ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 757/30604/17-ц
провадження № 61-7256 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - Офіс Генерального прокурора,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Апатенко Марина Анатоліївна,
особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2023 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 27 березня 2024 року у складі колегії суддів:
Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до суду
з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Апатенко М. А.
про визнання недійсним договору про поділ майна та скасування його реєстрації.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що Генеральною інспекцією Генеральної прокуратури України у жовтні 2015 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) відомості про вчинення колишнім працівником прокуратури ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 368 КК України (Прийняття пропозиції, обіцянки
або одержання неправомірної вигоди службовою особою). На час звернення прокурора до суду з даним позовом тривав судовий розгляд відповідного кримінального провадження. Санкція вказаної норми КК України передбачає додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, тому під час досудового розслідування вживалися заходи для встановлення належного ОСОБА_2 майна та накладення на нього арешту.
З метою скасування арештів майна та унеможливлення здійснення конфіскації майна під час здійснення досудового розслідування ОСОБА_2 спільно
з ОСОБА_1 вчиняв дії, спрямовані на виведення майна, набутого за час шлюбу, із спільної сумісної власності в особисту приватну власність ОСОБА_1 .
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 грудня 2015 року
у справі 757/35222/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2
про розірвання шлюбу позов ОСОБА_1 було задоволено. Шлюб, укладений
та зареєстрований між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , розірвано.
22 грудня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір про поділ майна, відповідно до якого право особистої приватної власності між ними розподілено наступним чином: кожний із них набув право особистої приватної власності на 1/2 частину нежитлового приміщення, розташованого за адресою:
АДРЕСА_1 , загальною площею 143,3 кв. м.
ОСОБА_1 набула право особистої приватної власності на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , загальною
площею 183,1 кв. м, нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 238 кв. м, квартиру
АДРЕСА_4 , загальною
площею 126,8 кв. м, й на все інше рухоме та нерухоме майно, набуте сторонами
за час шлюбу.
Зазначений договір про поділ майна підписано ОСОБА_3 від імені ОСОБА_1 , проте вона не була уповноважена на вчинення таких дій.
Вироком Подільського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року у справі
№ 758/155301/16-к, який набрав законної сили, засуджено приватного нотаріуса Апатенко М. А. за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених
частиною третьою статті 358, частиною першою статті 362 КК України. Судом було встановлено, що приватний нотаріус, вступивши у попередню змову
з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , матеріали щодо яких розслідуються
в окремому провадженні, діючи в інтересах зазначених осіб, які намагалися уникнути конфіскації майна, з метою надання цьому спільному сумісному майну статусу особистого приватного майна ОСОБА_1 , умисно, з корисливих мотивів, шляхом внесення недостовірних відомостей під час складання та видачі підробила офіційний документ - довіреність за реєстровим номером 1477 від 21 грудня
2015 року, у частині надання права ОСОБА_3 укладати від імені довірителя договори про поділ майна та у подальшому посвідчила договір про поділ майна
від 22 грудня 2015 року, підписаний ОСОБА_3 від імені ОСОБА_1 , яка не була уповноважена на такі дії.
Довіреність від 21 грудня 2015 року, видана на ім`я ОСОБА_3 , є нікчемною, факт
її підроблення встановлено вироком у кримінальному провадженні, а отже,
її не потрібно визнавати недійсною в порядку цивільного судочинства.
Ураховуючи наведене, договір про поділ майна від 22 грудня 2015 року, який підписано ОСОБА_3 від імені ОСОБА_1 , підлягає визнанню недійсним.
При цьому ОСОБА_1 використано зазначений договір під час звернення до суду з клопотанням про скасування арешту майна, накладеного згідно з відповідною ухвалою районного суду на 1/2 частини будівлі спального корпусу у
АДРЕСА_5 . За результатами розгляду зазначеного клопотання, взявши до уваги наявність договору про поділ майна від 22 грудня 2015 року, ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року у справі
№ 757/15219/16-к скасовано арешт, накладений на вказане спільне майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
На час звернення прокурора до суду з даним позовом ОСОБА_1 була власником вищевказаної 1/2 частини будівлі спального корпусу та іншого нерухомого майна, набутого під час шлюбу з ОСОБА_2 . Тобто вона фактично вивела майно
з режиму спільної сумісної власності подружжя, надавши йому статус особистого приватного майна. Метою для цього було унеможливлення здійснення конфіскації майна ОСОБА_2 .
Оскільки договір про поділ майна від 22 грудня 2015 року укладено на підставі підробленої довіреності, тому у приватного нотаріуса Апатенко М. А. були відсутні законні підстави для його нотаріального посвідчення та реєстрації. Приватний нотаріус повинен був відмовити в нотаріальному посвідченні зазначеного правочину. Тому наявні правові підстави для визнання недійсним цього договору. Крім того, після його укладення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вчинено дії, спрямовані на відчуження спільного сумісного майна подружжя з метою уникнення його можливої конфіскації, а тому для попередження подібних дій у майбутньому його реєстрація підлягає скасуванню.
З урахуванням наведеного, заступник Генерального прокурора України просив суд визнати недійсним вищевказаний договір про поділ майна від 22 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Апатенко М. А. за реєстровим номером 1486, та скасувати його реєстрацію.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2023 року позов Офісу Генерального прокурора задоволено частково.
Визнано недійсним договір про поділ майна від 22 грудня 2015 року, укладений
між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Апатенко М. А. за номером 1486.
В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у спірних правовідносинах порушено інтереси держави внаслідок укладення оспорюваного договору
й прокурор довів наявність підстав для представництва інтересів держави у цій справі.
Суд першої інстанції, застосувавши відповідні норми ЦК України та надавши оцінку наявним у справі доказам, установив, що довіреність від 21 грудня 2015 року
за реєстровим номером 1477, видана на ім`я ОСОБА_3 , є нікчемною, оскільки факт її підроблення встановлено вироком у кримінальному провадженні, а отже,
не потребує визнання недійсною у судовому порядку. Договір про поділ майна
від 22 грудня 2015 року підписано ОСОБА_3 від імені ОСОБА_1 . Проте
ОСОБА_3 не була уповноважена на вчинення таких дій, оскільки зазначена вище довіреність підроблена і зазначений факт установлено преюдиційним вироком
у кримінальній справі.
Відповідачі не довели, що цей договір направлений на настання реальних наслідків, а не на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою унеможливлення його конфіскації. Тому договір про поділ майна підлягає визнанню недійсним (стаття 234 ЦК України).
Крім того, ОСОБА_1 використала зазначений договір під час звернення до суду
з клопотанням про скасування арешту майна, за результатами розгляду якого ухвалою районного суду скасовано арешт, накладений на відповідне спільне сумісне майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Районний суд указав, що позивач невірно зазначив співвідповідачем приватного нотаріуса, який не є належним відповідачем у справі, позовні вимоги до нього
не заявлені. Вказане є самостійною підставою для відмови у позові прокурора в цій частині.
Позовні вимоги про скасування реєстрації договору про поділ майна суд уважав безпідставними, оскільки відповідні дії вчиняються нотаріусом згідно з нормами законодавства.
Суд першої інстанції врахував правові висновки Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, у тому числі, які стосуються представництва прокурором інтересів держави у суді, питань недійсності
та фраудаторності правочину.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як особа, яка не брала участі у справі, оскаржили його в апеляційному порядку.
Постановою Київського апеляційного суду від 27 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2023 року змінено
в мотивувальній частині, викладено її в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2023 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив вірні висновки як про наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах, так і по суті спору, зокрема щодо фраудаторності оспорюваного правочину і надав правильну оцінку наявним
у справі доказам у цій частині.
Договір про поділ майна подружжя було укладено одразу після накладення судом арешту на майно ОСОБА_2 , він укладений з метою приховання майна
та унеможливлення здійснення його конфіскації у нього. Відповідачами вказані обставини не спростовані.
Суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позову до приватного нотаріуса, який не є належним відповідачем у справі, а також у частині скасування реєстрації договору, яку було здійснено відповідно до вимог законодавства.
Разом із тим, судом першої інстанції залишено поза увагою, що за обвинуваченням ОСОБА_3 триває розгляд справи № 758/12711/18 і що саме в межах кримінального провадження має здійснюватися оцінка обставин, які зазначені
в мотивувальній частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2023 року.
Зазначення в рішенні суду першої інстанції про те, що довіреність від 21 грудня
2015 року за реєстровим номером 1477, видана на ім`я ОСОБА_3 , є нікчемною, оскільки факт її підроблення встановлено вироком у кримінальному провадженні,
а отже, не потребує визнання недійсною у судовому порядку, а також про те,
що оскільки договір про поділ майна від 22 грудня 2015 року підписано ОСОБА_3
від імені ОСОБА_1 і вона не була уповноважена на вчинення таких дій, так як довіреність, посвідчена їй приватним нотаріусом Апатенко М. А., підроблена
і зазначений факт установлено вироком у кримінальній справі, а тому спірний договір підлягає визнанню недійсним, створює передумови для порушення презумпції невинуватості щодо ОСОБА_3 . Питання про можливе здійснення нею кримінального правопорушення в межах кримінального провадження
№ 42016000000001677 розглядається судом. Тобто суд не повинен був робити відповідні висновки, які стосуються ОСОБА_3
Установлюючи дані обставини, суд першої інстанції фактично відтворив версію подій, викладену в обвинувальному акті щодо ОСОБА_3 у скоєнні відповідного кримінального правопорушення, залишивши поза увагою, що в матеріалах справи відсутня укладена з ОСОБА_3 угода про визнання винуватості, а отже, що вона погоджується з цими обставинами та визнає їх.
Тому такі обставини, встановлені районним судом, підлягають виключенню
з мотивувальної частини рішення, як недоведені.
Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ОСОБА_3 щодо неправильної оцінки районним судом поданих відповідачами доказів і їх доводів, так як ОСОБА_3
не є стороною оспорюваного договору, при встановлені обставин фіктивності
та фраудаторності правочину не вирішувалося питання про права та (або) обов`язки ОСОБА_3 .
Апеляційний суд застосував норми СК України ЦК України, врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У травні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову прокурора.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 травня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які ввійшли до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В.
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2024 року задоволено заяву судді Верховного Суду Гулька Б. І. про самовідвід, відведено суддю за його заявою
від участі у розгляді справи. Касаційну скаргу передано для проведення повторного автоматизованого авторозподілу.
Протоколом посторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 червня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які ввійшли до складу колегії: Гулейков І. Ю., Коломієць Г. В.
Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 23 травня 2024 року. Витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Відмовлено у задоволенні клопотання заявника касаційної скарги про зупинення виконання судових рішень. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Інші учасники справи судові рішення судів попередніх інстанцій в касаційному порядку не оскаржили.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки по суті спору, не надали оцінку наявним у справі доказам і доводам сторін.
Суди не розглянули справу у межах заявлених позовних вимог. У позовній заяві прокурор зазначав на те, ОСОБА_3 не уповноважена на вчинення правочину
від імені ОСОБА_1 . У цій частині прокурор посилався як на доказ на рішення районного суду у кримінальній справі відносно приватного нотаріуса Апатенко М. А. Крім того, прокурор посилався на положення статті 203 ЦК України, якою визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Прокурор не посилався на інші підстави й на інші норми матеріального права для визнання правочину недійсним. Тобто у позові відсутнє посилання на статтю 234 ЦК України, якою регламентовано правові наслідки фіктивного правочину. Суди помилково самостійно застосували вказану норму права й вийшли за межі позовних вимог.
Суди попередніх інстанцій помилково вважали оспорюваний прокурором договір про поділ майна подружжя фраудаторним, невірно застосували відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. При цьому відсутня судова практика Верховного Суду про те, що саме договір про поділ майна подружжя може бути фраудаторним.
Звернення прокурора до суду з даним позовом є передчасним, оскільки договір
про поділ майна подружжя укладеного його сторонами ще до складання обвинувального акта у кримінальному провадженні, де він є одним
із обвинувачених. Вирок у відповідному кримінальному провадженні відсутній, конфіскація майна до нього не застосовувалася.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу
від прокурора Офісу Генерального прокурора, в якому вказується, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Суди правильно вирішили спір по суті і вірно застосували норми матеріального права. Суд, вирішуючи спір, повинен визначити та застосувати правильну норму права згідно з принципом «суд знає закони».
Прокурор у позові довів, що оспорюваний договір є фраудаторним, тобто вчинений без наміру створення правових наслідків.
Крім того, посилаючись на статтю 396 ЦПК України, зокрема на пункт 4
частини першої вказаної норми права, прокурор вказує на наявність підстав
для закриття касаційного провадження у справі, так як заявником касаційної скарги не конкретизовано підстави касаційного оскарження судових рішень, а практика Верховного Суду зі спірного питання стала та сформована.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (відповідачі) перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 грудня
2015 року у справі 757/35222/15-ц.
Генеральною інспекцією Генеральної прокуратури України 13 жовтня 2015 року
внесено до ЄРДР відомості по кримінальному провадженню № 42016000000001173 з правовою кваліфікацією за частиною четвертою статті 368 КК України,
за фабулою якого ОСОБА_2 30 листопада 2015 року приблизно
о 17 год. 20 хв., діючи за попередньою змовою із заступником прокурора Подільського району м. Києва Білим О. В., знаходячись біля будинку
АДРЕСА_6 , одержав від ОСОБА_4 неправомірну вигоду в сумі 150 000,00 доларів США, яку останні раніше вимагали
від ОСОБА_4 за не притягнення його брата - ОСОБА_5 , до кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження. ОСОБА_2 повідомлено про підозру у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, обвинувальний акт направлено до суду 25 липня 2016 року (а. с. 34, т. 1).
Із вказаного кримінального провадження виділено два матеріали кримінальних проваджень, а саме: кримінальне провадження № 42016000000001173 від 04 травня 2016 року за обвинуваченням ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 368 КК України,
та за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 27, частиною третьою статті 368 КК України; кримінальне провадження № 42016000000001677 від 09 липня 2018 року
за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 27, частиною третьою статті 368 КК України.
Санкція статті 368 КК України (Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою) передбачає позбавлення волі
з конфіскацією майна.
На час розгляду справи судами кримінальне провадження № 42016000000001173
за обвинуваченням ОСОБА_2 розглядалося в Шевченківському районному суді м. Києва, а кримінальне провадження № 42016000000001677
за обвинуваченням ОСОБА_3 - у Подільському районному суді м. Києва.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 грудня 2015 року накладено арешт на майно ОСОБА_2
22 грудня 2015 року ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Апатенко М. А. від 21 грудня
2015 року за реєстровим номером 1477, та ОСОБА_2 уклали договір
про поділ майна.
Згідно з пунктом 2 цього договору після його укладення та підписання право особистої власності на майно розподіляється таким чином: ОСОБА_2 набуває право особистої приватної власності на 1/2 частину нежилого приміщення (в літері А), загальною площею 143,30 кв. м, яке розташоване за адресою АДРЕСА_1 , що зареєстроване за ОСОБА_1 . Згідно
з висновком від 04 грудня 2015 року ринкова вартість нежитлового приміщення становить 1 208 493,00 грн. ОСОБА_1 належить право особистої приватної власності на наступне майно: 1) нежилі приміщення (в літері А) з № 1 по № 4 (групи приміщень № 219), загальною площею 183,10 кв. м, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_2 , що зареєстровані за ОСОБА_1 . Згідно
з висновком від 04 грудня 2015 року ринкова вартість нежилих приміщень становить 3 122 255,00 грн; 2) нежилі приміщення (в літері А) з № 1 по № 9 (групи приміщень № 61), загальною площею 238,30 кв. м, розташовані за адресою:
АДРЕСА_3 , що зареєстровані за ОСОБА_1 . Згідно з висновком від 04 грудня 2015 року ринкова вартість становить
4 019 314,00 грн; 3) квартира
АДРЕСА_7 , що зареєстрована за ОСОБА_1 . Згідно з висновком
від 04 грудня 2015 року, ринкова вартість становить 1 926 210,00 грн; 4) все інше рухоме та нерухоме майно, набуте за час шлюбу сторонами та зареєстроване
за ОСОБА_1 (а. с. 20-22, т. 1).
Відповідно до пунктів 2.4, 4 цього договору, здійснюючи поділ вищезазначеного майна, сторони підтвердили, що після укладення договору право спільної сумісної власності подружжя на майно, зазначене у пункті 2 цього договору, припиняється. Майно, яке перейшло в особисту приватну власність сторін відповідно до даного договору, не може бути визнано спільною сумісною власністю, і при його відчуженні згода іншого з подружжя не потрібна.
Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Апатенко М. А. та зареєстровано
в реєстрі за номером 1486.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року у справі
№ 757/15219/16-к задоволено клопотання ОСОБА_1 про скасування арешту належного їй майна, накладеного ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 11 грудня 2015 року у кримінальному провадженні
№ 757/46896/15-к, а саме на 1/2 частину будівлі спального корпусу,
яка розташована за адресою: АДРЕСА_5 . Належність вказаного майна ОСОБА_1 судом встановлено на підставі договору про поділ майна від 22 грудня 2015 року (а. с. 32-33, т. 1).
Вироком Подільського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року у справі
№ 758/15530/16-к затверджено угоду від 12 грудня 2016 року про визнання винуватості між прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях стосовно працівників прокуратури Генеральної інспекції внутрішніх розслідувань та безпеки Генеральної прокуратури України Коновод В. В.
та обвинуваченою ОСОБА_7 . Визнано ОСОБА_7 винуватою за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 358, частиною першою статті 362 КК України, та призначено узгоджене сторонами покарання (а. с. 23-29, т. 1).
Власною заявою ОСОБА_1 від 06 квітня 2023 року, на ім`я всіх, кого це може стосуватися, підтверджено, що вона видала уповноваженій особі - ОСОБА_3 , довіреність від 21 грудня 2015 року про укладення угоди про поділ майна подружжя (її та ОСОБА_2 ), зазначена довіреність засвідчена приватним нотаріусом Апатенко М. А. та зареєстрована в реєстрі за номером 1477. 22 грудня 2015 року уповноважена особа ОСОБА_3 повідомила, що виконує повноваження, надані зазначеною довіреністю, оскільки 22 грудня 2015 року від її імені, з одного боку,
і ОСОБА_2 , з іншого боку, у конторі приватного нотаріуса Апатенко М. А. було підписано угоду про поділ майна подружжя, зареєстровану під номером 1486. Текст цієї угоди повністю відповідає її волі, на даний момент щодо ОСОБА_1
не було винесено вироку в кримінальній справі, в якій встановлено факти підробки її підпису в інших документах (а. с. 234, т. 1).
Власною заявою ОСОБА_3 від 12 квітня 2023 року, на ім`я всіх, кого це може стосуватися, нею підтверджено, що їй, ОСОБА_3 , як повіреній, ОСОБА_1 ,
як довірителем, дійсно було оформлено довіреність від 21 грудня 2015 року, зокрема, на укладення договору про поділ майна подружжя довірителя. Зазначена довіреність була посвідчена приватним нотаріусом Апатенко М. А. та зареєстрована в реєстрі за номером 1477. На виконання повноважень, наданих зазначеною довіреністю, 22 грудня 2015 року нею, як повіреною особою ОСОБА_1 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з другої сторони, в офісі приватного нотаріуса Апатенко М. А. було підписано договір про поділ майна подружжя. Такий договір зареєстровано за номером 1486. Вона, як повірена особа ОСОБА_1 , особисто поставила свій підпис, як на оригінальних примірниках вказаного договору,
так і в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій. Повідомляє, що на даний момент щодо неї не винесено жодного вироку у кримінальній справі, в якому були
б встановлені факти підроблення нею підпису на договорі про поділ майна подружжя від 22 грудня 2015 року, реєстровий номер 1486, або на будь-яких інших документах (а. с. 234в, т. 1).
ОСОБА_3 не брала участі в розгляді справи у суді першої інстанції.
До апеляційної скарги ОСОБА_3 додано докази, а саме: копії паспорта громадянина України та реєстраційного номера облікової картки платника податків ОСОБА_3 , копія обвинувального акту ОСОБА_3 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 27, частиною третьою статті 358 КК України, що затверджений 24 вересня 2018 року.
Згідно з обвинувальним актом у кримінальному провадженні № 42018000000001677 від 09 липня 2018 року стосовно ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 27, частиною третьою статті 358 КК України, затвердженого 24 вересня 2018 року старшим групи прокурорів у кримінальному провадженні - прокурором другого відділу процесуального керівництва управління наглядової діяльності Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України, ОСОБА_3 обвинувачується у пособництві
у складанні особою, яка здійснює професійну діяльність, пов`язану з наданням публічних послуг, завідомо підроблених офіційних документів, які посвідчують певні факти, що мають юридичне значення та надають певні права, вчиненому
за попередньою змовою групою осіб.
Відповідно до вступної частини формулювання обвинувачення ОСОБА_3 у період часу з 01 грудня 2015 року по 22 грудня 2015 року (точного часу досудовим розслідуванням не встановлено) у невстановленому досудовим розслідуванням місці вступила у попередню змову з приватним нотаріусом Апатенко М. А.,
яка вироком Подільського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року визнана винною у вчиненні вказаного кримінального правопорушення, та невстановленими досудовим розслідуванням особами, діючи в інтересах зазначених осіб,
які намагалися уникнути конфіскації майна, з метою надання спільному сумісному майну подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 статусу особистого приватного майна останньої. При цьому ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та невстановлені досудовим розслідуванням особи розподілили між собою злочинні ролі для реалізації спільного плану, спрямованого на умисне внесення недостовірних відомостей до офіційного документа - договору про поділ майна за реєстровим номером 1486 від 22 грудня 2015 року, під час його складання (а. с. 83-91, т. 2).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у незміненій частині
та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те,
що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа,
так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання
або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року
у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 22 вересня 2020 року у справі
№ 910/3009/18, від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, прокурор звернувся до суду
з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Апатенко М. А.
про визнання недійсним договору про поділ майна та скасування його реєстрації.
В обґрунтування недійсності оспорюваного правочину прокурор, разом із іншим, посилався на те, що договір про поділ майна подружжя укладено з метою уникнення можливої конфіскації майна ОСОБА_2
Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, встановили фактичні обставини справи й зробили висновки, у тому числі, про те, що договір про поділ майна подружжя укладений з метою приховання майна та унеможливлення здійснення його конфіскації, тобто він є фраудаторним і спрямований на фіктивний перехід права власності на майно подружжя до колишньої дружини ОСОБА_2 -
ОСОБА_1 , тому визнали його недійсним на підставі статті 234 ЦК України.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).
Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників
у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 372 ЦК України).
Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину
є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог,
які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом
не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом,
але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність
на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину
не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому
її прояву.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України
від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд
у постановах: від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження
№ 61-835св17), від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження
№ 61-1300св18), від 27 травня 2024 року у справі № 607/16232/22 (провадження
№ 61-3677св24) та багатьох інших.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду: від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16,
від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, від 13 березня 2019 року
у справі № 757/12646/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він
не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки
не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків,
є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами
статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року
у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вказано, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль,
як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та,
що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 зазначено, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою, якій боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18 зазначено, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають
бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки,
що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи,
що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
У постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17) зазначено, що поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт
на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм,
але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 723/826/19 (провадження № 61-8810св20).
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, надав належну правову оцінку наявним у справі доказам, вірно встановив фактичні обставини справи й зробив обґрунтовані висновки про те,
що оспорюваний правочин є фраудаторним, тобто вчинений без наміру створення правових наслідків, обумовлених ним, зі спрямованістю дій сторін договору
на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до колишньої дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 . Такі дії відповідачів були спрямовані на перехід права власності на нерухоме майно з метою унеможливлення виконання
в майбутньому вироку суду про конфіскацію майна. Тому суди дійшли вірного висновку про визнання недійсним цього правочину на підставі статті 234
ЦК України.
Верховний Суд погоджується з такими висновками, вони відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що договір про поділ майна подружжя не може бути фраудаторним, так як вони спростовуються вищенаведеним нормами права та судовою практикою Верховного Суду. Зокрема, Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту
для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення
про стягнення боргу (постанови Верховного Суду: від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц, провадження № 61-156св17; від 11 серпня 2021 року у справі
№ 723/826/19, провадження № 61-8810св20).
Суди попередніх інстанцій врахували вищевказані норми права та правові позиції Верховного Суду.
Судом надано оцінку обставинам, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний правочин як фраудаторний, а саме: контрагент договору - колишня дружина; безоплатність договору; час укладення; відкриття кримінального провадження відносно ОСОБА_2 . Протилежного ОСОБА_2 в силу вимог процесуального закону не довів.
Правова оцінка вказаних обставин дозволяє зробити висновок, що оспорюваний договір про поділ майна подружжя є фраудаторним, тобто вчиненим з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про конфіскацію майна, у разі його ухвалення. При цьому цей договір було укладено одразу після накладення судом арешту на майно. У свою чергу, ОСОБА_1 посилалася
на вказаний договір у клопотанні про скасування арешту, яке було задоволено судом.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції зробив правильний висновок
про фіктивність такого правочину та наявність правових підстав для визнання такого договору недійсним.
Зроблені судами висновки в частині визнання недійсним оспорюваного правочину узгоджуються з вищенаведеною судовою практикою Верховного Суду,
що спростовує доводи касаційної скарги, як про невірне застосування судової практики Верховного Суду, так і про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах.
При цьому судом, з урахуванням обґрунтувань позову та встановлених фактичних обставин, вірно застосовано статтю 234 ЦК України.
Доводи касаційної скарги про вихід судами за межі позовних вимог
є безпідставними.
Зазначення позивачем певної правової норми, наведеної в обґрунтуванні позову,
не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (постанова Верховного Суду
від 07 вересня 2023 року у справі № 509/2517/20, провадження № 61-1349св23).
У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який судами вірно застосовано.
Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються
як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався
не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання
яких є відповідні правовідносини.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19; від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, провадження № 14-20цс21 та інших.
У пункті 11.16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада
2023 року у справі № 607/15052/16-ц (провадження № 14-58цс22) вказано про те, що згідно з принципом «jura novit curia» («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи.
Отже, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про вихід судами за межі позовних вимог та неправильне застосування норм ЦК України.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору, а вказане не може бути правовою підставою
для скасування законних і обґрунтованих судових рішень.
У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно
та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400
ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Верховний Суд також ураховує, що ОСОБА_1 не оскаржила судові рішення судів попередніх інстанцій в касаційному порядку.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність
та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові
рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.
Щодо клопотання про закриття касаційного провадження
У відзиві на касаційну скаргу прокурор вказував на наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі, так як, на його думку, заявником касаційної скарги не конкретизовано підстави касаційного оскарження судових рішень,
а практика Верховного Суду зі спірного питання стала та сформована.
Прокурор посилався на статтю 396 ЦПК України, у тому числі на пункт 4
частини першої вказаної норми права.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені в частині другій
статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Підстави для закриття касаційного провадження визначені статтею 396
ЦПК України.
Вивчивши зміст клопотання про закриття провадження у справі, колегія суддів уважає, що підстави для закриття касаційного провадження, передбачені статтею 396 ЦПК України, відсутні.
Касаційна скарга ОСОБА_2 була подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, містила підстави касаційного оскарження. Тому Верховний Суд дійшов висновку про відкриття касаційного провадження та необхідність надання відповідної правової оцінки доводам касаційної скарги під час касаційного перегляду справи, що й було зроблено у цій постанові.
Ураховуючи наведене, у задоволенні вказаного клопотання про закриття касаційного провадження у цій справі слід відмовити.
Керуючись статтями 396 400 401 402 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання прокурора Офісу Генерального прокурора про закриття касаційного провадження відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2023 року у незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 27 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць