Постанова

Іменем України

12 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 757/51328/18-ц

провадження № 61-15517св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Одинадцята київська державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року у складі судді Матійчук Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сушко Л. П., Мельник Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Одинадцята київська державна нотаріальна контора, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини та скасування свідоцтва про право на спадщину.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син ОСОБА_4 . Вона як спадкоємець першої черги не могла скористатися своїм правом на прийняття спадщини через тривалу хворобу, що підтверджується випискою з медичної картки та записами, що наводяться у медичній картці. Про її тривалу хворобу та немічний стан відповідач була обізнана, проте не сповістила її про свої наміри оформити весь обсяг спадщини виключно на себе, не сповістила державного нотаріуса про наявність інших спадкоємців, внаслідок чого грубо порушила її права, оскільки зі смертю сина вона втратила фінансову підтримку. З листа відповідача від 17 серпня 2018 року, адресованого її другому сину - ОСОБА_5 , їй стало відомо, що спадок: 3/10 частини нежитлових приміщень із АДРЕСА_1 , які належали померлому ОСОБА_5 на підставі договору дарування нежилих приміщень, укладеного в м. Києві, 17 червня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , відповідач оформила лише на себе. Вважає, що вказане спадкове майно набуто померлим ОСОБА_5 на підставі договору дарування, а отже, було особистою власністю спадкодавця, і підлягає спадкуванню всіма спадкоємцями на рівних умовах.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила визначити їй додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини та скасувати свідоцтво про право на спадщину під номером НОМЕР_1 .

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач протягом встановленого шестимісячного строку не зверталась із заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_5 , лише у жовтні 2018 року подала позов про визначення їй додаткового строку достатнього для подання заяви про прийняття спадщини. Із медичної картки позивача вбачається, що остання має низку хронічних захворювань, притаманних її віку. Крім того, у період з ІНФОРМАЦІЯ_1 по ІНФОРМАЦІЯ_2, позивач зверталась за медичною допомогою лише в червні, на стаціонарному лікуванні за цей час не перебувала, отже, відсутні обставини, які б перешкоджали останній подати заяву про прийняття спадщини у встановлений законом шестимісячний строк.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач не надала належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність об`єктивних, непереборних, істотних труднощів для подання заяви у межах, передбаченого законодавством, шестимісячного строку про прийняття спадщини, оскільки позивач є матір`ю спадкодавця ОСОБА_5 , позивачу було відомо, що її син помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , проте позивач не зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини і у жовтні 2018 року звернулась до суду з цим позовом.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 рокута постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17 (провадження № 61-41480св18), від 28 жовтня 2019 року у справі № 761/42165/17-ц (провадження № 61-49121св18), а також постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17.

У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що при ухваленні рішень судами враховано, що пропущений позивачем строк для прийняття спадщини складає 9 років. У справах, які наводить ОСОБА_1 як приклади неоднакового застосування судами норм матеріального права, встановлені інші обставини, а тому висновки у вказаних постановах не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подала клопотання про стягнення судових витрат на правничу допомогу, у якому просила стягнути з ОСОБА_1 3 000,00 грн витрат на правову допомогу.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

17 червня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , який є сином ОСОБА_1 та чоловіком ОСОБА_2

13 жовтня 2009 року заведена спадкова справа № 1461/2009 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 на підставі особисто поданих заяв дружини померлого - ОСОБА_2 про прийняття спадщини та дочки ОСОБА_9 про відмову від спадщини на користь ОСОБА_2 .

Протягом шестимісячного терміну до нотаріальної контори інші спадкоємці не зверталися.

18 грудня 2009 року Одинадцятою київською державною нотаріальною конторою на підставі поданої заяви на видачу свідоцтва про право на спадщину за законом та доданих документів, видано свідоцтво про право на спадщину за законом на все спадкове майно, зокрема і на спірні 3/10 частини нежитлових приміщень АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_5 , на ім`я дружини померлого ОСОБА_2 .

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Подання заяви про прийняття спадщини є дією, яку повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину тоді, коли такий спадкоємець не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем. Відповідно, пропустити строк на прийняття спадщини може спадкоємець, який постійно не проживав на час відкриття спадщини зі спадкодавцем.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними. Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, незнання норм закону, тощо, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постановах: від 04 листопада 2015 року 6-1486цс15 та від 23 серпня 2017 року № 6-1320цс17, а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 (провадження № 61-38298 св 18), від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16 (провадження № 61-6700св19), від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61?21447св19).

Отже, практика судів касаційної інстанції у цій категорії справ є незмінною.

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, проживання у спадковому майні після відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Останнім днем визначеного законом строку для прийняття спадщини є ІНФОРМАЦІЯ_2.

19 жовтня 2018 року мати ОСОБА_5 - ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про надання додаткового строку для прийняття спадщини.

Тобто, пропуск позивачем строку для подання заяви про прийняття спадщини складає 9 років.

В обґрунтування поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини, ОСОБА_1 вказує на те, що у червні 2009 року вона зверталась за медичною допомогою, що зумовило неможливість звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

Проте надані позивачем докази щодо неможливості подання заяви про прийняття спадщини у зв`язку з погіршенням його стану здоров`я, хворобою, лікуванням не є належними доказами, оскільки охоплюють лише незначний період строку, відведеного на прийняття спадщини.

Останнім днем звернення до нотаріуса із заявою було ІНФОРМАЦІЯ_2. Позивач обґрунтувала неможливість вчасного звернення лише посиланням на обставини, що виникли у червні 2009 року, з усього шестимісячного періоду.

Оцінка поважності причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини повинна, у першу чергу, стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об`єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини. Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду.

Факт перебування на лікуванні в закладі охорони здоров`я у всіх випадках не може вважатися безумовною підставою для визначення додаткового строку. Важливими у цьому аспекті є тривалість стаціонарного лікування та ступінь захворювання.

Суди попередніх інстанцій правильно врахували, що позивач звернувся із цим позовом у жовтні 2018 року, тобто за спливом дев`яти років з дня смерті спадкодавця.

При цьому, обставини її звернення за медичною допомогою у червні 2009 року, не впливає на поважність причин пропуску строків звернення з відповідною заявою та не доводить наявність труднощів для спадкоємця вчасно звернутися із заявою про прийняття спадщини у встановлені законом строки.

Установивши, що ОСОБА_1 пропустила строк для прийняття спадщини який складає дев`ять років, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, з урахуванням вказаних норм матеріального права, дійшов правильних висновків про відсутність підстав для надання позивачу додаткового строку для прийняття спадщини, оскільки позивач не довів наявність перешкод, які впливали на своєчасність подання заяви до нотаріальної контори щодо прийняття спадщини.

У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17 (провадження № 61-41480св18), від 28 жовтня 2019 року у справі № 761/42165/17-ц (провадження № 61-49121св18), а також постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17.

Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 .

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17 висловлено правову позицію про те, що враховуючи перенесені позивачем пологи 28 квітня 2016 року, погіршення стану її здоров`я в післяпологовий період, перебування на стаціонарному лікуванні в Інституті очних хвороб і тканинної терапії імені В. П. Філатова з 30 січня до 14 лютого 2017 року та незначний період пропуску строку для подання нотаріусу заяви на прийняття спадщини, вважає зазначені позивачем причини поважними, та такими, що пов`язані з об`єктивними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

У постанові від 28 жовтня 2019 року у справі № 761/42165/17-ц, Верховний Суд зробив висновок про те, що нотаріус не вчиняла дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, не здійснила його виклик як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчить про неналежне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця.

У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17 висловлено позицію про те, що ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця. Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у цих постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, які встановлено в оскаржуваних судових рішеннях суду у розглядуваній справі.

Висновки, викладені у вказаних постановах Верховного Суду та Верховного Суду України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки спадкування після смерті ОСОБА_5 відбулося на загальних підставах у зв`язку з відсутність заповіту, а тому нотаріус не був зобов`язаний розшукувати спадкоємців після смерті ОСОБА_5 .

Крім того, пропуск позивачем строку для прийняття спадщини не може вважатися незначним, оскільки він складає 9 років, а отже, висновки викладені у постанові Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17 не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо клопотання ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу

У своєму клопотанні ОСОБА_2 просить стягнути з ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн. На підтвердження надання правничої допомоги, надає: розрахунок витрат на підставі договору від 30 листопада 2018 року № 141/Ц, акт надання правничої допомоги від 18 листопада 2020 року, рахунок-фактура від 18 листопада 2020 року № 141/Ц-18, дублікат квитанції від 23 листопада 2020 року № 0.0.1918018479.1 про сплату послуг за договором на суму 3 000,00 грн.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Вирішуючи питання про стягнення понесених ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд дійшов висновку про те, що наявні у матеріалах справи документи, є підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу.

Враховуючи те, що клопотання про стягнення із ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн, направлений на адресу позивача ще 26 листопада 2020 року, і станом на день розгляду цієї справи, від ОСОБА_1 не надходило клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 000,00грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, оскільки суд може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 000,00 грн витрат, понесених на професійну правничу допомогу у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний