Постанова
Іменем України
07 листопада 2022 року
місто Київ
справа № 757/59343/19-ц
провадження № 61-9952сво20
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Погрібного С. О. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - держава Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Вступ
Позивачка звернулася до держави України з позовом про відшкодування шкоди, завданої їй в результаті вчинення злочину.
Правова проблема, яку вирішувала Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду полягала у тому, щоб визначити зміст та умови застосування правила, викладеного в частині другій статті 1177 ЦК України.
Розв`язуючи окреслену правову проблему, Верховний Суд дійшов переконання, що обрана законодавцем правова конструкція зазначеного правила не дозволяє зробити висновок, що держава на законодавчому рівні взяла на себе зобов`язання відповідати за завдану в результаті вчинення кримінального правопорушення приватним особам шкоду у всіх випадках, що відповідає нормам міжнародного права.
По-друге, конструкція норми права, викладеної в частині другій статті 1177 ЦК України, є неповною, проте наявні в ній елементи дозволяють зробити висновок, що застосуванню такого правила поведінки передує з`ясування, чи становлять дії, вчинені проти такого позивача, кримінальним правопорушенням. Кваліфікація таких дій (вчинків) має відбутися в порядку, врегульованому кримінально-процесуальним законом.
Несхвалення Верховною Радою України спеціального закону, згаданого в частині другій статті 1177 ЦК України, не є першорядною підставою для відмови у такому позові, оскільки наявність наведених двох підстав виключає виникнення у позивачки права на позов як такого. Тож ця підстава не має правового значення для спірних правовідносин.
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у листопаді 2019 року звернулася до суду із позовом до держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області про компенсацію майнової шкоди у розмірі 567 300, 00 грн, завданої їй як потерпілій у кримінальному провадженні № 12018110040001851, внаслідок вчинення щодо неї кримінального правопорушення.
Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона перебуває в статусі потерпілої у кримінальному провадженні № 12018110040001851, яке було розпочате за фактом вчинення злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (шахрайство, вчинене в особливо великому розмірі), за заявою ОСОБА_1 стосовно ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які з 2015 року до 2017 року, зловживаючи довірою громадян, шляхом обману отримали грошові кошти законних власників квартир і не виконали перед ними свої договірні зобов`язання.
Посилалася на те, що оскільки на момент звернення до суду з позовом у кримінальному провадженні № 12018110040001851 не розпочався судовий розгляд, а здійснюється досудове розслідування, обвинувальний акт не складений, шкода, завдана їй внаслідок вчинення кримінального правопорушення (шахрайство в особливо великому розмірі), не відшкодована підозрюваним, а тому за правилами статті 55 Конституції України та статті 4 ЦПК України вона має право на захист судом її цивільних прав та інтересів, порушених внаслідок вчиненого кримінального правопорушення.
Позивач стверджувала, що шкода, завдана вчиненням проти неї особливо тяжкого злочину, є майновою та полягає у зменшенні сукупності її майнових благ на грошову суму у розмірі 567 300, 00 грн, що була передана нею ОСОБА_2 , який, діючи з попередньо обдуманим прямим умислом на присвоєння належних їй грошових коштів, здійснивши щодо неї обман стосовно істотних умов придбання квартири та нежитлового приміщення, що мали бути розташовані у багатоквартирному будинку, скоїв проти неї шахрайство в особливо великому розмірі, завдавши майнову шкоду у розмірі 567 300, 00 грн.
Наявність майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, підтверджується речовими доказами, долученими до матеріалів кримінального провадження. У разі незаволодіння шахрайським способом ОСОБА_2 грошовими коштами позивача, вона б мала можливість реально одержати/зекономити за звичайних обставин грошову суму (567 300, 00 грн), фактично сплачену ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на виконання його злочинного умислу, однак за неповернення їй грошових коштів, вона, внаслідок порушення її права, фактично недоотримала дохід та зазнала упущеної вигоди.
Зазначила, що держава в особі відповідних підрозділів Національної поліції України у Київській області та Прокуратура Київської області здійснювали превентивну та профілактичну діяльність, яка не привела до неможливості вчинення злочину стосовно неї.
Стислий виклад позиції відповідача
Відповідач не надав до суду відзив на позов. У судовому засіданні представник відповідача заперечував проти задоволення позову, вважаючи, що не є належною стороною у справі.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 18 грудня 2019 року Печерський районний суд міста Києва залишив без задоволення позов ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області, оскільки держава Україна не гарантує безумовного права потерпілого на відшкодування шкоди, завданої злочином, а умови і порядок відшкодування такої шкоди державою не визначені, отже ОСОБА_1 не мала законних сподівань на отримання такого відшкодування від відповідача.
Суд першої інстанції зазначив, що механізм відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України визначений Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Цей Закон передбачає можливість відшкодування шкоди, завданої правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України виключно у випадку, коли правопорушення вчинено спеціальним суб`єктом (правоохоронним органом, органом прокуратури, судом) і набуло вигляду незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо. Порядок відшкодування шкоди потерпілим від злочину за рахунок коштів Державного бюджету України законом не визначений.
Постановою від 09 червня 2020 року Київський апеляційний суд скасував рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 грудня 2019 року, ухвалив нове рішення про відмову у позові з інших підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що суд не встановив підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 1177 ЦК України, оскільки немає судового рішення (вирок, постанова), яке набрало законної сили, яким би було встановлено подію злочину (кримінальне правопорушення), та яким би особу було визнано винною у вчиненні злочину (кримінального правопорушення), передбаченого нормами КК України, та завдання, внаслідок винних протиправних дій особи, збитків позивачу.
Апеляційний суд врахував, що досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018110040001851 триває, ОСОБА_1 визнано потерпілою у цьому кримінальному провадженні, а відтак може реалізувати своє право на відшкодування завданої їй шкоди внаслідок кримінального правопорушення, пред`явивши цивільний позов у кримінальному провадженні. Суд апеляційної інстанції вважав, що звернення ОСОБА_1 до суду з позовом є передчасним, а отже, і немає правових підстав для його задоволення.
Посилання позивача на те, що відповідно до вимог законодавства вона доказово довела наявність майнової шкоди в розмірі 567 300, 00 грн, завданої їй безпосередньо внаслідок вчинення проти неї злочину, який розслідується у кримінальному провадженні № 12018110040001851, апеляційний суд відхилив, оскільки такі обставини не доведені належними доказами.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 у липні 2020 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення суд апеляційної інстанції ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування правил частини другої статті 1177 ЦК України у подібних правовідносинах.
Також стверджує, що суд апеляційної інстанції не надав оцінку письмовим доказам, що є в матеріалах справи, які у сукупності підтверджують завдану позивачу злочином, що розслідується у кримінальному провадженні, майнову шкоду у розмірі 567 300, 00 грн, не навів мотивів їх відхилення.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідач надав до суду відзив на касаційну скаргу, просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області зазначило, що позивач передчасно подала позов до суду про компенсацію шкоди, оскільки вина ОСОБА_2 не встановлена та не доведена у встановленому законом порядку. Також зазначило, що є неналежним відповідачем у справі
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 14 вересня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.
Ухвалою від 05 березня 2021 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Ухвалою від 27 жовтня 2021 року Верховний Суд передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою від 23 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу на розгляд Верховного Суду у складі відповідної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
Ухвалою від 06 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою від 18 липня 2022 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду прийняв справу та призначив її до розгляду.
Мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
В ухвалі від 06 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки вважав, що існує необхідність відступлення від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2022 року
у справі № 757/59744/19-ц (провадження № 61-12626св21), оскільки, на думку колегії суддів, існують відмінні правові позиції щодо застосування певної норми матеріального права - статті 1177 ЦК України, а компенсація державою шкоди не є її майновою відповідальністю, перекладеною з особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Виконуючи соціальні функції, держава створює відповідні допоміжні механізми усунення негативних наслідків кримінального правопорушення, один із яких передбачений у частині другій статті 1177 ЦК України. Тому саме держава в особі органу законодавчої влади має визначити межі застосування частини другої статті 1177 ЦК України (чи має значення для покладення відповідальності на державу за діяння (злочини) третіх осіб завершення досудового розслідування у кримінальному провадженні, чи достатньо того, що воно розпочате, чи є необхідним обвинувальний вирок суду, згідно з яким встановлена вина особи у вчиненні кримінального правопорушення, що набрав законної сили, або його наявність не є обов`язковою), оскільки суд не може створювати норму права.
Передбачене у частині другій статті 1177 ЦК України право на компенсацію шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом, без спеціального закону не породжує легітимного очікування на отримання від держави такої компенсації.
Отже, на думку колегії суддів, особа не може очікувати компенсацію від держави, якщо немає умов та порядку її компенсації, а наявність вироку суду, що набрав законної сили, а так само постанови слідчого, дізнавача, прокурора чи ухвали суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, не є умовою застосування цієї норми матеріального права, передбаченої частиною другою статті 1177 ЦК України. Отже, не можна робити також і висновок про недоведеність позовних вимог.
Аналіз правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2022 року у справі № 757/59744/19-ц
(провадження № 61-12626св21) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2022 року у справі № 757/59501/19-ц
(провадження № 61-16162св21), підтверджує існування різних підходів щодо тлумачення частини другої статті 1177 ЦК України щодо оцінки права на компенсацію шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України.
Так, у постанові від 03 лютого 2022 року у справі № 757/59744/19-ц (провадження № 61-12626св21) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її правильного вирішення, зробили обґрунтований висновок про відмову у позові у зв`язку з його недоведеністю та передчасністю, оскільки досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018110040001851 триває, позивач визнаний потерпілим у цьому кримінальному провадженні та може реалізувати своє право на відшкодування завданої йому шкоди шляхом звернення з цивільним позовом у цьому провадженні, а посилання позивача на доведеність факту завдання йому злочином майнової шкоди не підтверджено належними доказами.
Водночас, у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 757/59501/19-ц (провадження № 61-16162св21) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював такі висновки:
«…Необхідною умовою для застосування частини другої статті 1177 ЦК України є наявність вироку суду, що набрав законної сили, а так само постанови слідчого, дізнавача, прокурора чи ухвали суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, якими встановлено те, що певна особа є винною у вчиненні кримінального правопорушення, або, і це є найголовнішим, встановлено самий факт вчинення стосовно потерпілої певного кримінального правопорушення»;
«За відсутності встановленого факту кримінального правопорушення встановити всі умови застосування частини другої статті 1177 ЦК України неможливо, а тому право на позов відповідно до цієї правової норми не виникає»;
«Фізична особа, яка вважає себе потерпілою від певного кримінального правопорушення, досудове розслідування стосовно якого триває і факт вчинення кримінального правопорушення (злочину) належно не встановлені, не має права на позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, на підставі частини другої статті 1177 ЦК України. Проте, така фізична особа, за наявності відповідних підстав, має право на позов про відшкодування їй заподіяної шкоди на загальних засадах (згідно зі статтями 1166 і/або 1167 ЦК України) або відповідно до іншого спеціального делікту в разі, якщо протиправність дій держави, її органів та посадових осіб окремо встановлені»;
«Відсутність спеціального закону, до якого міститься відсилання у частині другій статті 1177 ЦК України, не перешкоджає потерпілій від кримінального правопорушення особі звертатися до суду за захистом порушених прав, в тому числі, через подання позову про відшкодування шкоди в цивільному судочинстві на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, такий позов є ефективним для захисту її прав та підставним, за умови встановлення факту вчинення відносно такої особи кримінального правопорушення»;
«Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивач відповідно до статті 16 ЦК України обрала не той спосіб захисту порушеного права та не довела порушення її прав»;
«Оцінюючи доводи заявника про відсутність закону, який передбачає порядок присудження та сплати відшкодування шкоди на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, Верховний Суд виходить із того, що відсутність закону є другорядною підставою для відмови у позові та істотно не впливає на вирішення цього спору»;
«Доводи касаційної скарги про те, що право компенсації шкоди, завданої позивачу, як потерпілій у кримінальному провадженні № 12018110040001851, внаслідок вчинення проти позивача ОСОБА_2 злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, виникає у позивача, з огляду на диспозицію частини другої статті 1177 ЦК України, відразу після набуття позивачем статусу потерпілої внаслідок кримінального правопорушення, є безпідставними, оскільки лише факт визнання потерпілим не є підставою для компенсації шкоди на підставі положень частини другої статті 1177 ЦК України за відсутності встановленого у рамках кримінального провадження факту вчинення кримінального правопорушення стосовно позивача».
ІV. ПОЗИЦІЯ ОБ`ЄДНАНОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ У СКЛАДІ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що згідно з витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань в провадженні Ірпінського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області перебуває кримінальне провадження № 12018110040001851 за заявою ОСОБА_1 стосовно ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які з 2015 року до 2017 року, зловживаючи довірою громадян, шляхом обману отримали грошові кошти законних власників квартир і не виконали перед ними свої договірні зобов`язання.
Відповідно до протоколу від 22 грудня 2018 року ОСОБА_1 допитано як потерпілу у кримінальному провадженні № 12018110040001851.
На момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018110040001851 тривало.
Оцінка мотивів передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Об`єднана палата у вирішенні цього спору в цілому та поставленого перед нею завдання визначила основною правовою проблемою, що підлягає розв`язанню нею, те, чи виникло та існує у позивача право на такий цивільний позов до держави, чи виникло в неї та чи було порушено певне цивільне право, з метою захисту якого шкода підлягає відшкодуванню державою.
Задля розв`язання цієї правової проблеми суд має з`ясувати, якими є міжнародно-правові стандарти регулювання компенсації державою шкоди, завданої фізичній особі в результаті вчинення проти неї злочину; надалі визначити умови відшкодування шкоди державою Україна за правилами частини другої статті 1177 ЦК України; і нарешті, дати оцінку тому, чи несхвалення спеціального закону є перешкодою для виникнення в особи права на такий позов.
Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України). Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - сам факт порушення суб`єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу позивача відповідачем.
У справі, яка переглядається, позивачка звернулася до суду з позовом про компенсацію державою Україна завданої їй шкоди у зв`язку із вчиненням проти неї кримінального правопорушення.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені у статті 1166 ЦК України, з якою узгоджуються правила частини першої статті 1177 ЦК України про відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Загальному правилу частини першої статті 1177 ЦК України кореспондує встановлений у КПК України механізм відшкодування шкоди, здійснюваний передусім за рахунок особи, яка вчинила кримінальне правопорушення: добровільно (частина перша статті 127 КПК України); примусово за рішенням суду (частина друга статті 127 КПК України).
Визначаючи застосування заходів відповідальності за заподіяну шкоду, цивілістична доктрина і чинний закон виходять із загального принципу, який в науковій літературі зазвичай іменується принципом «генерального делікту». Згідно з цим принципом заподіяння шкоди однією особою іншій є підставою виникнення зобов`язань з відшкодування шкоди, зокрема й обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду (за наявності інших обов`язкових умов). Втім, принцип генерального делікту не означає, що відповідальність виникає у особи (а так само у держави) довільно і повинна застосовуватися в силу самого факту заподіяння шкоди, адже закон визначає умови, за яких шкода підлягає відшкодуванню. До загальних умов відповідальності за заподіяну шкоду (умови «генерального делікту») відносять наявність шкоди, протиправність поведінки заподіювача шкоди (порушення ним певного свого обов`язку, що має пасивний характер), причинний зв`язок між його протиправною поведінкою і шкодою, вина заподіювача шкоди.
Одночасно із принципом генерального делікту, що визначає загальні умови відповідальності за шкоду, завдану порушенням особою свого суб`єктивного обов`язку, цивільний закон передбачає особливі випадки, до кожного з яких застосовуються спеціальні правила, що утворюють окремі спеціальні делікти. Співвідношення між генеральним деліктом і спеціальними деліктами, в загальних рисах, полягає в тому, що за наявності правових норм про спеціальний делікт до відповідних відносин повинні застосовуватися правила такого делікту; правила щодо генерального делікту застосовуються за відсутності правил про спеціальний делікт.
Щодо спеціального делікту, закріпленого у частині другій статті 1177 ЦК України
Структура та зміст чинної статті 1177 ЦК України визначають, що за загальним правилом шкоду, завдану потерпілому в результаті вчинення кримінального правопорушення (злочином), має відшкодовувати винна особа, діями якої її завдано (генеральний делікт), що відповідає частині першій цієї статті.
Системний аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що законодавець, запровадивши певні правила поведінки, встановив певну логічну послідовність у визначенні особи, яка має відшкодувати/компенсувати потерпілій особі шкоду, завдану кримінальним правопорушенням.
Така правова конструкція означає, що за загальним правилом державу не можна визнавати зобов`язаною й винною за дії приватних осіб з покладенням на неї обов`язку з повного відшкодування завданої злочинами таких осіб шкоди. Тож, за загальним правилом, держава не бере на себе обов`язок відшкодовувати шкоду, заподіяну будь-яким кримінальним правопорушенням. Втім, із загального правила можуть бути певні винятки, про що законодавець зробив застереження у частині другій статті 1177 ЦК України (частині третій статті 127 КПК України), коли держава зможе компенсовувати потерпілому шкоду, завдану йому кримінальним правопорушенням, згідно із законом, який має схвалити Верховна Рада України.
Один із різновидів спеціального делікту закріплений у частині другій статті 1177 ЦК України, якій відповідає спеціальне правило частини третьої статті 127 КПК України, що шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
Щодо подій, з настанням яких пов`язується застосування правил частини другої статті 1177 ЦК України
У частині другій статті 1177 ЦК України сформульоване правило про те, що окремим законом України може бути встановлено субсидіарний обов`язок держави компенсувати завдану злочином шкоду, якщо її неможливо відшкодувати за рахунок винної особи. В такому законі мають бути визначені конкретизовані випадки виплати такої компенсації та певний порядок її здійснення.
Для держави нині це не є відповідальністю за завдану шкоду, оскільки не пов`язується з вчиненням державою чи її органами (посадовими особами) будь-якого правопорушення, а є реалізацією її соціальної функції як сучасної правової держави.
Системний аналіз назви та змісту статті 1177 ЦК України дає підстави для висновку, що передумовою для застосування такого правила є встановлення (у визначеному процесуальним законом порядку) факту вчинення певного кримінального правопорушення. Тобто у правомірно розпочатому кримінальному провадженні має бути передусім встановлено самий факт вчинення відповідного кримінального правопорушення стосовно визначеної потерпілої особи, яка надалі звернулася з вимогою про компенсацію завданих їй збитків за рахунок держави.
Відповідно до частини першої статті 11 КК України кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом кримінального правопорушення.
