 , які рішеннями судів в указаних справах визнані недійсними.

Враховуючи викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними є висновки судів по суті заявлених вимог. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

Інші наведені у касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження суду апеляційної інстанції

з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук