ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2024 року

м. Київ

справа № 757/45618/20-ц

провадження № 61-4260св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Печерська районна в м. Києві державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Білич І. М., Коцюрби О. П., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Печерська районна в м. Києві державна адміністрація, про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та примусове виселення.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . У 2008 році позивач надав відповідачам згоду на тимчасове проживання в ній, при цьому домовився, що вони (відповідачі) за першою вимогою добровільно виселяться з його квартири.

На початку 2017 року ОСОБА_1 висунув відповідачам усну вимогу про звільнення квартири, аргументуючи це тим, що в них є власне житло - квартира у м. Тернополі, проте відповідачі добровільно не виселились. Вказував, що відповідачам відомо про те, що ОСОБА_1 почав проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу з іншою жінкою, а це унеможливлювало проживання

в одній квартирі з відповідачами. 23 вересня 2020 року позивач засобами поштового зв`язку на адресу відповідачів направив письмову вимогу про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення у строк до

07 жовтня 2020 року та зняття з реєстраційного обліку, яку відповідачі отримали, проте залишили без виконання.

ОСОБА_1 просив усунути перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом припинення права користування цією квартирою відповідачами і примусового їх виселення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 червня 2021 року позовні вимоги задоволено.

Припинено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 право користування квартирою АДРЕСА_1 , яка на праві приватної власності належить ОСОБА_1 .

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 , яка на праві приватної власності належить ОСОБА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що на момент вселення в спірне житло між позивачем та відповідачем в усному порядку досягнено угоди про порядок користування квартирою АДРЕСА_1 . А саме: проживання є тимчасовим, до моменту заявлення позивачем вимоги про виселення, що кореспондується із статями 150 156 ЖК України. Також суд взяв до уваги той факт, що оскільки ОСОБА_2 на момент вселення у спірне житло на праві власності належала квартира АДРЕСА_2 , яку вона відчужила 14 жовтня 2017 року, то відповідно задовольняючи вимогу позивача про виселення із спірного житла, у неї та дітей було інше житло, куди вони могли переїхати, не обмежуючи при цьому право позивача щодо вільного розпорядження та користування власним житлом. Тому суд вважав, що

є підстави для виселення та припинення права користування спірною квартирою згідно із статтею 406 ЦК України, виходячи з правових позицій Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц, від

16 жовтня 2019 року у справі № 243/9627/16-ц та інших.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 -

ОСОБА_6 задоволено.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 червня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою самі по собі не спричиняють втрату права користування житловим приміщенням. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону (частини перша, друга статті 405 ЦК України). Колегія суддів вважала, що позивач під час розгляду справи не надав доказів на підтвердження того, що при вселенні між сторонами було встановлено сервітут щодо користування спірною квартирою та строки проживання в ній відповідачів як членів сім`ї власника. Висновок суду першої інстанції в цій частині ґрунтується лише на припущеннях. Починаючи з 29 січня 2013 року відповідачі зареєстровані у спірній квартирі постійно, фактично проживають у ній та несуть витрати з її утримання, що спростовує аргументи позивача про тимчасове проживання відповідачів у квартирі. Позивач як власник квартири протягом трьох останніх років у спірній квартирі не проживає, перебуває за кордоном, доказів на підтвердження витрат з утримання власності не надав. Неповнолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , заселявся до спірної квартири 29 січня 2013 року як член сім`ї власника. Печерська районна в м. Києві державна адміністрація визнала за недоцільне усунути перешкоди в користуванні квартирою шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, посилаючись на проживання у спірній квартирі неповнолітньої дитини з матір`ю.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

22 березня 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 червня 2021 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок апеляційного суду щодо відсутності підстав для застосування статті 406 ЦК України у зв?язку

з відсутністю письмової угоди (сервітуту) про тимчасове вселення відповідачів

у спірну квартиру є помилковим та суперечить статті 403 ЦК України. ОСОБА_2 є колишньою дружиною позивача, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 є їх спільними дітьми, які були вселені у спірну квартиру за домовленістю. Сторони не

є членами сім?ї позивача, спільного господарства не ведуть.

Обґрунтовуючи неправильність застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник,

в аспекті підстав та випадків касаційного оскарження, посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від

14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, від 16 жовтня 2019 року у справі

№ 243/9627/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16- ц, від 16 грудня 2020 року у справі

№ 182/7347/18, від 26 вересня 2019 року у справі № 320/1384/17, від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17.

Доводи інших учасників справи

03 травня 2023 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 і ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив, у якому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 16 серпня

2022 року - без змін.

Відзив мотивований тим, що оскаржувана постанова ухвалена відповідно до норм матеріального та процесуального права, з урахуванням висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 березня 2023 року касаційну скаргу передано судді-доповідачу

Русинчуку М. М .

Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2023 року ОСОБА_1 поновлено строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від

16 серпня 2022 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Печерського районного суду м. Києва.

24 травня 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно з протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 квітня 2024 року касаційну скаргу і матеріали справи передано судді-доповідачу Коротуну В. М.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_8 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано 01 березня 1995 року відділом ЗАГСу Тернопільського міськвиконкому.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дітьми ОСОБА_8 .

ОСОБА_8 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15 квітня 2008 року.

26 лютого 2015 року ОСОБА_8 змінив ім?я на ОСОБА_1 .

Згідно з витягом з реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні АДРЕСА_1 у вказаній квартирі зареєстровані з 29 січня 2013 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

Згідно з висновком Печерської районної в м. Києві державної адміністрації як органу опіки та піклування від 21 травня 2021 року № 105/01-842/В-140 вона не погоджує усунення перешкод у користуванні вказаною квартирою шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та примусове їх виселення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного

і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі

№ 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16) та в постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від

09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним

і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності

у будь-який час.

Водночас у статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються

всупереч призначенню цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи

з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження

№ 14-64цс20).

Отже, при вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України внормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до частини четвертої статті 3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання

і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.

За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні

з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом

з ним і ведуть з ним спільне господарство.

На підставі статей 383 391 ЦК України та статей 150, 156 в поєднанні зі статтею 64 ЖК України можна дійти висновку, що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб,

в тому числі тих, які не є і не були членами його сім`ї.

Згідно з правовим висновком, який міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження

№ 14-64цс20), сам по собі факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє колишнього члена сім`ї власника житла права користування займаним приміщенням.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки відповідачка, яка

є колишньою дружиною ОСОБА_1 , разом з їх спільними дітьми вселились до спірного житла зі згоди власника житла, іншого житла вони не мають, оскільки належна на праві власності ОСОБА_2 квартира

АДРЕСА_2 продана 14 жовтня 2017 року, а тому немає правових підстав для визнання осіб такими, що втратили право користуватися спірним житлом, та, відповідно, немає підстав для задоволення позовних вимог про примусове їх виселення із спірної квартири.

Висновки суду апеляційної інстанції, зроблені в оскаржуваному судовому рішенні, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, наведених заявником у касаційні скарзі.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника із висновком суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи та до необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє

в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови Київського апеляційного суду від 16 серпня

2022 року - без змін, оскільки підстав для її скасування немає.

З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат, понесених заявником, відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

Є. В. Коротенко

М. Є. Червинська