№ 757/3597/22-ц - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2024 року

м. Київ

справа № 757/3597/22

провадження № 61-18496св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - держава Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення дій чи бездіяльності органів державної влади,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 лютого 2023 року у складі судді Батрин О. В.та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Писаної Т. О., Таргоній Д. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь майнову шкоду в розмірі 100 000,00 грн та моральну шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн, завдану в результаті ухвалення незаконних судових рішень у справі № 2-1214/11 (№ 1321/1713/2012).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 28 вересня 2011 року Сокальський районний суд Львівської області постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за його позовом до держави Україна в особі Державного казначейства України про відшкодування моральної шкоди, яку ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 15 грудня 2011 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 вересня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 15 грудня 2011 року скасовано, а справу передано до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 22 травня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 04 серпня 2014 року, провадження у справі за його позовом до держави України в особі Державного казначейства України про відшкодування моральної шкоди закрито. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2014 року йому відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на вказані судові рішення.

У подальшому ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 05 грудня 2016 року його заяву про перегляд ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 22 травня 2014 року за нововиявленнями обставинами залишено без задоволення. Також ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 24 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 26 березня 2018 року, його повторну заяву про перегляд судового рішення про закриття провадження у справі за нововиявленнями обставинами залишено без задоволення. Зазначені судові рішення були залишені без змін постановою Верховного Суду від 27 червня 2019 року.

Вважає, що протиправні дії суддів Сокальського районного суду Львівської області, Апеляційного суду Львівської області та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом постановлення незаконних судових рішень у справі № 2-1214/11 (№ 1321/1713/2012) порушили його право на доступ до правосуддя та конституційні права, гарантовані статтями 8 40 55 56 Конституції України, у зв`язку з чим на підставі статей 16 22 1166 1167 1176 ЦК України він змушений звернутися до суду з позовом про відшкодування за рахунок держави завданої йому матеріальної та моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Печерський районний суд міста Києва рішенням від 02 лютого 2023 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ухвалення судових рішень у справі № 2-1214/11 (№ 1321/1713/2012) не є належною підставою для покладання на державу обов`язку відшкодувати майнову та моральну шкоду. Позивач не надав доказів на підтвердження того, що внаслідок постановлення судами судових рішень було порушено його немайнові права, зокрема, відбулось приниження честі та гідності, ділової репутації, як він про це вказував. Розмір заявленої до відшкодування моральної шкоди позивач також не довів.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Київський апеляційний суд постановою від 08 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 лютого 2023 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У грудні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Як на підставу касаційного оскарження посилався на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 8 22 40 55 56 62 129 129-1 Конституції України, статей 22 23 1166 1167 1176 ЦК України, статей 10 12 78 81 82 263 ЦПК України у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, що призвело до неправильного вирішення справи. На думку заявника, вирішуючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми статей 8 22 40 55 56 124 Конституції України, статей 16 23 1166 1167 1176 ЦК України і не звернули уваги на статтю 56 Конституції України, якою передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконним рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У касаційній скарзі заявник просив унести до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України з підстав того, чи має позивач право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб органів державної влади (судами), чи може це право бути обмежене, у яких випадках, на підставі яких норм Конституції України. Крім того, просив вирішити питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

У січні 2024 року Міністерство юстиції Україниподало відзив на касаційну скаргу, у якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними й обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

17 січня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що 28 вересня 2011 року Сокальський районний суд Львівської області постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Державного казначейства України про відшкодування моральної шкоди, яку ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 15 грудня 2011 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 вересня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 15 грудня 2011 року скасовано, а справу передано до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 11 червня 2012 року відкрито провадження у справі № 2-1214/11 (№ 1321/1713/2012).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2014 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 22 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 серпня 2014 року.

Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 05 грудня 2016 року заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 22 травня 2014 року за нововиявленнями обставинами залишено без задоволення.

Крім того, ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 24 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 26 березня 2018 року, повторну заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення про закриття провадження у вказаній справі за нововиявленнями обставинами залишено без задоволення.

Зазначені судові рішення були залишені без змін постановою Верховного Суду від 27 червня 2019 року.

Звертаючись з позовом про відшкодування шкоди, ОСОБА_1 зазначав, що, постановляючи вказані судові рішення, суди порушили норми Конституції України ЦК України та ЦПК України, що спричинило порушення його прав, завдало майнових збитків і моральних страждань.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Суди діють самостійно і є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.

Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 614-399цс18) вказувала на те, що такий підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.

Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунені лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

У частині першій статті 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з частиною першою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Під моральною шкодою належить розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушення права власності, прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Частинами шостою, сьомою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Застосування частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов`язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акта органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 757/25713/16-ц (провадження № 61-18012св18), від 10 січня 2018 року у справі № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091св17) та від 03 лютого 2021 року у справі № 454/192/17 (провадження № 61-14315св19).

Крім того, на підставі статті 56 Конституції України, на яку посилається позивач, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» також передбачено, що для відшкодування державою шкоди, завданої судом, необхідно, щоб рішення, дії або бездіяльність суду були незаконними.

Суди встановили, що рішення, дії, або бездіяльність суду і суддів Личаківського районного суду міста Львова, Апеляційного суду Львівської області, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ при розгляді справи визнані незаконними не були.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, вказував на те, що позивач не надав доказів неправомірності дій суддів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, не довів наявність причинно-наслідкового зв`язку між діями чи бездіяльністю суддів та наслідками, а також не зазначив, в чому саме полягає заподіяна шкода, і не обґрунтував розмір такого відшкодування. Не надав позивач і доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття судами судових рішень у справі № 2-1214/11 (№ 1321/1713/2012) було порушено його немайнові права, зокрема відбулось приниження честі та гідності, ділової репутації, порушення нормальних ділових та життєвих зв`язків.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди таких висновків дійшли на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Твердження позивача про доведеність факту порушення його прав та/або охоронюваних законом інтересів суди попередніх інстанцій належним чином оцінили.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.

Щодо клопотань про внесення до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України та конституційності постанови Пленуму Верховного Суду України

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду.

У зв`язку з неоднозначним, на думку скаржника, застосуванням судами у цій справі статей 8 40 55 56 124 Конституції України заявник, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150 Конституції України, статтями 17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішенням Європейського суду з прав людини від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», просив Верховний Суд звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а саме: чи має право ОСОБА_1 на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб органів державної влади (судами, суддями), і чи може це право бути обмежене, у яких випадках, на підставі яких норм Конституції України.

Тобто заявлене клопотання за змістом не стосується тлумачення статті 56 Конституції України та роз`яснення змісту і мети правових норм, які є загальнообов`язковими для всіх суб`єктів їх застосування і реалізації, а спрямоване на встановлення факту порушення суб`єктивного права ОСОБА_1 на відшкодування за рахунок держави шкоди та захист цього права, тобто вирішення спору по суті.

Аналіз статті 56 Конституції України та статей 1173 1174 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стаття 56 Конституції України є загальною нормою, якою встановлено право особи на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Водночас норми глави 82 «Відшкодування шкоди» ЦК України є спеціальними та визначають у передбачених цією главою випадках підстави й порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Верховний Суд не встановив підстав, визначених частиною шостою статті 10 ЦПК України, для внесення до Конституційного Суду України подання як щодо неконституційності спеціальних положень ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та визначають порядок відшкодування, зокрема моральної шкоди, так і щодо тлумачення статті 56 Конституції України.

З огляду на викладене немає підстав для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 56 Конституції України, відповідне клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Немає підстав і для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», оскільки Законом України «Про Конституційний Суд України» визначено, що конституційне подання може бути подано щодо визнання акта (його окремих положень) неконституційним; офіційного тлумачення Конституції України.

Актами, які можуть бути предметом розгляду щодо відповідності Конституції України, є: закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Постанови Пленуму Верховного Суду України до цього переліку не включені, а тому не є тими актами, щодо яких можливо звернутися з конституційним поданням.

Керуючись статтями 400, 401, 403, 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов