Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 757/43306/16-ц

провадження № 61-28892св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Стрільчука В. А., суддів:Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О. Ступак О. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Кабінету Міністрів України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року у складі судді Литвинової І. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У вересні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої у результаті проведення антитерористичної операції.

Свої вимоги позивачі мотивували тим, що вони проживали у власному будинку у селі Водяне, яке розташоване на лінії зіткнення із територіями, де проводиться антитерористична операція. Внаслідок бойових обстрілів та влучення снарядів їхній будинок був пошкоджений, майно, що знаходилося у будинку, - втрачено. Зазначені обставини підтверджуються актом обстеження нерухомого майна, пошкодженого внаслідок проведення антитерористичної операції від 06 липня 2016 року № 34, довідкою Виконавчого комітету Пісківської сільської ради від 09 вересня 2015 року № ДЗЖ-181, звітом про незалежну оцінку збитків, завданих у результаті руйнування під час проведення антитерористичної операції майна, що належить ОСОБА_1 та розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, меблів, які розташовані у житловому будинку, станом на 15 серпня 2016 року, виконаним суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_3 (далі - Звіт від 15 серпня 2016 року), фотографіями будинку до та після руйнування. Із цього приводу вони зверталися із заявою про вчинення кримінального правопорушення за місцем свого проживання, після чого кримінальне провадження передане за підслідністю для здійснення досудового розслідування.

Розмір майнової шкоди, завданої руйнуванням їхнього будинку та речей, які у ньому знаходилися, згідно із Звітом від 15 серпня 2016 року складає 6 705 962,61 грн.

Також їм заподіяно моральну шкоду, оскільки через проведення антитерористичної операції вони залишилися без житла, були вимушені змінити спосіб життя, місце проживання, разом із сім`єю змушені переїхати в інше місто. Розмір відшкодування моральної шкоди вони оцінили у сумі 50 000,00 грн.

Позивачі зазначали, що винним за заподіяння їм майнової та моральної шкоди є держава Україна.

Посилаючись на положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 86 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗУ), позивачі просили суд стягнути із відповідача 6 705 962,61 грн на відшкодування майнової шкоди та 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто із держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 6 705 962,61 грн на відшкодування майнової шкоди, заподіяної терористичним актом. Стягнуто із держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Стягнуто із держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що житловий будинок позивачів із господарськими спорудами і будівлями, а також майном, що знаходилося у будинку, був розташований у районі зіткнення розташування українських військових із терористами та пошкоджений у період проведення антитерористичної операції, у зв`язку із чим є не придатним для подальшої експлуатації. Відповідно до чинного законодавства обов`язок із відшкодування шкоди, завданої особам терористичним актом, покладено на державу за рахунок коштів Державного бюджету України.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Головного управління Національної гвардії України, Кабінету Міністрів України відхилено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у позивачів виникло право на відшкодування шкоди, завданої внаслідок проведення антитерористичної операції, а у держави виник обов`язок відшкодувати таку шкоду, розмір відшкодування якої доведений позивачами належними та допустимими доказами.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2017 року Міністерство оборони України подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга Міністерства оборони України мотивована тим, що судами не було залучено до справи як відповідачів Службу безпеки України, Національну поліцію України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері цивільного захисту, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері захисту державного кордону, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, Управління державної охорони України, а також органи військово-цивільних адміністрацій. Розмір відшкодування майнової шкоди є необґрунтований, оскільки не було проведено рецензування Звіту від 15 серпня 2016 року, що є порушенням вимог статті 13 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». До повноважень Міністерства оборони України не належать питання відшкодування шкоди, завданої терористичним актом. Стягуючи на користь позивачів кошти на відшкодування моральної шкоди, суди не вказали, у чому полягає порушення прав позивачів, яке вчинило саме Міністерство оборони України.

У липні 2017 року Антитерористичний центр при Службі безпеки України подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга Антитерористичного центру при Службі безпеки України мотивована тим, що терористичний акт є злочинним діянням, яке передбачене статтею 258 Кримінального кодексу України, наявність якого підтверджується лише обвинувальним вироком суду у кримінальній справі, а тому обов`язковою умовою застосування положень статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 1177 Цивільного кодексу України є наявність обвинувального вироку суду, який набрав чинності. Суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», оскільки підстави та порядок відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, повинні визначатися спеціальним законодавчим актом, який на момент розгляду справи відсутній. Антитерористичний центр при Службі безпеки України є неналежним відповідачем у справі. Законом України «Про держаний бюджет на 2017 рік» не передбачено бюджетних асигнувань на виплату грошової компенсації за шкоду, заподіяну терористичним актом. Позивачами не доведено заподіяння їм моральної шкоди саме діями відповідачів.

У липні 2017 року Кабінет Міністрів України подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що судами не встановлено належних відповідачів у справі, не з`ясовано, ким саме завдано шкоду позивачам, не доведено вини Кабінету Міністрів України у заподіяні шкоди позивачам, не встановлено причино-наслідкового зв`язку між завданою шкодою та діями відповідачів. Крім цього, судами не встановлено, чи зверталися позивачі до органів місцевого самоврядування та військо-цивільних адміністрацій щодо відшкодування їх майнової допомоги.

У липні 2017 року Міністерство внутрішніх справ України подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга Міністерства внутрішніх справ України мотивована тим, що висновок судів про те, що пошкодження будинку позивачів відбулося внаслідок терористичного акту ґрунтуються на припущеннях, оскільки досудове розслідування не закінчено, винних осіб не встановлено. На час розгляду справи у судах відсутній спеціальний закон, який б передбачав підстави та порядок відшкодування шкоди, завданої терористичним актом. Аналіз положень Кодексу цивільного захисту України свідчить про те, що його норми регулюють адміністративно-управлінські відносини під час виникнення надзвичайних ситуацій, до яких проведення антитерористичної операції не належить. Суди дійшли передчасного висновку про обов`язок держави відшкодувати позивачам завдану шкоду саме у грошовій формі та саме у такому розмірі. Належними відповідачами у справі є Ясинуватська районна військово-цивільна адміністрація Донецької області та Донецька обласна військово-цивільна адміністрація. Суди не встановили, чи зверталися позивачі до військово-цивільних адміністрацій, чи були рішення про відмову у наданні їм соціальної допомоги. У матеріалах справи відсутні докази того, що позивачі добровільно передали військово-цивільній адміністрації пошкоджений житловий будинок. Судами не враховано, що вартість пошкодженого майна, визначена Звітом від 15 серпня 2016 року, значно перебільшує початкову вартість будинку, оцінювачем при визначенні розмірів завданих збитків не враховано фізичного зносу будинку. Судами порушено правила підсудності, оскільки позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцем знаходження майна або основної його частини. Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив Міністерству внутрішніх справ України у задоволенні клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи.

У серпні 2017 року від представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надійшли заперечення на касаційні скарги Міністерства оборони України та Антитерористичного центру при Службі безпеки України, у яких заявник просить відхилити указані касаційні скарги, посилаючись на те, що касаційні скарги є необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню. Зазначає, що встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, не є обов`язковою умовою для відшкодування шкоди державною на підставі частини першої статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Посилання відповідачів на невстановлення їхньої вини у заподіянні шкоди позивачам є безпідставними, оскільки для відшкодування державою шкоди, завданої терористичним актом, не вимагається наявність вини. Відшкодування громадянам шкоди, завданої терористичним актом, має здійснюватися із Державного бюджету України незалежно від наявності чи відсутності спеціального закону, який би передбачав механізм здійснення такого відшкодування.

У жовтні 2017 року від представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надійшли заперечення на касаційні скарги Міністерства внутрішніх справ України та Кабінету Міністрів України, у яких заявник просить відхилити указані касаційні скарги, посилаючись на те, що касаційні скарги є необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню. Зазначає, що позивачі стали жертвами терористичного акту, шкода, завдана яким, повинна відшкодовуватися за рахунок коштів Державного бюджету України. Спеціальним актом, який регулює оспорювані правовідносини, є Закон України «Про боротьбу з тероризмом», який не передбачає передання у власність житлових будинків. Звіт від 15 серпня 2016 року є належним доказом у справі і складений відповідно до вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Міністерства оборони України та Антитерористичного центру при Службі безпеки України, витребувано цивільну справу та надано строк на подання заперечень на касаційні скарги.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України та Міністерства внутрішніх справ України, надано строк на подання заперечень на касаційні скарги.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року касаційне провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 265/6582/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року касаційне провадження у справі відновлено.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги Кабінету Міністрів України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України підлягають частковому задоволенню із таких підстав.

Встановлені судами обставини

Позивачі перебувають у шлюбі, зареєстрованому 20 березня 2010 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Куйбишевського районного управління юстиції у м. Донецьку Донецької області, про що за актовим записом № 68 видано свідоцтво про шлюб від 20 березня 2010 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 29 грудня 2010 року, ОСОБА_1 , перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_2 , придбав житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 29 грудня 2010 року - земельну ділянку площею 0,2000 га, кадастровий номер 1425586500:02:000:0006, на якій знаходиться придбаний будинок з господарськими будівлями і спорудами, що також підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 13 березня 2014 «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» розпочато антитерористичну операцію.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року № 1275 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» село Водяне Ясинуватського району Донецької області належить до населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція.

Внаслідок безпосереднього розташування населеного пункту - села Водяне Ясинуватського району Донецької області на лінії бойового зіткнення українських військових з бойовиками терористичної організації, здійсненням обстрілів, запусками снарядів та бойовими вильотами військової авіації, позивачі були вимушені із метою збереження власної безпеки та життя виїхати із місця свого постійного проживання.

31 жовтня 2015 року ОСОБА_1 подав заяву про кримінальне правопорушення за місцем свого тимчасового проживання до Васильківського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Київській області про те, що у період часу із вересня по листопад 2015 року у зоні проведення антитерористичної операції, а саме за адресою: АДРЕСА_1 , пошкоджено його будинок, чим завдано йому майнового збитку. Вказану заяву прийнято і зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за № 12015110140001715 та кримінальне провадження передано за підслідністю до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Донецькій області.

06 липня 2016 року Тимчасовою комісією з обстеження пошкоджених (зруйнованих) об`єктів житлово-комунального господарства, соціальної інфраструктури Ясинуватського району, затвердженою розпорядженням голови районної державної адміністрації від 30 червня 2016 року за № 135, проведено обстеження поточного стану нерухомого майна - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , про що складено акт обстеження нерухомого майна, пошкодженого внаслідок проведення антитерористичної операції, від 06 липня 2016 року № 34 .

Відповідно до вказаного вище акта встановлено, що покрівля житлового будинку зруйнована на 100 %, несучі стіни пошкоджені на 25 %, віконні та двірні прорізи - на 80 %, господарські будівлі - 50 %, паркан - 100 %. Внаслідок прямого влучення снаряду покрівля житлового будинку повністю зруйнована, зруйновано три плити перекриття (обрушені), зруйнована зовнішня стіна бокового фасаду, пошкоджено 15 вікон, троє вхідних дверей, відсутні двоє зовнішніх та всі міжкімнатні двері, пошкоджено 25 % внутрішнього оздоблення будинку, майно, яке знаходилося у будівлі на момент її пошкодження, повністю знищено. Житловий будинок знищений на 50 %, може бути придатний для подальшого проживання після відбудови.

Згідно з довідкою від 09 вересня 2015 року № ДЗЖ-181, виданою Виконавчим комітетом Пісківської сільської ради, внаслідок того, що фактично із 18 липня 2014 року на території села Піски Ясинуватського району Донецької області велися активні бойові дії, інфраструктура селища зруйнована повністю - електропостачання, газопостачання, водопровід, каналізація, дороги, транспортні магістралі, дротяний зв`язок. Внаслідок розривів величезної кількості артилерійських мін і снарядів, земля, і відповідно колодязі та свердловини виявилися забруднені. Так як селище обстрілювалося протягом року майже цілодобово снарядами зі старих складів Російської Федерації, на поверхні землі і під землею є безліч мін і снарядів, які не розірвалися, крім того, околиці селища заміновані. Відновити будівлі і селище в цілому неможливо.

Відповідно до звіту про незалежну оцінку збитків, завданих у результаті руйнування під час проведення антитерористичної операції майну, що належить ОСОБА_1 , а саме житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами, та меблям, які розташовані у житловому будинку, станом на 15 серпня 2016 року, проведеному суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_3 , загальна ринкова вартість збитків становить 6 705 962,61 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вимог про відшкодування майнової шкоди

Відповідно до статті 1 ЦПК України 2004 року (чинного на момент розгляду справи судами) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 4 ЦПК України 2004 року, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Приписами статті 8 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Аналогічні норми закріпленні у статтях 2 5 10 ЦПК України.

Частиною другою статті 5 ЦПК України передбачено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Згідно з пунктами 3, 5 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року (чинного на час подання позову) позовна заява повинна містити зміст позовних вимог та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом потрібно керуватися при вирішенні спору.

З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 вбачається, що позивачі звернулися до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що вони не отримали від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту їхнього майна, на яке вони, на їхню думку, мають право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також позивачі зазначали, що право на судовий захист їм гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 КЦЗУ.

Щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»

Відповідно до статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Так само відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

Зміст наведеної статті дає підстави для висновку, що у цій статті визначено лише джерело відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом - коши державного бюджету, проте стаття не містить ні підстав, ні порядку (механізму) такого відшкодування.

Тобто до сьогодні в Україні не прийнято спеціального закону, норми якого закріплювали б механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом.

Відповідно до п. 22 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. Зазначене положення унеможливлює застосування аналогії закону до будь-яких відносин, пов`язаних з відшкодуванням шкоди. Таким чином, у системі права України немає правових норм прямої дії, які б закріплювали механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом. Норми статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» у такого роду правових ситуаціях не можуть бути застосовані у зв`язку з відсутністю згаданого в тексті цієї статті спеціального закону.

Щодо застосування статті 86 Кодексу цивільного захисту України

Відповідно до статті 85 КЦЗУ відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. В свою чергу, стаття 86 КЦЗУ має вузьку сферу застосування і спрямована на забезпечення житлом внаслідок надзвичайних ситуацій, тобто регламентує лише окремі аспекти відносин щодо забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій. Отже дія норм КЦЗУ поширюється винятково на прямо зазначені в ньому суспільні відносини щодо захисту від надзвичайних ситуацій, спричинених терористичними актами. Однак про правове регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, у КЦЗУ не йдеться. Таким чином, норми КЦЗУ не можуть бути застосовані до ситуацій, у яких майнову шкоду було спричинено терористичним актом. Вважати можливим застосування цієї статті аналогією для відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом немає підстав з мотивів, наведених вище.

Застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК України 2004 року) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Верховний Суд вважає помилковим. Відповідно суди неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні спору.

Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з обов`язком держави щодо забезпечення права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Щодо виконання державної своїх обов`язків по забезпеченню прав людини, гарантованих Конвенцією

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивачі обґрунтували розмір завданої їм шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначили, що держава винна у пошкодженні його майна.

Як зазначалось вище, частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.

Вищевикладене дає підстави для висновку, що право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивачів такого очікування і застосована судами стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачам на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Разом з тим позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивачі, зокрема, зазначали, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважали, що мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту житлового будинку у розмірі реальної його вартості.

Також позивачі посилалися на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житлового будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту житловий будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту житлового будинку.

Зазначені доводи Верховний Суд вважає такими, що доведені та є обґрунтованими.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому ОСОБА_1 був залучений потерпілим через пошкодження його житлового будинку, тривало. Тобто, у судів першої й апеляційної інстанцій не було відомостей про те, що держава провела чи проводила належне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачам (позитивний процесуальний обов`язок держави).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , як власники зруйнованого будинку мають право на стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн за відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житлового будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту житловий будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту житлового будинку.

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди

Згідно з статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездіяльності) її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 57 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Для наявності підстав для зобов`язання відшкодувати моральну шкоду необхідно наявність незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинного зв`язку між його діями та шкодою, а тому позивачі у цій справі повинні довести належними та допустимими доказами завдання їм шкоди, і що дії або бездіяльність відповідачів є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статті 1167 ЦК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Ураховуючи викладене, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не можуть вважатися законним та підлягаю скасуванню, оскільки суди не врахували, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, Верховний Суд, встановивши, що суди неправильно застосували норми матеріального права, дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житлового будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту житловий будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту житлового будинку.

Крім того, Верховний Суд не може погодитися й з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення вимог щодо відшкодування моральної шкоди, оскільки позивачами у цій справі не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження їхнього майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду.

Враховуючи наведене, рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення вимог про відшкодування майнової шкоди та в частині часткового задоволення вимог щодо відшкодування моральної шкоди підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги Міністерства оборони України про те, що до повноважень вказаного органу не належить питання відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, та такий орган є неналежним відповідачем у справі, оскільки Міністерство оборони України є суб`єктом, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції (стаття 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). Також помилковими є аналогічні доводи касаційної скарги Антитерористичного центру при Службі безпеки України, оскільки до повноважень вказаного органу належать організації і проведення антитерористичних операцій та координації діяльності суб`єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій(стаття 7 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). Враховуючи особливості процесуального представництва держави Україна як сторони справи та характер спірних правовідносин, Верховний Суд дійшов висновку, що позивачі правильно визначили Міністерство оборони України та Антитерористичний центр при Службі безпеки України як відповідачами. При цьому стягнення компенсації позивачам за цим рішенням здійснюється із Державного бюджету України, а не з рахунків вказаних органів.

Посилання заявників у касаційних скаргах на те, що терористичний акт є злочинним діянням, наявність якого підтверджується лише обвинувальним вироком суду у кримінальній справі, висновок про те, що пошкодження будинку позивачів відбулося внаслідок терористичного акту ґрунтуються на припущеннях, оскільки досудове розслідування не закінчено, винних осіб не встановлено, є безпідставними з огляду на те, що факт пошкодження (зруйнування) житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей у період проведення антитерористичної операції є загальновідомим фактом, а тому в силу приписів частини другої статті 61 ЦПК України 2004 року (частина третя статті 82 ЦПК України) не потребує доказуванню. Факт пошкодження будинку позивачів внаслідок проведення антитерористичної операції підтверджується наявними у матеріалах справи документами, зокрема актом обстеження нерухомого майна від 06 липня 2016 року № 34, що складений Тимчасовою комісією з обстеження пошкоджених (зруйнованих) об`єктів житлово-комунального господарства, соціальної інфраструктури Ясинуватського району.

Доводи касаційний скарг про те, що судами не встановлено, чи зверталися позивачі до військово-цивільних адміністрацій чи органів місцевого самоврядування з метою отримання майнової чи соціальної допомоги, не мають значення для правильного вирішення спору, оскільки вчинення таких дій передбачено статтею 86 Кодексу цивільного захисту України, положення якої незастосовні до спірних правовідносин.

Посилання Міністерства внутрішніх справ України у касаційній скарзі на порушення судами правил територіальної підсудності, а саме на те, що позов виник з приводу нерухомого майна та відповідно до частини першої статті 114 ЦПК України 2004 року (виключна підсудність) розгляд цієї справи належить до територіальної підсудності Дружківського міського суду Донецької області, є безпідставними, оскільки позивачами пред`явлені вимоги щодо відшкодування шкоди, тобто спір між сторонами не виник з приводу нерухомого майна, а тому положення частини першої статті 114 ЦПК України (аналогічна норма міститься в частині першій статті 30 ЦПК України) не підлягають до застосуванню.

Інші доводи касаційних скарг зводяться до неправильного тлумачення заявниками норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Щодо клопотання про передачу справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У січні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у якій заявник просила суд передати справу № 757/43306/16-ц (провадження № 61-28892св18) на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиною правозастосовної практики.

Клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині п`ятій статті 403 цього Кодексу.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Заявником у касаційній скарзі не надано належного обґрунтування у чому саме полягає виключна правова проблема у цій справі.

При цьому судом взято до уваги, що у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) Великою Палатою Верховного Суду зроблений правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Зважаючи на наведене, суд касаційної інстанції не встановив достатніх та обґрунтованих підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити представнику ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_4 у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року та ухвалуАпеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої у результаті проведення антитерористичної операції, задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в рівних частках грошову компенсацію у загальному розмірі 100 000,00 грн.

У задоволенні вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України про стягнення 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний О. В. Ступак