Частина друга статті 1177 ЦК України, з урахуванням загальних принципів, підлягає застосуванню за таких умов: наявність шкоди; вчинення кримінального правопорушення; причинний зв`язок між кримінальним правопорушенням і завданою шкодою; вина особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Системний аналіз статті 1177 ЦК України визначає, що умовою застосування її частини другої є так само неможливість отримання потерпілою особою відшкодування від безпосереднього заподіювача такої шкоди за загальними правилами деліктної відповідальності.
Зважаючи на презумпцію невинуватості (стаття 62 Конституції України, стаття 17 КПК України), факт вчинення особою кримінального правопорушення та вина такої особи в його вчиненні мають бути встановлені у порядку кримінального судочинства судом або, за певних умов, слідчим, дізнавачем правоохоронного органу або прокурором.
Враховуючи порядок кримінального провадження, встановлений КПК України, на стадії досудового розслідування вирок суду не постановляється. Отже, у фізичної особи, яка вважає себе потерпілою від відповідного кримінального правопорушення, досудове розслідування якого триває, не виникає право на позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок такого кримінального правопорушення, на підставі частини другої статті 1177 ЦК України з огляду на те, що факт вчинення кримінального правопорушення належно не встановлений.
Водночас факт кримінального правопорушення (злочину) може бути також встановлений й на стадії досудового розслідування у разі закриття кримінального провадження за статтею 284 КПК України з нереабілітуючих підстав постановами слідчого, дізнавача, прокурора.
Також факт вчинення стосовно особи кримінального правопорушення може бути встановлений й ухвалою суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, якщо обставини, передбачені, зокрема положеннями пунктів 4-8 частини першої статті 284 КПК України, виявляються під час судового провадження.
Нереабілітуючі підстави означають, що стосовно особи зібрано достатньо доказів для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, однак через певні обставини кримінальне провадження стосовно цієї особи виключається.
Отже, обов`язковою умовою для застосування частини другої статті 1177 ЦК України є наявність вироку суду, що набрав законної сили, або постанови слідчого, дізнавача, прокурора чи ухвали суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, яким встановлено те, що певна особа є винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, або, і це є найголовнішим, встановлено сам факт вчинення стосовно потерпілої особи певного кримінального правопорушення.
У разі неухвалення наведених процесуальних рішень, втілених у певних документах у кримінальному провадженні, встановити всі умови застосування частини другої статті 1177 ЦК України неможливо, а тому право на позов відповідно до цієї правової норми не виникає.
У фізичної особи, яка вважає себе потерпілою від кримінального правопорушення, досудове розслідування щодо якого триває і факт вчинення кримінального правопорушення (злочину) належно не встановлений, не виникає право на позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, оскільки підставою для компенсації такої шкоди потерпілій особі державою є насамперед завдання шкоди в результаті вчинення кримінального правопорушення, що має бути встановлено у передбаченому кримінально-процесуальному законом порядку.
У разі ненастання таких обставин фізична особа за наявності відповідних підстав має право на позов про відшкодування їй заподіяної шкоди на загальних засадах (згідно зі статтями 1166 і/або 1167 ЦК України), тобто безпосереднім заподіювачем такої шкоди.
Щодо неприйняття закону, яким було б передбачено покладення обов`язку з відшкодування шкоди на державу
На теперішній час у національному законодавстві України немає відповідного закону, який би визначав випадки та порядок компенсації державою шкоди потерпілому внаслідок кримінального правопорушення.
Верховний Суд наголошує на тому, що лише неприйняття відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого від кримінального правопорушення (злочину).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 30 вересня 2014 року у справі «Петро Якович Петльований проти України», заява № 54904/08, суд зауважив, що відповідно до ЦК України питання державної компенсації жертвам злочину врегульовано таким чином, що будь-яка вимога про таку компенсацію є умовною, і ці умови частково викладені у першому пункті статті 1177 ЦК України, який містить слова «якщо особа, яка вчинила злочин, не ідентифікована або неплатоспроможна». Подальші умови полягають у тому, що вони мають бути встановлені окремим законом, який не було прийнято до цього часу. Такий закон має також містити процедуру присудження та сплати компенсації. Вочевидь, право на компенсацію з боку держави жертвам злочину, передбачене згаданою статтею Кодексу, ніколи не було призначене, щоб бути безумовним.
У новій редакції статті 1177 ЦК України (відповідно до Закону України від 16 травня 2013 року № 245-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України») так само передбачено, що компенсація державою шкоди відбувається у випадках та порядку, передбачених законом.
Тобто потерпіла від злочину особа може захищати порушене право, в тому числі шляхом подання позову про компенсацію шкоди в цивільному судочинстві на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, такий позов є ефективним для захисту її прав.
Оцінюючи факт неприйняття закону, який передбачав би порядок присудження та сплати відшкодування шкоди на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керується тим, що це не є тим першорядним питанням, яке підлягає врахуванню судом під час вирішення таких спорів. У разі якщо під час розгляду справи суди не встановлять обставин, що позивачу завдано шкоду внаслідок кримінального правопорушення, то підстав для компенсації державою шкоди особі не виникає, а отже, немає підстав і для застосування правил частини другої статті 1177 ЦК України.
Міжнародно-правові стандарти регулювання державою фізичній особі шкоди, завданої вчиненням кримінального правопорушення
Здійснюючи правове тлумачення положень статті 1177 ЦК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду врахувала застосовні до спірних відносин положення міжнародного права.
У статті 2 Європейської конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року, 08 квітня 2005 року підписаної Україною, врегульовано, що коли відшкодування збитків не може бути забезпечене з інших джерел, держава повинна це взяти на себе для таких категорій:
«a» для тих, кому внаслідок умисних насильницьких злочинів було завдано серйозної шкоди фізичному стану або здоров`ю;
«b» для тих, хто перебував на утриманні загиблих внаслідок такого злочину. Відшкодування збитків, передбачених першим абзацом цієї статті, здійснюється навіть у тому випадку, якщо злочинець не може зазнати судового переслідування або бути покараним.
Також мають бути враховані положення Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (далі - Декларація), затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 29 листопада 1985 року № 40/34, яка містить норми «м`якого права». Так, у статті 12 цієї Декларації встановлюються мінімальні стандарти та обсяг відповідальності соціально-правової держави в разі неможливості отримання відшкодування шкоди жертвами кримінальних правопорушень (злочинів). Відповідно до зазначеної статті у тих випадках, коли компенсацію неможливо отримати в повному обсязі від правопорушника чи інших джерел, державі варто вчиняти заходи для надання фінансової компенсації: а) жертвам, які в результаті тяжких злочинів отримали значні тілесні ушкодження чи суттєво підірвали своє фізичне чи психологічне здоров`я; b) сім`ям, зокрема утриманцям осіб, які вмерли чи стали фізично чи психічно недієздатними в результаті такої віктимізації.
Тож за загальним правилом нині не існує чинних для України актів міжнародного права, в яких би було закріплено зобов`язання для усіх країн беззастережно брати на себе обов`язок з відшкодування всім потерпілим шкоди, завданої вчиненням будь-яких кримінальних правопорушень (злочинів). Взяття на себе та виконання такого обов`язку правовою державою є реалізацією її соціальної функції, межі виконання якої мають корелюватися з правовою політикою та економічними можливостями кожної окремої країни.
Використовуючи термінологію згаданої Декларації, виконання такого обов`язку пов`язане з виплатою фінансової компенсації, а не відшкодуванням завданої шкоди (не є реституцією). Тобто виконання такого фінансового обов`язку не пов`язано з потребою встановлення правопорушення з боку держави, тож у класичному цивілістичному вимірі це не є цивільно-правовою відповідальністю.
Саме таким міркуванням і відповідає ідея та її конструкція, засади якої втілені у частині другій статті 1177 ЦК України.
За конструкцією статті 1177 ЦК України держава фактично не взяла на себе зобов`язання з відшкодування шкоди усім потерпілим від усіх правопорушень в Україні. Більш того, правила міжнародно-правових актів не встановлюють для будь-якої держави, й України зокрема, позитивного обов`язку для такої повної компенсації.
Тож Верховний Суд не встановив порушення державою свого позитивного зобов`язання у тому, що держава не взяла на себе обов`язок компенсовувати потерпілим фізичним особам завдану їм вчиненням кримінальних правопорушень шкоди, оскільки держава, за загальним правилом, не несе відповідальності за дії приватних осіб.
Щодо застосування до спірних правовідносин правових висновків Великої Палати Верховного Суду
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду врахувала, що Велика Палата Верховного Суду у справах, які переглядала, опосередковано досліджувала питання застосування правил статті 1177 ЦК України.
У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду так само як і Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновків про те, що держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Водночас у розглядуваній Великою Палатою Верховного Суду справі предметом спору була вимога позивача про стягнення з держави відшкодування майнової шкоди, заподіяної бездіяльністю органів досудового розслідування, які протягом тривалого часу не завершили розслідування у кримінальному провадженні щодо розшуку викраденого майна позивача, чим завдали йому майнової шкоди у вигляді вартості цього майна. Натомість у справі, яка переглядається, предметом спору є вимога про компенсацію позивачеві шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Щодо підстав та умов застосування спеціального делікту, закріпленого у частині другій статті 1177 ЦК України, за позовом фізичної особи Велика Палата Верховного Суду у згаданій справі правовий висновок не робила, зазначивши лише, що такі правила не застосовують до позовів, поданих юридичною особою.
Додатково враховано, що у цій постанові Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок щодо застосування іншої норми права - частини другої статті 1177 ЦК України в попередній редакції закону. Тож цей висновок не підлягає застосуванню до спірних відносин.
Оцінюючи релевантність правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6852/16-ц (провадження № 14-17ц19) та від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду врахувала, що у зазначених справах Велика Палата Верховного Суду хоча і застосувала правило частини другої статті 1177 ЦК України, проте не викладала правового висновку щодо її застосування, а предметом спору є вимога про відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, правовідносини у зазначених справах регулюються спеціальним законодавством, яке не підлягає застосуванню до правовідносин у справі, що переглядається, справи мають відмінні фактичні обставини.
Щодо наявності підстав для відступу від правових висновків, викладених колегіями суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
З огляду на викладене Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2022 року у справі № 757/59744/19-ц (провадження № 61-12626св21) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 757/59501/19-ц (провадження № 61-16162св20), про те, що у разі якщо у порядку, передбаченому законом, не встановлено факт завдання позивачу як потерпілій особі шкоди внаслідок злочину (кримінального правопорушення), то звернення до суду з позовом у порядку частини другої статті 1177 ЦК України є передчасним.
Також Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2022 року у справі № 757/59744/19-ц (провадження № 61-12626св21), про недоведеність завдання потерпілій особі шкоди злочином, оскільки вони не є правовими висновками щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а зроблені по суті спору з приводу індивідуальної оцінки обставин певної справи судом у результаті касаційного перегляду ухвалених у ній рішень.
Щодо вирішення спору по суті вимог
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції встановив, що немає судового рішення (вирок, постанова), яке набрало законної сили, яким би було встановлено подію злочину (кримінальне правопорушення), та яким би особу було визнано винною у вчиненні злочину (кримінального правопорушення), передбаченого нормами КК України, та спричинення внаслідок винних протиправних дій особи збитків позивачу. Досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018110040001851 триває. ОСОБА_1 визнана потерпілою у цьому кримінальному провадженні, а отже вона може реалізувати своє право на відшкодування завданої шкоди внаслідок кримінального правопорушення, заявивши цивільний позов у межах кримінального провадження. Право на звернення до суду з позовом про компенсацію державою шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, у ОСОБА_1 не виникло, тож немає правових підстав для задоволення позову. Посилання позивача на те, що відповідно до вимог законодавства вона довела завдання їй майнової шкоди у розмірі 567 300, 00 грн безпосередньо внаслідок злочину, що розслідується у кримінальному провадженні № 12018110040001851, апеляційний суд відхилив, оскільки це не доведено належними доказами.
Верховний Суд врахував, що звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 на обґрунтування своїх вимог додала договори, укладені між нею та ОСОБА_2 21 січня 2016 року, 31 січня 2016 року, відповідно до пунктів 1.1 яких ОСОБА_2 в майбутньому зобов`язується передати у власність ОСОБА_1 будь-яким передбаченим діючим законодавством способом нерухоме майно, а ОСОБА_1 зобов`язується прийняти у власність нерухоме майно - квартиру, нежитлові приміщення, що знаходяться в АДРЕСА_1 , та сплатити гарантійні внески, що не перевищують загальну вартість квартири та нежитлового приміщення в порядку та на умовах, визначених договорами. На виконання в майбутньому умов цих договорів ОСОБА_1 передавала ОСОБА_2 та/або його представнику за актами приймання-передачі грошові кошти.
Наведене свідчить, що позивач на обґрунтування того, що проти неї вчинені злочинні дії, надала докази, що самостійно вступила у певні цивільні відносини. Уклавши договори, розраховувала на виконання їх умов, тож без відповідної правової кваліфікації описаних подій та дій її контрагентів за укладеними договорами неможливо стверджувати, що вони не є виключно цивільно-правовими, а підлягають кримінально-правовому регулюванню.
Враховуючи, що Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду погодилася із висновками колегій суддів Першої та Другої судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що у разі непідтвердження завдання позивачу шкоди внаслідок кримінального правопорушення у порядку, передбаченому законом, у особи не виникає право на звернення до суду з позовом про відшкодування (компенсацію) такої шкоди у порядку частини другої статті 1177 ЦК України, оскільки у позивача не виникло права на позов у матеріально-правовому розумінні, Об`єднана палата погоджується з висновками апеляційного суду про те, що не настали ті обставини, за яких особа може звернутися до суду за захистом своїх прав у обраний нею спосіб.
Водночас Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне змінити оскаржувану постанову апеляційного суду, виключивши з підстав відмови у задоволенні позову недоведеність позовних вимог.
Аналіз обставин справи та зміст норм цивільного права дають підстави для висновку, що спосіб захисту прав та інтересів, про застосування якого просила позивач, є належним та правомірним, проте право на позов у ОСОБА_1 не виникло у матеріально-правовому розумінні у зв`язку з ненастанням тих обставин, з якими пов`язується пред`явлення позову в порядку частини другої статті 1177 ЦК України, а тому й не підлягає судовому захисту, що й є правомірною підставою для відмови в такому позові.
Суд виходить з доцільності розрізняти пред`явлення позову до виникнення права на такий позов, з одного боку, та недоведеності позовних вимог, з іншого.
У першому випадку позовну заяву пред`являє особа до виникнення права на позов у матеріально-правовому сенсі. У другому випадку позов подає особа, яка має право на судовий захист свого суб`єктивного права чи законного інтересу, проте під час розгляду справи такою особою не доведено належними та допустимими доказами правомірності надання їй судового захисту задля відновлення порушеного права чи інтересу.
Верховний Суд зауважує, що право на звернення за судовим захистом тісно пов`язане із суб`єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. Порушення матеріального суб`єктивного права заінтересованої особи спричиняє виникнення у неї права на позов.
Засобом реалізації такого права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у передбаченому законом порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.
Право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відокремленого від права на позов у матеріальному розумінні.
І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у визначеному процесуальному порядку, яким забезпечується об`єктивність і реальність захисту.
Висновки про застосування норм права
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
На підставі викладеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.
За загальним правилом державу не може бути визнано винною за дії приватних осіб з покладенням на неї обов`язку з відшкодування завданої злочинами шкоди, держава не бере на себе обов`язок відшкодовувати шкоду, заподіяну кримінальним правопорушенням. Однак із загального правила існують винятки, про що законодавець зазначив у нормі частини другої статті 1177 ЦК України, коли держава компенсує потерпілому шкоду, завдану йому кримінальним правопорушенням.
Необхідною умовою для застосування частини другої статті 1177 ЦК України є наявність вироку суду, що набрав законної сили, або постанови слідчого, дізнавача, прокурора чи ухвали суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, яким встановлено те, що особа є винуватою у вчиненні кримінального правопорушення або, і це є найголовнішим, встановлено сам факт вчинення стосовно потерпілої особи кримінального правопорушення.
Невирішення судом або зазначеними посадовими особами описаних питань та неухвалення відповідних процесуальних рішень апріорі не дає змоги застосувати правило частини другої статті 1177 ЦК України, а тому право на позов відповідно до цієї правової норми у позивачки не виникає.
У фізичної особи, яка вважає себе потерпілою від кримінального правопорушення, досудове розслідування щодо якого триває і факт вчинення кримінального правопорушення (злочину) належно не встановлений, не виникає права на позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, оскільки підставою для компенсації такої шкоди потерпілій особі державою є завдання шкоди кримінальним правопорушенням, що має бути встановлено у передбаченому законом порядку.
У разі ненастання таких обставин фізична особа за наявності відповідних підстав має право на позов про відшкодування їй заподіяної шкоди на загальних засадах (згідно зі статтями 1166 і/або 1167 ЦК України) або відповідно до іншого спеціального делікту в разі, якщо протиправність дій держави, її органів та/чи посадових осіб окремо встановлені.
Лише неприйняття відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого від кримінального правопорушення (злочину). Якщо під час розгляду справи суди не встановлять, що позивачу завдано шкоду внаслідок кримінального правопорушення, то підстав для компенсації державою шкоди такій особі не виникає, а отже, немає підстав і для застосування правил частини другої статті 1177 ЦК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи судове рішення у цій справі, суд апеляційної інстанції, не встановивши обставин того, що ОСОБА_1 завдано шкоду внаслідок кримінального правопорушення, досудове розслідування кримінального правопорушення триває, дійшов обґрунтованого висновку про те, що у ОСОБА_1 не виникло права на позов, пред`явлений нею у порядку частини другої статті 1177 ЦК України.
Водночас суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про недоведеність доказами позовних вимог.
У зв`язку з наведеним, враховуючи викладені у цій постанові Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висновки щодо застосування частини другої статті 1177 ЦК України, обґрунтованим є рішення про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та зміну постанови апеляційного суду.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Розподіл судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).
Оскільки Об`єднана палата Касаційного цивільного суду складі Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , зміну постанови апеляційного суду, проте правовий результат вирішення спору залишився незмінним, то судові витрати покладаються на державу, оскільки заявник звільнена від сплати судового збору відповідно до закону.
Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови.
В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року залишити без змін.
Судові витрати у зв`язку з касаційним переглядом справи віднести на рахунок держави.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий С. О. Погрібний
Судді А. І. Грушицький
Б. І. Гулько
В. І. Крат
Д. Д. Луспеник
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська